DIU.png

СІЧ ЗАПОРОЗЬКА (Січ Запорізька, Запорізька Січ) —

   військово-політична організація українського козацтва. Виникла
   внаслідок стихійної колонізації земель Середнього та Нижнього
   Подніпров'я в серед. 16 ст. Назву отримала від способу захисту козацьких
   поселень від зовнішньої небезпеки — «засіки», «січі» — невеликих
   укріплених поселень у плавнях та островах басейну Дніпра. Друга частина
   назви вказує на місце розташування укріплення по течії Дніпра — за
   порогами, які в кількох місцях перетинали Дніпро на відтинку між
   сучасними Дніпропетровськом та Запоріжжям. Першими організаторами січей
   були уходники, яких черкаські та канівські старости відпускали на
   Середнє і Нижнє Подніпров'я для промислу, оскільки там була багата на
   рибу, птицю і звіра місцевість. Щорічно ватаги уходників на чолі з
   обраними отаманами йшли на промисел за пороги, де у захищених від
   раптових нападів ворога місцях будували тимчасові житла і приміщення
   для переробки та зберігання продуктів промислу. Ватаги формувалися
   переважно з людей однієї місцевості, що є одним із пояснень назв
   куренів на С.З. 
   

   До серед. 16 ст. історія С.З. легендарна, лише з 1552, коли вона
   розташовувалась на острові Хортиця, про неї є достовірні історичні
   відомості. Причинами виникнення С.З. як організованого
   військово-політичного утворення була необхідність протистояти
   колонізації на освоєних козаками землях та постійній
   турецько-татарській небезпеці. Поняття С.З. вживається у двох
   значеннях: у широкому — всі землі, які перебували в управлінні й
   володінні козаків, у вузькому-центральне поселення, де знаходилось
   адміністративне управління Січі. Козацькі володіння ще називалися
   Вольності Війська Запорозького, 
       а центральне поселення — ``Кіш``. С.З. як
   головне укріплення була добре уфортифікована. Посередині фортеці —
   великий майдан, у центрі його — церква св. Покрови, неподалік, з
   одного боку, — криниця, з другого — стовп, біля якого карали винних
   у порушенні січових звичаїв. Півколом на січовій площі розташовувались
   ``курені`` — дві довгі хати, покриті очеретом, а також будинки старшини,
   канцелярія, пушкарня, склади, арсенал. Кожен курінь мав назву, яка
   походила переважно від місцевості, звідки були родом засновники
   куренів: Корсунський, Полтавський, Уманський, Стебліївський,
   Батуринський, Інгульський тощо. Мали також назви від імен засновників
   куренів: Васюренський, Тимошівський та ін. Число куренів було
   стабільним з часу документальної історії Січі до кін. існування
   ``Задунайської Січі`` та переселення колишніх запорожців на Кубань у
   кін. 18 ст.
    Понині в Краснодарському краї багато станиць мають назви колишніх
   запорозьких куренів. За фортечними укріпленнями біля річкового порту
   знаходився грецький дім, в якому жили іноземні посли та купці. Фортецю
   оточувало передмістя, де жили козаки-ремісники. Під впливом різних
   обставин С.З. (Кіш) переносилася на інше місце, що визначило її
   паралельні назви: Хортицька, Томаківська, Базавлуцька, Микитинська,
   Чортомлицька, Кам'янська, Олешківська, Підпільненська (Нова
   Покровська), Задунайська. Вся територія Січі поділялася на 8 (спочатку
   на 5) ``паланок`` (округів): Кодацьку, Самарську, Орільську, Інгульську,
   Бугогардівську, Прогноївську, Протовчанську, Кальміуську. Тобто,
   володіння С.З. охоплювали землі сучасної Дніпропетровської і
   Запорізької обл., частково — Кіровоградської, Одеської,
   Миколаївської, Херсонської, Донецької обл. 
   

   На першому етапі існування С.З головними джерелами поповнення
   козацтва були уходники та військові служилі люди. Вони та православна,
   переважно українська, шляхта йшли на Подніпров'я в пошуках щастя,
   багатства і рицарської слави. Після Люблінської унії 1569, загарбання
   українських земель Польщею і різкого посилення на українських землях
   соціального та національно-релігійного гніту С.З. перетворилася у
   місце, куди втікали від гноблення селяни й міщани. С.З стала могутнім
   оплотом соціального захисту для пригноблених, школою державного
   управління для національної еліти, військовою перешкодою для
   турецько-татарської агресії, яка загрожувала не лише українським
   землям, а й загалом усій Східній і Центральній Європі. За своїм
   характером С.З. була військово-демократичною республікою, вона мала всі
   ознаки державності, власну територію і військо, яке охороняло її
   кордони, свій уряд, який виконував законодавчі, виконавчі та судові
   функції, свою символіку (прапор і герб), скарбницю. Виникнення
   військово-політичної організації козацтва на українських землях, що
   входили до 
       Великого князівства Литовського
       (повторно були колонізовані козаками після монголо-татарського розорення) і де не було князівської
   адміністрації, а також інших станів суспільства, дало можливість
   запорожцям вільно вибирати суспільно-політичний устрій С.З. На С.З.
   діяло звичаєве право, перед яким усі
   були рівні незалежно від походження і місця у Запорозькому товаристві.
   Вищий орган влади на С.З. — ``козацька рада``. На січовій раді
   вирішувалися всі найважливіші питання внутрішнього життя С.З., питання
   війни і миру, дипломатичних зносин, обрання козацької старшини,
   розподіли землі між куренями тощо. Очолював С.З. виборний 
   гетьман (після 1648 — 
   кошовий отаман). У період свого
   правління він мав необмежену владу і авторитет, але в будь-який момент
   військова рада могла позбавити його цієї влади. Для більш оперативного
   управління справами існувала ``рада старшини``. Виконавчий уряд С.З.
   складався з кошового отамана (спочатку гетьмана), військового писаря,
   військового судді та військового осавула. На С.З. виборними були всі
   посади — від найвищої (кошовий отаман) до найнижчої. 
   

   С.З приймала в свої ряди всіх, незалежно від соціального
   походження, національності, релігії. Але одним із головних об'єднуючих
   факторів на С.З. була православна віра. Той, хто прибув на С.З.
   добровільно, свідомо і без примусу, мав прийняти православну віру, Воля
   на С.З. необхідно породжувала обов'язки — виконання звичаїв С.З.,
   дотримання суворої дисципліни, готовності віддати своє життя за свободу
   і незалежність свого народу. На С.З. існував особливий ритуал прийняття
   у козацьке братство — випробовування на силу і спритність. Здоров'я,
   сила, спритність і боєготовність запорожців загартовувались не лише в
   боях і походах, але і в іграх, танцях, спортивних змаганнях. На С.З.
   існував культ фізичного розвитку людини. Гетьманами, отаманами,
   полковниками, курінними отаманами обирали людей особливої сили і
   військової майстерності. Необхідність тримати запорозьке військо у
   високій боєготовності, постійна небезпека були причинами заборони появи
   на С.З. жінок. Козаки, як правило, одружувалися в солідному віці, їхні
   сім'ї проживали в козацьких слободах, у межах запорозьких вольностей
   або у віддалених від Запорожжя містах і слободах. Старшина і поважні
   козаки мали своїх слуг-джур, котрими були козацькі діти, взяті на С.З.
   для навчання і виховання, а також хлопчики-полоненики. 
       

       На С.З. ніколи не було кріпацтва, тут використовувалася
   вільнонаймана праця. Господарство запорожців за період існування С.З.
   зазнало серйозних змін. Якщо на початку це було полювання на звіра і
   птицю, рибний і соляний промисли і лише частково розведення худоби та
   землеробство, то в пізній період С.З. (особливо в часи ``Нової Січі`` —
   1734–75) набуло високого розвитку хутірське (фермерське по суті)
   господарство (зимівники) заможних козаків, у яких працювали наймані
   козаки. Ці господарства, в яких у великих кількостях вирощували різну
   худобу, в'ялили рибу, збирали мед тощо, були тісно пов'язані з
   внутрішнім і зовнішнім ринками. Поглиблювалися і соціальні суперечності
   в козацькому середовищі, що найяскравіше проявлялося у заколотах
   козацької сіроми і навіть повстаннях. Козацька біднота брала участь і в
   повстаннях та рухах поза межами С.З.. 
   

   Одним з основних призначень С.З. була боротьба проти
   турецько-татарської агресії. З цією метою ще в серед. 17 ст. козацький
   гетьман ``Д. Вишневецький
   спорудив на острові Хортиця потужний замок — головне січове
   укріплення. На виготовлених з липи чи верби човнах — чайках невеликі
   загони запорожців здійснювали далекі морські походи. Особливо успішними
   були напади на турецькі фортеці в перші два десятиліття 17 ст., які
   набули міжнародного резонансу (взяття Варни, Трапезунда, Кафи та ін.).
   Саме успішні морські походи проти ворога всієї Європи — Османської
   імперії та її васала — 
       Кримського ханства 
       уже в кін. 16 — на поч.
   17 ст. здобули міжнародну славу С.З. і зумовили звернення до неї урядів
   різних держав з проханнями надати їм допомогу. Особливо велике значення
   для розвитку С.З. і зростання її авторитету як серед українського
   народу, так і в Європі мало гетьманство 
   П. Сагайдачного, який
   здійснив воєнну реформу на С.З., перетворивши окремі козацькі загони у
   високоорганізоване і дисципліноване військо. 
   

   У період 30-літньої війни в Європі (1618–48) уряди різних держав
   особливо часто зверталися до козаків-запорожців за допомогою. У
   1620–30-х в Україні відбулися великі національно-визвольні повстання
   під проводом М. Жмайла, Т. Трясила, Я. Острянина та ін., в яких
   провідну роль відіграло Запорожжя. Зростання в середовищі запорожців
   незалежницьких прагнень, вироблені на С.З. форми державного управління
   та підготовленість національної еліти (освіченої і досвідченої
   козацької старшини) підготували могутню всенародну
   національно-визвольну війну під керівництвом 
   Б. Хмельницького проти панування 
       Речі Посполитої. Після 1648 центр державотворчих
   процесів перемістився у Гетьманську державу (див. 
   Гетьманщина), яка
   утворилася на значній частині українських етнічних земель. Запорожжя то
   перебувало в тіні, то активно втручалося у справи Гетьманщини і
   міжнародні відносини в регіоні, часто впливаючи на розстановку
   політичних сил. На поч. 1709 запорозькі козаки на чолі з кошовим
   отаманом 
   К. Гордієнком підтримали гетьмана 
   І. Мазепу у його прагненні
   добитися незалежності України і приєдналися до шведсько-української
   армії. У травні 1709 російські війська під командуванням полковника
   П. Яковлева зруйнували С.З. 
   

   Запорожці, яким вдалося врятуватися, створили Січ під протекторатом
   султана, спочатку на річці Кам'янка (1709–11), а потім в Олешках
   (1711–33). У 1734 запорожці повернулися під протекторат Росії, яка була
   в цьому зацікавлена, оскільки готувалася до чергової війни з
   Оттоманською Портою. У період Нової С. відбулися серйозні зміни у
   господарюванні та суспільних відносинах у Запорожжі. У різний спосіб
   уряд обмежував запорозькі вольності (спорудження ``Української лінії`` і
   посилення посполитих на запорозьких землях; створення колоній іноземців
   ``Слов'яно-Сербії`` і ``Ново-Сербії``). Зміцнення економічної незалежності
   Запорожжя та величезний вплив запорожців на формування політичної
   свідомості українського населення становило потенційну загрозу
   колоніальній політиці Російської імперії на Півдні України. Тому після
   укладення ``Кючук-Кайнарджійського миру`` 1774 генерал 
   ``П. Текелій
   отримав від 
   ``Катерини II`` таємний наказ 
   про ліквідацію С.З. 4(15).6.1775
   російські війська під командуванням ген. Текелія оточили Січ, а
   наступного дня — 5(16).6. зайняли і зруйнували її. Останнього
   кошового отамана 
       ``П. Калнишевського`` 
       та вищу козацьку старшину
   заарештовано і відправлено на заслання. Частина запорожців, якій
   вдалося вибратися з Січі, утворила в межах турецьких володінь 
   Задунайську Січ. 
   

Г. Швидько (Дніпропетровськ).