Стан і статус 5

Перейти до змісту

Перейти до попереднього розділу

Доба українізації (1925-1932)

Якщо брати за основу офіційні документи, декрети й резолюції, то зародки українізації можна простежити 144 від 1923 p., як дехто й робить, чи навіть від 1920. Однак, як низка практичних заходів, запроваджуваних послідовно й наполегливо, ця політика простежується щойно з 1925 р. Має рацію Попов (282), коли говорить: «Широка робота партії в галузі українізації розгорнулася... десь за літа 1925 року». Не без підстави і Л. Каганович згадує в червні 1926 р. річницю українізації («Будівництво» 48). На цей час на Україні визріли передмови для такої політики: з'явилася нова інтелігенція міського типу, не надто численна, але в кількості, що на неї треба було зважати; витворився, хай і дуже незначний, український елемент в партії. Крім того, 1925 р. закінчено відбудову народного господарства, зруйнованого в час громадянської війни, і на XVI з'їзді ВКП(б), у грудні, проголошено курс на індустріялізацію країни, що мало зести до напливу селян у промислові центри. Питання про те, чи прийшлі селяни зрусифікуються, чи, навпаки, українізують міста, висунулося на порядок денний і мало накласти свою печатку на наступні десятиліття.

Цей стан, що витворився був на Україні, був спільний для всіх неросійських частин СРСР. Проте, діяли ще й інші причини всесоюзного маштабу — і в дійсності вирішальні, — які змусили ЦК ВКП(б) погодитися на українізацію й наполягати на якнайшвидшому проведенні її в життя. Вони призвели до падіння в грудні 1925 р. Е. Квірінґа, першого секретаря ЦК КП(б)У, лотиша, що в минулому, починаючи з 1918 року, 134 активно виступав проти українізації, а 1925 р. був — у найкращому випадку — байдужий до неї. На його місце прислано Л. Кагановича, що мав виконувати спеціяльну місію діяльно просувати нову політику, а водночас наглядати, щоб вона не перейшла межі, визначені партією: не обернулася на сепаратизм у політиці чи навіть у питаннях культури Каганович, вивірений і випробуваний за різних обставин і в різних місцях — Саратов, Гомель, Нижній Новгород, Вороніж, Туркестан, — з 1922 р. працював у Москві. Чи не єдиний перший секретар ЦК КП(б)У, що опановував українську мову і вживав її деколи публічно, він був стовідсотковим 145 партійцем, що вмів навести лад у найвразливіших місцях. Каганович обійняв посаду 6 чи 7 квітня 1925 р. («Вісті», 8 квітня 1925, ч. 79). Ще раніше болгарина X. Раковського вислали радянським послом до Лондону, а українця В. Чубаря призначили на його місце головою Раднаркому УРСР, хоч Раковський начебто й не був противником українізації. Він, наприклад, підписав декрет з 8 серпня 1923 p., який дуже сприяв справжній українізації («Збірник узаконень» 1923-29, ст. 919; крім Раковського декрет підписали Петровський і Буценко).

Нову політику ЦК ВКП(б) викликали крах сподівань на пролетарську революцію в індустріяльних країнах та стабілізація Европи. Партія переносить тепер увагу на колоніяльні країни. Підтримуючи там визвольні рухи, вона розраховує послабити цим Захід і довести його до занепаду. На XII з'їзді РКП(б) у квітні 1923 року Сталін, не згадуючи про перший мотив, досить одверто висловився про другий. Він сказав:

Одне з двох: або ми глибоке запілля імперіялізму — східні колоніяльні й напівколоніяльні країни — розворушимо, революціонізуємо й тим прискоримо падіння імперіялізму, або ми промажемо тут і тим зміцнимо імперіялізм, і тим послабимо силу нашого руху... Увесь Схід дивиться на Радянський Союз як на дослідне поле. Або ми в рамках цього союзу правильно розв'яжемо національне питання в його практичному застосуванні, 135 або ми тут, у рамках цього союзу встановимо справді братерські стосунки між народами, справжню співпрацю [...] — і тоді ввесь Схід побачить, що в нашій федерації він має прапор визволення, має передовий загін, слідами якого він повинен іти, і це буде початком краху світового імперіялізму.

(«Двенадцатый съезд» 480)

Між іншим, він згадав і про те, що «раніше гноблені національності займають найпотрібніші для господарського розвитку райони й найважливіші з погляду військової стратегії пункти» (481).

Національні республіки повинні були стати зразком такого розвитку. Сталін не крився, що навіть найменша азійська республіка важила для нього більше, ніж Україна («Якщо ми на Україні зробимо маленьку помилку, цього не відчує так болюче Схід. А варт одну 146 малу помилку зробити в малій країні, в Аджарістані [120 тисяч людности], як це відчується в Туреччині і відчується на всьому Сході», 659), але Україна мусіла іти в ногу. Загальна політика «коренізації» (звороту до національного коріння) набула тут форми українізації, навіть якщо, на думку Сталіна, це було зайве.

Але виступи Сталіна треба доповнити (а в дечому й скореґувати) матеріялами П'ятого конґресу Комуністичного Інтернаціоналу. Три сесії на конгресі — 30 червня і 1 липня 1924 р. — були спеціяльно присвячені національному питанню. Головним доповідачем був Д. Мануїльський. В ухваленій резолюції наголос цим разом зроблено не на Далекому Сході, а на Центральній Европі та Балканах. Після ствердження, що «національне питання по світовій війні набрало нової ваги і сьогодні є одним з найважливіших політичних питань у Центральній Европі й на Балканах» («Cinquième congrès»427), окремий розділ присвячено українському питанню в Польщі, Чехо-Словаччині та Румунії. Розділ починається так: «Українське питання є одним з найважливіших національних питань 136 Центральної Европи» (430) Резолюція проголошувала, що треба шукати спільної розв'язки цього питання для всіх українських земель, окупованих названими країнами, подібно до того, як колоніяльні рухи Азії й Африки вважалися вирішальним чинником у наближенні бажаного розвалу великих західних держав, українське питання розглядалося як ключовий засіб розчленування Польщі, Чехо-Словаччини й Румунії. Кінцевою метою політики, затвердженої на Конгресі, було об'єднання всіх західноукраїнських земель і прилучення ix до УРСР

Каганович, уже на керівному становищі в Україні, так формулює цю думку:

Якщо для східніх народів у нас, може, й мусять бути прикладом республіки Узбекістанська, Туркменістанська, Казахстанська т. ін., то для західніх народів Україна мусить служити зразком і прикладом розв'язання пролетаріятом проблеми національного визволення пригнічених мас, проблеми державного будівництва національних республік в рамках радянської системи («Будівництво» 41; також 42, 50). 147

На 1925 р. згадані проблеми ще більше загострилися З одного боку, Сталін, ведучи жорстоку боротьбу в партії, намагався здобути всяку можливу підтримку, включно з підтримкою — хай не надто численних — націонал-комуністів (так його підтримав, наприклад, Скрипник. Скрипник 114), і зовсім не випадково його майбутній опонент на Чотирнадцятому з'їзді партії в грудні 1925 р. Зінов'єв теж запобігав ласки у цих «товаришів» («Двенадцатый съезд» 604). З другого боку, до пожвавлення політики коренізації на Україні штовхало Сталіна несприятливе міжнародне становище: в Англії прийшов до влади антирадянськи наставлений консервативний уряд С. Болдвіна (1923); 1 грудня 1925 р. підписано Льокарнські угоди, що, з погляду Радянського Союзу. виглядало як замикання ворожого кільця. Нарешті, деякий 137 вплив саме на Україну могли мати і події в Польщі, які передували державному переворотові Ю. Пілсудського 1926 року.

Таким чином, як наслідок внутрішньо-партійних, а особливо міжнародних подій українська меншість КП(б)У опинилася в становищі, коли її давно вимріяну ідею українізації почали не тільки толерувати, а й підтримувати Той факт, що українізацію сильніше спонукали причини зовнішні, що навіть в середині країни на ній наполягали більше в ВКП(б), ніж КП(б)У, що вона не виникла як масовий рух, — пояснює її силу і слабкість — про що мова далі, — а пізніше розмірно безболісне (для партії) її припинення. Українізація не була рухом українців проти Москви, а, великою мірою, подальшим закрутом кремлівської політики. Мав рацію Петлюра, коли 3 листопада 1923 року писав у листі до М. Шумицького: «Взагалі справа українізації справляє враження певного тактичного ходу з боку большевиків; коли він не дасть бажаних наслідків, то про нього швидко забудуть» (2,542).

Наче передбачаючи рішення XII з'їзду РКП(б), Сьома конференція КП(б)У, що відбулася 4-10 квітня 1923р. в Харкові, говорила про «їх [радянських республік] цілковиту самостійність у справі національно-культурного розвитку і достатню самодіяльність в галузі 148 господарського будівництва» («Резолюції» 221). У квітні 1925 р. на пленумі ЦК КП(б)У зроблено широкий огляд стану українізації, а в червні 1926 р. черговий пленум видав «Тези про підсумки українізації», які протягом найближчих п'яти років виконували ролю політичних директив. Відтоді ледве чи відбувся хоч один ширший пленум ЦК КП(б)У, на якому не обговорювали б це питання. За посереднє свідоцтво того, якої великої ваги йому надавали, може правити промова С. Косіора — з липня 1928 р. генерального секретаря ЦК КП(б)У — на пленумі ЦК в листопаді 1928 року. Був це рік колективізації, і їй присвячено 13 сторінок промови, тоді як українізації відведено 34! (Косіор 21 і далі). 138

Не меншу увагу приділяв українізації уряд Особливо значущі були декрети ВУЦВКу й Раднаркому з 30 квітня 1925 року «Про заходи термінового проведення повної українізації радянського апарату» та декрет Раднаркому з 16 липня того ж року «Про практичні заходи до українізації радянського апарату» («Збірник узаконень» ч. 26, 6 червня 1925, 202 і далі, ч. 56, 10 серпня 1925, 653 і далі) До них додано кілька інших, що спинялися на деталях, приміром: «Про форму написів (вивісок) на будинках, де містяться радянські установи» (10 жовтня 1925), «Про порядок заведення на території УРСР вивісок, написів, блянків, штампів і етикет українською мовою» (31 грудня 1925), «Про правильний випуск друкованих видань українською мовою» (та сама дата) («Збірник узаконень» 78, 1925, ст. 653, 983 — Відділ 1; 27, ст 486, 483 і далі — Відділ 2); про українізацію канцелярської роботи на товарових біржах з 15 червня 1926 р. (Дурденевский 158) та інші. 1926 року Раднарком видає цілу книжку декретів та директив: «Українізація радянських установ (Декрети, інструкції і матеріяли, ч. 2)»(Харків). Усі декрети й закони зібрано й наново потверджено у великого обсягу тексті «Положення про забезпечення рівноправности мов і про сприяння розвиткові української культури» (Дурденевский 145-154)

Якщо порівняти партійні резолюції й урядові декрети 1925-1927 pp. з резолюціями й декретами попередніх 149 років, то не можна не зауважити деяких важливих змін у формулюваннях і змісті. 1919 року «всі місцеві мови проголошуються рівноправними» («Собрание узаконений» 1919, 23, ст. 347), 1920 говориться про те, що «українська мова повинна вживатися нарівні з великоруською» («Собрание узаконений» 1920,1, ст. 5); 1923р таке наставления виразно відкидається: «Формальна рівність, що визнавалася до цього часу між двома найбільш поширеними на Україні мовами — українською та російською — недостатня» («Збірник узаконень» 1923, 19, ст. 914). Тепер від державних урядовців вимагають цілковитого переходу на українську мову — і то не пізніше 1 січня 1926 p., — а ті, що не можуть чи не хочуть виконати 139 розпорядження, мають бути звільнені («Збірник узаконень» 1925, 26, ст 381), не дозволяється приймати на працю нікого, хто не знає української мови; кожен, хто хоче вступити в університет, інститут або вищу школу, повинен скласти іспит з української мови (Дурденевский 149).

Змінилося саме вмотивування українізації. Спершу це була потреба пристосуватися до селянства (див. розділ 5). Ще навіть 1923 року українську мову пов'язували з селом. У резолюціях пленуму ЦК КП(б)У з 22 червня знаходимо такі вимоги «В аґітроботі на селі користуватися переважно українською мовою: у виступах, при організації курсів-з'їздів, виданні листівок, стінних газет, кіноплякатів, в роботі шефів на селі і т д»; «В губкомівських журналах матеріяли, що стосуються до роботи на селі, як офіціяльні, так і статейні, давати українською мовою» («Культурне будівництво» 231 і далі; підкреслення мої — Ю.Ш.), з чого ясно випливає, що в партійному житті, поза контактами з селом, послуговуватимуться російською мовою, як і давніше.

Тепер таку поставу рішуче відкидають, оскільки вона, мовляв, ховає в собі натяк на нижчий ступінь розвитку української культури й мови і передбачає їхнє заникання при змаганні з буцімто вищою культурою й мовою російською, як це зформульовано в «теорії боротьби двох культур», яку офіційно приписувано 150 Д. Лебедеві (див. розділ 5), усуненому з України одночасно з Квірінґом 1925 року. В 1926 р. 140 пов'язування української мови й культури з селом рішуче відкинено («Будівництво» 12), як і твердження про вищість російської культури й мови. Затонський заявляє, що такий погляд виник на підставі помилкового припущення, наче носієм російської культури є пролетаріят, а української — селянство («Будівництво» 16). Мов на глум, коли Скрипникові зробили докір за утиск російської мови на Україні, — явно маючи на думці становище в містах, — він відповів, що це неправда, бо «в районах, на селі» партійна і державна машина послуговуються російською мовою, якщо район чи село російські (Скрипник 55). Ця постава питання ввійшла до резолюції ЦК КП(б)У з 19 липня 1927 р. з вимогою, щоб райони, заселені російською національною меншістю, мали досить «...літератури руською мовою, беручи на увагу особливості сільського господарства руського селянства на Україні » («Будівництво» 204). І Скрипник і ЦК оминають мовчанкою політику українізації, спрямовану на усунення російської мови в містах, а в загальних настановах з 6 липня 1927 р. (§ 8) прямо сказано, що міста й містечка не можна перетворювати на окремішні «національно-територіяльні адміністративні одиниці» (Дурденевский 146). Мусіли також існувати неопубліковані 151 обіжники. Так з однієї статті ми довідуємося, що в Артемівській окрузі Донецької области була визначена квота для закупу книжок у книгозбірнях: 75% мусіли бути українською мовою (Хвиля 1930, 40).

Програмові партійні документи того часу скупо згадують теоретичні підстави політики українізації. Воно й не диво, бо цю політику справді важко узгіднити з рештою комуністичної програми,для якої національні питання мають лише 141 тактичний інтерес. Так фактичний наглядач над цією політикою, якщо не її творець, Л. Каганович у своєму програмовому звіті на X з'їзді КП(6)У в листопаді 1927 р міг згадати тільки про міжнародне становище і «нашу відповідь імперіалістам та їхнім прихвосням дрібнобуржуазним демократам» («Будівництво» 150). Посередньо це було визнанням українізації як тактичного ходу.

Практичні заходи, що склалися на українізацію, були спрямовані, з одного боку, на запровадження української мови в державному апараті, а з другого — на користування нею в культурному житті в широкому сенсі слова. Зайве згадувати, що в обох випадках це означало дерусифікацію міст та індустріяльних центрів і стосувалося виключно до урбаністичних осередків країни: село українізації не потребувало. Вся діяльність була централізована й зосереджена в Центральній Комісії для українізації державного апарату. Комісію очолював голова Раднаркому В. Чубар. Створено Комісію 16 липня 1925 року з відділами в адміністративних центрах країни («Збірник узаконень» 1925, 26, 384).

Українізація була обов'язкова для всіх працівників державних установ. Кожен службовець мав скласти іспит з української мови й культури. Для тих, хто не знав української мови або знав її недостатньо, були організовані спеціяльні курси. На початку курси були безкоштовні, але зайняття відбувалися після праці, розтягуючи робочий день на добрих дві години. З 1927 р. особи, що відставали в українізації, мусіли платити за навчання («Правила» з 6 липня 1927, §65. Дурденевский 153). Тих, що уникали навчання чи після прослухання курсу 152 не могли скласти іспиту, звільняли з праці без права одержувати допомогу на безробіття (там таки, § 72). Ті, що склали іспит, мусіли користуватися українською мовою, письмово й усно, у взаєминах з українськими відвідувачами та організаціями («Українізація» 12, 23 та ін.). інструкторські курси при установах підлягали Центральним курсам українознавства в Харкові, які складали програми і 142 надсилали інспекторів перевіряти перебіг українізації в різних установах та інституціях.

Армія в масі лишилася російськомовною. А все ж, окрім двох україномовних шкіл Червоних старшин — у Харкові й Києві, — створено Кінний корпус Червоного козацтва України в Гайсині на Поділлі. Скрипник домагався реорганізації армії у так звані територіяльні частини, пов'язані з місцевістю, з якої набирали рекрутів (Майстренко 115 і далі), одначе з цього нічого не вийшло.

У ділянці освіти незвичайний успіх мала українізація початкових шкіл. Якщо 1922 року українських шкіл було 6105, а частково українських (тобто російсько-українських) —1.966, то 1925 року їх стало відповідно 10.774 і 1.128 (загальне число 12.109 у 1922 р. й 15.209 у 1925 році. «Українізація» 62). На 1930 рік кількість українських початкових шкіл зросла до 14.430, російських — до 1.504; для семирічок відповідні числа були — 1.732 і 267 (Скрипник 210 і далі). У всіх неукраїнських школах українську мову викладали як предмет. За Сірополком (25) на кінець 1927 року 77% людности навчалося в цих школах, що майже дорівнювало відсоткові українців серед населення — 80,1%.

По інших типах шкіл зріст не був таким динамічним, але також помітним. Серед профшкіл число українських становило 65,8%, на двомовні українсько-російські припадало 16%, а на російсько-українські — 5,3% (стан на 1 листопада 1927 р Сірополко 61). Щодо фабзаучів, то навіть найсуворіший закон про українізацію — правильник з 6 липня 1927 р., — що вимагав української мови для всіх типів шкіл, був обережніший, наполягаючи тільки на «рідній мові» учнів (Дурденевский 149). Не зважаючи на це, навіть тут — у той 153 самий час — було 42 українські школи, 48 російських і сто двомовних (Сірополко 72). Так званих робітфаків було тоді ж 48 українських, 7 російських і 18 двомовних (Сірополко 77). інститутів — 14 українських, 2 російських і 23 двомовні (Сірополко 92). За спеціяльністю інститути ділилися так сільськогосподарські — 3 українські, 6 двомовних; педагогічні 140 — 6 українських, 4 двомовні; але технологічні й медичні мали всього 2 українські, 2 російські і 7 двомовних (Сірополко 204). Скрипник (184) згадує, що 1929 року інститути були українізовані десь на 30%. Оцінюючи наведені цифри, зокрема для вищих та виробничих шкіл, слід пам'ятати, що в двомовних школах найважливіші предмети здебільшого викладали російською мовою, а українською читали такі другорядні дисципліни як політосвіта тощо.

Українізація преси досягла 68,8% 1930 року, 87,5% — 1932 р. (Сірополко 191). Великою подією була українізація центрального органу ЦК КП(б)У газети «Комуніст« —16 червня 1926 р., видання з того ж року української газети для робітників «Пролетар» та українізація обласної одеської газети «Известия», що з 31 серпня 1929 р. почала виходити під мовою назвою «Чорноморська комуна» (Скрипник 134 і далі, 142, 148). Згідно з Майстренком (112), на 1930 рік лише три великі газети ще виходили російською мовою: «Вечерние известия» в Одесі та газети в Сталіному (тепер Донецьк) і Маріюполі (тепер Жданов). Наклад «Комуніста» досяг 1930 року 122 тисячі примірників, «Пролетаря» —79, «Вістей» —90. Зате газета для селян «Радянське село» мала наклад 600 тисяч (Скрипник 24). Заводські багатотиражки 1930 р. на 63,4% були українськими. В деяких випадках українізація призводила до зменшення накладів, в інших навпаки — до збільшення, як, наприклад, у Кривому Розі (Косіор 27).

Швидко зростало число журналів і ставали вони різноманітніші. Якщо 1923 року єдиним літературно-політичмим «грубим» журналом був «Червоний шлях», то тепер можна було похвалитися місцевими виданнями: «Життя й революція» в Києві, «Зоря» в 154 Дніпропетровському, «Металеві дні» в Одесі, «Літературний Донбас»в Артемівську — Сталіному. З'явилися журнали окремих літературних організацій: «ВАПЛіте», «Літературний ярмарок» і «Пролітфронт» групи, очоленої Миколою Хвильовим; «Нова Генерація» групи футуристів М. Семенка; «Західня Україна»; «Молодняк» і «Гарт» — ВУСППу та інші. Стали виходити журнали політичні, технічні, наукові, 144 ілюстровані, театральні, музичні; журнали, присвячені літературній критиці, кіну, гумористичні. Загальне число в 1929 році сягнуло 326 назв (Сірополко 191)

Українські книжки в загальній книжковій продукції становили 45,8% 1925-1926 pp.; 53,9% 1927-1928 і 76,9% 1931 року (Сірополко 184) Скрипник (212) говорить, що в 1931 році українські назви видань виносили 65,3% загального числа, але наклад їх був 77%, що ясно вказує на масові тиражі пропаґандивних брошур. Наукові видання були українськими на 50%, підручники для вищих шкіл на 79,4%.

Російські театри, включно з оперою, були фактично витиснені з України. Театральні приміщення в центральних дільницях міст перейшли тепер до українських труп, які в минулому тулилися переважно по околицях і нерідко грали на погано пристосованих сценах. Часом це викликало спротив, як у випадку Одеської опери з її довголітньою італійською, а згодом російською традицією. 1931 року в країні існувало 66 українських, 12 єврейських і 9 російських стаціонарних театрів (ЕУ2, 3328). Міцніла українська кінематографія (36 фільмів, 1928), у роках 1924-1925 з'явилося українське радіо

По довгих роках убозтва шугнув догори бюджет Всеукраїнської Академії Наук у Києві. Хоч технічна база м видавництва не була ще належною, Академія протягом 1925 року видала 46 книжок («Звідомлення» за 1926 p., 5, 11), число видань зросло до 75 в 1926 році (там таки, 125 і далі), до 93 в 1927 р. («Звідомлення» за 1927 р., 15), лишилося на рік незмінним: 90 у 1928 р. і підскочило до 136 в 1929 р. (ЕУ 2, 3336) Приблизно в такому відношенні зростали й штати Академії. 155

Українізація перехлюпнулася поза межі Української РСР і досягла тих мільйонів українців, що жили по інших радянських республіках, зокрема в Росії. Особливого розмаху набула вона на Кубані. Але не тільки там, а і в інших місцевостях відкривалися українські школи та клюби, починали виходити українські газети.

Проте, найістотніше завдання українізації явно полягало в дерусифікації великих міст і промислових центрів України. 145 Вперто, навально, часом наосліп, тяжка машина державного тоталітаризму била у ці твердині російської мови й культури. На першій порі чулися окремі голоси, що одверто говорили про українізацію робітництва (напр., В. Затонський 1926. «Будівництво» 13 і далі; Хвильовий 1926. — Шевельов 1978, 40), але такі вимоги було ризиковано висувати як гасло: з нього бо легко випливало б, що українізація проводилася не пролетаріятом, а поза ним і навіть всупереч його бажанню. Однак, у провінційній пресі такі гасла надибуємо. Так, наприклад, в обласній газеті «Диктатура труда» (що виходила російською мовою!) в Сталіному, читаємо про «пришвидшення українізації мас» і «просування справи дійсної українізації пролетаріяту Донбасу» (цитую з: Хвиля 1930, 49 і далі).

На допомогу прийшов Скрипник з теорією двох типів російськомовних робітників на Україні: одні, українського походження, зазнали часткової русифікації й розмовляють мішаною мовою; другі — справжні росіяни. Першій, численнішій групі, українізація допоможе вийти з непевного стану «ні тут, ні там»; національні почуття другої групи слід шанувати, а людей з її середовища прихиляти до української культури й української мови, що є засобом вияву тієї культури, їхнім блиском, привабою, без будь-якої примусовости («Будівництво» 31, 61 і далі; Скрипник 151). Цю досить сумнівну тезу включено у програмовий партійний документ: тези пленуму ЦК КП(б)У в червні 1926 року «Про підсумки українізації». 156

Загалом, у теорії дозволялося стосувати примус тільки до державних службовців і лише в ті години, коли вони виконують службові обов'язки. Одначе, на практиці українізацію провадили (а, мабуть, і заплянували) як фронтальний наступ проти мови та культурних навичок і звичаїв міста. Українізуючи ту чи ту газету, запроваджуючи в життя 146 якийнебудь захід, неможливо було розрізнити дві групи робітників, та й взагалі ніяк було їх розмежувати (адже навіть російська мова робітників-росіян мала в собі певну домішку українізмів), і ніхто й не питав робітників-неросіян, хочуть вони чи не хочуть повернутися в лоно незайманого українського раю.

Косіор (1929, 25) наводить дані опиту робітників Артемівська (тепер Донецька область). До 84 осіб звернулися з запитом, яке їхнє ставлення до українізації. Вступні питання виявили, що 49 з них розуміють українську мову добре, а 11 погано, з чого можна зробити висновок — хоч про це ясно не сказано, — що 21, або 25%, не розуміли української мови зовсім. Читати по-українському могло 35, писати — 19, говорити — 18, слабко говорити — 2. Українську пресу передплачувало 18, українські книжки й журнали читало 2 4 Відповідаючи на головне питання, ймовірно не без впливу напутніх виступів преси й радіо, 59 сказали, що бажано організувати для робітників гуртки, де викладали б українські предмети; 14 хотіло, щоб українські книжки були дешевшими Ці відповіді начебто повинні означати, що 73 особи підтримували українізацію. Чи справді воно було так9 Шість висловилося проти, п'ять ухилилося від відповіді.

Хвиля (1930,54) наводить фразу комсомольського активіста: «Потрібна мені українізація, як вам єврейський талмуд...» та інші подібні і протиставить їм вислови на користь українізації. Прихильники могли бути щирими, противники без сумніву були такими, але немає способу оцінити, скільки людей дійсно підтримувало українізацію. Як-не-як, це була офіційна лінія, кампанія велася завзято, а в комуністичній системі немає нічого простішого, як забезпечити бажаний відгук. 157

Світова історія знає випадки, коли в процесі індустріялізації, під натиском села, мова міста мінялася Прага віднімечилася, так само Рига і Таллін. Але такі процеси вимагають часу, принайменше віку одного покоління. Можна гадати, що з огляду на гасло індустріялізації, кинуте на XV 147 конференції ВКП(б) в листопаді 1926 року, до якого рік пізніше — у грудні 1927 р., на XV з'їзді ВКП(б) — долучилося гасло колективізації, промотори українізації з українців відчували, що не можна гаяти ні хвилини. Вони хотіли бачити індустріяльні центри України українськими ще до початку масової міґраціі селян до міста, щоб новоприбулі не розчинилися в новому для них російськомовному оточенні Керуючися давнім більшовицьким переконанням, що маси податливі, а страх і тиск — основи політики, вони в своєму запалі виявляли запопадливість, яка межувала з насильством, а інколи, може, й з наївністю. Як зразок останньої, можна навести звернення Косіора до членів партії: «На зборах, засіданнях, при зустрічах з товаришами — розмовляйте українською мовою» (Косіор 23). Трудно не пригадати подібний заклик С. Петлюри у червні 1917 p., наведений вище в розділі 3 (Петлюра 2, 372).

Вплив політики українізації на становище української мови і ставлення до неї був складний і не раз унутрішньо суперечливий. Заява Хвильового: «Українізація... є результат непереможної волі тридцятимільйонної нації» (Шевельов 1978, 17) є — в найкращому випадку — вислів прагнення. Започаткована в Москві, підхоплена і впроваджувана комуністичною партією звичними для партії методами, українізація викликала прихильність і підтримку одних прошарків населення та сторожке вичікування других. У самій партії вона була бажана для меншости і нею проводилася. Згідно з офіційними даними в 1925 році українці становили 37% членів партії, а в 1926 р. — 47% («Тези ЦККП(б)У», червень 1926. «Будівництво» 61) До даних про зростання числа українців у партії треба ставитися обережно: тоді українців нерідко просували вгору швидше, ніж неукраїнців, тому не один кар'єрист міг назватися 158 українцем, не будучи нам справді. А скільки з отих старих і нових українців щиро підтримували Українізацію? Є досить свідчень про сильний спротив Українізації і всередині партії (напр.,Чубар,«Будівництво»37), і в профспілках (див, приміром, Косіор 1929, 26), і в 148 державних установах; про те, що навіть у добу українізації до українців у партії інші партійці часто ставилися недобре (напр., Шумський 1927. «Будівництво» 134). Звідси — закиди, що українізація — це тільки позірна політика, і то часто проваджена неукраїнськими руками (напр., Шумський 1927, Чубар 1926. «Будівництво» 135, 37). І, нарешті, російська меншість — а по великих містах і промислових центрах вона часто-густо становила більшість — за невеликим винятком, де тільки могла, намагалася ігнорувати чи бойкотувати українізацію.

Отже, наслідки політики були далеко не прості. З одного боку, більше, ніж будь-коли, людей опанувало українську мову, ознайомилося до певної міри з українською літературою й культурою, дехто навіть почав розмовляти по-українському. На вулицях великих міст українська мова лунала частіше, ніж перед тим, хоч і не заступила російську як засіб щоденного спілкування. З другого боку, притаманний політиці елемент примусовости й штучности збуджував почуття ворожости до української мови. З'явилася маса анекдот, на жаль, не зібраних і не виданих, що брали українську мову на глум.

Міцної соціяльної основи українізація під собою не мала. Фактично вона спиралася тільки на українську інтелігенцію комуністичної орієнтації, дуже тонкий прошарок суспільства Робітництво й середня кляса були в кращому випадку байдужі. Не збереглося жадних відомостей про якийбудь ентузіязм селянства. Тут слід застерегтися. На ділянках, вільних від партійного впливу, українізація проходила скоро і бурхливо. Однією з таких ділянок була Церква. Заснована після кількарічної підготови в жовтні 1921 р. Українська Автокефальна Православна Церква (УАПЦ) швидко набувала впливу й зростала — не тільки на селі. 1927 року вона нараховувала 1.050 парафій (Власовський 151) 159 супроти 8.324 традиційної Російської Церкви (Curtiss 223). Більшість українських парафій розвинули жваву діяльність і втішалися підтримкою населення. 149

Правда, найміцніше стояла УАПЦ на Поділлі та ще в Київській, Полтавській і Чернігівській областях, а Харківщина мала всього 12 парафій, Дніпропетровськ—Запоріжжя — 29, Одеса—Миколаїв—Херсон — 6 (Власовський 152). Питома вага парафій УАПЦ досягала лише 11% загального числа (там таки, 154). Треба, одначе, не забувати, що період існування УАПЦ був короткий, постання її неканонічне, серед єпископів були одружені, а до всього уряд безнастанно її переслідував (там таки, 155 і далі). Кількість українських парафій збільшиться, коли врахувати, що тоді існували ще дві українські церковні організації: Українська Автокефальна Церква на чолі з Феофілом Булдовським (там таки, 194) і так звана Діяльна Христова Церква, яку підтримував радянський уряд у боротьбі проти УАПЦ (там таки, 164).

Другим річищем, у яке спрямовували свою енерґію селяни, була кооперація На 1928 рік працювало 41.734 кооперативи, і в них зосереджувалося 74% роздрібної торгівлі (ЕУ2, 1126) Такі кооперативні союзи, як Вукопспілка, Сільський господар та інші були дуже міцними.

Ні УАПЦ, ні сільська кооперація українізації не потребували. Вони були українськими в своїй істоті, бо селяни говорили українською мовою «спонтанно«. Підтримуючи й розвиваючи свою Церкву й кооперацію, селяни мало цікавилися офіційною українізацією. їх не обходило, чи лист Наркомфіну до Наркомюсту писано по-українськи чи по-російськи, так само як не дуже боліло, котрою мовою ведеться комуністична пропаганда.

Імовірно підтримка українізації могла б прийти від української інтелігенції, не пов'язаною з партією, передусім від учених, учителів, письменників. Повернення на Україну в 1924-1926 роках М. Грушевського, М. Вороного, В. Самійленка та інших вказувало на добру волю тих груп співпрацювати в здійсненні нової політики. Але радянська влада сприймала хворобливо-підозріло 160 всяку не контрольовану нею ініціятиву на полі українізації. Вивчаючи події в хронологічному порядку, не можна позбутися враження, що за кожен здобуток 150 українізації довелося платити втратою української сили або потенціяльної української сили.

Перші удари прийняли на себе щирі прибічники українізації з-поміж партійців. Обвинувачення в «націоналістичному ухилі» М. Равича-Черкаського — першого офіційного історика КП(б)У, єврея з походження, — в роках 1923-24 (Майстренко 101); переслідування М Хвильового, з ініціятиви самого Сталіна, у 1925 році; розгром редакції «Червоного шляху», члени якої майже всі були партійні, в 1926 році («Будівництво» 101); вислання Шумського і Гринька в Росію 1926-27років, ліквідація історика М.Яворського та його школи в 1930 році (Полонська 1, 66), — це тільки деякі заходи, застосовані державою, а було їх багато більше. 1930 року Скрипник заявив, що викрито — ні більш, ні менш — як дев'ять «контрреволюційних організацій» (Скрипник 222).

З 1927-1928 років починаються атаки на непартійну інтелігенцію. Ці процеси найдокладніше описані в випадку науковців, згуртованих коло Всеукраїнської Академії Наук у Києві, та в випадку письменників. Побіжний перегляд становища в Академії такий. До 1926-1927 років академіки і співробітники одержували платню від уряду, але були розмірно вільні у своїй праці. Зміни запровадив особисто Скрипник. Відвідавши Академію 1927 р. й познайомившися ближче з її працею, він наказав усунути двох академіків К. Харламповича і Ф. Мищенка (Полонська 1, 53). Приблизно в той самий час (березень 1927 р.) П. Любченко вимагає повної совєтизації Академії («Будівництво» 131 і далі), а дещо пізніше Л. Каганович висловлює бажання бачити Академію «визвольною] з-під буржуазної ідеології» (там таки, 152). З'являються перші аспіранти-комсомольці, що їх призначали академікам, навіть не питаючи згоди останніх (Полонська 1, 51) 1928 року до складу Спільного Зібрання Академії введено сім партійних діячів (там таки, 54), а одного з фундаторів Академії 161 А. Кримського, щойно переобраного на неодмінного секретаря, усунено з цього становища (там таки, 55). 1929 року Раднарком оголосив, що відтепер кандидатів в академіки 151 висуватимуть «маси», а не самі академіки. В наслідок цього, 28 червня 1929 року на відкритій для відвідувачів сесії, під безоглядним тиском, при явному голосуванні, сім партійців високого ранґу, включаючи Скрипника, обрано на академіків (там таки, 61). Ще в липні 1928 року Академія деклярувала готовість включитися в виконання п'ятирічки (там таки, 56), а 1929 року вступила у «соцзмагання» з Білоруською Академією (там таки, 63).

Тепер, коли в жилах Академії циркулювала «нова кров», пробила година вицідити стару, «буржуазно-націоналістичну». Влітку 1929 розпущено всі наукові товариства, пов'язані з Академією (Полонська 2, 119). Одночасно заарештовано десятки співробітників Академії, включно з головою Президії та її spiritus movens С. Єфремовим. Слідом за тим виарештувано, правдоподібно, кілька тисяч осіб, лише посередньо зв'язаних з Академією, зате безпосередньо з Визвольними Змаганнями 1917-1920 років. Так створено тло для широко розголошеного судового процесу «зрадників», «аґентів буржуазії» й «націоналістичних шкідників», начебто об'єднаних у «контрреволоюційний» Союз визволення України (9 березня—19 квітня 1930 р.). Із сорока п'яти експонентів, вибраних для процесу (решті виносили присуди без суду), двадцять дев'ять були співробітниками Академії (Полонська 1, 74). В суті речі це означало розгром Академії, а разом з нею всієї інтелігенції, що брала участь у боротьбі за самостійність десять років тому. Ту саму політику проваджено й далі. На початку 1931 року заслано до Росії — де він помер за неясних обставин — другого велетня Академії — М.Грушевського; остаточно усунено й заарештовано А. Кримського. Видавничу Діяльність Академії припинено, а на всю її працю в царині гуманітарних наук накладено тавро «буржуазного націоналізму». Представників точних наук поставлено на виконання технічних проблем, що обслуговували плян індустріялізації Радянського Союзу. 162

В літературі змушено замовкнути аполітичних «неоклясиків»; доведено до «самоліквідації» (1927,1929) та «самокритики» 152 об'єднання найталановитіших письменників — ВАПЛіте в Харкові, МАРС у Києві, — а багато їхніх членів зазнали переслідувань Щоб зрівноважити вплив ВАПЛіте і МАРСу, творено нові «пролетарські» організації під крилом партії: у 1926 році «Молодняк», що його підкреслено вітав Л. Каганович на X з'їзді КП(б)У в листопаді 1927 року («Будівництво» 152), у січні 1927 р. ВУСПП — Всеукраїнську спілку пролетарських письменників. Цілковито підпорядковуючи свою творчість пропаганді партійної лінії, члени цих організацій писали багато, але твори їхні не мали літературної вартости. Аналогічні процеси відбувалися в театрі, музиці, мистецтві і т. д. Якщо українська культура з її невід'ємним засобом вияву українською мовою мала приваблювати населення, зокрема міське, своїми великими осягами, — як про це говорив Чубар у червні 1926 року («Будівництво» 39),  — то роблено все можливе, щоб запобігти тим осягам, звести їх на рівень дешевої пропаганди. Схожі процеси відбувалися і в Росії, але там нищення передового не було таким послідовним. Чи був це наслідок продуманої політики, чи нижчого культурного рівня комуністичних керівників на Україні, на це питання ледве чи коли пощастить відповісти.

Одночасно з процесом «пролетаризації» української культури безжально винищувано всі вияви спонтанної українізації. У церковному житті 1928 рік позначений арештом митрополита Василя Липківського, майже всіх єпископів і численних священиків УАПЦ. На 1931 рік Церква як спільнота була цілковито знищена, отже, й українська мова тим самим усунута з церковного життя. В кооперації утиски почалися 1927 року, а під кінець розгляданого періоду розмірно незалежна українська кооперація фактично перестала існувати, задушена надмірними податками й урядовим втручанням (ЕУ1, 1127). Мовно це означало обмеження вжитку української мови в економічному житті.

Отож, українізація була процесом двобічним. Рівнобіжно до заходів, спрямованих на поширення 163 української мови, робилося зусилля знизити українську культуру, а з нею й 153 мову. Ці зусилля, окрім прямих наслідків, породжували страх, розмовляти по-українському на людях — хоч це офіційно заохочувалося — вважалося серед міського населення ризикованим, хібащо при спеціяльних оказіях, які офіційно проголошувано українськими. У великих містах тавро на українській мові не зникло, а, навпаки, виросло до нових розмірів. Освічені верстви вдавалися до української мови прилюдно, коли це вимагалося, а не, сказати б, «природно«. Ті, що не хотіли ризикувати, складали іспити, але користувалися українською мовою тільки в межах офіційних вимог.

Рівночасно коли-не-коли викривали й прояви російського шовінізму, гостро засуджували їх, накладали на винуватців кару. Так трапилося у випадку М. Романовського, театрального критика російської газети в Харкові, якого звинуватили в ширенні думок про другорядність української культури; у випадку А. Малицького, професора права, що глузував з українізації (Майстренко 138); у випадку Одеського філармонічного товариства (Скрипник 89 і далі, 138), і напевне ще в кількох. Проте, жаден експонент антиукраїнських, проросійських поглядів не був офіційно переслідуваний. В найгірших випадках їх прилюдно критикували, звільняли з роботи, після чого вони виїздили в Росію, де без великого труду влаштовувалися цілком добре.

Така доля спіткала зокрема Д. Лебедя, переведеного з України в Росію 1925 року, після того як його справа набула дуже широкого розголосу. Його й далі часто критиковано в українській пресі, а він, на те не зважаючи, використовував своє становище в Росії, щоб звідти, здалеку, підсилювати антиукраїнські погляди на українізацію. У 1928 році він опублікував у органі ЦК ВКП(б) статтю про «теорію боротьби двох культур» (на 164 Україні його офіційно подавано як творця 154 цієї теорії), у якій твердив, що на даному етапі головною небезпекою є не прояви русифікаційних тенденцій на Україні, а «що стукає в двері, стихія куркульського шовінізму, сьогодні потребує особливої уваги» (Лебедь 1928, 87)

Відірвана від своєї єдиної потенційної суспільної основи, насаджувана неукраїнською партією й державним апаратом, позбавлена щирости й безпосередности, постійно врівноважувана антиукраїнськими заходами — українізація в очах пересічного російського чи проросійського міщуха виглядала на комедію, вряди-годи з драматичними нотками, але все таки комедію. Міщанин вивчив, коли і в яких межах треба зважати на офіційну лінію, він також довідався, що межі ті досить тісні і що краще ніколи їх не переступати Він знав, що закон вимагає звільнити з праці службовця, який не опанував української мови, і що дійсно час від часу звільняли друкарку, кур'єра чи секретаря, але ніколи — високого урядовця або спеца, до них українізація на ділі не стосувалася Для нього не було таємницею, що за українськими вивісками на фасадах установ (резолюція Раднаркому з 3 жовтня 1925 року, «Українізація» 14) по-старому крутиться російська бюрократична машина (це визнає Косіор [29]).

Декотрі міські жителі, як уже згадано, справді відкрили для себе українську мову й культуру і щиросердно поринули в них, але таких була меншість. Для переважної більшости українізація була пристосовництвом, умовністю, маскуванням. Ось один дрібний випадок, що в мініятюрі показує стан справ. В Академії Наук у Києві — здавалося б, у самому центрі української культури і твердині української мови — на першій сторінці багатотиражки «За радянську академію» (1931, ч 9-11) надрукований заклик п'ятьох академіків вступати у соцзмагання. До тексту додані портрети й автографи підписаних. І текст, і ймення під портретами складено українською мовою: Симінський, Є. Патон, Фомін, Плотніков Одначе в автографах читаємо: Симинский, Е. Патон (російські форми), Фомин, Плотников (російське «восьмеричное» і замість українського!). 165 Очевидно, первісний заклик був 155 складений російською мовою і лише для друку перебрався в українські шати (або академіки вважали безпечнішим підписатися по-російськи).

Не в одному промисловому центрі і таке «маскування під українське» зустрічало шалений опір. В Артемівську на Донбасі навіть у 1930 році 4 4,2% службовців (3.681 з 8.323) цілковито іґнорували вимогу українізації, а 796 осіб домоглися офіційного звільнення від неї В індустріяльних осередках Сталінської округи (нині Донецької области) з 92 початкових шкіл всього дві були українські, а вищих — жадної (Хвиля 1930, 40, 47). Як висловився один робітник: «Ми багато розмовляємо про вкраїнську мову, тепер вже час розмовляти українською мовою. Я раджу нашій профспілці перші робітничі збори провести українською мовою» (там таки, 51). Виходить, щодо середини 1930 року (про цей рік мова) такого не бувало'

З наведеного видно, що по великих містах і промислових центрах українську мову здебільша використовували як димову завісу Коли доходило до дійсно важливих справ, незмінно вживали російської За таких обставин зневажливе ставлення до української мови буяло. Ширилися антиукраїнські жарти, на зразок добре відомого запитання: «Ви говорите серйозно чи по-українськи?»

Коротко кажучи, ледве чи якийсь примусовий адміністративний захід міг обернути масу російських і проросійських жителів міст за короткий час на українців. Ще менше ймовірно було це за політики «подвійного дна», яка, з одного боку, вимагала та заохочувала вживати української мови, а з другого — ставила під загрозу кожного, хто щиро захоплювався цим, та підривала розвиток української культури, Шумський влучив у суть справи, коли ще в листопаді 1926 року заявив, що «примусова українізація державного апарату — безглуздя» («Будівництво» 107), а Хвильовий змушує одну з дійових осіб у романі «Вальдшнепи», опублікованому 1927 року, сказати, що Україна «в сьогоднішньому 166 вигляді з своїми ідіотичними українізаціями в соціяльних 156 процесах... виконує тільки ролю тормоза» (Шевельов 1978, 44). Успіх українізації, якщо такий був, слід шукати в іншому. Хоч пасивне знання української мови не стало загальним, але його набули значно ширші кола, ніж доти Ніяких статистичних даних про це, звичайно, немає, однак не підлягає жадному сумніву, що число людей, зацікавлених українською культурою, зросло поважно. Декотрі інтелігенти, що за інших умов трималися б російської культури перейшли в українську. Прикладом може бути Іван Калянніков, що став українським поетом Калянником (і був згодом ліквідований за «український націоналізм»!). Такі випадки слід визбирувати й описувати. В незвичайно складних заплутаних, а не раз просто небезпечних обставинах творилися визначні твори літератури, мистецтва, науки. Сама літературна мова була нормалізована й піднесена на вищий рівень. Українська культура, зберігаючи народне коріння, жвавіше, ніж будь-коли, всотувала урбаністичні складники.

В добу українізації виходять численні посібники й підручники з української мови, що розходяться великими накладами. Складання й видання таких книжок набирає прибуткового характеру. За неповним переліком у Червінської й Дикого лише протягом 1925-28 pp. на Україні видано 60 підручників та посібників (рахуючи перевидання як окремі одиниці). Були це книжки, розраховані на різні ступені шкільної науки, на самоосвіту і т. п. Чимало з них витримало по кілька видань. Кількість підручників ще збільшилася в роках 1929-31, після публікації правил правопису (1929 р. Див. нижче). Серед авторів були визначні мовознавці: О. Курило, О. Синявський, М. Сулима та інші.

За роки 1925-28 надруковано також два українсько-російські словники і чотири російсько-українські, деякі з них перевидавалися по кілька разів. З українсько-російських словників найцікавішим і найважливішим було видання перегляненого й доповненого Грінченкового «Словаря української мови», над яким працювали С. Єфремов та А. Ніковський. (Вийшло три томи, А—Н, 167 Київ 1927-28). Лишаючи 157 первісний текст Словника неторканим, редактори додали новий матеріял на основі мови двадцятого століття і ввели чимало позичених слів, до яких Грінченко мав велике остереження. Таким чином Словник мав об'єднати старе й нове. На жаль, видання не доведено до кінця, бо редакторів заарештовано в зв'язку з процесом СВУ.

Академічний «Російсько-український словник», перший том якого з'явився 1924 року, доведено до кінця літери П. Протягом 1927-33 років редакторами видання були А. Кримський (З—Н) та С.Єфремов (О—П). Спосіб редагування, порівнюючи з першим томом, набагато покращав, частково усунено надмірне «народництво», і словник став репрезентативною, надійною й достатньо повною збіркою українських слів та ідіом. Основні поліпшення, за словами самих редакторів, заторкували «удосконалення в диференціяції значень російських і українських слів, уточнення тлумачних пояснень, виразніше розмежовування стилістичних відтінків у значенні українських слів і зворотів» (II, 1054).

Велику увагу приділено складанню термінологічних словників. Робота над ними зосередилася в ВУАН, де з 1921 року існував Інститут української наукової мови, що поділявся на п'ять відділів (природничий, технічний, сільськогосподарський, соціяльно-економічний і мистецький) і 33 секції (Полонська 1, 80). 1926 року Інститут затруднював 11 редакторів, 2 філологів, 3 науково-технічних працівників, 21 нештатного постійного працівника та 250 членів-співробітників; керівником Інституту був Г. Холодний («Звідомлення» 1926р., 14). Після процесу СВУ, на якому Холодного звинуватили в «термінологічному саботажі» й засудили, Інститут зліквідовано. На ділі він став з 1931 року частиною Інституту мовознавства. За 1926-1932 роки Інститут української мови і його наступник видав понад 27 термінологічних словників (Gregorovich [10 і далі] нараховує 27, але цей список неповний. В ньому, наприклад, немає «Російько-українського словника військової термінології» С. і О.Якубських [1928], «Словника антропологічної термінології» А.Носова [1931], 158 168 «Російсько-українського словника правничної мови» за редакцією А. Кримського [1926] та ще деяких. «Славянское языкознание» [1, 252 і далі] згадує, що число термінологічних словників, виданих у той час на Україні, дорівнювало 49), а Інститут, крім того, мав договори на видання ще 34.

Фактично всі словники, що з'явилися протягом 1925-32 рр., були російсько-українськими або українсько-російськими. Єдиним винятком, здається, був «Німецько-український словник» І.Шаровольського (1929).

Приватна ініціятива в складанні термінологічних словників великою мірою занепала, праця тепер велася централізовано. У цьому виявилося те, що можливо було найважливішою рисою доби: стремління нормалізувати мову. В Академічному словнику воно відчувається головним чином у редакційних стилістичних заввагах до поданих слів. Термінологічні словники були, як правило, прескриптивні, хоча й мали в більшості підзаголовок «Проект». Терміни з них живцем переносилися в шкільні підручники та інші видання. За цим мусіли слідкувати редактори мови й коректори, про що сказано в декреті Раднаркому («Збірник узаконень», Відділ II, 31 грудня 1927 року, 483). Усна професійна мова з тих термінів засвоювала небагато, якщо взагалі їх засвоювала. Це був наслідок загального характеру українізації, про що згадувано раніше.

Далекосяжний і тривкий слід лишила праця над устійненням українського правопису. Старі «Найголовніші правила», видані Академією, були і недостатні, і спірні. Певні додатки зробили до них М. Грунський та Г. Сабалдир у своєму «Українському правописі» (1925), але потреба ґрунтовного перегляду відчувалася гостро. 23 липня 1925 року Раднарком видає постанову про створення при Наркомосі Державної комісії для розробки правил правопису української мови. У Комісію ввійшло (з пізнішими кооптаціями) 36 осіб, серед яких було десять співробітників Академії, десять чільних партійних діячів та інші. Формально першим головою Комісії був Шумський, нарком освіти, згодом його 169 наступник М. Скрипник, 159 але фактично керував роботою Олекса Синявський, видатний мовознавець. Прийнявши за основу «Найголовніші правила українського правопису» Всеукраїнської Академії Наук, затверджені Наркомосом УРСР 1921 року, Комісія мала скласти свій проект, що після загального обговорення мусів бути прийнятий спеціяльно скликаною конференцією, а відтак затверджений урядом. Комісія одностайно визнала, що перед нею стоїть питання, ширше за впорядкування самого правопису в вузькому значенні слова, що належить упорядкувати й морфологію (визначити закінчення відмінюваних слів), пунктуацію й деякі елементи ортоепії та наголосу (Синявський 94). Нормалізація мала відбуватися «на базі традиції й природи української мови», враховуючи її історію (там таки, 95 і далі). Опрацьований членами Комісії матеріял передано на редакцію А. Кримському, В. Ганцову й О. Синявському. Ортографічний словник доручено складати Г. Голоскевичеві. Остаточну загальну редакцію мав зробити О. Синявський.

В серпні 1926 року проект правопису надруковано, почалося широке публічне обговорення. Одержано понад 60 листів з заввагами й побажаннями (Синявський 98). Після дискусії Комісія скликала в Харкові правописну конференцію, розіславши особисті запрошення. Відкрилася конференція 25 травня 1927 р. і тривала до 6 червня. Серед присутніх були: 4 високі урядовці Наркомосу, 5 академіків, 28 університетських професорів лінгвістики й філології, 8 учителів, 7 журналістів і 8 письменників (Синявський 109). Брало участь також три представники з Західної України: К. Студинський, І.Свєнціцький та В.Сімович.

Перед Конференцією стояло складне завдання погодити дві правописні традиції: центральноукраїнську і західноукраїнську. У питанні, як передавати l та д у чужих словах (я чи ль,г чи ґ) Конференція згоди не дійшла. Остаточно вирішити цю справу доручено президії Конференції, у склад якої входили: М. Скрипник, А. Приходько (заступник наркома освіти), Кримський, Синявський та С. Пилипенко, письменник. По десятьох 170 засіданнях і довгих дискусіях президія ухвалила 160 остаточний текст, підготований Синявським. На передавання європейських l та g запропоновано компромісне вирішення слова грецького походження (або посередництва) слід передавати в українському письмі через л і г, слова з латини або інших європейських мов з середнім чи пом'якшеним l перед а, о, и і в кінці складу та g передавати л м'яким та ґ. 6 вересня 1928 року М. Скрипник підписав текст «Українського правопису», надавши йому обов'язковости. Після того, як правопис був надрукований 1929 року, всі школи й видавництва УРСР мусіли його дотримуватися. Новий «Український правопис» був книжкою на 103 сторінки, тоді як попередні короткі правила ВУАН уміщалися на 8-20 сторінках. Ще ніколи правопис і морфологія української мови не були впорядковані так точно й детально.

Понад трирічна робота Правописної комісії аж ніяк не була простою і легкою. З дискусії про те чи те ортографічне правило проступали дві відмінні культурні традиції, дві лінґвістичні школи. Поєднання їх у правописно-мовній компромісовій нормі не задовольняло ні одну, ні другу. Що гірше, нова норма не відповідала жадній традиції, жадній школі і запроваджувала деякі форми вимови й правопису, що ніде не вживалися. Тут не місце обговорювати всі спірні питання правопису, та й потреби в цьому немає. Для ілюстрації спинимося на двох правилах: як передавати чужомовне l та g. Назагал, як уже згадувалося, на Західній (підпольській) Україні іншомовні слова писали з ль і ґ, на Центрально-східній (підросійській) Україні — з л і г; і там і там були винятки Синявський пояснює цю розбіжність впливами головне західноєвропейської або візантійської традиції. В більшості випадків, одначе, це не так. Політично залежні (колоніяльні) народи звичайно засвоюють основну масу чужих слів через посередництво панівної нації. Такою були поляки для Західної України, росіяни для Східної. Багато слів з західноєвропейських мов, що ввійшли у вжиток по цілій Україні з кінця XVI і протягом XVII ст., мали ль та ґ, завдяки польському посередництву; одначе пізніше, під російським 161 171 впливом, ці слова засвоювалися поновно, тепер із л та г. І навпаки, деякі слова, знані ще в староукраїнській мові (до XV ст.) з л та г (на кінець XII і початок XIII ст. звук ґ зник був з української мови і в своїх, і в доти позичених словах), на Західній Україні під польським впливом набули ль та ґ.

Таким чином, з кількома винятками, всі чужі слова на центрально-східних українських землях мали л чи ль, як у російській мові, а російське g послідовно передавалося через г; на Західній Україні всі чужі слова мали ль та ґ (для західного g). Вишукування інших джерел може задовольнити почуття власної гідности українців, але з історичного погляду воно безпредметове.

А втім, практичну вагу мало те, що для двох частин України, розділених політичним кордоном, вибір л чи ль, г чи ґ зумовлювався російським або польським впливом, і в кожній частині друга система була невідома в щоденному вжитку. Накидати невластиву вимову та ще і не всім, а тільки деяким чужим словам означало вдатися до нечуваного досі мовного експерименту. Не знати, чи такий експеримент вдався б у незалежній державі; з певністю можна твердити, що при двомовній інтелігенції і невисокому рівні освіти серед решти суспільних прошарків, коли частина мовців щойно проходила українізацію, — шанси на його успіх були невеликі. Іншими словами, не було соціяльно-політичних передумов, конечних для вдалого завершення експерименту. Правопис 1928-1929 років, дарма що старанно опрацьований видатними мовознавцями, був нереальний, приречений на невдачу. Від самого початку його прийняли вельми неприхильно, дотримувалися неохоче. Бажане поєднання двох правописно-мовних традицій не відбулося, та ледве чи й могло відбутися при збереженні їх обох у своєрідному, штучно накиненому компромісі. 162 172

Інакше виглядала справа з лексикою, де йшлося не про корінну зміну наявних мовних компонентів, а про додаткові лексичні одиниці. Галицькі елементи, що відогравали таку важливу ролю в літературній мові до 1925 року, набрали тепер нової ваги. А. Ніковський влучно характеризував становище «Питання... про вплив „галичанщини", колись таке живе і гостре в нашій пресі на Україні наддніпрянській, перепадає. Давніше справа стояла так, що через суто галицькі вислови читач української книжки міг опинитися в неприємних клопотах від крутих слів і словечок і кинутися українського читання. Тепер, коли єсть українська школа, українські інституції, багатіша преса та сила словників, галицький літературномовний набуток слід не тільки не відкидати, але й привітати та пускати на загальний вжиток як матеріял вироблений, дуже часто влучний та закрашений європейськими впливами« (Ніковський XV).

Подібні висловлення знайдемо і в інших тогочасних лексикографів, наприклад, 3. Висоцького (1926), П. Горецького (1928), О. Курило (1928) (Wexler 153). Г. Холодний, директор Інституту української наукової мови, писав 1928 року: «Праці Верхратського намітили основну дорогу, що нею треба було йти надалі» («Вісник ІУНМ» 1 ). В Академічний словник також включено багато галицьких слів і зворотів, декотрі з позначенням, що вони регіональні, декотрі без позначення, отже їх визнано нормальним складником літературної мови. Так головним відповідником до російського завод подано виробня без жадних поміток, хоч у дискусії про цей вибір є посилання на чотири старіші словники — Ом. Партицького, Ф. Піскунова, Є. Желехівського і В. Кміцикевича, — три з яких 163 галицькі (Shevelov 1966,119); для слова завидовать відповідник поза́видіти позначено гал.

Нове ставлення до галицьких мовних елементів знаходить вияв у спробах налагодити зв'язки з 173 західноукраїнськими мовознавцями. Одною з таких спроб було запрошення галицьких учених на Правописну конференцію 1927 року, другою — вибір чотирьох науковців з Галичини в дійсні члени ВУАН 1929 року. (На вимогу уряду їх виключено з членів Академії 1934 року. Полонська 1, 62; 2, 22). В перші роки роботи Інституту української наукової мови проекти термінологічних словників звичайно посилали до Львова для перегляду й зауважень (Shevelov 1966, 119). В період українізації досить поважне число іміґрантів з Галичини, що потрапили на схід в революційні 1917-20 роки чи навіть пізніше, брали активну участь у викладанні української мови (Shevelov 1966, 117).

Готовість увібрати галицькі елементи в літературну мову випливала з ширшого розуміння справи. Зіткнувшися з численними новими функціями мови, нормалізатори намагалися заповнити прогалини, використовуючи насамперед внутрішні мовні ресурси. Уважано за доцільне збагачувати літературну мову матеріялом різних діялектів; літературну мову розглядано як «єдину міжговіркову й надговіркову літературну українську мову» (Синявський 100). Саме це й зумовило «правописний компроміс» між західними й центрально-східними традиціями, про що говорилося вище. Проте, лексичні галицизми відрізнялися від матеріялу з інших діялектів. Вони входили в мову не безпосередньо з місцевих (переважно сільських) говірок, а як складники львівського койне, тобто були вже піднесені до урбаністичного і — хай і не завжди високого — літературного рівня. Словниковий склад інших діялектів ще зберігав первісну сільську незайманість, у кращому випадку набувши більшого розповсюдження через фолкльор.

Ці міркування не перешкоджали, одначе, мовним законодавцям вишукувати діялектизми і вводити їх — бодай на 164 папері — в літературну мову. Раз-по-раз натрапляємо на згадки про діялектологічні експедиції, про збирання діялектного матеріялу, про використання його в загальних і термінологічних словниках. М. Гладкий писав 1928 року «Звертаємо увагу наших 174 співробітників... на потребу вивчати український фолкльор і матеріяли діялектологічних та етнографічних збірок» (подано в англійському перекладі у Wexler 115). Про те саме говорила О. Курило 1925 року «Українська народня думка, як вона виражена в мові, має в собі багато матеріялу до абстрагування, і це б для літературної мови слід використати; вона має в собі багато фразеологічних зворотів, що їх можна й у науковій мові прикласти замість кувати нові й штучні» (Курило 1942, 9). Отож, виряджаються експедиції в різні місцевості з вказівками збирати матеріял «насамперед від осіб, що, живучи по селах, зберегли досить чисту мову, осіб, що в своїй праці зв'язані з умовами й потребами села: рільників, гончарів, ковалів, слюсарів, тесель, ткачів, рибалок, мисливців, механіків тощо» (подано в англійському перекладі у: Wexler 116). Дані, зібрані діялектологічними експедиціями, записи, зроблені платними й неплатними співробітниками, і витяги з давніших записів, — лягли в основу багатющої картотеки Інституту української наукової мови.

При використанні наявного матеріялу, словам часто надавано нового значення. Так слова, семантично пов'язані з сільським життям — включаючи рільництво й ремісництво, — набували нового «індустріяльного» значення, як у випадку виробні (первісно «майстерня», згодом — «фабрика», «завод») чи прогонича (первісно — прут, яким замикали віконниці, згодом — відповідник до російського болт взагалі) (Shevelov 1977, 255). Таке переосмислення слів — процес природний і звичайно відбувається в мові суспільства самоплинно, коли суспільство стає індустріяльним. В даному разі його застосовано свідомо як засіб плянованого реформування мови.

Опріч використання слів з діялектної чи розмовної мови, 163 вдавалися і до словотвору — найчастіше з допомогою наростків — на основі вживаних морфем, наприклад: двиг-ун, руш-ій, ви-мик-ач і т.д. Декотрі з таких слів, як от двигун і вимикач, ввійшли до розмовної мови (Shevelov 1977, 255 і далі), але більшість лишилася на сторінках термінологічних словників. Уживали й 175 способу словоскладання слів: скло-різ, водо-збір, хоч розмірно не часто.

Відновлення архаїчних елементів, звичайний засіб розвитку мови в період національного відродження, широко практикований, скажімо, в Чехії, не було притаманне добі українізації. В науковій мові відновлення давніх термінів подибуємо незвичайно рідко; трохи частіше вживано цієї методи в судівництві; далеко менше в військовій термінології, бо військову номенклятуру Козаччини XVII-XVIII ст., відновлену в роки Визвольних Змагань (1918-1921), назагал відкинено, залишивши хіба горстку слів (сотня, шанці та ін. — Якубські під відповідними гаслами). На це склалося либонь дві причини: з одного боку, сильна народницька тенденція, що зформувалася ще в XIX сторіччі, а з другого,— бажання відмежуватися від дійсних чи уявних напрямків розвитку в добу Української Народньої Республіки та Гетьманату. А втім, у передньому слові до «Російсько-українського словника правничої мови» (Київ 1926) «редактори» (тобто А. Кримський) заявляють: «свідомо ми повводили в словник багато слів із давньої правничої української мови, щоб з'ясувати зв'язок сучасної мови з давньою, підвести під сучасну правничу мову історичний ґрунт і показати, яку силу слів із давньої правничої мови заховує сучасна мова України й як жорстоко помиляються ті, котрі обвинувачують теперішню українську мову, закидаючи їй штучність, кованість, галичанізми тощо. Адже показується, що це ті самі слова, котрі іноді, здається, так ріжуть наше зросійщене вухо» (Кримський 1926, VIII). Пізніше, 1931 року, Скрипник гостро критикував цей словник. А справді у словнику з 67 тис. слів лише близько двох тисяч архаїчних, усі вони мають редакторську позначку стар. і жадне не подане як обов'язкове для вжитку (Кримський 1926, V). 166

Вся ця діяльність без сумніву мала за мету очистити українську мову від надмірного взорування на російську. Подібні процеси відбувалися в інших націях, що відроджувалися: чеська мова позбувалася германізмів, болгарська — турецьких впливів, румунська — 176 слов'янізмів і т.д., одначе з тією, вирішальною, різницею, що болгари й румуни мали цілком незалежні держави, а чехи користалися культурною автономією в державі демократичній. Ні того, ні того Україна в той час не мала.

Усі чільні мовознавці погоджувалися, що треба використовувати внутрішні мовні ресурси, а передусім ресурси незіпсованої народної мови, але про те, як далеко слід іти в цьому напрямі, думки розбігалися. Можна говорити про дві основні тенденції.

Одна група вчених уважала, що досить заповнити мовні прогалини, куди дотепер звичайно потрапляли російські слова як своєрідні готові формули. Друга група пропонувала на додаток замінити елементи, що сприймалися як не властиві українській мові, на питоменно національні. Останніх можна назвати представниками етнографізму, перших — синтетизму (бо йшлося про синтезу народної й книжної традиції, хутірських та урбаністичних елементів. Див. Шевельов 1962, 314 і далі); або крайніми пуристами й поміркованими пуристами. Чільними представниками етнографічної школи були Кримський, Єв. Тимченко, О. Курило у своїх ранніх працях, М. Гладкий, С. Смеречинський, а поза УРСР В.Сімович у ранніх працях та І. Огієнко. До поміркованих пуристів належали О. Синявський, М. Сулима, М. Наконечний, О. Курило в пізніших роботах та інші. Близько до них стояли В. Ганцов, А. Ніковський і ще дехто. Крайні пуристи були 167 сильніші в Києві, помірковані — в Харкові. «Норми української літературної мови» О. Синявського хоч і видані в Києві (1931), але написані в Харкові; з Харкова вийшла ініціятива двох колективно написаних і зредаґованих Л. Булаховським детальних оглядів нової української літературної мови: «Загальний курс української мови для вчителів-заочників» 177 (1929) і «Підвищений курс української мови» (1931). Ці три праці були великим осягом в описі літературної мови того часу. Для зручности про два напрями в мовознавстві можна говорити як про харківську й київську школи.

Впливи київської (пуристичної) школи сильно позначилися на багатьох термінологічних словниках, в яких пропоновано замінити екватор на рівник, паралельний на рівнобіжний, конус на стіжок, сектор на витинок, штепсель на притичку, курсив на письмівку і т.д. Мовознавці цієї школи приділяли пильну увагу також синтаксі. І тут вони вбачали основне в наближенні літературної мови до розмовної, в очищенні її від сліпо перейнятих російських синтаксичних форм. Пуристи відкидали форми й конструкції, не притаманні розмовній мові без огляду на те, чи були вони запозичені недавно з російської мови чи в старовину з грецької й латинської: активні дієприкметники, пасивні конструкції, віддієслівні іменники вважалися невластивими українській мові. Кримський заходив так далеко, що навіть слово зміст у публікаціях ВУАН замінив на де що є. Такий спрощений підхід набирає малощо не гумористичних рис у «Зразках простого слова» (Київ 1929) Олександра Синявського (не плутати з Олексою Синявським!). Взагалі іменникові конструкції рекомендовано заступати дієслівними.

Мовознавці харківської школи не були такими категоричними. Вони не відкидали конструкції, засновані на європейській традиції й практиці, хоч і вважали бажаним частіше, ніж досі, вдаватися до форм «своїх». Помірковані пуристи чітко розмежовували різні стилі й жанри, в той час як екстремісти не брали їх під увагу. В синтаксі помірковані боронили, як і в 168 лексикографії, синтезу народних компонентів з асимільованими європейськими. (В лексикографії цей підхід добре ілюструє «Практичний російсько-український словник» М. Йогансена, М. Наконечного, К.Німчинова і Б.Ткаченка — 1926). 178

Цікаво, що етнографічна школа майже не мала послідовників серед письменників. З'явилося кілька творів, писаних місцевими говірками, наприклад, А. Головка й К. Гордієнка, але тут це був радше засіб стилізації, оскільки розповідь велася від першої особи. Потяг до урбаністичної мови виразно переважав. Письменників цього напряму можна поділити на дві групи: одні плекали вишукану «європеїзовану» мову (напр., М.Зеров, М Рильський), другі кохалися в міській розмовній мові, що дозволяла на вільне добирання засобів, включно з домішкою русизмів (напр., М. Хвильовий, М.Семенко). Між мовознавством і письменниками зяяла безодня. Показово, що М. Гладкий присвятив окрему книжку критиці — не раз дуже різкій — мови сучасних письменників («Мова сучасного українського письментва», Київ, 1930. Спершу друковано в «Житті й революції» 1928, 11-12, і 1929, 1-6) Письменники зустріли книжку вороже. Не так гостро, але в суті речі з тих самих позицій критикує мову Хвильового М. Сулима (1925). Сулима систематично пропонує, «що-найсвоєрідніші, найкардинальніші особливості вкраїнської народньо-масової фразеології» в протиставленні до «зросійщености великих міст, донецьких заводів, колоній, бараків, санаторійних зон, відповідальних спеців...» (263 і далі) і до «сучасної інтеліґентської балачки, письменницької, наукової, газетної та ін. городянської мови» (283).

Незгода між письменниками й мовознавцями (принаймні представниками етнографічної школи) була симптоматична Вона вказувала, що «ідеальна» літературна мова, як її уявляли вчені, є поняттям абстрактним. Щоб вона перемогла, треба було б — в найкращому випадку — довгих років, а на той час це була утопія (як був утопією правопис, що вимагав переучувати всі іншомовні слова). У взаємодії того, що існувало, і того, що 169 мусіло б існувати, при обопільних поступках і здобутках поволі витворився б компроміс. Якби українізація протрималася довше, ймовірно, так би й сталося. Але українізація не протрималася. З 1931 року вона втрачає на силі й розмаху. 1933 року її фактично припиняють, про що мова в наступному розділі. 179

Сказане аж ніяк не означає, що праця українських мовознавців того періоду пішла цілковито намарне. Вперше за свою історію українську мову нормалізовано, вперше нормалізація відбулася на наукових підставах. Багато усталеного мало зійти нанівець, уневажнитися; багато перетривало всі драматичні події наступних років, коли в суті речі всіх мовознавців доби українізації змушено мовчати, а переважну кількість просто знищено.

Те саме стосується до українізації в цілому. Не зважаючи на штучність, необґрунтованість, внутрішні суперечності, трагікомічні надужиття та зиґзаґи, вона ще раз довела, що українська мова є мовою літературною, а не просто сумою діялектів, поширила знання цієї мови серед різних шарів населення і допомогла зберегти її в наступний період обмежень та переслідувань.

170

171

Перейти до наступного розділу

---