Стан і статус 4

Матеріал з Хронологія мовних подій в Україні: зовнішня історія української мови
Перейти до: навігація, пошук

Перейти до змісту

Перейти до попереднього розділу

Радянська Україна до українізації

У цьому розділі розглядаємо три стадії окупації України радянською Росією. Перша окупація тривала від січня до березня-квітня 1918року; друга— від січня до серпня 1919; третя — згрудня 1919р. (а в деяких районах на півдні України з лютого 1920) — до початку політики українізації, що її Рада Народних Комісарів (Раднарком) формально проголосила 23 липня 1923 р., а фактично почала впроваджувати з квітня 1925 р. Отже, тут буде мова про роки 1918-1924 за винятком періодів часу, коли радянське військо було змушене покинути Україну. Три окупації України радянською Росією можна розглядати сукупно, бо політика щодо української мови пишалася майже незмінною, так само як не дуже мінявся і статус мови.

На російський характер основної маси окупаційних сил, якщо це потребує доказу, ясно вказує — вже не згадуючи про інші джерела — Ленінова телеграма, вислана 22 лютого 1920 р. Сталінові: «Харків, Сталінові. Конче треба негайно запровадити перекладачів у всіх штабах і військових установах, зобов'язавши безумовно всіх приймати заяви й папери українською мовою. Це безумовно потрібне — щодо мови всі поступки й максимум рівноправности» (Ленін 51,141 і далі). Звичайно, українське військо не потребувало б перекладачів. В завуальованій формі тут також наявні дві засади комуністичної політики, що лишатимуться незмінними довгі роки, а саме: поступки щодо мови, але не чогось іншого; підкреслення рівнорядности, а не панування, української мови, іншими словами, визнання російської мови однією з двох мов на Україні. 106

Всі три російські інвазії супроводилися масовим терором, часто вживаним як запобіжний захід. До терору вдавалися військові частини (особливо під командуванням М. Муравйова за першої окупації) та Чека, Всеросійська Надзвичайна Комісія для боротьби з контрреволюцією, саботажем і спекуляцією (12 грудня 1917 — 6 лютого 1922 р.). У перебігу цього терору загинуло чимало українських активістів, серед них Гр. Чупринка, 120 популярний у ті роки поет, загинуло багато й таких, що ніколи не виступали проти радянської влади (див , напр., Майстренко 41; Мазепа 1, 42; Винниченко 2, 271 і 3, 311) Проте специфічно антиукраїнські акції часто-густо були наслідком радше особистого ворожого наставлення (доволі поширеного) того чи того комісара до українців, ніж загальної спрямованости терору Чека. Чека розправлялася з противниками радянської влади — дійсними й уявними — та з представниками колишніх упривілейованих кляс. Щоправда, всупереч назві системи, скрізь по Україні владу тримали в руках не місцеві ради — яких зовсім не було по містечках і селах і які були цілковито безсилі по великих містах, — а призначені ad hoc революційні комітети та уповноважені комісари, що діяли самовільно. Затонський писав 1918 року:

Кожна організація, майже кожний член партії за свій страх і риск вирішував всі питання, що торкалися тактики відносно українського національного руху, котрий все ріс і ріс, і ставав чим далі крупнішим фактором політичної боротьби на Україні (цитую з Левинський 13).

1920 p. M. Скрипник згадував, що йому відомо близько двохсот випадків судових розправ за вживання української мови, вчинених на власну руку (Скрипник 17).

Важливо, одначе, що ніхто не карав запопадливих індивідів за їхні безвідповідальні вчинки, хоч би вони й розбігалися з загальною настановою, зформульованою (аж 1919 p.!) Леніном. Як визнавав 1926 р. Затонський, радянська Україна була збудована, «не вважаючи на підозріле відношення 107 значної більшости (треба таки правду сказати) робітничої кляси й з початку навіть частини селянства» («Будівництво» 11). Практично всі українські установи закрито й розігнано, включаючи численні відділи «Просвіт» (1922), приватні видавництва, кооперативи і т.д. Проте під час першої окупації Києва далі виходила «Нова рада» (хоч було закрито орган правих російських кіл «Киевлянин» та «Киевскую мысль», Дорошенко 1969, 230). Дорошенко наводить у спогадах цікавий деталь, а саме, що Рада депутатів 121 мала свій фірмовий папір обома мовами — українською і російською — і сторони могли вибирати один чи другий (1969, 228). Українську Академію Наук не зліквідували, але вділили їй мізерний бюджет, зокрема на початку третьої окупації (990 карбованців у 1921р. «Звідомлення» 1921, 63), і обмежили можливості друку. Таке становище в країні не могло не зродити почуття загального страху, а, отже, й боязнь прилюдно вживати українську мову.

Натомість радянське законодавство, починаючи з другої окупації (перша була надто короткою, щоб видавати закони), перейняте іншим духом. Воно не накладало заборони на українську мову. В конституції «Української Соціялістичної Радянської Республіки», ухваленій 3 березня 1919 р. Всеукраїнським З'їздом Рад і затвердженій Центральним Виконавчим Комітетом 19 березня, немає згадки ні про українську, ні про будь-яку іншу мову. Там лише сказано, що будь-які національні привілеї чи національні утиски недопустимі, та ще висловлено бажання розчинити Україну «в складі єдиної міжнародної Соціялістичної Радянської Республіки, як тільки складуться умови для її створення» («Политика» 116, 113). Посередньо це означало толерування української мови, але не більше. (Прийнятий державний герб мав написи українською й російською мовами).

21 грудня того ж року опубліковано звернення, підписане Г. Петровським, В.Затонським та Д. Мануїльським, у якому читаємо: «У трудовій школі Української Радянської Соціялістичної Республіки українська мова стане могутнім і дійовим 108 засобом визволення українських трудящих мас від темноти та неуцтва» («Политика» 118), з чого можна зробити висновок про допущення освіти (початкової?) українською мовою. Але як і кожне звернення, так і це не мало, звичайно, сили обов'язковости.

Починаючи з весни 1919 р. видано цілу низку декретів на користь української мови. Ось найважливіші з них: українську мову, а також історію й географію України мусять викладати в школах (9 березня 1919р., Третій з'їзд Рад); — у всіх державних установах і 122 закладах українська мова мусить бути допущена нарівні з російською (21 лютого 1920р., ВУЦВК, і 2 травня 1920, Четвертий з'їзд Рад); — українські дисципліни мусять викладатися в учительських семінаріях і на вчительських курсах (4 травня 1920, Народний Комісаріят Освіти «не в старому, переважно філологічному напрямкові, а стати джерелом живого зрозуміння сучасного соціяльно-економічного і культурно-побутового стану України», «Збірник» травень 2-12, 1920, ч. 9, 220); — українська мова мусить бути запроваджена як предмет у школах і повинна вживатися в державних закладах та установах (21 вересня 1920, Раднарком); — рекомендується провадити навчання в школах українською мовою та послуговуватися нею в кіні, а також організувати курси української мови для службовців (19 лютого 1921 p., Раднарком); — 3 березня 1921 П'ятий з'їзд Рад схвалив роботу Народного Комісаріяту Освіти, "спрямовану на усунення національної ворожнечі і на розвиток украінської мови як мови більшости трудящих мас України", а 22 листопада 1922 р. ВУЦВК затвердив «Кодекс законів про народню освіту в УСРР», в якому сказано (§25):

Українська мова як мова більшости населення України, особливо на селі, і російська мова як мова більшости населення в містах і загальносоюзна мова, мають в УРСР загальнодержавне значення і повинні викладатися у всіх навчально-виховних закладах Української Соціалістичної Радянської Республіки (Дурденевский 159); 109

13 березня 1922 p. введено в дію Кримінально-процесуальний кодекс, де в §22 сказано, що легальні процеси «проводяться однією з двох державних мов, українською або російською» (Дурденевский 78); 27 липня 1923 р. Раднарком видав новий декрет «Про заходи в справі українізації шкільно-виховальних і культурно-освітніх установ», а 1 серпня 1923 р. ВУЦВК і Раднарком видали спільну резолюцію «Про заходи забезпечення рівноправности мов і про допомогу розвиткові української мови» («Собрание узаконений» 1919, 3, ст. 347 і далі; 1920, 4, ст. 5; 1920, 24, ст. 713; «Збірник узаконень» 1920,9, ст. 220; 1923, 29, ст. 896 і далі; 1923, 29, ст. 913 і далі). 123

Не бракувало й партійних постанов з цього питання ні в Харкові, ні в Москві. Ось деякі з них: резолюція ЦКРКП(б) і Восьмої конференції РКП(б) «Про радянську владу на Україні» З грудня 1919р.; резолюція Десятого з'їзду РКП(б) «Про сучасні завдання партії в національній політиці» 15 березня 1921 p.; резолюція Першої всеукраїнської конференції КП(б)У з національного питання 2-4 травня 1921 p.; резолюції пленумів ЦККП(б)У 6 лютого та 17 жовтня 1922 р.; Сьомої всеукраїнської конференції КП(б)У 9 квітня 1923 р.; Дванадцятого з'їзду РКП(б) 25 квітня 1923 p., попереджені програмовими «Задачами 12 съезда РКП(б)» Л.Троцького (Москва 1923), де автор підкреслює вибухову силу націоналізму й визнає невдачу комуністичної партії об'єднати народи, сприяючи розвиткові національних культур (широко цитовані в Садовського 45); резолюція пленуму ЦК КП(б)У 22 червня 1923 р. про українізацію внутрішньо-партійної освіти й пропаганди («Культурне будівництво» 229 і далі) та ін. Перед цим пленумом і на самому пленумі українська меншість партії (під проводом Ол. Шумського?) змагалася за справжнє впровадження політики українізації в щоденне життя; зокрема наполягано на тому, щоб українську мову  — нарівні з російською  — визнано державною мовою радянської України. На засіданні прелімінарної комісії ця пропозиція пройшла більшістю голосів, не зважаючи на протести Г. Петровського й М. Фрунзе, але на загальній сесії її 110 відкинули і термін «державна мова» замінено на «дві загальновживані мови» (Бабій 283).

Сама кількість декретів та резолюцій майже однакового змісту вказує на те, що становище в суті речі не мінялося закони й постанови лишалися на папері. На неохоту або ворожість до української мови склалося кілька причин: свіжі спомини про війну з українськими урядами, пасивний спротив російських та зрусифікованих груп населення. Та найголовнішу, в дійсності вирішальну, ролю відігравала ситуація в середині самої КП(б)У, партії, що тримала в руках апарат диктатури. І за політичною орієнтацією, і за культурними зв'язками, 124 і навіть за особистим складом КП(б)У була фактично російською партією на Україні. Офіційні статистичні дані показують, що й пізніше — на 1923 рік — лише 23,3% членів партії складали українці (Борис 89), а 1918 р. їх було всього 3,2% (Всесоюзная Коммунистическая Партия [большевиков], «Социальный и национальный состав ВКП[б]. Итоги всесоюзной партийной переписи 1927 г.», Москва 1928, ст. 158), Кілька років до цього один з керівників української партійної організації Затонський прямо сказав: «Тут партія большевиків, як і більшість промислового пролетаріяту, складається, головним чином, із руських (великоросів), якщо не по національності, то по культурі» («Комуніст» 1918, 3-4 Цитую з: Левинський 14). Отож не дивно, що ні керівники, ні більшість рядових партійців не прагнули українізації. Не один член партії думав так, як і Євгенія Бош, що заявила: «Робітник і селянин України вимагає і домагається єдиної Радянської Росії» (Е. Бош, «Национальное правительство и советская власть на Украине», Москва 1918. Цитую з: Левинський).[1] 111

Найяскравіша постать української й проукраїнської фракції партії Микола Скрипник, послідовний оборонець українізації, перебував в абсолютній меншості, а справді в опозиції. Показово, що його не обрали до ЦК на Першому, другому й Третьому з'їзді партії, ані до Політбюра на Четвертій, П'ятій та Шостій конференції. Скрипник став повноправним членом Політбюра аж на Дев'ятому з'їзді у грудні 1925 p., дарма що він належав до провідних засновників партії. Другий український діяч КП(б)У Юрій Лапчинський очолив опозиційну фракцію (т. зв. федералістів), а В. Шахрай 125 у 1919-20 pp. був близький до того самого. Затонський, натомість, підтримував офіційну лінію в національному питанні (що не врятувало його від розстрілу в 1937 p.). Але таких людей було мало.

Становище почало трохи мінятися, коли в КП(б)У влилися ліві елементи українських соціял-демократів (група Єв. Нероновича, близько 40 осіб) у 1918 p.; декотрі члени УКП в 1925 p.; та українські есери, т. зв. боротьбісти, в 1920 р.. Останніх було може аж до чотирьох тисяч, але вже на 1923 р. залишилося в партії, як твердять, тільки 119 (Майстренко 45, 67, 72 і далі). Можна припустити, що декотрі постанови українського радянського уряду 1920-21 pp. були зумовлені діяльністю колишніх боротьбістів. З 1920 р. боротьбіст Г. Гринько очолював Наркомос, аж поки його не зняли 1923 р за «надмірну [хоч на ділі дуже помірковану] українізацію». (На його місце призначено Затонського, а 1925 p., коли справді почалася активна українізація, наркомом освіти знову став колишній боротьбіст Ол. Шумський).

І зиґзаґи політики радянського уряду щодо української мови, і розбіжність між законами й практикою в ці роки залежали певною мірою від прихованого, але постійного конфлікту активної української меншости з проросійською більшістю в центральних органах партії й уряду. Офіційний 112 історик УКП М.Попов (265) характеризує 1921-1923 роки як добу сповільненої українізації в порівнянні з роком 1920 Можливо, це було пов'язане з призначенням Гринька наркомом освіти 1920 р. й дальшими виступами русофільських елементів проти його лінії. В листопаді того самого 1920 р на П'ятій конференції КП(б)У емісар ЦК РКП(б) Г. Зінов'єв так пояснює політику українізації:

У чому суть національної політики на Україні? Зробити так, щоб ніхто не міг підозрівати, що ми хочемо заважати українському мужикові говорити українською мовою.... Кінець-кінцем, через скількись років переможе та мова, яка має більше коріння, яка є життєвіша, культурніша. Отже, наша політика є в тому, щоб не словом, а ділом, щиро й чесно показати українському селу, що радянська влада йому не заважає говорити й вчити своїх дітей якою завгодно мовою (Цитую з: Попов 236). 126

Українську мову зведено тут до консервативної сільської говірки, а політику щодо неї — до збереження такого стану. Факт, що ніхто з присутніх не виступив проти такої заяви (Попов 277),не менше промовистий, ніж сам виступ.

Голова Раднаркому радянської України в 1919-1923 рр X. Раковський (болгарин з походження), виступаючи в Харкові й Києві (січень та лютий 1919) з роз'ясненням політики радянського уряду, обійшов мовчанкою ставлення до української мови. Коли його запитали, як він уявляє статус української мови, він відповів:

Відповідаючи на вимогу деклярувати офіціяльну державну мову України, я з усією повнотою відповідальности... говорю від імени тимчасового робітничо-селянського уряду України, заявляю: це шкідливо для української революції (Цитую з: Попов 184).[2] 113

Раковський посилався на чисельність росіян та російськомовного населення в Києві, Одесі й центрах скупчення пролетаріяту та на гадану обопільну зрозумілість української й російської мов.

Він відстоював свій погляд на українську мову також у статті «Безнадійна справа» («Известия» з 3 січня 1919). заголовок якої — всупереч розповсюдженій думці — стосується не до мови, а до воєнних дій Директорії. Тут Раковський писав:

Звичайно, цим ми зовсім не думаємо «заперечувати» ні української мови, ні певної української національної самосвідомости, але це покищо є потенційна сила, розвиткові якої форма радянської влади не тільки не заважатиме, але, навпаки, створить для неї умови повного розквіту. (Уривки з його промови та статті наведено в Христюка — 4, 173 і Мазлаха 196 і далі, правда, вибір цитат не зовсім об'єктивний).

Отже, у мовній політиці Раковський дотримувався засади юридичної рівности мов (тобто української й російської) В наступні роки, не відмовляючися від давніх переконань, Раковський навіть виступає по боці 127 української мови. В промові на Дванадцятому з'їзді РКП(б) у квітні 1923 р. він говорив: «Доводилося мені чути товаришів, що називають вигадкою українську мову — вигадкою галичан. Чи не пробивається тут, врешті, великодержавне почуття росіянина, який ніколи не знав національного гноблення, а, навпаки, пригноблював сотні років?» («Двенадцатый съезд» 579).

Одначе, між висловами Раковського в 1919 і 1923 році явної суперечности немає. Як 1919 р. він не заперечував існування української мови, — у «Безнадійній справі» він писав: «Побоювання русифікації при українській радянській владі є абсолютно безпідставні. Оскільки для українських селян і для українських робітників потрібні будуть школи й адміністративні органи, вони забезпечать це за собою 114 набагато ліпше за радянської влади, ніж це зробить українська інтелігенція з новоспечених урядовців.., що бачать в українській самостійності не так умови для культурного розвитку українського народу, як умови для свого власного бюрократичного панування», так 1923 р. він не схилявся до проголошення української мови державною і до її поширення коштом російської. А все ж досвід унутрішніх українсько-російських взаємовідносин в Раднаркомі й КП(б)У навчив Раковського дечого.

Українсько-російські тертя в середині партії й поза нею, що впливали на статус української мови, відбилися також на невиразному леґальному становищі радянської України у часі другої радянської окупації це була, формально, незалежна держава (Борис 297). Так її називає Ленін («РКП стоїть на позиції визнання самостійности України», Ленін 39, 334). Цей погляд прийнято в резолюції ЦК, його також висловив Ленін у своєму «Листі до робітників і селян України з приводу перемоги над Денікіном»: «Незалежність України визнана і всеросійським Центральним виконавчим комітетом РСФСР і Російською комуністичною партією» (Ленін 40, 42). Про те саме говорить і Троцький у проклямації до частин Червоної армії, що вступали на Україну (Винниченко 3, 494; Мазепа 2, 168). 12 грудня 1920 р. ця формально незалежна держава вступила в союз з 128 радянською Росією, втративши суверенітет у справах військових, фінансових, економічних, зв'язку та праці, але зберігаючи окреме громадянство і право незалежних зовнішніх зносин (Борис 301 і далі). Одночасно з грудня 1917 р. вважалося, що всі декрети Раднаркому Радянської Росії мають силу й на Україні; 2 травня 1918 р. комісар національних справ у Москві видав наказ про створення українського відділу при Наркоматі на чолі з якимось Єв. Петренком («Политика» 109); в половині 1919 р. Всеросійський Виконавчий Комітет (тобто політичне тіло Росії) видав декрет «Про об'єднання радянських Республік: Росії, України, Латвії, Литви й Білоруси для боротьби з міжнародним імперіялізмом» («Политика» 11), що б це не означало — чи 115 політичний, чи воєнний союз; російська армія окупувала країну (вже 16 грудня 1917 р. верховний головнокомандувач збройних сил радянської Росії М. Криленко наказав припинити українізацію військових частин. «Политика« 108); керівна партія була частиною російської партії, і російський уряд засилав на Україну численних комісарів — за одними джерелами їх було до тисячі (Борис 255), за другими — до трьох тисяч (Майстренко 61), — що фактично тримали владу в своїх руках. Те саме можна сказати й про перших секретарів ЦК КП(б)У: після Ю. П'ятакова були це Ф. Сергеев (партійна кличка Артем), Е. Квірінґ, С. Косіор, В. Молотов і Д. Мануїльський, всі, крім останнього, — неукраїнці.

Це створювало таку юридичну плутанину, що Затонський у березні 1921 р. визнав: «Я особисто не знаю, які в нас тепер стосунки з РСФСР, у нас, що живуть тепер на Україні, я особисто повністю не зорієнтувався. Що ж казати про широкі маси!» («Десятый съезд» 208). А в резолюції Першої всеукраїнської наради ЦК КП(б)У — травень 1921 р. — читаємо: «В історії радянської української державности бували моменти повної незалежности й самостійности УРСР.., моменти федеративного зв'язку.., політичної самостійности на основі воєнного і економічного об'єднання з РСФРР.... Державні відносини між двома братніми республіками 129 перебувають лише в процесі оформлення і не вилилися покищо в певні сталі форми» («Резолюції» 125). Треба додати, що за федерації ніколи не були виразно окреслені права кожного партнера, ані точно зформульовані засади, на яких вона творилася, як слушно зауважує Винниченко (3, 306). Цей юридичний клубок розплутано аж у грудні 1922 — червні 1923 p., коли створено Союз Радянських Соціялістичних Республік і затверджено його конституцію. Україна стала складовою частиною Союзу, втративши права окремого громадянства, зовнішніх дипломатичних зносин і багато ще інших прав. Але навіть у квітні 1923 р. Раковський мав підставу сказати: «Немає такого кроку який можна було б зробити національній республіці і про який заздалегідь можна було б сказати, що його можна зробити» 116 («Двенадцатый съезд» 582). Теоретично такі юридичні умови можна було в рівній мірі використати і на користь української мови, і проти неї.

На практиці в перші роки панування радянської влади, 1918-1924, спостерігаємо двоїсте ставлення до української мови, поступки одній стороні чи другій, піднесення й спади. З одного боку, як уже згадувалося, центральний уряд ніколи її не забороняв. З другого боку, тому самому урядові, а особливо партії, в багатьох випадках вона була небажана з огляду на природу матеріялу, неможливо статистично оцінити, якою мірою радянська адміністрація користувалася — усно й письмово — українською мовою. Тут доводиться здаватися на враження сучасників. А втім, вони одностайні, незалежно від того, хто говорить, ворог чи діяч ладу. Я обмежуся на трьох прикладах. Винниченко (3, 309): «Фактично ж заводиться мова руська, нею провадиться все діловодство, нею говорить увесь уряд, українська ж висміюється й називається „собачою"» (це про 1919 р) Гринько в 1923 р.: «Держапарат наш згори донизу працює російською мовою, за зовсім невеличкими винятками в периферійному апараті Наркомосу й деяких інших. Наша кооперація, принаймні на 60-70 відсотків працює російською мовою» (Попов 270). І не хто інший, як Квірінґ, перший секретар ЦК і протягом 130 довгих років упертий противник українізації, так підсумовує становище: «Ми повинні сказати, що наша влада досі ще надто не національна, ще надто не українська, і що в цій справі ми в усякому разі ані трохи не переборщили» (Попов 272).

{Таблиці з стор. 117 першоджерела у ВП1 розміщено тут — ВК}

Найвище співвідношення на користь українських газет знаходимо 1919 року (можливо, тому, що в загальне число враховано й газети, видавані за інших режимів, а не тільки радянського. Про це точно не сказано). Це єдиний рік, коли число українських назв перевищує половину російських В інші роки кількість українських газет становить приблизно третину 131 російських, а в кількох випадках — зокрема коли йде

117

За даними Книжкової палати УРСР на Україні виходило газет

РікУкраїнськихРосійських
1918127227
191960228
192087266[3]
19214595
192230102[4]
19232886
19243695

Загальний наклад у тисячах примірників був такий:

РікУкраїнськихРосійських
1918не поданоне подано
1919не поданоне подано
192035147
192199199
192283353
192380492
1924176752
(«Преса» 174)

118

про наклади — падає до однієї п'ятої.[5] Якщо врахувати, що російськомовні газети масово приходили на Україну ще й з-поза її кордонів (статистичних даних про це немає), то нечисленність українських видань вражає ще більше. Також не слід забувати, що частину газет видавали боротьбісти й УКП і то не лише в Києві, а і в Харкові, Катеринославі, Кам'янці-Подільському. (Всі «буржуазні» газети закрито невдовзі по ствердженні радянської влади). Орган комуністичного уряду «Известия» з 1921 р. став виходити українською мовою як «Вісті ВУЦВК», але орган ЦК КП(б)У «Коммунист» лишався російськомовним до кінця періоду (вряди-годи друкуючи статті українською мовою). Хронологічно першою партійною газетою українською мовою був орган Київського губкому КП(б)У «Більшовик» (з березня 1919р.). 1921р. почало виходити кілька українських газет для селян, але більшість їх не протрималася до 1923 р. (Попов 267).

Отже, українських газет було мало; проте, якщо пригадати, — як це робить Майстренко (36), — що 1917 р. КП(б)У не мала жадного українського видання («Вістник Української Народної Республіки», який виходив у Харкові з 19 грудня 1917 р., мав українську назву, але майже всі матеріяли 119 друкував російською мовою. Животко 159), то поступ стає очевидним. За Ігнатієнком (1926, 73) комуністичні періодичні видання щодо мови розподілялися так: 132

РікУкраїнськихРосійських
1917-4
191816
19192130
192063120
192175(?)169(?)
192243(?)146(7)
192362160
(Дані за 1923 р. додано з «Літопису українського друку» 1924, 2)

Становище української преси (навіть якщо деякі числа виділені знаком запитання, не вповні точні) правдиво віддзеркалює ставлення до української мови на радянській Україні: її до певної міри терпіли, але не більше.

Подібний стан спостерігаємо і з журналами. В перші роки радянської влади переважали неперіодичні альманахи: «Червоний вінок» 1919; «Гроно» і «Зшитки боротьби» 1920, «Штабель» і «Вир революції» 1921; «Жовтень» 1922; «Штурм» 1923; «Квартали», «Плуг» та «Жовтневий збірник» 1924 (Лейтес 1. XIII і далі). Періодичні видання, що засновувались у 1919-1922 рр., майже відразу й закривалися, і то не обов'язково з політичних причин. З даних Лейтеса (1.ХІІІ і далі) виходить що тільки чотири утрималися довше: літературний «Шляхи мистецтва», педагогічний «Шлях освіти», студентський «Студент революції» та «Сільськогосподарський пролетар», професійний журнал. Протягом 1923 р. з'явилося кілька стабільніших видань: літературно-політичний місячник «Червоний шлях», ілюстровані двотижневики «Глобус» та «Нова 120 громада», а також науково-популярний двотижневик «Знання». Наклади журналів так само, як і їхнє число, були дуже низькі. Проте видання журналів ніколи не припинялося цілковито, а з 1921 р. ситуація — хоч і дуже поволі — міняється на краще.

Найкраще характеризує статус української мови на радянській Україні того часу наставления упорядників альманахів та редакторів журналів, що мов би 133 соромляться українських видань, а тому або шукають їм виправдання, або намагаються містити матеріяли кількома мовами, як це найпослідовніше зробив М. Семенко в збірнику «Семафор у майбутнє», де поєднано твори українською, російською, англійською, французькою й німецькою мовами (передруковано в Лейтес 2, 107 і далі). М. Хвильовий, М. Семенко та інші пробували спільні українсько-російські зачинання (Лейтес 2,67). Альманах «Жовтень» (1921) попереджала деклярація, в якій між іншим сказано:

Ми тут, на Україні, почуваємо себе тільки часткою всесвітньої душі робітничої поза межами держав і націй. Мову Українську беремо яко певний і багатий матеріял даний нам у спадщину тисячолітними поколіннями батьків наших — селянства Українського (деклярацію підписали М. Хвильовий, В. Сосюра, М. Йогансен; передруковано в Лейтес 2, 66).

Спілка письменників «Гарт» заявила:

Спілка Гарт має на меті об'єднання пролетарських письменників України, котрі стремлять до створення єдиної інтернаціональної комуністичної культури, користуючися українською мовою як знаряддям творчости — [і далі:] — Цим означалася ударність, важливість роботи пролетарських письменників тією мовою, якою говорять десятки мільйонів селян, що їх треба підпорядкувати ідеологічним впливам пролетаріяту (підписано В. Блакитним; передруковано в: Лейтес 2, 95).

121

Про завдання журналу «Червоний шлях» говорилося так:

Нарешті, сама українська мова являється величезним чинником в процесі творчости нового життя і вимагає невпинного вдосконалення й поширення, щоб задовольнити ті потреби, які ставить перед нею культурний підйом працюючих мас (передруковано в Лейтес 2, 98).

У цих декляраціях почуття вини за послуговування українською мовою химерно сплітається з затятою гордовитістю за відвагу так чинити.

Щодо книжкової продукції, то ми маємо в своєму розпорядженні порівняльні дані лише для творів красного письменства (див. таблицю нижче). Оскільки в ті часи літературних перекладів з української мови 134 російською робилося мало, а з російської на українську теж не багато, то співвідношення видань з таблиці можна вважати приблизним показником фактичного розподілу мов (треба було б ще ввести поправку на твори, перекладені з інших мов).

РікУкраїнська літератураРосійська література
191830452
191914998
192010661
19216272
192271128
19234873
192415382
(«Преса», 96 і далі)

Відносно високе число українських публікацій в 1918-1919 рр. ймовірно пояснюється тим, що прираховано книжки, 122 видані не за радянського режиму. Загальний спад у роках 1921-1923 є наслідком руїни народного господарства й ліквідації приватних видавництв (якоюсь мірою це змінилося після проголошення «Нової економічної політики» в березні 1921 р.). Одначе найпромовистішим є те, що в 1921-23 рр. російські видання значно переважають українські. Це безперечно, вказує на статус української мови й культури в той період та на неефективність урядових постанов щодо їхньої охорони. Також не слід забувати, що серед українських радянських видань — особливо в роки 1920-22 — було чимало дрібних пропаґандивних брошур, спрямованих проти українців, як от «Правда про петлюрівські брехні», «Про Петлюру, панську шкуру» (1920) і т.п. (Сірополко 181).

Той самий висновок можна зробити з таблиці, що дає загальну книжкову продукцію:

1813
РікУкраїнських книжокРосійських книжок% укр. до загальної продукції
1918108438664,4
191966572647,0 135
192045736953,1
192121444832,0
192238592729,3
1923/24855184831,0
1924/25253540,2

(Сірополко 184, що взяв таблицю з даних «Книгаря» 1923, 2, «Радянського книгаря» 1932, 31, і Ю. Меженка «Українська книжка часів великої революції», Київ 1928)

В добу, коли проголошувалася політика рівности української й російської мов, в ділянці освіти найкраще зберігалося навчання українською мовою в початковій школі. Я не маю 123 статистичних даних за всі роки. Попов (266) говорить, що 1920 р. «багато сільських початкових шкіл перейшли на викладання українською мовою» (радше треба було б сказати, що цим школам не боронили далі провадити навчання українською мовою; перехід стався перед советизацию). Сірополко (201), посилаючися на звіт Наркомосу на Шостому з'їзді Рад у грудні 1921 р. (цей документ мені неприступний), наводить такі цифри: 1921 р. по всій Україні 53% шкіл були українські, з них приблизно вісім десятих працювало на Поділлі, Київщині й Полтавщині, решта на Харківщині і в Донбасі; у великих містах відсоток українських шкіл був значно нижчий: в Києві — 25%, Катеринославі — 20% За Затонським на 1923 рік 95% сільських початкових шкіл Київщини й Полтавщини були українськими (наведено в Попова 268), а на Донбасі — як твердить Попов (268) — українських шкіл не було зовсім. (Чи їх ліквідували 1922 p.?) Раковський у 1923 р. говорив, що число українських початкових шкіл відповідає вазі українського населення скрізь, за винятком Донбасу й Харківської области (Попов 270).

Проте міські школи в цей період майже всі були російськими. У червні 1923 р. Скрипник доповідав, що українську мову не викладають у них навіть як предмет. Також, за його словами, «у більшості високих шкіл виклади відбуваються російською мовою, відсоток шкіл 136 нижчих і середніх, де викладання провадиться російською мовою, у нас значно вищий, як відсоток російської людности» (Скрипник 50). Можна припустити, що фабзавучі (фабрично-заводські училища) теж були цілковито російськомовними. Не зважаючи на домагання Скрипника (39 і далі), 1924 року не краще стояла справа і з армією та військовим вишколом. Щоправда, відкрито дві Школи червоних старшин: одну в Харкові ще 1920 р. (Майстренко 114), другу значно пізніше (1927?) в Києві (Попов 267).[6] 124

За такого стану освіти контраст між містом і селом ставав ще різкішим, а престиж української мови нижчим: витворювалося враження, що це мова відсталої другорядної культури і що вивчати цю мову не має великого сенсу. Такий поглпд висловив, наприклад, Дм Лебедь, другий секретар ЦК КП(б)у з 1921 по 1923 p.: «Ми знаємо теоретично, що неминуча боротьба двох культур. В нас на Україні через історичні обставини культура міста — це російська культура, культура села — українська», з чого він робить висновок, що слід підтримувати російську, а не українську мову й культуру («Коммунист», 4 квітня 1923 р. Цитую з: Попов 269. Див. також примітку 56 нижче). Центральні партійні органи скритикували погляди Лебедя, хоч ті погляди в суті речі точно фіксують стан культурного відчуження між містом і селом, яке виникло в наслідок дійсної політики тих років.

Становище української мови і ставлення до неї найкраще ілюструють дані про видання українських граматик. У 1920-1921 pp. не надруковано жадної, 1922 р. — 1,1923 р.—7,1924 р — 5; разом за п'ять років 13, тоді як за три роки Визвольних Змагань, 1917-1919, їх вийшло 59. (Підрахунок зроблено на основі бібліографії Червінської й Дикого). Також показово, що з 13 граматик, 8 були складені для початкових шкіл і тільки 5 для шкіл вищого типу та самоосвіти. 137

Такі самі висновки напрошуються з даних про словники (знов таки використано бібліографічні списки Червінської й Дикого). 1920 р. не видано жадного словника, 1921 p.— 2,1922 p. — 1, 1923 p.— 5, 1924 p.— 7, разом 15 за п'ять років, в порівнянні до 45, виданих протягом 1917-1919 рр за не-радянських урядів. З 15 згаданих словників два були загальні украінсько-російські (439,442), три загальні російсько-українські (461,462,465), а решта спеціялізовані: два медичні (474,578), три правничої й адміністративної термінології (478, 125 501, 561; в 1917-1919 pp. таких словників вийшло 8!), один хемічний (532), один математичний (577), один технологічний (584, з цукроварства, ймовірно, призначений для селян), один з анатомії (603) та один геологічний (601 ).[7]

Небагато зроблено і для усталення правопису. Народний комісар освіти Гринько затвердив короткі «Правила», складені за Гетьманату (1919), в які тепер Академія Наук внесла незначні поправки,[8] і цю брошурку на 16 малих сторінок двічі видрукувано протягом 1921 р. Цікаво, що Академія — як зазначено на виданні — схвалювала ці «Правила» на трьох сесіях: 17 травня й 12 липня 1919 р. та 29 лютого 1920. Очевидно, велося обговорення, ймовірно були запропоновані зміни, та про це нічого не відомо. Знаємо лише, що головою комісії був Г. Голоскевич. Сорокатисячний наклад правил розійшовся до кінця 1921р. («Звідомлення» за 1921 p., 19; Огієнко 13; Багмет 130). Варто звернути увагу, що друк 16 сторінок узяв рік часу.

Праця над правописом не була єдиною публікацією Академії, що мала значення для української літературної мови. Зі згаданих вище словників кілька підготовано в Академії. 1921 р. при Академії створено Інститут української наукової мови, на чолі якого до 1925 р. стояв А. Кримський. Завдання Інституту полягало в 138 складанні термінологічних словників, переважно російсько-українських. У розгляданий період надруковано два: геологічний П.Тутковського і хемічний О. Курило, обидва 1923 року (Gregorovich поз. 3, 4. Про засади укладання словників див. наступний розділ).

Теж під керівництвом Кримського розпочала працю Комісія для складання словника живої української мови. 126 Перший том «Російсько-українського словника» (А-К) опубліковано 1924 p., підготували його В.Ганцов, Г. Голоскевич і М.Грінченко під загальним наглядом А. Кримського (в 1919 р. у роботі брали участь також А. Ніковський і О. Синявський). У Комісії словника працювало шість постійних співробітників та 75 принагідних. У 1921 р. відповідні числа були 10 і із у 1922 вони впали до 4 і 5, а в 1923 стали 4 й 16 («Звідомлення» за 1922 р., 8; за 1923 р., 50). В передмові упорядники зазначають, що вони ставили собі за мету скласти словник літературної мови, особливо старанно враховуючи зміни, які зайшли після 1905 p., а надто за останні п'ять років. Одначе, у списку джерел не знайдемо жадного автора радянського періоду, жадного періодичного видання того часу (єдина газета в списку — «Нова рада»). Фактично єдине радянське джерело — український переклад «Азбуки коммунизма» М. Бухаріна; та ще широко цитується переклад Євангелій. Щойно 1924 року з'являються витяги з творів деяких сучасних письменників: М. Хвильового, Г. Косинки, М. Рильського, П. Тичини та ін. («Звідомлення» за 1924 р., 36).

Всупереч заяві редакції кожен, хто користуватиметься словником, відразу помітить, що поряд матеріялу з літературних творів — від Котляревського починаючи — включено численні етнографічні записи з Східної й Центральної України, тобто виразно продовжено традицію народницької лексикології, а передусім Грінченкового словника 1909 р. Таким чином Академічний словник шукає компромісу між народницьким напрямом з його орієнтацією на мову села і новою течією, яка враховує також мову інтелігенції і допомагає її формувати. Можливо, що ця двоїстість відбиває різницю в поглядах двох відповідальних редакторів: 139 Кримського, чий нахил до народництва просвічує з усіх його праць, та Єфремова (останній формально не брав участи в підготові першого тому; щоб прискорити видання, Кримський відповідав за т. І і II, а Єфремов з квітня 1924 р. за т. Ill і IV).

Перший том словника складено на основі багатої збірки лексичних та фразеологічних карток (близько 400 тисяч). 127 Подано численні синоніми й фразеологічні звороти та — хоч і рідко — стилістичні характеристики слів. Це було нове слово в українській лексикології. Проте, коливання від літературних форм до діялектних, від міських до хутірських, а не раз і фолкльорних робили словник досить еклектичним. Бажання нормалізувати мову часто-густо заходило в суперечність із прагненням використати якнайбільше наявного матеріялу. Як відзначає сама редакція, «в окремих своїх словах Словник буває часом не зовсім оброблений, нагадуючи більше матеріали до словника"» (ст. IX). Наприклад, для російського видеть знаходимо: бачити, вбачати, видіти, зріти. Після видіти стоїть «західне», але не уточнено, чи це діялектне слово, чи регіональне, що не є те саме. Для перекладу російського внутренности знайдемо, окрім інших слів, такі вульґаризми, як скиндеї, бандури, бельбахи без жадного застереження. У фразеології до слова вода російський вираз вода журчащая перекладено дзюркотонька, а большое скопление воды — дунай. Таким чином стилістично невтральні російські звороти набули сильного фолкльорного забарвлення, бо наведені українські відповідники зустрічаємо тільки в народних піснях, інколи як елемент сталих словосполучень (таким, правдоподібно, є дзюркотонька, що потрапила в Грінченків словник з поеми П. Куліша, а в Академічному подана без документації й стилістичної характеристики). Романтично-народницький підхід та звичайний брак лексикологічного вишколу в декого з укладачів безперечно знижували практичну цінність словника. Але сам факт, що Академія розпочала таке видання, зміцнював престиж української мови, так само як і інші публікації Академії.

З ними справа виглядала так: після 12 дорадянських публікацій 1918-19 pp., протягом 1920 р. не було 140 видано нічого. 1921 р. видано 3 назви, 1922 p.— 2, 1923 p.— 22, і за самі перші місяці 1924 р. — 19 («Звідомлення» за 1923 р., 162 і далі), не зважаючи на те, що державні дотації були мізерні: в 1924 р. тисяча карбованців місячно на всі оперативні видатки «Звідомлення» за 1924 p., 7), а в попередні роки і того менше. 128 Число платних співробітників Академії зменшилося з 600 до 147 на початок 1922 p., і до 117 на кінець 1923 року («Звідомлення» за 1924 р., 7). До речі, саме фінансова скрута була головною причиною затримки видання другого і третього томів Академічного словника; вони стали з'являтися (випусками) щойно від 1927 р.

Судячи з видань, Академія виглядала цілком українською установою, навіть якщо не була такою зсередини, у «Звідомленні» за 1921 р. сказано, що Історико-філологічний Відділ ВУАН має усіх співробітників українців, «щодо Відділу наук математично-природничих, то тут навпаки: українського елементу дуже мало, навіть надто мало, і пригнічуюча більшість академічних співробітників Математично-природничого Відділу найчистіші росіяни. Відповідно до складу співробітників, всі засідання на Історично-філологічному Відділі та здебільша й усі засідання на Відділі економічно-соціяльних наук одбуваються мовою тільки українською, а на Відділі математично-природничих наук — тільки мовою російською» (ст. 2), і далі: «Алеж згідно зі статутом Української Академії Наук друкуються абсолютно всі праці мовою українською... і таким чином результат академічної праці на всіх відділах однаково є український» (там таки). За приклад може правити список доповідей у «Звідомленні« за 1922 р. (46 і далі): з 52, виголошених членами Зоологічної секції, сім були українською мовою, а решта російською Протягом 1924 р. акад. К. Воблий, чільний економіст, опублікував 18 позицій, чимало у виданнях з українськими назвами, з яких тільки одна вийшла українською мовою. Ця одна з'явилася у збірнику ВУАН («Звідомлення» за 1924 р., 53) (Починаючи зі «Звідомлення» за 1925 рік, назви всіх доповідей подаються українською мовою, а тому неможливо встановити, скільки з них в дійсності прочитано по-українськи). 141

Певний вплив на статус української мови мали літературні об'єднання. Багато видатних дореволюційних письменників емігрувало (Винниченко, Олесь, Самійленко, Черкасенко, Вороний, щоб назвати лише деяких), багато замовкло. Але з 129 масом стали озиватися нові голоси, не опозиційні радянській владі. Окрім кількох недовговічних груп і перегруповань футуристів, створилися дві стійкіші літературні організації Першою хронологічно був «Плуг» (1922). Згідно з тогочасною партійною політикою, що приймала українську мову як мову села, але не вживала ніяких заходів, щоб поширити її серед містян та індустріяльних робітників, «Плуг» проголошує себе спілкою селянських письменників, зазначаючи, що трудове селянство є майбутнім пролетаріятом і тому завдання спілки є згуртувати у своїх лавах письменників «революційно свідомого селянства» (Лейтес 2,74).

Відповідь не забарилася. Ті, кого ображало ставлення до української мови й літератури як до хутірських, хто прагнув, щоб вони завоювали і місто, і клясу, яка офіційно вважалася иайпередовішою, якій належало майбутнє і яка в сучасному тримала диктатуру, — пролетаріят, оголосили себе речниками робітництва. Очолені колишнім боротьбістом В. Блакитним, вони заснували в січні 1923 р. спілку «пролетарських» письменників «Гарт». На відміну від плужан, що далі плекали традиційні народницькі теми, стилі та мову, бодай деякі члени «Гарту» зверталися до тематики міської, порушували проблеми універсальні та наважувалися на доволі сміливі експерименти (М. Хвильовий, П. Тичина та ін.) Не виступаючи одверто проти партійної лінії, вони на практиці розсували межі вжитку української мови геть далі, ніж офіційно передбачалося, і таким чином вносили суттєву корективу в саму партійну лінію, одночасно пропагуючи комуністичну ідеологію в загальній політиці й світогляді.

Отак, на кінець розгляданого періоду, нова радянська інтеліґенція через пресу, журнали й книжки, через науку й літературу пробує відсунути загорожі, що мали б не випустити українську мову поза хутірську околицю. У суті речі, це є повторенням того, що намагався робити М. Коцюбинський з однодумцями на 142 початку століття і що спинила радянсько-російська окупація. Такий стан провіщав потребу певних змін у партійній лінії, чи то політиці. Зміни приніс 1925 рік. 130 Намагання придушити українську мову за першої і частково за другої окупації, а також спроба її обмежити не дали сподіваних наслідків. На іспиті 1918-1924 pp. українська мова засвідчила свою життєздатність.

Але, якщо подивитися з другого боку, то українська мова в ті роки виразно виявила свою недостатність і в суспільному сенсі, і у внутрішньо-мовному. Ця недостатність стала особливо відчутною, коли українська мова втратила державну підтримку. В суспільному житті вона й далі лишалася мовою села та інтеліґенції гуманітарного напряму — вчителів, письменників, мистців. Мовний поділ в середині ВУАН, про який згадано вище (гуманітарні науки проти точних), відтворював стан цілого суспільства. Щоправда, тепер і на високих щаблях партійної ієрархії були промотори української мови: деякі давні члени КП(б)У, колишні боротьбісти тощо. Вони, одначе, становили меншість, і партія лишалася в своїй істоті російською організацією. В робітничому середовищі основним засобом спілкування лишалася, як і давніше, російська мова, і можна припустити, що сільський елемент, який поповнював виробничі кадри (не надто численний у той період), радше підпадав русифікації, ніж українізував кадри старих робітників.

Щождо самої української мови в собі, то вона тоді ввібрала в себе численні совєтизми, особливо в ділянках адміністративній та ідеологічній. Були це переважно кальки російських термінів, хоч сліпе копіювання тоді ще не набрало сили (так російський комбед — комитет сельской бедноты — став українським комнезамом — комітетом незаможних селян; російський дом крестьянина — українським селянським будинком і т.п.). Розповсюджували такі слова передусім газети (часто редактори мови були їхніми творцями), а потому усна пропаґанда. Проте в ділянках, де вплив газет відчувався менше, тобто поза ділянками державного управління й політичної агітації, запозичення з російської не були притаманні українській літературній мовіІ (нелітературна ними рясніла). 131 143

В справі наукової нормалізації мови зроблено небагато. Але там, де праця велася, мовознавці намагалися використовувати власні ресурси, а не вдаватися по допомогу до запозичень. Саме такої засади трималися вчені, згуртовані навколо Академії Наук та її Інституту української наукової мови, що після кількарічного животіння, зумовленого великою мірою браком фондів, отже і співробітників (напр., 1922 р інститут мав єдиного платного робітника. «Звідомлення» за 1922 р., 9). 1924 р. знов активізувався, коли Г. Холодний став його фактичним директором. Основною методою в розробленні наукової й технічної термінології в широкому розумінні слова було збирання діялектних матеріялів і вибір «влучних» слів та виразів, щоб запровадити їх у вжиток або без зміни, або з модифікованим значенням (напр., прогонич, тонкий металевий прут, яким замикають віконниці, отже предмет селянського побуту, набрав індустріяльного забарвлення й почав означати всякий металевий стрижень для скріплення будь-чого, став відповідником до російського болт. Див. Shevelov 1977, 255). Якщо матеріялу для подібних семантичних зсувів бракувало, якщо в мові не щастило знайти слова, що добре відбивало б суть нового поняття, тоді воліли вдатися до творення слова на базі власномовних складових частин, ніж переймати російське. Зайво згадувати, що в розгляданий період більшість таких слів не вийшли поза картотеку Інституту. (Докладніше про цю методу нижче, в шостому розділі).

Підсумовуючи, треба сказати, що мовне розходження між містом і селом, злагіднити яке протягом попереднього періоду не було ні часу, ні сприятливих умов, за перші п'ять років радянської влади ще поглибилося й загострилося. Це також вимагало зміни.

132

133

Перейти до наступного розділу


  1. Загальне становище яскраво відбилося у виборі мови для офіційного видання самого уряду. Розпочате як російськомовне «Собрание узаконений...», воно з четвертого випуску (21-25 березня 1920 р.) стає двомовним «Збірником узаконень...» з паралельним українським і російським текстом, знов перетворюється на одномовно російське з ч. 22 (1-10 серпня 1920 р.), щоб пізніше повернутися до двомовности і врешті стати одномовним українським. Про певні особливості в текстах законів 1919-1924 pp. див. наступний розділ, де ці закони порівнюються з легальними текстами 1925 р.
  2. Група колишніх соціял-демократів незалежників вимагала проголосити українську мову державною (Borys 260).
  3. Цілковито інші числа подано в ЕУ1, 591 73 і 151.
  4. Зовсім інші дані подає Животко 158, посилаючися на Ігнатіенка: 173 і 222.
  5. Для періодики, включно з газетами, Ігнатієнко 1926, 70 наводить таку таблицю:
    РікЗагальне
    число
    українських
    видань
    3 того на
    підросійській
    Україні
    3 того на
    австрійській
    Україні
    Російських
    періодичних
    видань
    на Україні
    191717210621751
    191825221815321
    191924317349222
    19201397936151
    19211817755188
    19221684368287
  6. Пор. список військових шкіл на 1926 рік у «Киевский краснознамённый. История краснознамённого киевского военного округа 1919-1972». Москва (Военное издательство Министерства обороны СССР) 1974, ст. 79.
  7. Числа в дужках відповідають нумерації в Червінської й Дикого.
  8. В Академії «Секцію правопису» на 1920 р. очолювали В. Дурдуківський, педагог, і В.Тутковський, знаний як син академіка Павла Тутковського, геолога. Секція правопису належала до Правописно-термінологічної Комісії під головуванням А. Кримського і (в 1918р.) А. Ніковського («Звідомлення» за 1921, 82).