Грушевський Михайло
ГРУШЕВСЬКИЙ МИХАЙЛО СЕРГІЙОВИЧ (17(29).9.1866 — 24.11.1934) — видатний український історик, визначний політичний і державний діяч, публіцист. Н. в м. Холмі (тепер м. Хелм, Польща) у сім'ї педагога-славіста. Походив з давньої (відомої з 18 ст.) священницької родини Грушів (згодом Грушевських з Чигиринщини. Невдовзі сім'я Г. переїхала за місцем роботи батька спочатку у Ставропіль, згодом — на Кавказ. З 1880 навчався у Тифліській гімназії, а в 1886-90 — на історико-філологічному факультети Київського ун-ту. В травні 1894 захистив дисертацію та тему «Барське староство» і отримав ступінь магістра. В цей період свого життя брав активну участь у дальності київської Громади. В 1894 за рекомендацією В. Антоновича переїхав до Львова, де посів кафедру української історії у Львівському ун-ті. В 1898-1913 Г., очолюючи Наукове Товариство ім. Шевченка у Львові, проводив величезну роботу по реорганізації товариства за зразком європейських академій наук, збиранню фондів, створенню бібліотеки і музею. У 1895-1913 редагував «Записки Наукового Товариства ім. Шевченка». Г. створив у Львові школу істориків України, до якої належали І. Крип'якевич, І. Джиджора, О. Терлецький, С. Томашівський, В. Герасимчук, М. Кордуба. В 1898 у Львові вийшов перший том монументальної праці Г. «Історія України-Руси» (в 10 т.), яка продовжувала видаватись в 1899-1937 у Львові і Києві. Політичну діяльність Г. розпочав у Галичині, де в 1899 став одним в засновників Української Національно-Демократичної Партії. В роки першої російської революції багато часу проводив на Наддніпрянській Україні. В 1907 Г. організував і очолив Українське Наукове Товариство у Києві. В 1908, продовжуючи свою політичну діяльність, Г. став одним з ініціаторів створення і головою Товариства Українських Поступівців, яке об'єднало більшість українських партій та національно-громадських організацій. В цей період Г. видав ряд публікацій щодо українського питання — «З біжучої хвилі» (1906), «Визволення Росії і українське питання» (1907), «Наша політика» (1911), «Вільна Україна» (1917). Перша світова війна застала Г. в Галичині. В листопаді 1914 Г, (через Австрію, Італію і Румунію) зумів повернутися до Києва. Тут був заарештований російськими властями, які вже давно слідкували за його діяльністю, звинувачений у «австрофільстві» і засуджений до заслання у Сибір. На прохання Російської Академії Наук Г. переводять спершу до Симбірська, згодом до Казані, а звідти — до Москви. 14(27).3.1917 повернувся до Києва, де одностайно був обраний головою Української Центральної Ради. УЦР на чолі з Г., враховуючи зміну політичної і соціально-економічної ситуації, пройшла шлях від вимог автономії до проголошення незалежної України (див. Універсали Української Центральної Ради). 29.4.1918 Г. був обраний президентом Української Народної Республіки. Після приходу до влади 29.4.1918 гетьмана П. Скоропадського відійшов від активної політичної діяльності. В березні 1919 р. емігрував в Чехо-Словаччину, а потім в Австрію, де розгорнув широку наукову і публіцистичну діяльність. В 1919 р. заснував Український соціологічний інституту Відні, в 1920-22 редагував орган Української Партії Соціалістів-Революціонерів: «Борітеся — поборете!», часописи «Східна Європа» і «Наш стяг». Жив також у Женеві, Берліні і Парижі. 7.3.1924 після довгих роздумів і переговорів з радянськими представниками, Г. повернувся до Києва. В 1924 був обраний членом Української Академії Наук, керував секцією історії України Історичного відділу АН, брав участь у виданні журналу «Україна», «Записки історико-філологічного відділу ВУАН|Записок історико-філологічного відділу ВУАН», «Наукового збірника» та ін. За його редакцією вийшли: «Український археологічний збірник», «Пам'ятки українського письменства», «Студії з України». В 1929 Г. обрали академіком Академії Наук СРСР. Проте невдовзі Г. заарештували як керівника т.зв. Українського націоналістичного центру, але незабаром звільнили. В березні 1931 його було вислано до Москви, наукові установи, створені ним, ліквідовано, співробітників і учнів заарештовано. Все це негативно вплинуло на здоров'я вченого. Помер Г. при нез'ясованих обставинах під час нескладної операції у Кисловодську, де перебував на лікуванні. Похований на Байковому кладовищі у Києві. Г. — автор понад 2 тис. наукових праць: «Історія України-Руси» (т. І-10, в 13 кн. б 1898-1937), «Нарис історії українського народу» (1904). «Ілюстровану історія України» (1911), «Початки громадянства» (1921), «Історія української літератури» (т. 1-5,1923-27) та багато ін. Г. — один з редакторів багатотомного видання документів «Джерела до історії України».
Історична концепція Г. складалась під впливом В. Антоновича, М. Костомарова і М. Драгоманова. Ідеї народництва і федералізму були домінуючими в його науковій і громадській діяльності. Для історичної концепції Г. була характерною першість соціальних інтересів над національно-державними. Однак, в процесі дальшого вивчення історії України та особистої участі в громадсько-політичному житті Г. все більшого значення надавав державно-національному чинникові. Ідеалом майбутнього устрою України для Г. був демократичний федералізм з широкими правами громадян, виборністю всіх органів управління. Великі заслуги Г. як вченого, який створив цілісну концепцію українського історичного процесу, його діяльність, як державного і політичного діяча періоду українських національно-визвольних змагань 1917-21, ставлять його в ряд найвизначніших постатей української історії.
І. Матяш (Київ)
- Посилання на інші джерела на ту саму тему:
