Відмінності між версіями «Стан і статус 3»

Матеріал з Хронологія мовних подій в Україні: зовнішня історія української мови
Перейти до: навігація, пошук
 
Рядок 1: Рядок 1:
 +
[[Шевельов Ю. УКРАЇНСЬКА МОВА В ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ ДВАДЦЯТОГО СТОЛІТТЯ (1900-1941). Стан і статус.#ЗМІСТ|'''Перейти до змісту''']]
 +
 
[[Стан і статус 2|'''Перейти до попереднього розділу''']]
 
[[Стан і статус 2|'''Перейти до попереднього розділу''']]
  

Поточна версія на 18:16, 26 червня 2011

Перейти до змісту

Перейти до попереднього розділу

Доба Визвольних Змагань (1917-1920)

Так звана Лютнева революція, що властиво відбулася 12 березня 1917 р. за новим календарем, спалахнула в Петербурзі Вона була викликана соціяльними й економічними конфліктами, які нуртували переважно у власне-російському суспільстві. Та коли цар зрікся престолу, а монархія фактично перестала існувати, то це не могло не сколихнути й підросійську Україну. 99 Негайно відроджується політичне життя, що зростає з небувалим і чимраз більшим розмахом і силою, відкриваючи нові можливості для прилюдного вжитку української мови. Відразу формується український уряд, відновлюються або засновуються різні партії. Дуже швидко українська мова шириться на такі ділянки життя, які досі були більше чи менше, а не раз і цілковито, поза її засягом: військо, фінанси, судівництво, освіта, наука.

Перший крок до створення українського уряду зроблено вже 17-20 березня 1917 р. в Києві. Товариство українських поступовців (ТУП, засноване 1908), єдина українська політична група, що існувала — спершу легально, а згодом напівлеґально — на Україні після вибуху війни 1914 р., створило Українську Центральну Раду, на початку монопартійну організацію, яка відразу посилилася місцевими київськими соціялістами, що хотіли вважати себе виразниками всенародних настроїв. Склад Центральної Ради був збільшений і доповнений на Всеукраїнському Національному Конгресі 17-21 квітня 1917 р. На Конґрес з'їхалися делегати від численних організацій та установ, що вже існували на той час: політичних, професійних, кооперативних і т. п., таким чином Репрезентуючи всі прошарки суспільства, крім великих землевласників та промисловців. Сама Президія ЦР нараховувала 84 тоді десять членів («Вісти ЦР» 1, ст. 1). Два Всеукраїнські військові з'їзди (18-21 травня і 18-23 червня 1917) підтримали Центральну Раду й вислали до неї своїх представників. Не будучи державним урядом у строгому розумінні слова, Центральна Рада вела переговори з російським Тимчасовим Урядом про автономію України Невдовзі після того, як 28 червня Тимчасовий Уряд відкинув ці домагання, виникає зародок майбутнього українського уряду — Генеральний Секретаріят. У склад Генерального Секретаріяту входили генеральні секретарі у справах внутрішніх, фінансових, військових, харчових, земельних, національностей, юстиції, освіти та ін., але не було секретаря зовнішніх справ і зв'язку: ці ділянки залишено російському урядові Після угоди з Тимчасовим Урядом, який офіційно визнав Центральну Раду й 100 Генеральний Секретаріят репрезентативними органами влади на Україні, до їх складу наприкінці липня ввійшли представники національних меншин: росіян, євреїв і поляків. 12 листопада Генеральний Секретаріят доповнено секретарями праці, торгівлі й промисловости та зв'язку, а 20 листопада проголошено Українську Народню Республіку у федерації з іншими республіками, що виникли на руїнах Російської імперії. Величезна перемога українців у виборах до Всеросійських Установчих Зборів (27-29 листопада) немов потверджувала цей акт. І нарешті 22 січня 1918 р розірвано зв'язки з федерацією, проголошено незалежну Українську Народню Республіку, а генеральних секретарів іменовано міністрами. 29 квітня затверджено конституцію УНР і обрано президента (Михайла Грушевського). Конституція була складена українською мовою, але в ній нічого не говорилося про права української мови (чи будь-яких інших мов).


Історичні події першого року революції, які ми коротко нагадали, розвивалися стрімко по висхідній. Вони, одначе, не вплинули на вживання, статус і внутрішній розвиток української мови так сильно, як можна було б сподіватися. 85 Причиною цьому був не тільки короткий час: за рік можуть статися великі політичні чи навіть соціяльні зрушення, але мова не реаґує на них відразу. Дійсне становище в країні та характер діяльности Ради були значущішими факторами, рада зосереджувала увагу головне на програмових дебатах, на устійненні основних принципів. Куди менше робилося, щоб здійснити затверджену програму. Органи виконавчої влади не були налагоджені, якщо взагалі існували. Деякий час губернських комісарів призначав російський Тимчасовий Уряд без уваги на ЦР. Коли нарешті призначено українських комісарів, то їхні зв'язки з Києвом були зовсім слабкими (Дорошенко 1969, 180). Міські управи всіх великих і навіть більшости малих міст були байдужі або ворожі до ЦР. Вільні, справді демократичні вибори місцевого самоврядування влітку 1917 р. ситуації не змінили. Розглядаючи наслідки виборів у двадцятьох навмання вибраних пунктах, бачимо, 101 що тільки в п'яти з них українські партії здобули перевагу (Єлисавет, Ромен, Лохвиця, Миргород, Конотоп) та ще в п'ятьох вони одержали понад третину місць (Харків, Полтава, Чернігів, Черкаси, Проскурів). В Києві українські партії мали 20% мандатів, у Катеринославі — 10%, в Одесі — 4% (Дорошенко 1, 144).

Соціяльною базою ЦР були селяни й солдати, тобто підтримка приходила в основному з села. Міста ще треба було завойовувати, а час на це не дозволяв. На додаток, консервативні елементи міст поповнилися втікачами з Росії, зокрема після більшовицького перевороту 7 листопада 1917 р., що переважно належали до вищих кляс, мріяли про відновлення Російської імперії, а тому ставилися вороже до ідеї автономної, а тим паче незалежної України. З другого боку, нижчі верстви міського населення гуртувалися навколо рад робітничих і солдатських депутатів, що з кожним днем міцніли, водночас все більше й більше підпадаючи під вплив більшовицької агітації й пропаганди, які теоретично ніби підтримували національно-визвольні рухи, а практично зосереджувалися тільки на соціяльно-економічних домаганнях 86 і майже завжди користалися російською мовою, сприяючи її поширенню.

У самому Києві змагалося за владу три ворожі сили українські партії, російські консерватори і, в суті речі, теж російські більшовики. 11 листопада 1917 р. російські націоналісти зняли повстання. Його вдалося придушити і Цр утрималася, але ціною тимчасового союзу з більшовиками По інших містах становище українських сил було ще гірше, зв'язки ЦР з провінцією були слабкі й ненадійні. Навіть кордони країни не були чітко визначені. В первісній угоді з російським Тимчасовим Урядом згадано п'ять губерень: Київську, Полтавську, Чернігівську, Волинську й Подільську. Проголошуючи УНР в листопаді 1917 р., ЦР включає до території Республіки Херсонщину, Харківщину, Катеринославщину (що охоплювала більшу частину Донецького басейну) і Таврію (без Криму). Справу приєднання заселених українцями частин Курщини, Холмщини і Вороніжчини мав вирішити плебісцит (Третій 102 Універсал. Передруковано, напр., у Дорошенка 1,179 і далі). Одначе зв'язки ЦР навіть з первісною вужчою територією були великою мірою ілюзорні, засновані радше на ідеології й моральних засадах, аніж на діяльному адміністративному апараті.

А якщо додати до цього ще й загальний стан дезорганізації й неспокою в країні, то стане зрозуміло, чому колосальні набутки на українському політичному, культурному й мовному полі в добу ЦР були все таки менші, ніж можна було б сподіватися.

Загальне становище в країні також зумовлювало настрої армії. По Лютневій революції в армії починають формуватися окремі українські частини, спершу наперекір волі вищого командування, а пізніше з його згодою. Вважають, що створено до шістнадцятьох дивізій. Частини творилися на добровільних засадах і не відзначалися стійкістю. Декотрі з них не були допущені на Україну, декотрі розпалися внаслідок деморалізації, ще інші згодом пристали до більшовиків Українізовані частини на українській території нарочито 87 розпускали або демобілізували. Соціялістично настроєна ЦРада й Генеральний Секретаріят ставилися байдуже до думки про українську армію, замість неї вони вважали за доцільніше творити відділи Вільного козацтва, територіяльні одиниці, формовані з місцевого населення в межах села або округи. Показово, що Вільне козацтво підлягало Міністерству внутрішніх, а не військових справ. На жовтень 1917 р. відділи досягли ледве 60 тисяч козаків. Весною 1918 р. на вимогу німецького командування Вільне козацтво роззброєно. Перші спроби організувати регулярну армію роблено в кінці 1917 й на початку 1918 р., коли УНР вже воювала з Росією й більшовики наступали з Росії на Київ. Більшовицький лідер В. Антонов-Овсєєнко оцінював число оборонців Києва у 20 тисяч, а справді їх було значно менше (Дорошенко 1, 279). У всякому разі, 16 січня 1918 р. Центральна Рада вирішує замість армії формувати «народню міліцію». Аж у квітні 1918 р. розгортається плянова робота над створенням Української армії, що мала складатися з вісьмох корпусів піхоти та чотирьох з половиною кавалерійських 103 дивізій. За даними Вс. Петрова (ЕУ 1, 1178) Українська армія того часу нараховувала приблизно 15 тисяч солдатів. Такі обставини не надто сприяли розробці військової термінології й номенклятури. Праця в цьому напрямі щойно починалася. (Див. далі).

Православна Церква в добу Центральної Ради лишалася по-старому російською. 1917 р. в Києві постала Всеукраїнська Церковна Рада, що мала на меті осягнути автокефалію української Православної Церкви, але ієрархи російської Церкви відмовилися висвятити єпископів для української і справа затрималася на кілька років (до кінця 1921 p.).

Грошову систему України започатковано декретом Центральної Ради з 6 січня 1918 р. про випуск українських банкнот, які вводилися в обіг побіч російських.


Державний переворот 29 квітня 1918 р. позбавив ЦР влади. Проголошено монархію у формі Гетьманату, а Павла Скоропадського гетьманом. Українську Народню Республіку 88 замінила не окреслена «Українська Держава». Новий режим позвільняв з уряду «політиків», заступивши їх фахівцями Фахівці дуже часто були росіянами — зокрема есдеками, — вороже наставленими до автономії чи незалежности України. Вони навіть вимагали, щоб російська мова була державною мовою (нарівні з українською). Якщо українська мова не витиснула російську як засіб спілкування в добу Центральної Ради, то вона не мала ніяких шансів зробити це за гетьмана (хоч українське культурне життя за нового режиму розвивалося жваво. Див. далі). Тепер кордони країни були точно визначені й добре охоронялися (німецькою армією, що нараховувала до 800 тис. вояків), але в самій країні знову таки змагалися за владу дві сили, цього разу українська й німецька. Німці не допустили до організації українського війська. Лишилося всього кілька частин та новостворена дивізія сердюків, решту роззброєно й розпущено. Переговори уряду гетьмана з німцями в липні 1918 р. про створення української армії не дали наслідків. В наявних військових з'єднаннях служило чимало російських офіцерів, що, звісно, не збільшувало престижу української мови. 104 Можна думати, що політика гетьмана щодо армії й адміністрації була розрахована на поступове виховання українських кадрів у школах, а в межичасі на допомогу російських фахівців. Та це була ризикована гра, бо росіяни могли легко перебрати все в свої руки, а час не дозволяв на повільний розвиток. Так за влади гетьмана поширення української мови на ділі загальмовано.

14 грудня 1918 р. гетьманський режим повалено, а 19 грудня відновлено Українську Народню Республіку, якою тепер керувала Директорія з п'ятьох осіб. Директорії одначе не було коли втілювати в життя свою політику: всю її увагу поглинала боротьба, з одного боку, з внутрішніми ворогами. повстанськими загонами анархістського й комуністичного ґатунку, що оперували на просторах Катеринославщини, Херсонщини, Поділля, Київщини та Чернігівщини, а, з другого боку, ворогами зовнішніми в Одесі висадилися франко-грецькі війська, з південного сходу наступала біла армія 89 ген. А. Денікіна, а на півночі 17 листопада, десь тиждень по революції в Німеччині, розгорнули наступ російські більшовики Харків упав З січня 1919 р., Київ — 5 лютого. Землі під владою Директорії скоротилися до Західної Волині й Поділля. тимчасовою столицею стало Рівне, а згодом Кам'янець-Подільський. Влітку 1919 р. більшовики мусіли відступити під натиском денікінців, українська армія, що виросла до 85 тис. вояків, 31 серпня підійшла під Київ, але незабаром війська Денікіна посунулися на захід аж до Збруча; однак, не витримавши атаки більшовиків, у грудні 1919 р. вони вийшли за межі України. Тепер з північного сходу українську територію окупували більшовики, із заходу — поляки. Уряд УНР мусів відмовитися від регулярної війни і вдатися до партизанських дій (4грудня 1919). В наслідок союзу з Польщею і польсько-російської війни українські військові частини 7 травня 1920 р ввійшли в Київ, але затрималися там лише місяць. 11 листопада того ж року останні реґулярні з'єднання армії УНР перейшли Збруч і були інтерновані: Польща визнала радянський уряд урядом України. Отже, в добу Директорії більша частина українських земель перебувала в руках 105 денікінців, або більшовиків, або поляків і навіть румунів (українські райони Бесарабії).

Денікін жорстоко душив українське культурне життя, мову, політичні спроби. Під поляками було не краще; про ситуацію під більшовиками дивись розділ 5. На теренах під владою Директорії українська мова мала, звичайно, всі права, але не було коли з них користати: хистке становище уряду не дозволяло ні на що інше, крім дипломатичних і мілітарних зусиль

Отже, з трьох періодів боротьби за незалежність — Центральна Рада, Гетьманат, Директорія — відносно найспокійнішим був середній. Правда, з мовного погляду його характеризували сильні російські впливи на всіх щаблях державного апарату. І все таки статус української мови за критичні 1917-1921 роки змінився разюче, а багато в чому вирішально, порівняно з попередніми десятиріччями. По 90 майже двостолітній перерві українська мова стає мовою законодавства, адміністрації, війська і зборів. Правда, на різних рівнях державного апарату були помітні різниці Сільська й центральна адміністрація вживали української мови, а міська дуже часто — російської. І старі міські думи, j новостворені міські й містечкові ради депутатів цупко трималися в роботі російської мови. Короткий час і хитке становище Української держави не сприяли тому, щоб українська мова в адміністративному житті стала самозрозумілим і загальновизнаним фактом. Нерідко вона звучала більше як виклик, аніж «природна» річ.

Другим незаперечним здобутком української мови, поруч з поширенням її в ділянці урядових і громадських зносин, стала функціональна різноманітність. Прямих відомостей про розповсюдження української мови в містах немає, але посередні — число українських шкіл, число українських видань — досить промовисті, хоч, звичайно, у великих містах, особливо периферійних, що тільки вряди-годи і то недовго перебували в кордонах Української держави (Харків, Катеринослав, Миколаїв, а зокрема Одеса й Донбас), російська мова нічого не втратила як засіб громадського спілкування. У клясовій припасованості мов 106 становище ледве чи змінилося. Зате в політичному житті, багатому на новозасновані партії, української мови вживали тепер куди частіше, ніж перед тим, у прилюдних дискусіях і полеміці. Якщо на початок 1917 р, окрім ТУПу, не було ніяких політичних напрямів, то тепер з'явилися всі відтінки політичної думки: від українських монархістів, через лібералів та різного типу соціялістів, аж до анархістів і комуністів. Характеристично, що в той час майже кожна партія на Україні існувала в двох варіянтах: українські есдеки й російські есдеки, українські есери й російські есери і т.д. Серед переважно російських анархістів і комуністів були невеликі групи й окремі особи, що боронили права бодай української мови. Ймовірно, що в професійному житті українська мова також мала здобутки, але точні дані важко розшукати. 91

Більше й докладніше відомо про українські школи, періодичну пресу, книжки й культурні інституції.

Питання науки в українській школі не було простим. Бракувало досвіду, підручників, досвідчених викладачів украінознавчих предметів і просто вчителів, які володіли б українською мовою. По містах поширеним явищем були протести батьківських комітетів проти навчання українською мовою. (Чи бувало таке й на селі, нам не відомо). У квітні 1917 р. російський Тимчасовий Уряд видав розпорядок про школи на Україні: в початкових школах дозволялося навчання українською мовою, а російська ставала обов'язковим предметом з другої кляси; у вчительських семінаріях заводилися курси української мови, літератури, історії й географії; у вищих школах засновувалися катедри української мови, літератури, історії й права (Дорошенко 1, 389). 8 серпня затверджено законопроект про відкриття двох державних українських гімназій (там таки, 396). Другий Всеукраїнський Учительський З'їзд (10-12 серпня) ухвалив цілком ділові резолюції, в яких вимагав українізації початкових шкіл з 1 вересня 1917 р. та жадав, щоб були організовані літні курси, де вчителі гімназій готувалися б до переходу в майбутньому на викладання українською мовою (Дорошенко 1, 395). До 107 осени 1917 р. відкрито 53 українські гімназії (Дорошенко 1, 388; за ЕУ 1, 933 їх було 80). Загальне число гімназій на Україні доходило тоді до 800, на кінець 1918р. їх було 828 (Крилов 35). У російських гімназіях запроваджено курси української мови, літератури, історії й географії, але поза цим гімназії лишалися російськими (осінь 1917). Протягом літа 1917 р. відбулося коло сотні курсів українознавства для вчителів (Дорошенко 1, 396), 5 жовтня відкрито в Києві Український народній університет, а 7 листопада Hayково-педагогічну Академію (Дорошенко 399 і далі). За видання шкільних підручників взялося приватне «Товариство шкільної освіти», засноване в березні 1917 р. Для освітньої роботи серед дорослих створено густу мережу «Просвіт», що мали свої бібліотечки, влаштовували лекції тощо. Уважають, 92 що число їх досягало 5 тисяч (ЕУ 2, 2370).

Загалом, організація шкільництва в добу Центральної Ради відбувалася без поспіху, помірковано, з розрахунком на поступовий успіх протягом років. Наскільки обережною була шкільна політика видно з виступу генерального секретаря освіти Ів. Стешенка 8 жовтня перед начальниками шкіл і головами батьківських комітетів Києва. Починаючи промову, — а було це аж у жовтні 1917 р. — він пояснив, що говоритиме українською мовою, бо вона тепер офіційна мова країни (Дорошенко 1, 397). З цього можна зробити висновок, що перед тим постійно вживано тільки мови російської. Подібне становище було й в адміністрації. Дорошенко (1969, 174) згадує, що коли він виконував обов'язки губернського комісара Центральної Ради в Чернігові, то єдиний, хто присилав йому телеграми, складені українською мовою, був комісар Ніжина. Очевидно, інші районові комісари всі зверталися по-російськи. З-поміж вищого командного складу такі генерали як І.Омелянович-Павленко та О. Греков говорили російською мовою (там таки, 199).

Освітня політика не змінилася після встановлення Гетьманату. У погодженні з деклярацією гетьмана прем'єр-міністер Ф.Лизогуб заявив, що, дотримуючися духу часу, українську мову лишають державною, але російської теж можна вживати, бо багато хто не опановує 108 української (державні урядовці, одначе, зобов'язані були опанувати українську)[1] (Христюк 3, 35 і далі). Щодо освіти уряд дотримувався двох основних засад: сприяти українізації початкових шкіл; спонукати організацію нових середніх і вищих шкіл з українською мовою викладання, одночасно зберігаючи наявні російські. На кінець 1918 р. число українських гімназій дійшло 150 (Дорошенко 2, 348). Працювали літні курси українознавства. Російськомовні вищі школи залишалися, як були, при них лише відкривали катедри українознавства; одночасно засновано українськомовні вищі навчальні 93 заклади: університет (неповний) в Кам'янці-Подільському, що мав близько тисячі студентів; зародок університету в Полтаві (історично-філологічний факультет), приблизно 200 студентів; Народній університет у Києві реорганізовано в Український державний університет (коло трьох тисяч студентів — Дорошенко 2, 349, 356, 360). Утворено деякі державні інституції, що підносили престиж української мови й культури: Академію Наук, Національну бібліотеку та ін. Педагогічна Академія, Академія Мистецтв і Національний Театр існували ще з доби центральної Ради. Роблено заходи, щоб створити в Києві державну Національну оперу (Дорошенко 2, 367). Число «Просвіт» зросло до 952 (Дорошенко 2, 344).

За Директорії воєнні дії призводили до безнастанної зміни кордонів і не дозволяли приділяти багато уваги освітній та культурній праці. Кілька гарячкових спроб зверхньої українізації — як наказ замінити у три дні всі російські вивіски на крамницях українськими (Дорошенко 1969, 400) — значення не мали.

Становище української преси було зумовлене, з одного боку, політичним пробудженням читачів (і журналістів!), а з другого, воєнною, політичною й економічною нестабільністю і суто технічними перешкодами: браком паперу, відсутністю електрики і т. п. Кількісно преса зросла нечувано. Число періодичних видань українською мовою, за Животком (147), досягло 106 109 назв у 1917 р.[2] і 212 у 1918 р. У самому Києві навесні 1917 р. почало виходити шість щоденних газет. Хронологічно першою була «Нова рада», наступниця передреволюційної «Ради» (з 25 березня), незабаром до неї долучилися соціял-демократична «Робітнича газета» й есерівські «Народна воля» та «Боротьба» (остання починала як тижневик), а трохи згодом «Громадське слово» і «Промінь». Важливими рисами тогочасної преси були її територіяльна розкиданість (усі губернські центри та чимало менших міст, включаючи міста на Кубані і в українських районах 94 Вороніжчини й Курщини, мали свої часописи. Вважають, що виходило близько тридцяти містечкових українських або українсько-російських щоденних газет, які читало приблизно сто тисяч осіб [Вечерницький 78]. Це число разюче збільшилося 1918 року); політична диференціяція (репрезентовано всі політичні партії того часу); і професійна розмаїтість (видання вчительські, студентські, жіночі, дитячі, лікарські, історичні, військові, сільськогосподарські і т.д аж до видань для сестер-жалібниць і поштових службовців, часописи літературні, бібліографічні, театральні, мистецькі кооперативні, церковні. Виходило три журнали сатири й гумору). Новиною були урядові бюлетені, започатковані «Київськими губерніяльними вістями» (двомовні украінсько-російські) та «Вістями з Української Центральної Ради». Такі бюлетені видавали згодом Генеральний Секретаріят, Штаб армії й різні міністерства. Серед видавців знаходимо політичні партії, кооперативи, державні установи, «Просвіти», земства (тепер народні управи), професійні організації і, звичайно, приватні особи. Навіть за найтяжчих умов, коли уряд опинився аж у Кам'янці-Подільському, преса вражає своїм багатством.

Одначе, буйний розквіт преси мав і тіньовий бік, про який не слід забувати. Багато видань виявилися короткотривалими, а то й одноразовими; редагування багатьох було невправне, мова ненормалізована; переважна кількість органів була розрахована на неосвіченого 110 читача (хоч декотрі трималися на доброму професійному рівні, наприклад, «Нова рада», яку редаґував А. Ніковський, «Робітнича газета», редагована В. Винниченком, «Наше минуле» з Павлом Зайцевим на чолі і низка інших); про наклади видань відомостей мало або й зовсім немає. Можна однак з певністю твердити, що українська преса не витиснула російську з її давньою традицією; до таких газет, як «Киевская мысль» або «Южный край», за Гетьманату долучилися «Русский голос» у Києві й «Голос юга» в Одесі, органи російських еміґрантів-монархістів. Вплив української преси на престиж мови був, очевидно 95 двоякий. З одного боку, преса поширювала знання мови і сфери її вжитку в щоденному житті, а з другого — вона підривала престиж мови, друкуючи не завжди грамотні, недостатньо відредаговані матеріяли. З цього приводу ходило в той час чимало злісних анекдот.

Щодо книжок, то 1917 р. вийшло 747 назв, 1918 р. — 1.084, а 1919р. — 665; число видавництв 1917 року було 78, а 1918 — 104 (ЕУ 1,975 і далі). Подиву гідні цифри, якщо пригадати, що протягом, наприклад, 1911 року з'явилося тільки 242 книжки (див. розділ 3). Щоправда, серед виданого в 1917-1919 роках було чимало дрібних брошур. З-поміж книжок найважливіше місце посідали шкільні підручники. Граматика для першого року навчання вийшла (1918) накладом 950 тисяч (Дорошенко 2, 369). У місячнику «Книгарь» (1917, 3, 160) є дані про наклади деяких інших видань: за чотири місяці розпродано 80 тис.примірників брошури М.Грушевського «Якої ми хочемо автономії»; приблизно за місяць 19 тис. його ж «Ілюстрованої історії України»; «Про народне самоврядування» В. Королева розійшлося в кількості 50 тисяч.

Далеко не все, що тоді друкувалося, стояло на належному рівні щодо мови й технічного виконання. Попит на книжки був такий великий, що видавниче діло стало прибутковим заняттям. Як сказано в редакційній статті «Книгарь» (1917, 2):

Десь навіть по маленьких місточках з'являються нові видавництва, не знайомі з добрими нашими традиціями 111 дев'ятсот п'ятого року і тим більше — ранішими, не свідомі літературних звичаїв і крамарсько-книгарської етики. Вони видають книжечки з бездарними віршиками по карбованцю за півтора аркуші безграмотного друку... і пачкарським шляхом намагаються загрібати своєю сверблячою долонею свіжу, хоч і папіряну копійчину (ст. 49-50).

В небувалій кількості з'явилися книжки, присвячені Українській мові. Бібліографічний покажчик Червінської й 96 Дикого наводить 59 назв робіт, розрахованих правити за посібники при вивченні української мови в школі чи самотужки. (Нагадаємо, що за попередні сто літ книжок такого типу вийшло одинадцять). Деякі роботи писані російською мовою: «Краткое руководство к изучению украинского языка для знающих русский язык» I. Блажкевича, 39 ст. (1918), або «Для русских на Украине. Наиболее легкий и скорый способ практического изучения украинского языка» І. Крока (Київ 1918). Пересічний обсяг видань становив 50-60 сторінок, лише тринадцять мали понад сто сторінок і тільки роботи І. Огієнка — як і роботи Сімовича закордоном — понад двісті. Книжки ці з'являлися переважно в Києві, Харкові й Одесі, але декотрі надруковано і в таких містах як Черкаси, Козятин, Брацлав, Ромен, Херсон та ін. Авторами були і відомі вчені, і цілком незнані особи. Між працями перших виділяється історія української мови, написана видатним російським славістом С. Кульбакіном «Украинский язык» (Харків 1919). Безприкладне пожвавлення видавничої справи говорить про великий попит на такі книжки. Коли давніше підручники складалися з патріотичних міркувань, то тепер, безперечно, відограють ролю і корисливі мотиви. Широкий ринок збуту посібників є посереднім свідченням того, що українська мова набирає ваги бодай як потенційний засіб спілкування та що її престиж, очевидно, зростає.

Скласти словник бере довше, ніж написати граматику. І все ж, за роки 1917-1919 словників видано чимало. У Червінської й Дикого знаходимо три українсько-російські (434, 435, 440)[3] і — дуже 112 прикметно — п'ятнадцять російсько-українських (443, 444, 446, 448, 449, 452, 453, 454, 456, 459, 460. 466, 468, 469, 503), доказ того, що російськомовні групи населення переходили, хоч і пасивно, на українську мову. Звертає увагу багатство термінологічних словників: 4 медичні (473, 474, 578, 587); 4 з фізики й хемії (491, 527, 582, 599), 2 97 мовознавчі (502, 591); 3 з природознавства й географії (511, 547, 593); один військовий (515); 4 технологічні (594-597); один математичний (602); і не менше восьми з правничої та адміністративної термінології — показник того, що бюрократична машина вперше за двісті років користувалася українською мовою. Для розгляданого періоду дуже типовою є перевага російсько-українських словників над українсько-російськими і цілковита відсутність словників інших мов та самої української мови. Перехід з російської на українську набував розгону. Він заторкував не тільки російськомовні кола, а й ті кола українців, де звичайно переходили на російську, коли доводилося говорити про речі, для яких у хатній українській мові не вистачало слів. Словники різнилися якісно, але загалом їхній рівень був невисокий. Як правило, вони складалися похапцем, щоб задовольнити нагальну потребу, а їхнім упорядникам часто-густо бракувало лексикографічних знань.

Та не лише поспіх і фахова непідготованість зумовили хиби тодішніх словників. Не менш поважною причиною був сам стан української мови, в якому її застали події 1917 і наступних років. Десятиліттями, а то й століттями виключена з багатьох сфер життя, вона мусіла за короткий час виповнити утворені прогалини. Мова потребувала стандартизації/нормалізації й — до певної міри штучного — заповнення прогалин, — ситуація, типова для всіх мов у період, коли вони поширюють сферу вживання від побутової й літературної та мають задовольняти найрізнорідніші вимоги новочасного суспільства. Словниковий запас, фразеологію й термінологію треба було устійнити, а нерідко й доповнити, використовуючи розмовну практику, діялекти, історичні джерела, іншомовні запозичення чи будуючи новотвори. 113

В роки боротьби за незалежність плянувати мову було важко, а ще важче в обставинах постійного неспокою запроваджувати пляноване в життя. Все таки деякі кроки в цьому напрямі зроблено, вперше відколи Україна опинилася під Росією. Насамперед, при Міністерстві освіти створено 98 правописну комісію з трьох осіб: І.Огієнка, А. Кримського й Є.Тимченка. 24 травня 1918 р. міністерство затвердило запропоновані комісією «Найголовніші правила українського правопису». Вони вийшли окремою відбиткою 1919 р. в Києві після того як були надруковані в журналі «Вільна українська школа» 1918-1919, ч. 10. Ці «правила» стосувалися лише до кількох найбільше дискутованих питань і вміщалися на вісьмох сторінках. Але це був зародок централізованого мовного плянування.[4] З'явилися також термінологічні словники, рекомендовані відповідними міністерствами, наприклад, Міністерство шляхів видало свій «Термінологічний збірник» (Київ 1918). Якою мірою такі видання зобов'язували, тяжко сказати. Автор схильний вважати, що не дуже.

Питання про те, як розроблялась і впорядковувалася термінологія, з яких джерел поповнювалися прогалини, ніколи не було об'єктом ґрунтовного вивчення. Тут можемо запропонувати лише кілька спостережень 114 і попередніх висновків, зроблених на основі обмежених відомостей.

Так виглядає, що переважав романтичний напрям у двох 99 відмінах: романтизм історичний і романтизм етнографічний, Представники історичного романтизму схилялися до відновлення термінології козацької держави XVII століття. Ця тенденція найопукліше проступала в ділянках державного апарату, війська і т. п. Відповідно урочисті оголошення Центральної Ради звалися універсали, парлямент мав називатися сойм, державний секретар — генеральним писарем, губернії ставали землями. Грошовими одиницями були карбованець, гривня і шаг. Військові ранґи починалися з ройового, а далі йшли: чотовий, бунчужний, півсотенний, сотник, курінний, полковник, отаман (бриґади, корпусу і т. д.). Після падіння першої Української Народньої Республіки сам титул гетьман взято з історії. За Гетьманату зроблено деякі поступки новітній термінології: утворено раду міністрів, землі знову стали губерніями, генеральний суд замінено державним сенатом, але охорона гетьмана звалася сердюки і військові ранґи були: гуртковий, ройовий, чотовий, бунчужний, хорунжий, значковий, сотник, булавний старшина, осавул, полковник, генеральний хорунжий, генеральний бунчужний та генеральний обозний (Гнатевич 391,428). За другої Української Народньої Республіки збережено чимало термінів з доби першої, але директорія, трудовий конґрес чи рада народних міністрів ніяк не в'язалися з козацькою державою сімнадцятого сторіччя (хоч головний отаман, титул С. Петлюри, походить звідти).

Використання державної, правничої й військової термінології козацької держави мало зразок також у ближчому минулому. З 1900 р. в Галичині існували руханково-протипожежні товариства Січ, а в 1913-1914 р. утворено парамілітарне об'єднання Українські Січові стрільці. Самі назви січ, січовий пов'язані з традиціями XVI-XVII ст., а не з галицькою дійсністю XX віку. На колишню російську Україну ідею «січовиків» 115 заніс Є. Коновалець, що восени 1917 р. зформував у Києві Курінь Січових стрільців. Рушійною силою намагання відновити термінологію козацької доби було бажання створити цілком національну номенклятуру. Тюркське походження великої кількости цих термінів не мало значення. 100

Засади історичного романтизму мало надавалися, або Й зовсім не надавалися для інших ділянок життя. Там виступав наперед романтизм етнографічний. Провідна думка полягала в тому, що основну масу термінології слід опрацювати на базі діялектних словникових запасів. Для відсутніх у народі понять треба поступово надавати нового значення відомим словам або творити нові терміни, беручи за підставу поширені в сільській мові морфеми. Більш-менш такою була позиція, скажімо, О.Янати, коли він запропонував 1917 р. розгорнути широке збирання в народі (себто на селі) термінологічних матеріялів, які, мовляв, стануть підвалиною термінології різних галузей науки.

Янаті заперечив М. Грушевський у тому самому тижневику «Промінь». Погляд Грушевського полягав у тому, що обставини не дають змоги на таку довгу працю, що час не жде, що вчити дітей і дорослих треба негайно, — отже, доводиться скористатися з тієї термінології, яка вже є. Практично це означало, що термінологія складатиметься з елементів народних (зафіксованих у різних словниках, зокрема у словнику Грінченка), з елементів, уживаних у Галичині, а також і запозичених з інших мов (західньоевропейських і російської). Прикметно, що Грушевський не виступає проти пропозиції Янати з теоретичних міркувань. Можливо, він погодився б з нею, якби не реальні потреби часу.

Коли 11 серпня 1918 р. створено спеціяльну термінологічну комісію при київському Науковому товаристві, то вона, мов послухавши поради Грушевського, відразу зазначила серед джерел своєї праці і «матеріяли Львівського Наукового Товариства, галицькі шкільні підручники, праці І.Верхрацького та інших галицьких 116 учених» (Холодний). Отже — термінологія мала бути еклектичною, але ніхто не заперечував, що етнографічна основа для неї найбажаніша, де тільки це можливе практично.[5] 101

Застосування принципів історичного й етнографічного романтизму не було притаманне лише українцям. Майже кожна літературна мова в період становлення (відродження), коли швидко поширюються сфери й обсяг її вжитку, вдається до такого засобу. Так сталося з мовами чеською, словацькою, сербською, хорватською, литовською, лотиською та багатьма іншими. Різнилося тільки співвідношення між двома орієнтаціями.

Оскільки принцип етнографічного романтизму широко прикладався при мовному плянуванні пізніше, в добу українізації, то й конкретні приклади, як його застосовували, будуть наведені далі в відповідному розділі (шостому).

У період Визвольних Змагань (1917-1920) Галичина майже не впливала на розвиток літературної мови, якщо не рахувати активнішого засвоєння на землях на схід від Збруча деяких галицьких мовних елементів, зумовлене щільнішими контактами галичан з Україною (наприклад, марші так званої УГА — Української галицької армії). У самій Галичині розвиток мови сильно загальмовано. Передусім через воєнні дії. 18 жовтня 1918 р. проголошено незалежність західноукраїнських земель. 1 листопада відбувся збройний переворот, і Українська Національна Рада у Львові захопила владу. Майже негайно виник воєнний конфлікт з поляками. Через три тижні Львів упав. Українсько-польська війна тяглася з перемінним успіхом, поглинаючи всю енерґію населення й уряду, аж до половини липня 1919 р., коли український уряд змушений був виїхати закордон, спершу до Кам'янця-Подільського, згодом (у листопаді 1919 р.) до Західної Европи. 117 Протягом восьмимісячного існування ЗУНР українська мова була офіційною Державною мовою, хоч національні меншини мали право звертатися до урядових установ своєю власною. Однак новий статус української мови не дуже позначився на її розвитку з кількох причин: короткий час, постійне звуження території, 102 безперервні воєнні дії, а з другого боку — відносно добра підготованість української мови в Галичині до виконування ділових функцій

На Буковині незалежний український уряд (у спілці з Галичиною) протримався всього-на-всього п'ять днів — з 6 по 11 листопада, — після чого країну окупували румуни. В Басарабії 23 січня 1919 р. спалахнуло сильне антирумунське повстання під українськими національними гаслами (район Хотину), але його швидко придушили (Дорошенко 1969, 420).

На Закарпатті по містах і містечках створилося кілька національних рад, а 21 січня 1919 р. їхній «Собор всіх Русинів жиючих на Угорщині», що зібрався в Хусті, виявив свою волю приєднатися до УНР. Але в тому самому місяці Закарпаття окупували Чехо-Словаччина, Румунія й Угорщина. Мавши вибір з-поміж цих окупантів, Центральна Народна Руська Рада 8 травня 1919 р. проголосувала за об'єднання з Чехо-Словаччиною. Мирова конференція в Сен-Жерменському договорі 10 вересня 1919 р. санкціонувала перехід Закарпаття до Чехо-Словаччини.

Події 1918-1919 pp. не сприяли розвиткові української літературної мови ні в одному зі згаданих країв. Посередньо це виявилося в тому, що за ті бурхливі роки там не видано жадної граматики або словника. (Книжки галичанина В Сімовича не становлять винятку: вони друкувалися в Німеччині й складалися для потреб полонених з підросійської України Див. про них у розділі 3).

Отже, в добу Визвольних Змагань розвиток української мови на колишній підросійській Україні виявився вирішальним не тільки для цієї території, а й для всіх українських земель. Там дійсна незалежність тривала 118 найдовше, статус мови змінився найбільше, сфери її вжитку поширилися найразючіше.[6] Ні один з цих процесів не був завершений перед тим, як Україна втратила незалежність, всі вони були 103 пригальмовані совєтизацією країни, що вийшла переможно насамперед у наслідок інвазії російської Червоної армії. Одначе повністю і негайно спинити ці процеси не було можливо, і саме вони великою мірою визначили зиґзаґи радянської мовної політики на Україні в майбутньому, як рівно ж і зміни в українській мові на землях, окупованих Польщею, Румунією й Чехо-Словаччиною. 119

104

105

Перейти до наступного розділу


  1. Правило, що рідко проводилося в життя (Христюк 3, 75).
  2. Дорошенко 1, 403 називає число 63.
  3. В цьому абзаці числа в дужках є порядковими нумерами бібліографічного покажчика Червінської й Дикого.
  4. Точніше, централізованого з України. Ще 1907 р. Російська Академія Наук у Санкт-Петербурзі пробувала упорядкувати український правопис. Безпосереднім приводом до цього було пляноване видання Грінченкового «Словника». 6 січня 1907 р. так звана «Малороссійская Комиссія» під головуванням видатного російського мовознавця Ф. Фортунатова розглянула проект П. Стебницького і затвердила пропоновані норми правопису, зажадавши, одначе, ширшого обговорення. В основному Комісія прийняла найчастіше вживаний у той час правопис (включно з літерою ґ) з деякими виразно русифікаційними змінами. Так, замість апострофа мав би писатися м'який знак, а замість йо і ьо літера ё. Грінченко запротестував, наполягаючи на тому, що такі зміни порушили б абетковий порядок розміщення слів у готовому до складу «Словнику». Чимало українців приєдналися до протесту. Преса теж виступила проти («Рада», ч. 33 за 9 лютого 1907 p.). Запропоновані Російською Академією рекомендації ніколи не були запроваджені на практиці. Проект Стебницького і постанову Комісії опубліковано в «Известиях Императорской Академии Наук», серія VI, 1907, ч.9, ст.225-241. У Дзендзелівського 70-79 надруковано (з цензурними купюрами) відгуки Грінченка й П.Житецького.
  5. Народницький підхід до мови тримався на Україні вперто і то не лише в питаннях термінології. Ще 1917 р. В.Самійленко, відомий поет, найвищим критерієм оцінки мови літературного твору вважав порівняння з тим, «як говорить простолюдин середньоукраїнського діялекту», хоч і не цурався тих іншомовних слів, що не чужі мові «кожного, навіть (неписьменного) селянина» (Самійленко 367, 371).
  6. «Робітнича газета» з 14 червня 1917 р. так переказує промову С.Петлюри на Всеукраїнському 2-му військовому з'їзді «Вояки-громадяни, члени організацій, повинні завжди стояти на сторожі здобутків революції та виховати з себе дійсних синів свого народу і розмовляти виключно по-українському, також писати додому листи виключно рідною мовою» (Петлюра 2, 372). Не має значення, чи наївне сполучення завдань охороняти здобутки революції й говорити українською мовою належить Петлюрі, чи репортерові газети. Важливо, що це сполучення було типове для перших місяців революції. Якою мірою воно застаріло на кінець боротьби за незалежність? Цікаво, що Конституція Української Народньої Руспубліки, яку Центральна Рада прийняла напередодні гетьманського перевороту 29 квітня 1918 р. (отже, яка ніколи не була запроваджена в життя), не визначає українську мову державною та і взагалі не порушує питання мови (передрукована в Христюк 2, 175). Те саме стосується до всіх чотирьох Універсалів Центральної Ради (повністю передруковані в - Дорошенко 1, 89, 115, 179, 264). Що в добу УНР і Гетьманату знання української мови — бодай пасивне — поширилося, не влягає сумніву. Інша справа, якою була ця мова в устах неофітів. Дуже часто це була химерна суміш українських і російських слів з додатком чималої кількости гібридів, не вживаних ні до, ні після того. Декотрі з них, з усної мови або листування, наводить Соловей (112). Тогочасна газетна мова з цього погляду не вивчена. Напевне вона дала б щедрий збір. Яскравим прикладом тодішньої газетної мови може бути брошура С. Мазлаха і В. Шахрая «До хвилі» (Саратов 1918). Завзяті оборонці українських прав і талановиті журналісти, автори пишуть мовою, пересипаною русизмами та псевдоукраїнськими словами, що в дійсності є нічим іншим як перекрученими російськими (напр., наслідок в розумінні «спадщина», під впливом російського наследство; особистий в розумінні «особливий», під впливом російського особенный тощо. — Мазлах 7). Те, що українська мова ширилася в усіх сферах життя, збільшувало її престиж, але її неспроможність повністю задовольнити нові потреби, її скалічені форми в устах непідготованих, некваліфікованих ту пошану підривали. Останнє породило зливу неприязних, глузливих анекдот. Деякі з них наводить Соловей (112).