Драгоманов Михайло
Довідник з історії України
ДРАГОМАНОВ МИХАЙЛО ПЕТРОВИЧ (псевдонім Кирило Василенко, Волинець, М. Галицький, М. Гордієнко, М. Кузьмичевський, П. Петрик, М. Толмачов, Українець, Чудак та ін.) — (18(30).9.1841 — 20.6(2.7).1895) — відомий український громадсько-політичний діяч, літературознавець, історик, публіцист, фольклорист, економіст, філософ. Н. у м. Гадячі на Полтавщині в родині збіднілого дворянина козацького походження. Освіту здобув у Гадяцькому повітовому училищі, де вчився з 1849 до 1853, а також у Полтавській гімназії. За незалежні погляди Д. був виключений з останнього класу без права вступу в будь-який інший навчальний заклад. Однак завдяки втручанню попечителя Київського учбового округу М. Пирогова йому було дозволено скласти іспити за курс гімназії екстерном. У 1859 вступив на історико-філологічний факультет Київського ун-ту С.В.Володимира, який закінчив у 1863. З 1864 працював приват-доцентом на кафедр античної історії цього ж ун-ту. У 1867 склав магістерський іспит, а у 1870 захистив дисертацію на тему «Питання про історичне значення Римської імперії і Таціт». Після цього йому було присвоєно науковий ступінь магістра загальної історії. Впродовж 1870-1873 Д. перебував у закордонному вирядженні, під час якого відвідав найбільші наукові центри Європи: Берлін, Рим, Відень, Гайдельберг, Цюріх, Прагу та ін. Двічі побував у Галичині. Після повернення до Києва у 1873 став штатним доцентом кафедри античної історії. Одночасно Д. був одним з найбільш активних діячів Південно-Західного Відділення Російського Географічного Товариства і особливо київської громади (згодом названої «Старою»). У 1875 став жертвою репресій царського уряду і за рішенням Олександра ІІ був звільнений з ун-ту і поставлений під негласний нагляд поліції. З метою уникнення арешту Д. керівництво Старої Громади відрядило його за кордон для організації видання журналу «Громада». Восени 1875 Д. переїхав до Відня, а незабаром до Швейцарії, де поселився у м. Клороне біля Женеви. З осені 1876 разом з однодумцями, серед яких були А. Лехоцький, С. Подолинський, Ф. Вовк, а згодом М. Павлик, Д. працював над створенням друкарні та редакції журналу «Громада». П'ять збірників «Громади» вийшли в світ впродовж 1878-1882, а з 1880 почав виходити журнал «Громада». Це був перший сучасний український політичний часопис. Тоді ж виник і перший український гурток соціалістичного спрямування, очолюваний Д. У 1886 Д. пориває з Старою Громадою, члени якої були незадоволені його надто радикальними поглядами і відмовились ви подальшого фінансування його діяльності. За умов матеріальних нестатків Д. прийняв запрошення новоствореного Софійського ун-ту (Болгарія) і у 1889 став професором кафедри загальної історії. Повернувшись до педагогічної діяльності, працював над комплектуванням, укладанням каталогів та бібліографічних показчиків для бібліотеки ун-ту. Одночасно не припиняв і громадсько-політичної діяльності, що привело до вимоги царського уряду видати Д. Росії. Однак під тиском передової громадськості уряд Болгарії вимовився це зробити. Помер Д. у 1895. Похований у Софії. Суспільно-політичні та філософські погляди Д. сформувалися під впливом ідей кирило-мефодіївців, Т. Шевченка, П.-Ж. Прудона, англійських лібералів, російських революціонерів-демократів та ін. Він був прихильником ідей демократизму та федералізму і намагався поєднати завдання українського визвольного руху з сучасними йому західно-європейськими ліберально-демократичними та соціалістичними течіями у суспільному житті. Прагнув зберегти і розвинути ті українські національні традиції, що не стояли на перешкоді прогресивного розвитку. Свій ідеал Д. бачив у добровільному об'єднанні гармонійно розвинених особистостей, застерігаючи від зловживання елементами примусу у суспільному житті. Був прихильником утворення федеративної держави, яка на основі адміністративного децентралізму, культурно-національної автономії, широких інтегративних зв'язків вирішила б національне питання демократичним шляхом. Зразком для її утворення Д. бачив тогочасний устрій Швейцарії, США, Англії. Він був прихильником визнання пріоритету політичної свободи над економічними, суспільними та класовими інтересами, примату загальнолюдських культурних цінностей над національними особливостями. Одночасно Д. не викидав широкого впливу національних традицій на формування культурної спадщини народів. Виступав за відокремлення церкви від держави та секуляризацію українського громадського та культурного життя. Засуджував втрату Україною національної державності і вказував на негативний вплив цього фактора на подальшу долю українського народу. Разом з тим, вказуючи на історичні права українців на самовизначення, не вірив у можливість відновлення національної державності. Тому прагнув спрямувати український суспільний рух на боротьбу за демократизацію та федералізацію у рамках Російської та Австро-Угорської імперії. Закликав до об'єднання і створення союзу всіх прогресивних сил східноєвропейського регіону, але одночасно застерігав від їх повного організаційного злиття і нівелювання особливостей українського громадсько-політичного руху. Д. виступав проти українського регіонального сепаратизму, його політична програма мала загальноукраїнський характер, у ній підкреслювалась єдність всього українського народу від Закарпаття до Кубані. Намагався налагодити тісні контакти і взаєморозуміння всередині українського громадського та культурного життя, хотів подолати «історичну прірву», що пролягла між Галичиною та Наддніпрянською Україною. Він вважав, що до часу повалення російського самодержавства центром українського національного руху повинна залишатися Галичина, якій необхідно було позбутися надмірної провінційності. Багато уваги Д. приділив вивченню різних аспектів російського, польського, балканського напрямів суспільно-політичного руху. Засуджував польський «історичний» патріотизм, прихильники якого прагнули відновлення Польської держави в кордонах 1772, а також великодержавне, централістичне спрямування політики російського царизму. Розглядав проблему національних меншин на Україні і накреслив перспективи нормалізації українсько-єврейських взаємин, зокрема визнавав потребу існування єврейської культурно-національної автономії. Працюючи над проблемами міжнародного суспільно-політичного та культурного життя, Д. не створив власної цілісної і завершеної економічної програми. Ще за часів навчання у гімназії він вважав себе соціалістом. Соціалізм Д. — насамперед етичний, йому властиве, прагнення до соціальної справедливості. Д. заперечував марксистську теорію як помилкову, нездійсненну і шкідливу для українського політичного життя. Перші наукові праці Д. присвячені розгляду питань античної історії, однак згодом він відійшов від цієї проблематики і розпочав дослідження української етнографії та фольклористики. Опублікував багато праць, присвячених українській народній творчості: «Исторические песни малорусского народа» (т. І-2, 1874-75, у співавторстві з В. Б. Антоновичем), «Малорусские народные предания й рассказы» (1876), «Нові українські пісні про громадські справи» (1881), «Політичні пісні українського народу ХVІІІ-ХІХ ст.» (ч. 1-2, 1883-1885). Багатогранною була наукова, літературно-критична, публіцистична і громадська діяльність Д. Вона мала значний вплив на розвиток українського політичного життя. Особливо відчутним він був у Галичині серед представників радикального та народовського напрямів суспільно-політичного життя. На Наддніпрянщині погляди Д. мали вплив на ідеологію деяких політичних партій.
