Запорізька Січ

СІЧ ЗАПОРОЗЬКА (Січ Запорізька, Запорізька Січ) — військово-політична організація українського козацтва. Виникла внаслідок стихійної колонізації земель Середнього та Нижнього Подніпров'я в серед. 16 ст. Назву отримала від способу захисту козацьких поселень від зовнішньої небезпеки — «засіки», «січі» — невеликих укріплених поселень у плавнях та островах басейну Дніпра. Друга частина назви вказує на місце розташування укріплення по течії Дніпра — за порогами, які в кількох місцях перетинали Дніпро на відтинку між сучасними Дніпропетровськом та Запоріжжям. Першими організаторами січей були уходники, яких черкаські та канівські старости відпускали на Середнє і Нижнє Подніпров'я для промислу, оскільки там була багата на рибу, птицю і звіра місцевість. Щорічно ватаги уходників на чолі з обраними отаманами йшли на промисел за пороги, де у захищених від раптових нападів ворога місцях будували тимчасові житла і приміщення для переробки та зберігання продуктів промислу. Ватаги формувалися переважно з людей однієї місцевості, що є одним із пояснень назв куренів на С.З.

До серед. 16 ст. історія С.З. легендарна, лише з 1552, коли вона розташовувалась на острові Хортиця, про неї є достовірні історичні відомості. Причинами виникнення С.З. як організованого військово-політичного утворення була необхідність протистояти колонізації на освоєних козаками землях та постійній турецько-татарській небезпеці. Поняття С.З. вживається у двох значеннях: у широкому — всі землі, які перебували в управлінні й володінні козаків, у вузькому-центральне поселення, де знаходилось адміністративне управління Січі. Козацькі володіння ще називалися Вольності Війська Запорозького, а центральне поселення — Кіш. С.З. як головне укріплення була добре уфортифікована. Посередині фортеці — великий майдан, у центрі його — церква св. Покрови, неподалік, з одного боку, — криниця, з другого — стовп, біля якого карали винних у порушенні січових звичаїв. Півколом на січовій площі розташовувались курені — дві довгі хати, покриті очеретом, а також будинки старшини, канцелярія, пушкарня, склади, арсенал. Кожен курінь мав назву, яка походила переважно від місцевості, звідки були родом засновники куренів: Корсунський, Полтавський, Уманський, Стебліївський, Батуринський, Інгульський тощо. Мали також назви від імен засновників куренів: Васюренський, Тимошівський та ін. Число куренів було стабільним з часу документальної історії Січі до кін. існування Задунайської Січі та переселення колишніх запорожців на Кубань у кін. 18 ст. Понині в Краснодарському краї багато станиць мають назви колишніх запорозьких куренів. За фортечними укріпленнями біля річкового порту знаходився грецький дім, в якому жили іноземні посли та купці. Фортецю оточувало передмістя, де жили козаки-ремісники. Під впливом різних обставин С.З. (Кіш) переносилася на інше місце, що визначило її паралельні назви: Хортицька, Томаківська, Базавлуцька, Микитинська, Чортомлицька, Кам'янська, Олешківська, Підпільненська (Нова Покровська), Задунайська. Вся територія Січі поділялася на 8 (спочатку на 5) паланок (округів): Кодацьку, Самарську, Орільську, Інгульську, Бугогардівську, Прогноївську, Протовчанську, Кальміуську. Тобто, володіння С.З. охоплювали землі сучасної Дніпропетровської і Запорізької обл., частково — Кіровоградської, Одеської, Миколаївської, Херсонської, Донецької обл.

На першому етапі існування С.З головними джерелами поповнення козацтва були уходники та військові служилі люди. Вони та православна, переважно українська, шляхта йшли на Подніпров'я в пошуках щастя, багатства і рицарської слави. Після Люблінської унії 1569, загарбання українських земель Польщею і різкого посилення на українських землях соціального та національно-релігійного гніту С.З. перетворилася у місце, куди втікали від гноблення селяни й міщани. С.З стала могутнім оплотом соціального захисту для пригноблених, школою державного управління для національної еліти, військовою перешкодою для турецько-татарської агресії, яка загрожувала не лише українським землям, а й загалом усій Східній і Центральній Європі. За своїм характером С.З. була військово-демократичною республікою, вона мала всі ознаки державності, власну територію і військо, яке охороняло її кордони, свій уряд, який виконував законодавчі, виконавчі та судові функції, свою символіку (прапор і герб), скарбницю. Виникнення військово-політичної організації козацтва на українських землях, що входили до Великого князівства Литовського (повторно були колонізовані козаками після монголо-татарського розорення) і де не було князівської адміністрації, а також інших станів суспільства, дало можливість запорожцям вільно вибирати суспільно-політичний устрій С.З. На С.З. діяло звичаєве право, перед яким усі були рівні незалежно від походження і місця у Запорозькому товаристві. Вищий орган влади на С.З. — козацька рада. На січовій раді вирішувалися всі найважливіші питання внутрішнього життя С.З., питання війни і миру, дипломатичних зносин, обрання козацької старшини, розподіли землі між куренями тощо. Очолював С.З. виборний гетьман (після 1648 — кошовий отаман). У період свого правління він мав необмежену владу і авторитет, але в будь-який момент військова рада могла позбавити його цієї влади. Для більш оперативного управління справами існувала рада старшини. Виконавчий уряд С.З. складався з кошового отамана (спочатку гетьмана), військового писаря, військового судді та військового осавула. На С.З. виборними були всі посади — від найвищої (кошовий отаман) до найнижчої.

С.З приймала в свої ряди всіх, незалежно від соціального походження, національності, релігії. Але одним із головних об'єднуючих факторів на С.З. була православна віра. Той, хто прибув на С.З. добровільно, свідомо і без примусу, мав прийняти православну віру, Воля на С.З. необхідно породжувала обов'язки — виконання звичаїв С.З., дотримання суворої дисципліни, готовності віддати своє життя за свободу і незалежність свого народу. На С.З. існував особливий ритуал прийняття у козацьке братство — випробовування на силу і спритність. Здоров'я, сила, спритність і боєготовність запорожців загартовувались не лише в боях і походах, але і в іграх, танцях, спортивних змаганнях. На С.З. існував культ фізичного розвитку людини. Гетьманами, отаманами, полковниками, курінними отаманами обирали людей особливої сили і військової майстерності. Необхідність тримати запорозьке військо у високій боєготовності, постійна небезпека були причинами заборони появи на С.З. жінок. Козаки, як правило, одружувалися в солідному віці, їхні сім'ї проживали в козацьких слободах, у межах запорозьких вольностей або у віддалених від Запорожжя містах і слободах. Старшина і поважні козаки мали своїх слуг-джур, котрими були козацькі діти, взяті на С.З. для навчання і виховання, а також хлопчики-полоненики.

На С.З. ніколи не було кріпацтва, тут використовувалася вільнонаймана праця. Господарство запорожців за період існування С.З. зазнало серйозних змін. Якщо на початку це було полювання на звіра і птицю, рибний і соляний промисли і лише частково розведення худоби та землеробство, то в пізній період С.З. (особливо в часи Нової Січі — 1734–75) набуло високого розвитку хутірське (фермерське по суті) господарство (зимівники) заможних козаків, у яких працювали наймані козаки. Ці господарства, в яких у великих кількостях вирощували різну худобу, в'ялили рибу, збирали мед тощо, були тісно пов'язані з внутрішнім і зовнішнім ринками. Поглиблювалися і соціальні суперечності в козацькому середовищі, що найяскравіше проявлялося у заколотах козацької сіроми і навіть повстаннях. Козацька біднота брала участь і в повстаннях та рухах поза межами С.З..

Одним з основних призначень С.З. була боротьба проти турецько-татарської агресії. З цією метою ще в серед. 17 ст. козацький гетьман Д. Вишневецький спорудив на острові Хортиця потужний замок — головне січове укріплення. На виготовлених з липи чи верби човнах — чайках невеликі загони запорожців здійснювали далекі морські походи. Особливо успішними були напади на турецькі фортеці в перші два десятиліття 17 ст., які набули міжнародного резонансу (взяття Варни, Трапезунда, Кафи та ін.). Саме успішні морські походи проти ворога всієї Європи — Османської імперії та її васала — Кримського ханства уже в кін. 16 — на поч. 17 ст. здобули міжнародну славу С.З. і зумовили звернення до неї урядів різних держав з проханнями надати їм допомогу. Особливо велике значення для розвитку С.З. і зростання її авторитету як серед українського народу, так і в Європі мало гетьманство П. Сагайдачного, який здійснив воєнну реформу на С.З., перетворивши окремі козацькі загони у високоорганізоване і дисципліноване військо.

У період 30-літньої війни в Європі (1618–48) уряди різних держав особливо часто зверталися до козаків-запорожців за допомогою. У 1620–30-х в Україні відбулися великі національно-визвольні повстання під проводом М. Жмайла, Т. Трясила, Я. Острянина та ін., в яких провідну роль відіграло Запорожжя. Зростання в середовищі запорожців незалежницьких прагнень, вироблені на С.З. форми державного управління та підготовленість національної еліти (освіченої і досвідченої козацької старшини) підготували могутню всенародну національно-визвольну війну під керівництвом Б. Хмельницького проти панування Речі Посполитої. Після 1648 центр державотворчих процесів перемістився у Гетьманську державу (див. Гетьманщина), яка утворилася на значній частині українських етнічних земель. Запорожжя то перебувало в тіні, то активно втручалося у справи Гетьманщини і міжнародні відносини в регіоні, часто впливаючи на розстановку політичних сил. На поч. 1709 запорозькі козаки на чолі з кошовим отаманом К. Гордієнком підтримали гетьмана І. Мазепу у його прагненні добитися незалежності України і приєдналися до шведсько-української армії. У травні 1709 російські війська під командуванням полковника П. Яковлева зруйнували С.З.

Запорожці, яким вдалося врятуватися, створили Січ під протекторатом султана, спочатку на річці Кам'янка (1709–11), а потім в Олешках (1711–33). У 1734 запорожці повернулися під протекторат Росії, яка була в цьому зацікавлена, оскільки готувалася до чергової війни з Оттоманською Портою. У період Нової С. відбулися серйозні зміни у господарюванні та суспільних відносинах у Запорожжі. У різний спосіб уряд обмежував запорозькі вольності (спорудження Української лінії і посилення посполитих на запорозьких землях; створення колоній іноземців Слов'яно-Сербії і Ново-Сербії). Зміцнення економічної незалежності Запорожжя та величезний вплив запорожців на формування політичної свідомості українського населення становило потенційну загрозу колоніальній політиці Російської імперії на Півдні України. Тому після укладення Кючук-Кайнарджійського миру 1774 генерал П. Текелій отримав від Катерини II таємний наказ про ліквідацію С.З. 4(15).6.1775 російські війська під командуванням ген. Текелія оточили Січ, а наступного дня — 5(16).6. зайняли і зруйнували її. Останнього кошового отамана П. Калнишевського та вищу козацьку старшину заарештовано і відправлено на заслання. Частина запорожців, якій вдалося вибратися з Січі, утворила в межах турецьких володінь Задунайську Січ.

Г. Швидько (Дніпропетровськ).