ЄФРЕМОВ СЕРГІЙ ОЛЕКСАНДРОВИЧ (6(18 ).10.1876 — п. після 1939; за ін. даними — 1937) — визначний український громадсько-політичний і державний діяч, літературний критик, історик літератури, академік Української Академії Наук (з 1919), дійсний член Наукового Товариства ім. Т. Шевченка у Львові. Н. в с. Пальчик Звенигородського повіту на Київщині (тепер Катеринопільський р-н Черкаської обл.) у родині священика. В 1891-96 навчався в Київській духовній семінарії, згодом закінчив юридичний факультет Київського університету св. Володимира. Політичну діяльність розпочав у студентські роки, ставши членом Загальної Української Безпартійної Демократичної Організації. В кінці 1904 Є разом з Б. Грінченком,М. Левицьким, Ф. Матушевським та ін. створив Українську Радикальну Партію, яка в 1905 за його ініціативою об'єдналась з Українською Демократичною Партією, отримавши назву Українська Радикально-Демократична Партія. У 1905 очолив Селянський Союз. В 1908 Є. став одним з засновників і активним діячем Товариства Українських Поступовців.

Співробітничав у багатьох українських періодичних виданнях — «Зоря», «Правда», «ЗНТШ», «Києвская Старина», «Літературно-науковий вісник», «Рада», «Нова Рада», «Україна» та ін., друкував у них статті публіцистичного і історико-літературного характеру. В 1895-1918 один з керівників видавництва «Вік». За гострі публіцистичні виступи на захист української національної культури і політичних свобод у дореволюційний період неодноразово заарештовувався російськими властями. В березні 1917 Є. увійшов до складу Української Центральної Ради, а в квітні 1917 на Українському Національному Конгресі обраний заступником голови УЦР і членом Малої Ради. Після створення 15(28 ).6.1917 першого українського уряду — Генерального Секретаріату УЦР-УНР Є. займав у ньому пост генерального секретаря міжнаціональних справ. З вересня 1917 Є очолював Українську Партію Соціалістів-Федералістів. З квітня 1918 до травня 1920 Є. офіційних посад не займав. З встановленням радянської влади в Україні змушений перейти на нелегальне становище і переховуватися. Восени 1919 на прохання Української Академії Наук Є. було амністовано. Позбавлений можливості займатися активною політичною діяльністю. Є. будучи віце-президентом (1922-28) і головою Управи (1924-28) УАН, проводив велику наукову і науково-організаційну роботу, очолював ряд наукових товариств і комісій, наприклад, Комісію для видання пам'яток новітнього письменства України, Комісію для складання біографічного словника діячів України, Історико-літературне товариство при УАН та ін.

Залишаючись непримиренним противником більшовицького режиму, Є., на думкудеяких дослідників (Н. Павлушкова, В. Плющ, В. Шмельов та ін.), в 1920-28 створив і очолив діяльність таємних опозиційних організацій Братство Української Державності і Спілку Визволення України, які послідовно відстоювали ідею української державності. В липні 1929 Є. було заарештовано і звинувачено в організації і керівництві СВУ. В квітні 1930 засуджений до 10-річного ув'язнення з суворою ізоляцією. Перші 7 років ув'язнення відбував у Ярославському політізоляторі, потім його переведено до Володимирської тюрми. З 1939 доля Є. невідома. Є. був одним з найвидатніших представників неонародництва в українській літературі. Є. вважав, що однією з провідних ідей в історії української літератури завжди була «визвольно-національна ідея». Є. — автор монографічних нарисів про видатних українських письменників: «Марко Вовчок» (1907), «Тарас Шевченко»(1914), «Співець боротьби і контрастів» (1913) (у виданні 1926 — «Іван Франко»), «Михайло Коцюбинський» (1922), «Іван Нечуй-Левицький», «Іван Карпенко-Карий» (1924), «Панас Мирний» (1928) та ін. Однією з найвизначніших праць Є. було видання «Щоденника» і «Листування» Т. Шевченка (1927-28). Історико-літературні погляди Є найповніше представлені в його фундаментальній двотомній праці «Історія українського письменства» (1911) (Текст книги на сайті КІУС).