Стан і статус 1

Кілька впровідних завваг

Історія літературних мов, а, отже, і української, — не нова дисципліна. Вона вивчає мову писаних творів: передусім літературних, інколи журналістичних і тільки коли-не-коли інших жанрів. Отже, головним джерелом відомостей про літературну мову кожної доби є твори тогочасних авторів. Допоміжним джерелом є висловлювання про злободенні мовні проблеми. Вони часом дають ключ до правильного розуміння текстів, особливо в тих випадках, коли існує розбіжність підходів, думок і оцінок. За приклад може правити авторова книжка «Die ukrainische Schriftsprache 1798-1965» (1966).

У даній праці автор використовує згадані типи матеріялу, проте не обмежується на них. Питання мови не сходить виключно на внутрішній розвиток мови. Воно охоплює набагато ширше коло проблем, а насамперед проблему вживання мови як засобу писемного й усного спілкування: хто її вживає, в якій функції і які є юридичні, політичні та суспільні можливості чи обмеження того вжитку. В одномовних країнах ці проблеми з суто мовознавчого погляду не мають особливої ваги. Мовою тих країн просто користуються в усіх тих функціях, що актуальні в даному оточенні. В таких випадках вивчати функції та обставини вживання повинна радше соціологія, а не мовознавство.

У дво- чи багатомовних суспільствах картина інша. Тут мовець у кожному окремому випадку має вибрати, 27 котрої з відомих йому мов ужити. Вибір зумовлюють юридичні, політичні, історичні, етнічні та інші чинники. А особливо, коли — як у випадку української мови — більшість (українці) перебуває під владою меншости чи меншостей (наприклад, між 6 двома світовими війнами: росіян, поляків, румунів і чехів та словаків), мовне питання неминуче перестає бути тільки лінгвістичним питанням, чи, краще сказати, безпосередньо лінгвістичним, а стає також — і то часто насамперед — питанням політичним, соціяльним і культурним. Дослідник мусить показати не лише, як розвивалася мова, а й чому саме так. Чому зумовлене, з одного боку, можливостями, забезпеченими мові, а з другого, обмеженнями, накладеними на неї, чи то законодавчими чи суспільно-історичними. Тому в цій праці треба було заторкнути такі історичні чинники, як мовне законодавство, зміни політичного курсу та соціяльні зрушення, що впливали на вжиток і оформлення мови, а не раз і безпосередньо визначали їх, зокрема у бурхливих обставинах воєн, революцій та соціяльних зрушень, що стрясали Східну й Центральну Европу в двадцятому столітті.

Особливо складним для вивчення є питання вибору мови залежно від обставин двомовною особою. Почати з того, що сам мовець не завжди усвідомлює, чому в даний момент він надає перевагу одній мові над другою. Дещо могло б пояснити масове дослідження, оперте на новочасну психологію й статистику. Але воно неприступне науковцеві, що живе за межами країни, яку вивчає. Що більше, таке дослідження — хто б його не провадив — ледве чи було б побажане сьогодні на Україні, де загальна політика спрямована якраз на те, щоб відвернути увагу й зацікавлення мовців од подібних питань. І, нарешті, цю методу однаково не вдалося б застосувати до часу, хоч і не надто віддаленого, а все ж минулого, до років 1900-1941. Деякі висновки про становище мови і причини, що зумовлюють вибір чи не-вибір її як засобу спілкування, доводиться робити опосередковано, на підставі фактів, не пов'язаних безпосередньо з мовознавством: шкільної системи й стану освіти, преси, видання книжок та інших виявів 28 культурного життя. Тому доцільно було звертатися до даних такого роду в цій праці.

Відповідно, кожен розділ цієї праці включає огляд мовного законодавства за даний відтинок часу, огляд стосовних 7 змін у політиці та типових рис шкільної системи й культурного життя взагалі. Ці огляди, звісно, короткі й невичерпні. Та навіть у такому обсязі вони часто виходили за межі авторової спеціялізації. Ідеально кожний з цих аспектів мусів би бути вивчений відповідними спеціялістами — законодавчий істориками права, історичний істориками тощо. У цій праці автор мусів бути тим, що відоме прислів'я визначає "і швець, і жнець, і на дуду грець". Автор намагався обмеження своєї спеціялізації надолужити зверненням, де тільки можливо було, до першоджерел, уникаючи повторень сказаного в популярних загальних оглядах і критично ставлячися до тверджень таких оглядів. На жаль, звернення до першоджерел було не завжди можливе. Багатьох бракувало в приступних авторові книгозбірнях, деякі були поза обсягом авторового знання. Тому деякі матеріяли взято з вторинних джерел. Одначе широка система посилань зразу показує читачеві, де він має справу з первісним джерелом, а де з вторинним.

Праця не претендує на вичерпність. Вона мусіла зостатися дуже неповною передусім з огляду на обмеженість джерел. Архіви СРСР, як і інших причетних країн, авторові не були приступні. Наприклад: матеріяли дискусії Харківської конференції 1927 року з питань правопису ніколи не були опубліковані; про те, що відбувалися закриті обговорення словників, навіть згадки немає в радянській пресі; тож, треба гадати, є значно більше важливих недрукованих матеріялів. Деякою втіхою — якщо можна назвати це втіхою — є свідомість, що згадані матеріяли недосяжні не тільки авторові. Дослідника на Україні або зовсім не допустять до них, або, в кращому випадкові, дозволять їх використати лише частково.

Що більше. Навіть друковані матеріяли не всі були приступні авторові. Чимало видань, особливо двадцятих і тридцятих років, стали винятковою бібліографічною рідкістю. Автор в основному використав джерела, 29 наявні в східно-американських бібліотеках, і не твердить, що переглянув усі 8 належні видання; навіть деякі важливі з них подекуди лишилися не охоплені.

Слід звернути увагу читача ще й на два самообмеження.

Праця розглядає питання внутрішнього розвитку української мови та її зв'язків з мовою панівного народу в різних частинах України: росіян, поляків, румунів, угорців та чехів. Питання мов національних меншин, що живуть на терені України, таких як росіяни, євреї, поляки, молдавани, угорці, греки (див. статтю Раїси Мороз у журналі «Сучасність» за грудень 1980 p.), німці, болгари та інші, тут не заторкнено, хоч це могло б кинути додаткове світло на розвиток української мови, бо деколи мови меншин чіткіше віддзеркалюють сутні риси й коливання мовної політики панівної нації. На це склалося дві причини: матеріяли ці майже цілком неприступні; це питання не в усіх деталях збігається з проблемами української мови.

Поза рамками даної роботи лишилися також проблеми, пов'язані зі становищем та характером української мови в районах, що нині не входять до складу Української РСР, а саме: в Східній Словаччині, у повоєнній Польщі, на півдні Берестейської (Брестської) области, що 1939 року з волі Сталіна відійшла до Білоруси, у південнокурських, західно-воронізьких та кубанських районах Російської Радянської Республіки, вже не говорячи про україномовні вкраплення, в деяких випадках дуже великі, у Казахстані і на Далекому Сході, як також і українську мову іміґрантів у країнах Західної Европи, Австралії та обох Америк. Однією з причин цього оминення є майже цілковита відсутність даних про деякі з названих територій (частково в повоєнній Польщі і систематично в Радянському Союзі життя українців на згаданих землях уперто замовчують). Не менше важливо й те, що там українці складають меншість, а завдання автора, як уже згадувалося, — прослідкувати становище й характер української мови на землях, де українці є більшістю. Так сталося, що головну увагу в цій розвідці приділено 9 українській мові 30 в межах сучасної радянської України, хоч ті межі умовні й часто не відповідають мовним межам.

Сподіваймося, що перелічені труднощі пощастить оминути в усеохопній праці про українську мову та її взаємозв'язки з мовами співтериторіяльними, яка колись буде написана. Така праця матиме слушні підстави для остаточних висновків. Ті, що пропонуємо ми, є, на жаль, не раз лише спробою, ледве чимось більшим, аніж матеріялом для обміну думок та ще, може, спонукою до всебічного вивчення, про яке сьогодні доводиться тільки мріяти.

■

Нарис, що пропонується увазі читачеві у цій книжці, має свою коротку історію. Кілька років тому Український дослідний інститут Гарвардського університету заплянував видати том, присвячений мовному питанню на Україні. Редактор видання професор Павло Р. Маґочі звернувся до автора цього нарису з пропозицією написати для цього видання частину про мовне питання на Україні в 20 сторіччі. Автор погодився, але обмежив свою тему до передвоєнного періоду.

Увесь нарис, як і решта заплянованого тому, був написаний англійською мовою. Коли в видавництві «Сучасність» виникла думка про доцільність видати цей нарис також українською мовою і видавництво дістало на це згоду проф. Маґочі, постало питання про виготування українського тексту. На цей час автор мав інші зобов'язання і не міг узятися за переклад, тим більше, що треба було не тільки перекласти авторів текст, а знайти всі численні цитати в оригіналах. Працю над власне перекладом погодилася взяти на себе Оксана Соловей; цитати розшукували працівники Прологу. Так постав цей текст, у незвичайній його комбінації переклад українського автора українською мовою. До цих пояснень треба додати, що переклад був переглянений автором і є таким чином перекладом авторизованим.

Англійський (первісний) текст має побачити світ у виданні 10 Українського дослідного інституту Гарвардського університету. 31

Автор користався з порад і допомоги в розшукуванні джерел від багатьох осіб, а зокрема таких: Марта Богачевська-Хом'як, Аркадій Жуковський, Мирослава Знаєнко, Роман Ільницький, Едвард Касинець, Василь Луців, Юрій Луцький, Іван Майстренко, Ярослав Падох, Іван Л. Рудницький, Софія Янів, а особливо Джон-Пол Химка і Мирослав Прокоп. Усім їм автор висловлює свою щиру подяку. Автор вдячний також Василеві Омельченкові за дозвіл використати невидані матеріяли з Архіву Української Академії Наук у США, Оксані Соловей за працю над перекладом та за складення покажчика імен, Омеляну Пріцакові та П. Р. Маґочі за дозвіл видати цю книжку і, нарешті, Наталі Павленко, Лесі Рурській, Тимошеві Гнатейкові, Олександрові Женінові й Юрієві Маївському за розшуки цитат. Самозрозуміло, ніхто з цих осіб не відповідає ні за загальну концепцію автора, ні за жадний рядок чи речення в цій книжці.

Автор добре усвідомлює, що як і кожна перша спроба, цей нарис, напевне, має не одну помилку. Все таки книжка виконає, він сподівається, корисну функцію тим, що зверне увагу на деякі забуті або незнані факти, змусить читача замислитися над проблематикою мовного питання на Україні двадцятого сторіччя, а особливо тим, що спонукає дальших дослідників опрацювати ці питання докладніше, повніше і, може, переконливіше.

На закінчення треба згадати, що книжка як правило не бере до уваги праць, що з'явилися після того, як був написаний її англійський текст, 1981.

Серпень 1984

11

Українська літературна мова 1900 року: спроба хронологічного перетину

На межі століть — коло 1900 р. — поділені між трьома державами: Росією, Австрією та Угорщиною (з яких дві останні були об'єднані в Австро-Угорщину) українці підлягали трьом різним законодавствам. Кожна система цілком інакше окреслювала права й обмеження 32 їхньої мови у громадському житті. Приблизно 85% українців, що жили на території, яка належала до Росії, перебували в найгіршому становищі; коло 13% у Східній Галичині й Буковині, приєднаній до Австрії, втішалися порівняно набагато кращими умовами; решта 2%, на Закарпатті, жили в обставинах, ближчих до обставин на підросійській Україні.

Самодержавна Росія не мала конституції. Законодавство ґрунтувалося на верховній волі царя. На Україні 1900-их років фактично діяв указ Олександра II, підписаний в Емсі (Німеччина) 18 травня 1876 р., до якого 8 жовтня 1881 р. Олександер III вніс незначні зміни. Указ 1876 року забороняв друкувати українською мовою будь-які тексти — оригінальні чи перекладні, — окрім творів красного письменства 12 та історичних документів; забороняв театральні вистави та прилюдні читання українською мовою; довіз українських книжок, виданих закордоном; викладання будь-яких дисциплін у школі по-українському; заборонялося також тримати в шкільних бібліотеках українські книжки. Шкільних учителів мали перевіряти і кожного, запідозреного в українофільстві, переводити на працю за межами України; нових учителів радилося набирати «переважно» з росіян (Савченко 381 і далі). Зміни, внесені 1881 року, в основному стосувалися до двох моментів: дозволено друкувати словники, вживаючи російської абетки, і знято заборону з театральних вистав при умові, що кожного разу відповідний генерал-губернатор чи губернатор дасть спеціяльний дозвіл та що не існуватиме виключно українських труп. У суті 33 речі, укази 1876-1881 pp. були скеровані на цілковите усунення української мови з громадського життя. (Недопущення української мови до судів та адміністративних установ не потребувало окремої згадки, бо так було заведено ще з кінця XVIII століття).

Російський уряд ніколи не опублікував ані указ 1876 року, ані додаток до нього 1881 р. Вони були таємними і мали б лишитися незнаними для людности. Однак, дуже скоро їхній зміст і навіть дослівний текст стали відомі. Вже 1876 року львівський журнал «Правда» у статті «Указ проти руського язика» аналізує зміст Емського указу. 1878 року до Міжнародного літературного конгресу в Парижі М. Драгоманов, що емігрував з Києва до Женеви, подав реферат «La littérature oukrainienne proscrité par le gouvemement russe», який був того ж року виданий у Женеві. Інтелігенція в Росії довідувалася про указ із закордонної преси. Так «Revue des 13 deux mondes» надрукував у серії «L'empire des tsars et les russes» статтю Анатоля Леруа-Больє (Leroy-Beaulieux) «La presse et la censure» (том 37, ст. 88). У роках 1880-1882 леґальна російська преса в межах Імперії широко обговорювала питання антиукраїнського законодавства. Принаймні дванадцять періодичних видань (Савченко 175), а серед них такі поважні журнали як «Вестник Европы» та «Русская старина», брали в тому участь.

Ще більше підривали заборону та намір стерти з лиця землі українську мову як засіб літературного й громадського спілкування легальні українські видання (щоправда, всі друковані російською абеткою), здійснені після Емського указу. Першим значним проломом стало видання Шевченкового «Кобзаря» накладом 25 тисяч примірників (приблизно 1880 р. Чикаленко 295). Не вираховуючи всі книжки, що з'явилися всупереч забороні, це твердження можна проілюструвати переліком альманахів з праці Бойка (Київ 1967). У хронологічному порядку були це: «Рада», ч. 1 (Київ 1883) і «Рада», ч. 2 (Київ 1884) — укладені М. Старицьким; «Нива» (Одеса 1885) — під редакцією М. Боровського і Д. Марковича; «Степ» (Херсон 1886) — упорядник 34 Д. Маркович та інші; «Складка», 1 (Харків 1887) і «Складка», 2 (Харків 1893) — спорудив В. Олександрів; «Складка», 3 (Харків 1896) і «Складка», 4 (Харків 1897) — спорудив К. Білиловський; «Хутір» (Кобеляки 1891) — зібрав Т. Калениченко; «Проліски» (Одеса 1893); «Вірна пара та інше» (Чернігів 1895) — видав Б. Грінченко; «Криничка» (Чернігів 1896) — зібрав Б. Грінченко; «Мати» (Київ 1896) — зладив Ол. Тишко; «Батькове віщування та інше» (Чернігів 1898) — видав Б. Грінченко; «Малороссийский сборник» (Москва 1899); «Степові квітки» (Чернігів 1899) — упорядкував і видав Б. Грінченко; «Щирі сльози» (Бахмут 1899); «Вік» (Київ 1900) — підготував С. Єфремов; «Хвиля за хвилею» (Чернігів 1900) — видав Б. Грінченко; «Дубове листя» (Київ 1903) — упорядкували М. Чернявський, М. Коцюбинський, Б. Грінченко; «З-над хмар і з долин» (Одеса 1903) — впорядкував і уложив Микола Вороний; 14 «Літературний збірник» (Київ 1903); «На вічну пам'ять Котляревському» (Київ 1904) — підготував С. Єфремов.

Як видавцям альманахів щастило обходити рогатки цензури по різних міністерствах, департаментах і цензурних комітетах, само по собі могло б стати вдячною темою для вивчення. Не було це ні легко, ні просто. Деколи вимагало кілька років боротьби й хитрування. Наприклад, Чикаленкові взяло п'ять років добитися дозволу на свою безневинну брошуру для селянства «Розмови про сільське господарство» (Чикаленко 189). Але факт лишається фактом: не вдалося українську літературу придушити остаточно, знищити дощенту Існувала в Києві й українська книгарня при «Киевской старине», правда, єдина на всю країну. Засноване в Москві під російською назвою товариство — «Благотворительное общество издания общеполезных и дешевых книг» — з 1898 року друкувало брошури для українських селян українською мовою. 1903 року київський генерал-губернатор М. Драгоміров дозволив друкувати в журналі «Киевская старина» твори красного письменства українською мовою (вживаючи російської абетки).

Так само не вдалося урядові повністю запобігти довозові закордонних видань, переважно галицьких, 35 у Російську імперію. Приміром, і М. Комар в Одесі, і Євген Чикаленко в своєму маєтку одержували зі Львова «Зорю» та «Дзвінок», правда, неакуратно (Чикаленко 177). У роках 1890-1896 на підросійській Україні було понад 400 передплатників «Зорі» (Животко 75); «Літературно-науковий вістник» 1899 року передплачувало 155 осіб (у квітні 1901 року передплату заборонили. Животко 78; Дорошенко 1949, 7). Головне управління цензури час від часу виносило догани «надто ліберальним» місцевим цензорам (листи такого змісту згадуються в «Об отмене стеснений малорусского печатного слова»), але порушення тривали. Українська мова не втратила своєї функції бути мовою літератури. Також і український театр, наперекір численним, не раз безглуздо-деспотичним утискам, далі 15 існував і користався великим успіхом, зокрема в Санкт-Петербурзі і в критиків росіян.

Проте, наслідки заборон 1876-1881 років не слід недоцінювати. Вони наклали відбиток і на взаємини між людьми і на видавничу справу. Головний осередок українофілів київська Громада перед указом 1876 року нараховувала коло ста членів, а після указу їх зосталося 14. Аж до 1900 року число її членів не перевищувало 20-25 осіб (Чикаленко 293, 296). Тільки крихітна частка текстів готових до друку прорвалася крізь цензуру, та й то лише з красного письменства та видань для малограмотних. На підросійській Україні не існувало української періодичної преси. Українська мова була усунена з вищих сфер громадського життя: нею не вели поважних дискусій, не писали творів, що відбивали б найновіші напрями в літературі, не користувалися в науці, так само як не провадили навчання в школах, ні в початкових, ні у вищих. Все це підривало пошану до української мови (якій, так чи інакше, було офіційно начеплено наличку російського діялекту, ба й самі українці офіційно вважалися за малоросів). До неї зачинали ставитися як до мови неосвічених людей, в основному селянства.

Суспільний статус селянства був низький, а брак освіти ще далі погіршував ставлення до нього. За переписом 1897 року серед українців загалом неграмотність 36 сягала 80% (Чикаленко 380). По селах цей відсоток повинен був бути ще вищим. Отож не диво, що й самі селяни частенько соромилися говорити українською мовою і, розмовляючи з людьми вищих кляс, намагалися вставити стільки російських слів, скільки могли. Розповідаючи про своїх шкільних товаришів, Чикаленко (86) згадує: «Але характеристично, що найменше говорили українською мовою ... селянські хлопці, оті земські вихованці; вони одні й соромилися рідної мови і не признавалися до неї ... мабуть, бажаючи швидше позбутися отого тавра — "мужицтва"». Тож немає чого дивуватися, коли пізніше, десь коло 1903 року, як постало питання про українські початкові школи, то декотрі батьки протестували проти 16 цього. Їм здавалося, що тоді їхні діти навіки зостануться мужиками, а тепер, мовляв, хоч дехто з них «виучується на вчителів, попів, лікарів, а то вже годі буде!» (Чикаленко 349. Твердять, одначе, що 1905 року під петицією про українські початкові школи зібрано «багато тисяч» підписів [411]).

Урядові обмеження безпосередньо стосувалися до української мови в літературі, науці та прилюдних виступах Але посередньо вони впливали на вибір розмовної мови між освіченими українцями та в їхніх родинах. Навіть приватна балачка українською мовою часто сприймалася як доказ нижчого суспільного становища; якщо по-українському говорили не принагідно, а послідовно, це розцінювалося як свідома опозиція до російської мови, символу Імперії, що вже ставало просто небезпечним. Багато сучасників потверджують це в своїх спогадах. Приміром, Чикаленко (343) пише: «Хоч тоді [1903], на мою думку, не можна було ставитися так гостро до того, що в українських родинах уживалася російська мова, бо тоді ж за українську мову позбавляли людей посад не тільки державних та земських, а й часом приватних». Отже, не слід дивуватися, що той самий автор, перераховуючи родини інтелігентів, де, не зважаючи на такий стан, розмовляли українською мовою, міг назвати лише вісім: Луценки, Грінченки, Антоновичі, Лисенки, Старицькі, Косачі, Шульгини та його власна (222, 298, 308). Можливо було ще 37 кілька (Лотоцький у своїх спогадах називає декого — 2, 93, 190), але всі вони, очевидячки, були винятками. Процес русифікації молодшого покоління духовенства та вищих кляс суспільства змальовано з безліччю побутових подробиць в низці художніх творів, згадаймо, хоча б, «Люборацькі» А. Свидницького та «Старе гніздо і молоді птахи» В. Мови. Чикаленко також заторкує цей процес (188 і далі). І Лотоцький кілька разів згадує патріотично настроєних українських студентів, які говорили виключно по-російськи (2, 102, 105). Розглядаючи спустошливі наслідки указів 1876 й 1881 року та викликане ними поліційне переслідування, не слід забувати, що нарівні з адміністративними заходами існував 17 ще один фактор, можливо, не менше потужний, який стримував розповсюдження української мови серед освічених прошарків: повна відсутність україномовної чи бодай прихильно наставленої до української мови буржуазії. У спогадах Чикаленка названо чотири таких родини: Симиренко, Леонтович, Аркас, Чикаленко; у спогадах Лотоцького можна відшукати ще кілька (2, 63, 93), але всі вони — крапля в морі. Це також підривало престиж української мови, а на практиці позбавляло її економічного підпертя.

Точних статистичних даних про мову щоденного спілкування в різних населених пунктах України не існує з огляду на саму природу явища. Тільки випадково розкидані згадки у художніх творах, спогадах, листах і т п. дозволяють зробити висновок, що й у великих містах — як от Київ, Одеса, Харків, — і в більших промислових центрах Донбасу, і в найважливіших портах переважала мова російська або суміш російської з українською. (Леся Українка писала 1900 р. про Буковину: «Главный город этой провинции Черновицы интересен для малороссов в том отношении, что он является единственным значительным европейским городом, где малорусский язык принят повсюду, в домах і на улице, как langue parlée» [Леся Українка 128 — посереднє свідчення про стан у Києві, Одесі і т. д.]). По менших містах, як от Полтава, Вінниця, Кам'янець-Подільський, Лисавет (тепер Кіровоград), Чернігів та 38 інші, масово говорили по-українському, але навіть і там російська мова ширилася. Якщо близько 1870 р. в Олександрівську (нині Запоріжжя) не чути було іншої мови, крім української, то на 1910 р. «Сорок год тому назад к. 1870 всі міщани, чиновники і взагалі все населення говорило чистою українською мовою, а тепер к. 1910 ... все місто страшенно обрусіло, ... тепер рідко хто говорить по-українськи» (Чикаленко 2, 154 і далі). А Дорошенко (1949, 35) відзначає як історичний факт, що в Полтаві 1903 р. в родині Комличенків двоє гімназистів розмовляли між собою по-українському і додає, що це його «дуже приємно здивувало», бо досі він «ще не бачив таких гімназистів». На селі 18 українська мова переважала цілковито, хоч у розмові з представниками вищих кляс селяни нерідко докидали стільки російських слів, скільки знали, творячи базу того, що згодом одержало назву «суржик». Але не слід забувати, що кожна сільська місцевість розмовляла не літературною мовою, а своєю говіркою. Отже, літературної мови частіше вживано на письмі, ніж усно; в обох випадках вона не охоплювала всіх ділянок сучасного життя й думки, а це призводило до звуженого користування та зниженого престижу. Як покажемо далі, навіть декотрі оборонці української мови програмово боронили двомовність, вважаючи, що українська мова надається для вжитку лише як мова сільська, родинна, фолкльорна та поетична (напр., Костомаров, Панас Мирний. Див. далі, примітка 15).

Такий стан позначився на самій мові. її фразеологія рясніє образами, позиченими з сільського життя. Подеколи це відбилося навіть на семантиці. Приміром, слово «громадянин» і в західноєвропейських мовах, і в мові російській походить од слова «місто», «город», а в українській від «громада» — поземельне селянське об'єднання.

В Галичині й на Буковині, що належали до Австрії, діяла відносно ліберальна конституція 21 грудня 1867 р. (ще більше пом'якшена пізнішими додатками, особливо 39 в 1907 p.). Розділ про права громадян давав повну свободу місцевим та приватним чинникам у царині освіти (§ 17), в § 19 говорилося: «Усі народності держави, що належать до різних рас, рівноправні: кожна має непорушне право зберігати й плекати свою національність і свою мову. Держава визнає за всіма мовами, вживаними в монархії, рівні права на вживання в школах, на виконання державних функцій і на різні акти громадського життя. У землях, що мають населення відмінних народностей, заклади публічної освіти мають бути 19 творені так, щоб, без уживання будь-яких примусових заходів, спрямованих на вивчення другої мови, кожний міг дістати все потрібне для своєї освіти своєю власною мовою».

Проте, особливості адміністративного поділу країни утруднювали українцям повністю здійснити свої конституційні права Українці не мали в Австрії власних «земель». Вони належали або до «Королівства Галицького й Володимирського з великим герцоґством Краківським», які Австрія успадкувала від Польщі, або до герцоґства Буковинського, що певний час перебувало було в складі князівства Молдавського, що стояло в васальній залежності від Туреччини. В першій адміністративній одиниці, що охоплювала переважно українську національним складом Східну Галичину і переважно польську Західну, кількісно переважали поляки; вищі кляси були майже цілковито польські. Внаслідок такого стану поляки, використовуючи вигідну для них куріяльну систему виборів, добилися законів, які охороняли їхні інтереси, а саме: установили польську мову як мову освітніх установ та судівництва (місцевий закон 1868 p.), а трохи згодом як мову інших адміністративних інституцій (Dareste 430). На БУКОВИНІ українці складали абсолютну більшість на півночі, тоді як румуни переважали на півдні, але й тут, коли йшлося про суспільну структуру, українці в основному належали до нижчих кляс; щоправда традиція соціяльного й культурного панування іншого народу над українцями не 40 була тут такою цупкою, як у Галичині, а українсько-румунська двомовність серед освічених прошарків не така розповсюджена. (На ділі українсько-німецька двомовність була типовішою, ніж українсько-румунська).

На відміну від підросійської України, українська мова в Австрії на 1900 р. не була заборонена в громадському житті. Проте, мало не в кожному окремому випадку щоб відстояти 20 конституційне право, українці мали витримати затяжну й запеклу суперечку з польською адміністрацією, до послуг якої стояв увесь бюрократичний апарат. Як наслідок історичних обставин на 1900 р. українці в Австрії мали відносно розвинену пресу — де широко друкувалися й автори з підросійської України — і шкільництво, хоч і те й те було недостатнім, коли врахувати число українців і те, що мали поляки.

За моїми даними, почерпнутими в основному з праці Животка та книги Ігнатієнка (1968, 116 і далі) (вони можуть бути неповними), 1900 р. в Галичині виходило 25 періодичних видань (за Ігнатієнком [1926, 40], на всю Австро-Угорщину таких видань було 20), а саме: 4 щоденні («Діло» 1880, орган Української націонал-демократичної партії; «Народна часопись» 1896, напівурядовий орган; «Руслан» 1897, католицький, і «Галичанин» 1893, москвофільський); два тижневики («Свобода» 1897, орган УНДП, та москвофільське «Русское слово» 1890); дев'ять двотижневиків («Громадський голос» 1895, орган Української радикальної партії; «Воля» 1900, орган Української соціял-демократичної партії; «Місіонар» 1897, католицький; «Дзвінок» 1890, дитячий; «Русская рада» 1871, москвофільський; «Посланник» 1889, москвофільсько-католицький; «Зеркало» 1890, гумористичний; «Комар» 1900, гумористичний, і «Страхопуд» 1880, москвофільський гумористичний); п'ять місячників («Літературно-науковий вістник» 1898; «Молода Україна» 1900, студентський; «Прапор» 1897, для духовенства; «Дяковскій голос» 1895 і «Наука» 1871, москвофільський для селян); два квартальники («Записки Наукового товариства ім. Шевченка», науковий, та 41 «Богословскій вестник» 1900, москвофільський); і один піврічник («Часопись правнича і економічна» 1900). Осібно стояли два періодичні видання чисто практичного характеру: «Провідник рільничих кружків» (1896) та «Господарь» (1898), а також дві урядові публікації з однаковою назвою «Вістник законів», що 21 виходили одна у Відні, а друга у Львові, обидві не суворо періодично. Треба відзначити, що москвофільські видання намагалися вживати літературної російської мови, але в більшості випадків пересипали її виразами з місцевих говірок.

Буковина 1900 р. мала шість періодичних видань: «Буковина» (1885), орган народовців, що тоді виходила тричі на тиждень; «Руска рада» (1898), орган Української націонал-демократичної партії; «Буковински вѣдомости» (1895), москвофільський тижневик; «Православная Буковина» (1893), двотижневик, і «Народный вѣстник» (1899), місячник, органи москвофілів; та «Добрі ради» (1889), місячник «для господарства, домівства і забави». Осібно стояло не суворо періодичне урядове видання «Общий законов... вѣстник».

Відомості про наклади галицьких і буковинських видань, на жаль, скупі. «Діло» у перший рік існування (1880) мало, як подають, 600 передплатників (Животко 68); «Літературно-науковий вістник» у перший рік — 799, з яких 625 жили в Галичині, 32 в Буковині, а 101 на підросійській Україні; за соціяльним станом серед передплатників «Діла» 1900 р. було 173 священики і 142 вчителі (Животко 68, 78). Газети напевне мали більше передплатників. Загалом, в порівнянні до підросійської України, де українські часописи взагалі не виходили, розвиток періодичної преси був показний. Але якщо розглядати її саму в собі, то преса в Галичині, а особливо на Буковині, була недорозвинена — партійне розгалуження тільки починало окреслюватися, спеціялізація не досить чітка. Чимало видань виявилися недовговічними, але деякі вже осягли певної стабільности, поваги й авторитету, зокрема «Діло», «Літературно-науковий вістник», «Записки Наукового товариства ім. Шевченка» та «Буковина». Вони, без сумніву, якоюсь мірою впливали й на розвиток мови, подаючи її зразки. 42 Зразки ті — не з умислу, а в силу обставин — були регіональні. Докладніше на цьому спинимося далі.

Потужним чинником у формуванні мови освіченої верстви була школа. Уяву про зріст українських початкових шкіл дають такі числа: 1881 р. — 1529 (ЕУ 2, 2518), перед 22 Першою світовою війною — 2510, коли 97% українських дітей відвідувало українські початкові школи, не зважаючи на різні перешкоди бюрократичного характеру з боку адміністрації, обсадженої переважно поляками. Правда, деякі школи були неповними: лише дві кляси з можливих шести. Співвідношення українських і польських середніх навчальних закладів (гімназій та реальних шкіл) було 6 до 50. Це частково компенсувалося тим, що українці мали ще 10 приватних шкіл (1911. ЕУ 1, 929). Львівський університет на 1900 р. був польським, хоч мав кілька українських катедр (з 1894 р. — історії України; з 1900 р. — української літератури; а 1914 р. 8 українських катедр супроти 72 польських). Освітню роботу серед дорослих провадило товариство «Просвіта», засноване 1862 р. На 1900 р. «Просвіта» нараховувала 22 філії, 924 читальні та 1248 бібліотек (ЕУ 2, 2366).

На Буковині 1896 р. була 131 українська початкова школа та 34 двомовних (українсько-німецьких і українсько-румунських) із загального числа 335 (Квітковський 663) і лише одна гімназія (у Чернівцях, з 1896 р.; по інших гімназіях українську мову викладали як предмет). Чернівецький університет був німецьким і мав українські катедри тільки з теології й церковнослов'янської мови та української мови й літератури (Квітковський 694). Засноване 1869 р. товариство «Руська бесіда» провадило — подібно до «Просвіти» в Галичині — освітню роботу серед дорослих.

Завдяки особливій становій структурі українського населення в Галичині й на Буковині, однією з найвпливовіших груп суспільства було духовенство: греко-католицьке в Галичині, православне на Буковині. Становище, коли «духовенство охоче вживало польської мови і в домашньому житті, і в публічних виступах, ... а по церквах, особливо в містах, виголошувало польські проповіді» (Холмський 338), змінилося з середини 43 XIX ст. Після періоду модного захоплення москвофільством вже десь у дев'ятдесятих роках основна маса духовенства повертається до українства. Щодо богослужб, то їх завжди відправляли церковнослов'янською 11 мовою з українською вимовою. Це стосується й до Церкви на Буковині. Поза цим, одначе, Церква в Буковині перебувала переважно в румунських руках. Хоч українську мову з 1873 р. допущено, поруч з румунською, до вжитку в церковній адміністрації (Квітковський 735), та на Буковині ніколи не було жадного митрополита чи єпископа українського політичного напряму; в кращому випадку декотрі були доброзичливі до українців.

На Закарпатті, що належало до Угорщини, не було окремого законодавства. Угорщина не мала кодифікованої конституції. Вона керувалася низкою послідовно видаваних законів, що творили складну й заплутану сукупність: нові закони накладалися на старі. Оскільки вдалося установити, серед законів немає такого, що гарантував би права інших мов, ніж угорська. Закон 16 1791 р. зобов'язував урядовців вживати тільки угорської мови, закон 2 1844 р. проголосив її єдиною державною мовою. Закон 5 1848 р. складною процедурою забезпечував угорцям перевагу в усіх виборах. Лише закони 38 і 44 1868 р. згадують за права національностей (Dareste 467-470).

Без легального захисту, під тиском аґресивної мадяризації з 1867 р., у стані економічного занепаду українська людність Закарпаття на зламі століть або здалася на обставини, або покладала надію на допомогу від спорідненої — слов'янської — потуги, якою могла бути лише Росія. Українська мова на 1900 р. була фактично виключена з будь-яких громадських функцій, а існувала в формі кількох сільських діялектів, до того ще й дуже відмінних між собою. Нечисленна інтелігенція або орієнтувалася на угорців, з яких походили всі великі землевласники, аристократія й високі урядовці, включно з церковною ієрархією, або, в меншості, перейнялася москвофільством. Помітна «народовська» орієнтація з'являється властиво вже по 1900 р. під впливом Галичини. 44

Отож, коротко кажучи, в найгіршому стані — і де юре, і Де факто — перебувала українська мова на підросійській 11 Україні (офіційно заборонена у громадському житті, шкільництві й літературі) та під Угорщиною (без правових Гарантій, а в дійсності цілком усунена з громадського життя); в найкращому стані була вона в Галичині, де її вживано публічно; становище на Буковині було проміжне; на підавстрійських землях українську мову офіційно не переслідували, але ґарантовані їй права на практиці стосовано обмежено. Ні в одній з чотирьох областей українська мова не користалася суспільним престижем; розмірно ліпше було в Галичині. Зусилля, спрямовані на покращання стану, в Галичині й Буковині велися в культурній, економічній та політичній сфері; на підросійській Україні переважно у сфері культурній; на Закарпатті їх властиво не було зовсім. По великих містах Центрально-Східної України мовою щоденного вжитку була російська, в Галичині — польська, на Буковині — німецька і/або румунська (всупереч наведеному твердженню Лесі Українки), на Закарпатті — угорська. На підавстрійській Україні були спроби окремих осіб та цілих груп зробити українську мову мовою щоденного спілкування, чому, звісно, передувало послідовне вживання її серед самої інтелігенції. Відомості про це знаходимо в листах та інших писаннях українців з-під Росії, що відвідали підавстрійську Україну. Наведемо кілька прикладів.

Про те, яке здивування й пошану викликала українська мова вчених галицьких кіл у не-галичан, можна судити з до певної міри автобіографічного оповідання Олени Пчілки «Товаришки» (1887). Героїня повісти (alter ego письменниці?) Люба зустрічається у Бідні з галичанином Бучинським. І от: «її просто брав сором перед тим інтелігентним русином: він говорить так вільно, ні трошечки не зупиняючись, про що 25 тільки 45 схоче, а вона ... мусить добре подумати, перше налагодитись, а тоді вже казати, ніби перше переложить в думці з російського». «Вона почуває, що се органічна мова його бесіди і що так треба, що говорить з ним по-російськи просто не випадає, власне таки аж соромно якось! Вони виробили собі свою мову і для культурної потреби, а ми переходимо зараз на російську, коли заводимо поважнішу бесіду! Так не гоже!» (323 і далі).

Павло Грабовський, що ніколи не був у Галичині, але чув про стан тамтешньої мови, так само здивовано і поштиво запитує в листі (1892) до Івана Франка: «По якому звичайно балакають між собою дома писателі-русини — по-руськи, польськи чи німецьки? Це тим питаю, що мені бажається знати: є руський язик в Галичині язиком літератури однії, чи й жизні? Бо у нас по Україні багацько є таких, що пишуть по-українському, а балакають по-московськи».

Леся Українка, звернувши увагу на це явище, дошукується його причини (1893): «Не знаю, чим се об'яснити, тільки галичани краще говорять, ніж пишуть, а українці краще пишуть, ніж говорять. Щождо того, що українські сім'ї говорять по-російськи, то, здається, не так давно було, що галицькі русинські сім'ї говорили по-польськи, — якби у нашої мови були такі права в Росії, які є в Галичині, то я твердо вірю, що й ми не зосталися б позаду, а тепер нехай хто хоче кидає камінь на українців, пригнічених школою, урядом, громадськими інституціями, тільки я цього каменя не зважуся здійняти» (Сімович 1938, 28).

І галичани добачали різницю. Ілля Кокорудз писав 1891 p.: «Підчас, коли на Україні рідко язик українсько-руський є розговорним між тамошньою інтелігенцією, то в Галичині говорять ним як у простій хаті, так і в найелегантніших і найвищих сальонах... Ним ту вітає-ся цісаря, виголошує-ся мови політичні в соймі, ним викладає-ся з катедр університетських, ним пишуться листи і розправи філософічні, педагогічні, історичні, математичні, фізичні, правничі і т. інш.» (Кокорудз, 472). 26

Відтворюючи загальну картину мовної ситуації в Галичині на 1900 р., не слід, одначе, забувати, що в 46 подібних свідченнях — а їх є значно більше — порівнювалося підавстрійську Україну з підросійською. Тоді контраст дійсно вражав. Коли ж прикласти абсолютну мірку, то виявиться, що стан української мови в Галичині був вельми далекий від нормального стану мови, яку підтримує й охороняє держава, скажімо, французької мови у Франції, чи шведської у Швеції. Тому мав рацію і другий галичанин Іван Верхратський, пишучи 1892 p.: «Обставини [в Галичині] не конче веселі. Не маєм ні вельмож-меценатів, ні багатого міщанства, ні заможної численної інтелігенції, ні повного руського університету, ні руської академії».

Не слід забувати ще одну особливість мовної ситуації в Галичині. То правда, що освічені українці розмовляли між собою по-українському (навіть декотрі москвофіли). Однак, було б перебільшенням гадати, що вони говорили літературною мовою, якою писали автори з підросійської України і яка теоретично вважалася взірцем для всієї країни. А хіба могло бути інакше, якщо і шкільництво, і преса, і сама звичка освічених людей говорити українською мовою на різноманітні теми виникли нещодавно, а зв'язки з підросійською Україною були дуже утруднені? Опріч того, і до тодішньої мови підросійської України термін «літературна» слід прикладати з великим застереженням. Існували певні правила вжитку, але вони не були унормовані, ні навіть ґрунтовно описані, не було й авторитету, що міг би їх запровадити. В Галичині вийшло кілька підручників (М. Осадца, 1862; Г. Шашкевич, 1862; П. Дячан, 1865; О. Партицький, 1883), які не спиралися на жадний авторитет, крім автора, а шкільна граматика С. Смаль-Стоцького («Руська граматика», Львів 1893, перевидана 1907, 1914 та 1928 p., написана у співпраці з Ф. Ґартнером), що наближалася до норм Центральної України, зокрема в запровадженні так званого фонетичного письма, хоч і з чималою кількістю місцевих особливостей, і була затверджена після запеклого нерозбірливого в засобах 27 спротиву австрійським Міністерством освіти, потрапила до школи щойно 1893 p., попереджена в 47 лексикології першим великим словником — Е. Желеховського — 1886 р. Тому не диво, що діялектна основа мови кожного українського письменника виразно виявлялася у його творах, а особливо на теренах Австрії, де і діялектів було більше і вони більше різнилися між собою. Говорити українською мовою в підавстрійській Україні означало говорити своєю власною говіркою.

Спілкування між освіченими людьми, що розмовляли західноукраїнськими говірками, найжвавіше відбувалося у Львові. Можна припустити, що на 1900 р. у місті витворювалося галицьке чи галицько-буковинське койне, в основі якого лежав наддністрянський діялект, але це питання потребує докладнішого вивчення, а джерельні відомості про розмовну мову освіченої верстви дуже скупі. Як правдиво зауважив автор не-мовознавець у пізніших спогадах: «Сам Львів не мав свого українського діялекту, бо інтелігентна верства говорила менш-більш спільною письменною галицькою мовою, а міщанська верства, що до Львова з околиць напливала і найдальше до третього покоління у львівськім мовнім кітлі польонізувалась, говорила зіпсутим через польський мовний вплив говором» (Шах 111). Якщо припущення про формування львівського койне правильне, то велика й частенько запальна дискусія 1891-1892 pp., що її розпочав Б. Грінченко гострим виступом проти «галицьких поетів», в суті речі виявляла конфлікт між двома процесами творення літературної мови: на східно- й західноукраїнських землях. Дискусія кінчилася одностайною згодою, що повинна існувати єдина загальноукраїнська літературна мова і що в основі її мають бути центральноукраїнські (Київщина — 28 Полтавщина) діялекти, на які спирається мова найвпливовіших письменників-клясиків: Шевченка, Марка Вовчка та ін. Під час дискусії (як, зрештою, ніколи після неї) ніхто не обстоював думки про 48 літературну мову на галицьких підвалинах чи про дві рівнобіжні літературні мови, щось на зразок сербської та хорватської серед південних слов'ян. Проте, ніяка дискусія не спроможна стерти реальні крайові різниці, доки країну ділить на частини політичний (і властиво культурний) кордон. Характеристично, що навіть у повторних виданнях граматики С. Смаль-Стоцького не дотримано центрально-українських норм. Видавці «Зорі» писали 1889 p.: «Якби прийшло списати словар з того, як ми не повинні говорити та писати, то вийшов би він завбільшки чи не такий, як і той, де списані наші щирі рідні слова і вирази». Становище аж ніяк не змінилося ні на 1900 p., ні в пізніші роки. 29

---