Відмінності між версіями «Стан і статус 8»

Поточна версія на 18:19, 26 червня 2011

Перейти до змісту

Перейти до попереднього розділу

Кінцеві завваги

Вдумливий читач зробить власні висновки з поданого матеріялу. Один знайде тут доказ життєздатности української мови, другий — доказ її уразливости і слабкости. Обоє вони, можливо, матимуть рацію. В кожному разі немає потреби ставити крапки над усіма і й повторювати 261 вже сказане. Проте, деякі узагальнення до всього періоду 1900-1941 pp. як цілости не будуть зайвими.

Українське питання — і питання української мови як його складова частина — вийшло на міжнародну арену. Найпереконливіше тут є не так те, що питання це виринуло на дипломатичних конференціях та переговорах, як те, що уряди трьох сильних держав — у Москві, Варшаві й Букарешті, — протягом десятиліть активно переслідували українську мову. Уряд четвертої держави, у Празі, вряди-годи подумував, чи це не була б бажана політика. Форми переслідування залежали від місця й часу. Царська Росія робила ставку на цілковите знищення; не багато чим різнилася політика влади за двох перших окупацій України росіянами: радянської й білогвардійської, а також політика Румунії. Варшава застосовувала політику обмеження й конфронтації. Прага в останні роки зверхности над Закарпаттям підтримувала мову-суперницю Своєрідну політику провадили росіяни по остаточній (перед Другою світовою війною) окупації України: позірно підтримуючи українську мову, а водночас руйнуючи її соціяльну основу й тероризуючи мовців.

Кожна панівна нація намагалася ділити території, де 258 людність говорила українською мовою, на відокремлені частини. До Першої світової війни наражався на перешкоди зв'язок підросійських українців з українцями в Австро-Угорщині. Після цієї війни деякі кордони стали майже нездоланними (між підросійською Україною та землями в інших окупантів); решта, хоч не такі глухі, теж не сприяли одності мови. Крім завад, що їх творили політичні межі, не менш серйозними перепонами в осягненні єдности були відмінності в законодавчих системах та самому стилі життя Опріч того, кожен окупант намагався дробити українські землі на окремі адміністративні одиниці чи бодай відокремити від них якусь частину. У випадку радянської України така доля спіткала в тридцятих роках південні терени Курської та західні Воронізької областей, як також Кубань; у Польщі Лемківщину відокремлено від Галичини, Галичину від Волині, ту й ту від Полісся й Холмщини; 262 в Румунії зведено стіну між українцями Буковини й Бесарабії; у Чехо-Словаччині від Закарпаття відгороджено заселені українцями райони східної Словаччини. Заходи ці мали на меті звузити простір, де вживано української мови; виглядає, що в декотрих випадках мету осягнено (Кубань, Полісся, Басарабія).

В наслідок такої політики контакти через державні кордони й адміністративні межі сповільнилися. Проте, вони не обірвалися цілком. Галичина далі впливала на мову радянської України, хоч і меншою мірою, ніж до радянської окупації (пор. приклади, наведені в: Shevelov 1966,124; а також зв'язки київського Інституту української наукової мови з львівським Товариством ім. Шевченка). Значно пізніше, 1970 року, радянський мовознавець, відповідальний за стандартизацію української літературної мови, так підсумував становище з галичанізмами в урядово ухваленому варіянті української мови: «Усунені з наукових, журналістичних і офіційних текстів, галичанізми збереглися переважно в розмовній мові і в художній літературі, де вони часто зовсім виправдані» (Piliński 366). Цікаво, що автор одверто говорить про офіційну лінію, спрямовану проти галичанізмів (вона 259 почалася геть у тридцятих роках), і визнає наявність їх у мові ще року 1970! Твердження, що в писемній мові вони зустрічаються тільки в художніх творах, є, звичайно, сумнівне. Вплив Галичини досяг також Буковини (місцеві націоналістичні видання) і Закарпаття (різнобічна праця І. Панькевича).

З другого боку, підпольська Україна зазнала впливів Харкова й Києва, особливо сильних у двадцятих роках. Впливи доходили частково безпосередньо через наукові установи, такі як Академія Наук, частково завдяки партійним зв'язкам КП(б)У з КПЗУ, а частково через політичних емігрантів, що опинилися в Польщі та сусідніх країнах (Ів. Огієнко та ін.).

Таким чином одність української мови збереглася, але оскільки річища взаємозв'язків були дуже звужені, то утрималося й багато реґіональних особливостей. Львівське койне не злилося з літературною мовою. 263 Окрема відміна літературної мови, можливо, творилася на Закарпатті.

Це очевидні й незаперечні факти. Говорячи про суспільну основу української мови, ми опиняємося на менше певному ґрунті. До кінця минулого століття над українською мовою тяжіла народницька орієнтація на село. На підросійській Україні цей напрям панував майже цілковито, на підавстрійській — переважно. В перші роки XX століття роблено спроби зорієнтувати мову — бодай частково — на інтелігенцію й місто. В літературі це мало успіх (Коцюбинський, Леся Українка, Винниченко). В житті, одначе, мова рідко виходила поза сферу діяльности гуманітарної інтелігенції і тільки як виняток пробивалася в верстви промисловців, комерсантів, технічної інтелігенції та промислових робітників. Намагання в добу українізації привернути цих останніх здебільша зазнало невдачі. На підпольській Україні наслідки були дещо кращими. Вимушена конкуренція з польськими і єврейськими підприємцями допомогла оформитися верстві українських підприємців. Поступ до урбанізації відбувався, 260 але поволі й обмежено. З погляду суспільної структури українська мова лишалася незавершеною.

Тим більше вражає істотне поширення сфери вжитку української мови, яка сягає в такі розмаїті ділянки життя як аґрономія й релігія, музикознавство й бухгальтерія, поезія й народне господарство. Щоправда, в царині чистої науки й технології українська мова не зустріла достатньої підтримки, а після кінця українізації стала помітно втрачати надбане. Це, звичайно, було наслідком прогалин у соціяльній базі мови.

Щодо престижу, то українська мова здобула чимало перемог. Не один, хто кінчив російську або польську школу, кого виховано в російській чи польській культурі, повернувся до української. Здатність української мови задовольняти вищі культурні потреби вже не можна було заперечити. Однак, серед неукраїнської міської людности українська мова пошани не набула і зневажливе ставлення до неї аж ніяк не було винятком. 264 Це позначилося досить частими випадками відступництва, переходу українців до інших культур і мов російської, польської, румунської, чеської. Нерідко головною спонукою тут були вигідна кар'єра, запорука добробуту, але за цим усе таки не важко розгледіти брак замилування українською мовою, а то навіть і пошани до неї.

Ні під однією з чотирьох окупацій українська мова не стала звичайним засобом спілкування по великих містах і промислових центрах.

Відбулася важлива ідеологічна зміна в мотивації вжитку української мови. До XX століття головним аргументом, який висували освічені верстви (вони під чужими режимами поспіль були двомовні) в обороні української мови, був той, що українську мову треба плекати й розвивати, бо вона є єдиним засобом зв'язку з народом, який іншої мови не розуміє і був би засуджений на довічну темряву, навіть неграмотність, якби до нього не зверталися і його не просвічували українською мовою. В XX столітті цей арґумент втрачає переконливість і відпадає. Робляться спроби заступити його гаслами романтичними, що проголошують мову виявом 261 народної душі й скарбницею національної культури, найістотнішою ознакою нації, її прапором.

З обережністю вченого, що воліє не мати діла з ідеологічними гаслами, Василь Сімович (1934в, 35, передрук. Сімович 1984) писав:

Коли брати на увагу суцільність ознак, що творять націю, мова буде одна з найважливіших прикмет самостійности народу. Звідси така велика дбайливість — зберігати мову, а то з упадком мови, мовляв, перестає існувати народ тієї назви, яку мав до того часу, доки мова його ще жила. Таке розуміння мови як такого важного чинника для існування нації схрищується з національно-політичною програмою життя народу. Таке розуміння мови — більш емоціонального, почуттєвого характеру, та не лічитися з ним не можна. Ми можемо воювати з таким розумінням, як хочемо, а проте почуватимемо, що щось у ньому таки є.

Двоїсте Сімовичеве ставлення до гасла: одночасне відкидання і приймання, вказує на саму суть становища, в якому перебувала тоді українська мова. За нормальних умов мова не потребує мотивації. Виглядало б 265 чудернацьки, якби хтось заходився вишукувати raison d'êtrе, скажімо, для французької мови у Франції чи англійської в Англії. Мова там просто є, так як є повітря, що ним люди дихають. Жадному мовцеві там і на думку не спаде пояснювати їхню присутність. Коли люди, що говорять якоюсь мовою, підшукують для цього виправдання, це завжди вказує на ненормальне становище мови. З цього погляду українська мова в першій половині XX ст. перебувала в переходовому стані: від умотивованої присутности до невмотивованої. Коли, в середині минулого століття, нею говорили майже виключно на селі, то мотив приступности мови селянам був і конечний, і достатній. Твори Квітки чи Марка Вовчка, стилізовані під оповідання з народних уст, уповні відповідали гаслу. Після П. Куліша, Франка, Коцюбинського й Лесі Українки, після 262 того, як з'явилася українська інтелігенція, становище різко змінилося. Мова цих письменників, як і мова їхньої суспільної групи, мала ту саму фонетику й морфологію, що й мова хутірська, але в синтаксі й лексиці відійшла від останньої геть далеко. Творам Рильського, Семенка, Бажана і багатьох інших не притаманна «сільська простота». Представники етнографічної школи в лінгвістиці двадцятих років (Курило, Тимченко, Огієнко, Сімович та ін.) намагалися звузити розрив між літературною мовою й мовою хутірською. Марна річ пробувати тепер вгадати, куди повернулася б справа, якби їхні думки й поради переважили, якби ці вчені не впали жертвами радянської державної машини. Є, проте, познаки, що дехто з мовознавців (Курило, Сімович) став відходити від цього напряму.

Гасло про мову як вияв народної душі було надто романтичне й поетичне у вік науки й технології. Теза про мову як носія національних традицій теж не цілком відповідала дійсності, бо архаїзація не грала помітної ролі в розвитку української мови двадцятого століття. Сучасний мовець з будь-якої суспільної верстви ледве чи зрозуміє, приміром, мову XVII століття. Така «криза мотивації» вела до невмотивованого існування української мови або, що фактично те саме, до вмотивування самою її наявністю. Це збігається з нормальним 260 станом існування кожної життєздатної мови. Проте, у конкретних обставинах двомовности освічених прошарків і постійного — на практиці — змагання з мовами керівних націй: російською, польською, румунською і, до певної міри, чеською, цей нормальний стан, хоч як це парадоксально, обертався ненормальним. Звідси боязке, але часте вертання до романтичного уявлення про мову як виразницю народної душі.

В першій половині XX ст. українська літературна мова зазнала безприкладної нормалізації. Здоровий сам по собі процес не раз набирав у практиці не зовсім здорового нахилу, коли мовознавці, замість вибрати одну з наявних у мові форм, починали накидати мові свої закони, подеколи творячи 260 штучні, невластиві форми чи конструкції. Правда, в правописі 1928-1929 р. така крайність позначилася тільки в розділі про іншомовні слова, де запроваджено систему, яка ніде не існувала (логіка, але льозунґ і т.д.). Якоюсь мірою сказане стосується однак і до лексичного фонду взагалі, а термінології зокрема. При наступній зміні політичного курсу ці надужиття дали підставу впровадити в мову інші непритаманні їй елементи, цього разу російські (термінологія і правопис «Хвилі»). Сама можливість таких експериментів доводила, що мова стало перебувала в ненормальному стані: без повної соціяльної бази, з деякими недорозвиненими складовими частинами (невиробленість технічної термінології, недорозвиненість урбаністичних форм комунікації, відсутність міського жарґону).^[1]

Урядове втручання взагалі, а в даному випадку з боку уряду, опанованого росіянами, — у внутрішні 267 закони мови було радянським винаходом і новиною. Ні поляки, ні румуни, ні чехи до цього не вдавалися, як не вдавалася царська адміністрація дореволюційної Росії. Вони всі обмежувалися на заходах зовнішнього тиску: забороняли вживати української мови прилюдно, цілковито або частково; накидали державну мову через освітню систему; зваблювали українців своєю культурою й можливістю кар'єри; переселяли їх на неукраїнські території, а українські землі заселяли членами панівної нації тощо. Поруч цих «клясичних» метод радянська система встановлює контроль над структурою української 264 мови: забороняє певні слова, синтаксичні конструкції, граматичні форми, правописні й ортоепічні правила, а натомість пропаґує інші, ближчі до російських або й живцем перенесені з російської мови. Таким чином на радянській Україні конфлікт між українською й російською мовами перенесено з зовнішньої, позамовної сфери в середину самої мови. Боротьба відбувалася не тільки в людській психіці, а й у самій мові.

Сила спротиву безнастанному тискові міцніла на традиціях недовгочасного (1917-1920) періоду незалежности України при УНР і Гетьманаті, хоч більшість українських мовців цього не усвідомлювала. Мовиться тут не про політичну програму і не про знання історичних фактів доби (які послідовно випікали з народної пам'яті спотворенням, а, головне, замовчуванням), а про фактичний слід, що ті роки зоставили на мові: поперше, поширилися функції мови, вона захопила ділянки, в які її давніше не допускали (передусім державної адміністрації й освіти); подруге, мова збагатилася на нові лексичні, а почасти й синтаксичні засоби. Цей процес деякою мірою повторився в добу українізації.

Повний обсяг цих іновацій ніколи не вивчався ґрунтовно й всеохопно. Та вистачить навести кілька вибраних навмання прикладів — обмежимо себе на лексиці, яка нині здається «нормальною» і конечною, — щоб показати, як багато слів виникло в той період. Сучасний мовець буде здивований довідатися, що, приміром, такі дев'ять невтральних слів з основного словарного 268 фонду української мови не були зареєстровані зовсім або подані з відмінним відтеперішнього значенням у найвичерпнішому з передреволюційних словників, словнику Грінченка: доповідь, голова (зборів), гурток, гуртожиток, листівка, ставитися, уряд, установа, здібний. М. Коцюбинський у листуванні постійно вживає слова відкритка, а не листівка (пор. російське открытка. Напр., у листі з 24 листопада 1903 р. — Коцюбинський 304). У Винниченковому щоденнику знаходимо «я до всього відношуся» (не: ставлюся, 1911 р.), спосібні (не: здібні, 1914 р.), 265 предсідатель (не: голова, 1914, 1915, ст. 35, 119, 130, 167).^[2] Є.Чикаленко 1908р. теж уживає предсідатель (2, ст. 11).

Є досить підстав припустити, що всі наведені слова — за винятком гуртожитку, яке, правдоподібно, з'явилося після совєтизації України, — виникли або набули звичного нині значення в період державної незалежности. Деякі з них знаходимо в «Російсько-українському словникові» С. Іваницького й Ф. Шумлянського (1918): ставитися, установа, здібний; є там і голова та уряд, але поряд них наведено і старіші слова предсідатель, правительство, перейняті з російської мови і широко вживані в українській пресі до 1917 року. Інших згаданих слів і там ще немає. Тільки в Академічному словнику 1924 р. й пізніших знаходимо доповідь, гурток, листівку, а уряд позбувається свого двійника правительство. Характеристично, що більшість цих слів не поширилася на галицьке койне.

На кінець двадцятих років багато «незалежницьких» слів так глибоко вкоренилося в мові, що й «чистка» лексики за Постишева і Хвилі їх не охопила. Правдоподібно, їх помилково вважали за «нормальні» і старожитні.^[3] У часи, коли велося безоглядне полювання на 269 все «націоналістичне», а також згодом, чимало «незалежницьких» слів зазнало заборони, особливо якщо вони мали дублети спільні з російською мовою, наприклад: бігун — полюс, підсоння — клімат, людність — населення, низка — ряд, на тлі — на фоні та ін. Одначе, внесок доби незалежности не вдалося викоренити в тих випадках, коли «давні» слова цілковито вийшли з обігу, і, таким чином, «нові» (не такі вже й нові тепер) стали практично невпізнанними й незаступними. Адже всі оті чистки мови (як і 266 чистки людей) у тридцятих роках були в певному сенсі боротьбою чи то з привидом, чи з реальними наслідками короткої доби незалежности. В остаточному підсумку спадщина того часу піднесла українську літературну мову на вищий щабель розвитку й допомогла їй там утриматися.

Даючи кінцеву оцінку минулому, треба сказати, що українська мова за 1900-1941 роки зробила швидкий поступ в напрямі збагачення лексичного фонду, поширення сфери вжитку і внутрішньої нормалізації. Проте, існуючи в умовах чотирьох окупацій, вона лишилася неповною в сенсі своєї соціяльної бази, як і в сенсі обслуговування сфер життя. її майбутньому далі загрожувала загальна двомовність всієї освіченої верстви. Добре відомо, що двомовність завжди тяжить перейти в одномовність і, теоретично, в кожному окремому випадку може схилитися до будь-якої з двох мов На Україні була небезпека, що двомовність переросте в неукраїнську одномовність, оскільки зв'язок з усіма іншими мовами, особливо західноєвропейськими, відбувався за посередництвом другої мови: російської в Російській імперії та Радянському Союзі, румунської в Румунії, угорської або чеської на Закарпатті і, дещо меншою мірою, польської в Польщі (до 1918 р. галицька інтелігенція, як правило, опановувала бодай одну з головних західних мов — німецьку)

На це не раз звертали увагу чільні особи українського культурного й політичного життя, одні з обуренням, інші зі зрозумінням. Ще 1891 року Іван Франко писав про підросійських українців: «Вони знають звичайно тільки одну мову — московську, котрою вчили їх у школах... 270 Отеє й увесь їх апарат критичний» (Тимошенко 2, 18). 1910р. С.Єфремов говорив «Українець носив та й досі ще носить дві душі в грудях: всі загально-людські емоції діставав і дістає він з російського джерела, в російськім убранні... Отже, найбільше лихо нашого недавнього минулого було в тому, що українофільство і само дивилося на українське життя як на провінціялізм, часткову одміну життя загально-російського» (Лотоцький 2, 436) Петлюра 1912 р. робить такий висновок: «Зрештою, думаю, 267 що для даного моменту в розвитку українства вплив російської культури є єдиноможливий засіб розвинути національну нашу культуру, бо безпосередніх доріг до Европи у нас так мало, що дороги сі скидаються більше на вузенькі доріжки» (Петлюра 2, 191). Тому й справі перекладання українською мовою клясичних творів світової літератури надавав він політичного значення (там таки, 508).

Залежність од мови панівної нації правдиво відбилася в виданні словників. На підросійській Україні — і за царату, і за радянського режиму — виходили майже виключно російсько-українські та українсько-російські словники. (Так, для проміжку часу від 1918 до 1961 року бібліографи подають, окрім невеликих шкільних, усього п'ять — п'ять! — інших украінсько-чужомовних словників: один українсько-французький, два українсько-німецьких і два українсько-англійських — Гольденберг і Королевич 125 і далі). На підавстрійській, пізніше підпольській, Україні виходили німецько-українські й українсько-німецькі, польсько-українські й українсько-польські словники, а на Закарпатті до 1918 року — угорсько-українські й українсько-угорські. Така залежність від мови панівної нації була великим гальмом для нормального розвитку мови української, та, зрештою, й не тільки самої мови. Тут маємо справу з ще одним виявом неповности української мови в першій половині XX століття.

Нью-Йорк

січень-листопад 1981

271

268

Використана література

Антонович В Твори, 1 Київ (Академія Наук) 1932.

Азбука карпато-руського и церковно-славянського чтения. Зложив Августин Волошин. Ужгород (Unio) 1924.

Бабій Б. Українська радянська держава в період відбудови народного господарства (1921-1925). Київ (Академія Наук) 1958-1961.

Багмет І. (ред ). Мовознавство на Україні за п'ятдесят років. Київ ("Наукова думка") 1967.

Беляева Л. , М. Зиновьева, М. Никифоров. Библиография периодических изданий России 1901-1916, том 1-4. Ленінград 1961.

Білодід І. Творча основа дальшого розвитку радянського мовознавства. — Мовознавство 1981, 3.

Бойко І. Українські літературні альманахи і збірники XIX — початку XX ст. Бібліографічний покажчик. Київ ("Наукова думка") 1967.

Borys Jurij. The Sovietization of Ukraine 1917-1923. Едмонтон (Canadian Institute of Ukrainian Studies) 1980.

Будівництво радянської України. Збірник Вип. 1. Харків (ДВУ), без року видання.

(Василевський С. і Є. Рудницький). Академія Наук УРСР, Інститут мовознавства. Російсько-український словник. Київ (Академія Наук) 1937.

Васильченко Степан. Твори в трьох томах, 3. Київ ("Дніпро") 1974.

Wexler Paul N. Purism and Language. A Study in Modern Ukrainian and Belorussian Nationalism (1840-1967). Блумінґтон (Indiana University) 1974.

Верхратський Іван (псевдонім Лосун). У справі язиковій і декотрі замітки про книжки для українського люду. — Зоря (Львів) 1892, 7 (7-9).

Вечерницький А. Українська преса. — Книгар (Київ) 1917 (жовтень), 2.

Винниченко В. Відродження нації, 1-3. Київ—Відень 1920 

— Твори, 19. Київ ("Рух") 1928. 269

— Щоденник, 1, 1911-1920. Едмонтон—Нью-Йорк (Канадський Інститут українських студій і УВАН у США) 1980.

Вісті з Української Центральної Ради (Київ), ч 1,19 березня 1917,

- ч 2, 21 березня, 1917

Власовський Іван. Нарис історії Української православної церкви, 4. Нью-Йорк—Бавнд-Брук 1961.

Handelsman Marceli. Konstytucje polskie 1791-1921. Варшава 1921.

Гнатевич: І. Крип'якевич, В. Гнатевич. Історія українського війська Львів (Ів. Тиктор) 1936. 271

Гнатюк В. В справі літературної мови підкарпатських русинів. Музей української культури Свидник — Науковий збірник, 3. Пряшів 1967.

Гольденберг Л., Н. Королевич. Українська мова. Бібліографічний покажчик (1918-1961 рр ). Київ (Академія Наук) 1963.

Грабовський Павло. Зібрання творів у трьох томах, 3. Київ 1960.

Грінченко Б. Тяжким шляхом. Харків 1907.

Грушевський М. Про українську мову і українську школу. Київ 1913.

Ґеровский Ґеорґий. (Рецензія) Іван Панькевич. Граматика руського язика.— Slavia 1927, VI.

— Jazyk Podkarpatské Rusi — Československá vlastivěda, 3. Прага ("Sfinx") 1934.

Giterman V. Geschichte Russlands, 3. Гамбург (Europaische Verlagsanstalt) 1949.

Gregorovich Alex. A List of Dictionaries 1918-1933. Торонто 1957

Dareste F R. et P. Les constitutions modernes Recueil des constitutions en vigueur dans les divers états d'Europe, d'Amerique et du monde civilisé, 1. Париж 1910.

Двенадцатый съезд РКП(б), 17-25 апреля 1923 года. Стенографический отчет. Москва (Гос издат. полит. литературы) 1968.

Десятый съезд РКП(б), март 1921 года. Стенографической отчет. Москва (Гос. издат. полит. литературы) 1963.

Дзендзелівський Й. Заходи петербурзької академії наук щодо впорядкування українського правопису. — Мовознавство 1971, 1.

Домбчевський Р. За право мови. Ювілейний альманах Союзу українських адвокатів. Львів 1934.

Дорошенко В. Молодь на Полтавщині в 90-х роках — Краківські вісті. 1944, 90.

Дорошенко Дмитро. Історія України 1917-1923 рр., 1 і 2. Ужгород 1932, 1930. 270

— Мої спомини про давнє минуле (1901-1914 роки). Вінніпег ("Тризуб") 1949.

— Мої спомини про недавнє-минуле (1914-1920). Мюнхен (Українське видавництво) 1969.

Драгоманов Михайло. Вибрані твори, 1. Прага—Нью-Йорк 1937.

Дурденевский В. Н. Равноправие языков в советском строе. Москва (Институт советского права) 1927.

Education in Poland 1918-1928. Варшава (Ministry of Education) 1928. 273

ЕУ — Енциклопедія українознавства в двох томах, 1. В. Кубійович і З Кузеля (ред.) Мюнхен—Нью-Йорк 1949.

— том 2. Словникова частина. В. Кубійович (ред ). Париж—Нью-Йорк 1955.

Єдлінська У. 3 історії боротьби за єдину літературну мову в Закарпатті в 1919-1938 рр. Академія Наук Української РСР. Український комітет славістів. — Філологічний збірник. Київ (АН УРСР) 1958.

Єфремов (Ефремов) С. Бюрократическая утопия. — Русское богатство (Петербург) 1910,3.

Животко А. Історія української преси. Без місця видання (УТГІ) 1946 (на правах рукопису).

Жовтобрюх М. Мова української періодичної преси (кінець XIX — початок XX ст ). Київ ("Наукова думка") 1970.

— Єдина літературна.— Українська мова і література в школі. (Київ) 1964, 10.

Жученко М. Про українську літературну мову. — Дніпрові хвилі (Катеринослав) 1912, 22-24, 1913, 1.

Збірник узаконень та розпоряджень робітничо-селянського уряду України. Без місця видання, 1919-1932 (= Собрание узаконений и распоряжений рабоче-крестьянского правительства Украины).

Звідомлення про діяльність Української Академії Наук у Києві, за 1920 рік Київ 1921;

— ...за 1921 рік (1923);

— ...за 1922 рік Прага 1925;

— ...за 1923 рік Київ 1924;

— ...за 1924 рік Київ 1925;

— ...за 1925 рік. Київ 1926;

— ...за 1926 рік Київ 1927;

— ...за 1927 рік Київ 1928 (3 деякими різницями в заголовку) 271

Ігнатієнко В. Бібліографія української преси 1816-1916. Стейт коледж (Пенсільванія) 1968

— Українська преса (1916-1923 рр.). Харків (ДВУ) 1926.

Итоги роботы среди национальных меньшинств на Украине. К 10-й годовщине Октябрьской революции. По материалам Центральной коммиссии национальных меньшинств при ВУЦИК. Харків 1927.

К изучению истории. Сборник. Москва (Партиздат) 1937.

Карпова В. 3 історії українського правопису в Галичині (1917-1939 рр. ). Академія Наук УРСР, Інститут суспільних наук — Дослідження і матеріали з української мови, 2. Київ (АН УРСР) 1960.

Квітковський Д. , Т. Бриндзан, А. Жуковський. Буковина, її минуле і сучасне. Париж—Філяделфія—Детройт ("Зелена Буковина") 1956. 274

Киевский краснознаменный. Историа краснознаменного Киевского военного округа 1919-1972, Москва (Военное издательство Министерства обороны СССР) 1974.

Кокорудз Ілля. Причинок до спору язикового. — Зоря (Львів) 1891, 24.

Colectiune de legi si regulamente, 2 (1 І 1924 —31. XII 1924) Editjune oficial. Букарешт 1925.

Constitution de la République de Pologne du 23 avril 1935. В. Commission Polonaise de coopération juridique internationale. Варшава 1935.

The Constitution of the Czechoslovak Republic. With Introduction by Jiři Hoetzl and V Joachim. Прага (Société I'effort de la Tschécoslovaquie) 1920.

Constitution. Ministere des affaires etrangeres [Румунії]. Букарешт 1923.

Constitution du 2 février 1938. (Constitution 2). Royaume de Roumanie. Букарешт 1938.

Конституциа (основной закон) СССР — Конституции (основные законы союзных советских социалистических республик). Москва (Гос. Издат. политической литературы) 1951.

Конституція (основний закон) Української Радянської Соціялістичноі Республіки. Проект Київ 1937.

Короленко В. Г. Собрание сочинений в десяти томах, 8. Москва 1955. 272

Косиор С. Итоги ноябрьского пленума ЦК ВКП(б) и задачи культурного строительства на Украине. Київ (Гос. Издат. Украины) 1929.

Костюк Григорій (= Hryhory Kostiuk). Stalinist Rule in the Ukraine. A Study of the Decade of Mass Terror (1929-1939). Лондон (Atlantic Books) 1960.

— У світі ідей і образів. Вибране. Критичні та історико-літературні роздуми 1930-1980. Без місця видання (В-во "Сучасність") 1983.

Костяковский (Кістяківський) Б. (псевдонім Украинец). К вопросу о самостоятельной украинской культуре. — Русская мисль. (Петербург) 1911, 5.

Коцюбинський М. Твори в семи томах. 5. Київ ("Наукова думка") 1974.

Крилов I. Система освіти в Україні (1917-1930). Мюнхен (Інститут для вивчення СССР) 1956.

Кримський А. (ред) Російсько-український словник правничої мови (проект). Київ (Академія Наук) 1926.

—Твори в п'яти томах, 3. Київ ("Наукова думка) 1973.

Культурне будівництво в Українській РСР. Важливіші рішення комуністичної партії і радянського уряду 1917-1959 pp. — Збірник документів, 1. Київ (Держполітвидав) 1959. 275

Курило О. Уваги до сучасної української літературної мови. Краків—Львів (Українське видавництво) 1942.

Curtiss John S. The Russian Church and the Soviet State 1917-1950. Бостон (Little, Brown and Co.) 1953.

Лебедь Д. Внимание идеологическому фронту. — Большевик (Київ) 1928,7.

Левинський В. Єдина неділима Совітська Росія? Київ—Відень 1920 (на правах рукопису).

Левицький Модест (псевдонім М Пилипович). Дещо до справи про українську письменницьку мову. — Літературно-науковий вістник (Київ) 1909, VIII.

— Дещо про сучасну стадію розвитку української літературної мови. Київ 1913 (і 1918).

Лейтес А. , М Яшек. Десять років української літератури (1917-1927), 1 і 2. Харків (ДВУ) 1928.

Ленин В. Полное собрание сочинений, 38 і 39. Москва 1963, 51. Москва 1965. 273

Лотоцький О. Сторінки минулого, 2. Варшава 1933, 3 . Варшава 1934 (Праці Українського наукового інституту, XII, XXI).

Luckyj George. Literary Politics in the Soviet Ukraine 1917-1934. Нью-Йорк (Columbia University Press) 1956.

Magocsi Paul Robert. The Shaping of a National Identity. Subcarpathian Rus' 1848-1948. Кембрідж [Массачусетс] — Лондон (Harvard University Press) 1978

Мазепа І. Україна в огні й бурі революції 1917-1921, ч 1, 2. Мюнхен ("Прометей") 1950, 1951.

Мазлах Сергій і Василь Шахрай. До хвил.і Що діється на Україні і з Україною. Нью-Йорк ("Пролог") 1967.

Мауо Р. J. Byelorussian Orthography. From the 1933 Reform to the Present Day.  — The Journal of Byelorussian Studies (Лондон) 1978, IV, 2.

Майстренко Іван. Історія Комуністичної партії України. Без місця видання (В-во "Сучасність") 1979.

Makowski Julian. Umowy międzynarodowe Polski 1919-1934. Варшава 1935.

Markus Vasyl. L'incorporation de l'Ukrame Subcarpatique à l'Ukraine Soviétique 1944-1945 Лювен 1956.

Materialien. Deutsches auswärtiges Amt. — Materialien, betreffend die Friedensverhandlungen, XII. Die acht Verträge von Sèvres. Берлін 1921.

Мирний Панас. Твори в п'яти томах, 5. Київ (Держ вид худ літератури) 1960.

Михальчук К . Деякі уваги щодо редагування українського словника — Словник української мови Б. Грінченка (ред. С. Єфремов і А. Ніковський), 3. Київ ("Горно") 1928.

Мудрий В. Боротьба за огнище української культури в західних землях України. Львів (Українська краєва студентська рада) 1923. 276

Мушинка Микола. Кореспонденція Володимира Гнатюка з Іваном Панькевичем. Музей української культури Свидник. — Науковий збірник, 3. Пряшів 1967.

Нариси історії Комуністичної партії України. Київ (Держполітвидав) 1961. (Інститут історії партії ЦК КП України).

Националисты в 3-ей Государственной Думе. Санкт-Петербурґ 1912 (не вказано авторів, редакторів і видавця).

Нечуй-Левицький Іван. Криве дзеркало української мови. Київ 1912. 274

— Сьогочасна часописна мова Україна. (Київ) 1907, 1-3.

Ніколаєнко 3. Боротьба навколо мовних питань на Закарпатті в 30-х роках XX ст. — Українська мова в школі (Київ) 1959, 5.

Ніковський А. Вступне слово У книзі Б Грінченко. Словник української мови, 1. (ред. С. Єфремов і А. Ніковський). Київ ("Горно") 1927.

Огієнко І. Нариси з історії української мови система українського правопису. Варшава 1927.

Papierzyńska-Turek Mirosława. Sprawa ukraińska w Drugiej Rzeczypospolitej 1922-1926. Краків (Wydawnictwo literackie) 1979.

Parry Clive. The Consolidated Treaty Series, 225. Edited and Annotated by Нью-Йорк (Oceana Publications) 1981.

Петлюра Симон. Статті, листи, документи, 2. Нью-Йорк (УВАН) 1979.

Пыпин А. (Рецензія) Известия XI археологического съезда в Киеве. — Вестник Европы (Петербург) 1899, 11.

Піддубний Г. Буковина її минуле й сучасне. Харків (ДВУ) 1928.

Piliński (Пилинський) М. О kulturze języka na Ukrainie. — Poradnik językowy (Варшава) 1970, 6.

Pipes Richard. Peter Struve and Ukrainian Nationalism. — Harvard Ukrainian Studies (Кембрідж, Масс.) 1979-1980, III/IV, 2.

Политика советской власти по национальному вопросу за три года (1917 — XI — 1920). Москва (Наркомат по делам национальностей) 1920.

Полонська-Василенко Н. Українська Академія Наук Нарис історії, ч 1. Мюнхен 1955, ч. 2.. Мюнхен 1958 (Інститут для вивчення історії та культури СССР. Досліди і матеріяли, серія 1, чч. 21, 43).

Попов М. Нарис історії комуністичної партії (більшовиків) України. Харків ("Пролетар") 1931.

Преса Української РСР 1918-1975. Харків (Книжкова палата УРСР ім. І. Федорова) 1976.

Пчілка Олена. Товаришки. — Перший вінок. Жіночий альманах. Львів 1887. Передрук: Нью-Йорк 1984. 277

Резолюції. — Інститут історії партії ЦК КП України. — Комуністична партія України в резолюціях і рішеннях з'їздів і конференцій 1918-1956. Київ (Держполітвидав) 1958.

Riga. Traktat pokoju między Polską a Rosją i Ukrainą podpisany w 275 Rydze dnia 18 Marca 1921 roku. Official edition. Без місця і року видання.

Романович-Ткаченко Н. Манівцями — Літературно-науковий вістник (Київ) 1914, 65.

Савченко Ф. Заборона українства 1876 р. Мюнхен (W. Fink) 1970.

Садовський В. Національна політика совітів на Україні. Варшава 1937. (Праці Українського наукового інституту, XXXIX).

Самійленко Володимир. Твори в двох томах, 2. Київ (ДВХЛ) 1958.

Синявський Олекса. Коротка історія українського правопису. — Культура українського слова, 1. Харків—Київ 1931.

Сімович Василь. [1] Великоукраїнські вислови.  — Життя і знання (Львів) 1934, VII. Передрук у книзі: В Сімович Українське мовознавство. Розвідки й статті, 2 . Упорядкував Юрій Шевельов Оттава 1984.

— [2] Дещо про нашу купецьку мову. — Життя і знання (Львів) 1934, VII. Передрук у книзі: В. Сімович. Українське мовознавство. Розвідки Й статті, 2 . Упорядкував Юрій Шевельов. Оттава 1984.

— [3] Огляд лінгвістичних праць української еміграції'. — Український науковий з'їзд у Празі. Прага 1934. Передрук у книзі В. Сімович. Українське мовознавство. Розвідки й статті, 2. Упорядкував Юрій Шевельов. Оттава 1984.

— [4] Наша товариська мова. — Назустріч. (Львів) 1934, 5. Передрук у книзі: В. Сімович. Українське мовознавство. Розвідки й статті, 2. Упорядкував Юрій Шевельов. Оттава 1984.

— [5] Рідна мова й інтелектуальний розвиток дитини.  — Шлях виховання й навчання. (Львів) 1934, VIII. Передрук у книзі: В. Сімович. Українське мовознавство. Розвідки й статті, 2. Упорядкував Юрій Шевельов. Оттава 1984.

— (ред ) Листування Лесі Українки з Йосипом Маковеєм. Львів 1938.

— Українське мовознавство. Розвідки й статті, 2. Упорядкував Юрій Шевельов. Оттава 1984.

Cinqième congrès de Internationale communiste (17 juin — 8 juillet 1924). Compte rendue analytique. Париж (Humanité) 1924.

Сірополко С. Народня освіта на совєтській Україні. Варшава 1934. (Праці Українського наукового інституту, XXII).

Скрипник Микола. Статті й промови з національного питання. Без місця видання. (В-во Сучасність") 1974. 276 277

Славянское языкознание. Библиографический указатель литературы, изданной в СССР с 1918 по 1960 гг. Москва (Акад Наук СССР) 1963.

Смаль-Стоцький Роман. Українська мова в Совєтській Україні. Нью-Йорк (НТШ) 1969.

Sobota Emil, JuDr (sestavil). Ústava republiky Československé, 1-4. Прага (J.Otto) 1927.

Собрание узаконений . , див Збірник узаконень .

Соловей Дмитро. Розгром Полтави. Спогади з часів Визвольних Змагань українського народу, 1914-1921. Вінніпег ("Тризуб") 1974.

Сталин И. Сочинения, 12. Москва 1949.

Стеногр.: Государственная Дума Третий созыв. — Стенографические отчоты 1910 г. Сессия четвертая, часть 1. Санкт-Петербурґ 1910;

— Государственная Дума Четвертый созыв. 1913 г. Сессия первая, часть 2. Санкт-Петербурґ 1913, Четвертый созыв 1914 г. Сессия вторая, часть 2. Санкт-Петербурґ 1914.

Стешенко Ів. Про українську літературну мову.  — Літературно-науковий вістник (Київ) 1912, XI.

Струве П. На разные темы. — Русская мысль. (Петербурґ) 1911, 1.

— Общерусская культура и украинский партикуляризм. — Русская мысль. 1912, 1.

Сулима М. Фразеологія Миколи Хвильового — Червоний шлях (Харків) 1925, 1-2.

Тимошенко П. Хрестоматія матеріялів з історії української літературної мови, 1. Київ ("Радянська школа") 1959, ч 2, 1961.

Tichý František. Vývoj současného spisovného jazyka na Podkarpatské Rusi. Прага 1938.

Ткаченко Г. Перебудувати мовознавчу роботу ВУАН. — Вісті Всеукраїнської Академії Наук 1930, 3.

Torvénytár: Magyar torvénytar. 1907 évi törvénycikkek. Jegyzettekkel ellátta Dr. Markus Dezso. — Будапешт 1908.

Treaties, Conventions, International Acts, Protocols and Agreements between the United States of America and other Powers, 1910-1923, 3. Вашінґтон 1923.

Украинец (= Б Кістяківський). К вопросу о самостоятельной украинской культуре. — Русская мысль. (Петербурґ) 1911, 5.

Українізація радянських установ (декрети, інструкції й матеріяли). Харків (Народний комісаріят освіти) 1926. 277

Українка Леся. Твори, 12. Нью-Йорк (Тищенко і Білоус) 1954.

Феденко Панас. Дмитро Чижевський. Спомин про життя і наукову діяльність. Мюнхен ("Наше слово") 1979.

Франко Іван. Твори в двадцяти томах, 16. Київ 1955. 279

Хвиля А. Пролетаріят і практичне розгортання культурно-національного будівництва. — Більшовик України (Харків) 1930, 13-14.

— На боротьбу з націоналізмом на мовному фронті. — За марксо-ленінську критику. (Харків) 1933, 7.

— Знищити коріння націоналізму на мовному фронті. Харків 1933.

Холмський Іван (= І Крип'якевич). Історія України. Мюнхен 1949.

Холодний Гр. До історії організації термінологічної' справи на Україні. — Вісник Інституту української наукової мови, 1. Без місця видання, 1928.

Христюк П. Замітки і матеріяли до історії української революції 1917-1920, чч. 1-4. Відень 1921-1922.

Червінська Л. , А. Дикий. Покажчик з української мови. Матеріяли по 1929 рік. Харків (Державна бібліотека ім. Короленка), без дати видання (1931?).

Чикаленко Є. Спогади (1861-1907). Нью-Йорк (Українська Академія Наук) 1955.

— [2] Спогади, щоденник та листування (1907-1917). Неопублікований манускрипт зберігається в Архіві Української Академії Наук у Нью-Йорку.

Шах Степан. Львів — місто моєї молодости, 3. Цісарсько-королівська академічна гімназія. Мюнхен 1956.

Шевельов Юрій (= George Y Shevelov). Покоління двадцятих років в українському мовознавстві.  — Записки Наукового товариства ім Шевченка, 173 Чікаґо 1962.

—. Die ukrainische Schriftsprache 1798-1965. Вісбаден (Harrassowitz) 1966.

—. Language Planning and Unplanning in the Ukrainian S S R. У книзі: George Thomas (ред.). The Languages and Literatures of the non-Russian Peoples of the Soviet Union. Гамілтон [Онтаріо] (McMaster University) 1977.

— Про памфлети Миколи Хвильового. — Сучасність (Мюнхен) 1978, 2.

Shostakovich D. Testimony. Memoirs of... as Related to and Edited by Solomon Volkov. Нью-Йорк (Harper and Row) 1979.

Shtepa Konstantin F. Russian Historians and the Soviet State. Нью-Бранзвік (Rutgers University Press) 1962. 278

Штець Микола. Літературна мова українців Закарпаття і Східної Словачини (після 1918). Братіслава (Словацьке педагогічне видавництво) 1969.

Щеголев С. Украинское движение как современный этап южнорусского сепаратизма. Київ 1912.

Jakobson R. Slavische Sprachfrage in der Sovjetunion. — Slavische Rundschau (Прага) 1934, VI.

Якубські С. і О. Російсько-український словник військової термінології. Київ (ДВУ) 1928.

1. ↑ Брак українського міського сленґу інтелігенція частково компенсувала тим, що вкраплювала в розмову російські слова й вирази, надаючи їм іронічного відтінку. На це звертає увагу Сулима (264) при аналізі мови Хвильового: «Коли Хвильовий пише ламаною мовою, то це таки справді — „для інтелігентів".., бо цю ламаність вони утворили». Справжня причина, чому люди, що досконало опановували українську мову (як Хвильовий), свідомо вдавалися до іронічного вживання русизмів, — потреба заповнити порожнечу на місці українського міського сленґу. За цим також крилося приховане бажання принизити російську мову, добре відома звичка залежних народів брати на приховані глузи тих, від кого вони залежать.
2. ↑ Але в реченні з 1914 р. гурток є (66). Слово, мабуть, походить з арґо революційних партій і стало загальновживаним в роки боротьби за незалежність.
3. ↑ Українські назви місяців: січень, лютий і т.д. теж, виглядає, закріпилися у щоденній мові за доби незалежности. До революції Євг. Чикаленко, приміром, послідовно вживав «міжнародні» назви: январ, февраль тощо (а справді перейняті з російської мови).