ШЕВЧЕНКО ТАРАС ГРИГОРОВИЧ (25.2(9.3.)1814 — 26.2(10.3)1861) — видатний український поет і прозаїк, художник. Ідеолог та символ українського націоналізму. Н. у с. Моринці (тепер Звенигородського р-ну Черкаської обл.) у багатодітній кріпацькій сім'ї (мав двох братів та двох сестер). Згодом сім'я переїхала у сусіднє с. Кирилівку (тепер с.Шевченкове Звенигородського р-ну Черкаської обл.), де минуло дитинство поета. Правдоподібно, родовід Ш. походив із збіднілої козацької сім'ї. Від свого діда Івана, який був свідком Коліївщини, Ш. чув спогади про гайдамаків та козаків. Рано залишився сиротою. Наймитував і вчився грамоти у дяка Петра Богорського, від якого зазнав чимало знущань, і в 1826 змушений був утекти. У 1828 Ш. взяли служити «козачком» до двору поміщика Павла Енгельгардта (ад'ютант Віденського губернатора) у с. Вільшані. У 1829 разом з Енгельгардтом переїхав до Вільно (тепер Вільнюс, Литва), де став свідком Польського повстання 1830–31. На поч. 1831 прибув до Петербурга, де був відданий на чотирирічне навчання до художника В. Ширяєва. Замальовуючи у вільний час скульптури в петербурзьких імперських парках, Ш. випадково зустрівся з художником І. Сошенком, який заопікувався талановитим земляком і познайомив його з відомими членами української громади у Петербурзі — Євгеном Гребінкою, Василем Григоровичем, російськими художниками К. Брюлловим, О. Венеціановим, поетом В. Жуковським. Друзі Ш. сприяли його звільненню з кріпацтва. Написаний К. Брюлловим портрет В. Жуковського (1837–38) було розіграно в лотерею і за одержані кошти (2500 рублів) 22.4.1838 Ш. викуплено з кріпацтва. Протягом 1838–45 Ш. навчався в Петербурзькій академії мистецтв (у К. Брюллова), яку закінчив зі званням «некласного вільного художника». За успіхи в навчанні одержав три срібні медалі, однак відсутність золотої медалі завадила йому одержати державну стипендію для продовження навчання в Італії. У Петербурзі бл. 1836–37 Ш. почав писати вірші. У 1840 у Петербурзі вийшла збірка його поезій «Кобзар», у 1841 — поема «Гайдамаки». Перші твори Ш. («Причинна», 1837; «Тарасова ніч», 1838; «Катерина», 1838; «Тополя», 1839; «Іван Підкова», 1839 та ін.) написані у дусі романтизму і на типові романтичні сюжети — возвеличення минулого та сум за ним на тлі безславної сучасності, страждання і загибель зневаженої молодої сільської дівчини (сюжет, навіяний нещасною долею подруги дитинства Оксани Коваленко), оспівування краси природи та ін. Однак усім цим сюжетам Ш. надав глибоко національного звучання. «Кобзар» та «Гайдамаки» були зустрінуті позитивними відгуками і принесли Ш. славу поета з непересічним талантом (єдину негативну оцінку творам Ш. дав В. Бєлінський, який висміював спроби піднести українську «мужицьку» мову до рівня літературної).

Великий вплив на подальший розвиток творчості поета мали його поїздки в Україну в 1843, 1845 та 1846. Під час них Ш. відвідав рідні місця та помістя місцевих поміщиків (Григорія Тарновського, Рєпніних, Віктора Закревського, Тетяни Волховської, О. Лук'яновича), які цікавилися культурою і сприяли її розвитку. У Києві поет познайомився з провідними українськими інтелектуалами М. Максимовичем, П. Кулішем, М. Костомаровим та ін. За допомогою П. Куліша одержав у 1845–46 тимчасову посаду члена Київської археографічної комісії. Виконуючи завдання комісії, їздив по Україні (Київщина, Полтавщина, Поділля), збирав етнографічні матеріали, історичні документи, змальовував архітектурні та археологічні пам'ятки (ці замальовки стали основою для художньої серії «Живописная Украина»). Тяжкі картини національного і соціального гніту, які Ш. побачив в Україні, пробудили гострий протест поета проти російського панування та кріпосництва. Національно-визвольними мотивами пройняті поезії, що увійшли до збірки «Три літа», зокрема поеми «Сон» (1844), «Єретик» (1845), «Великий льох» (1845), «Кавказ» (1845), «І мертвим, і живим, і ненародженим землякам моїм в Украйні і не в Украйні моє дружнеє посланіє» (1845), вірші «Розрита могила» (1843), «Тризна» (1843), «Заповіт» (1845, покладений на музику Г. Гладким). Період «трьох літ» (1843–45) став переломним у творчості Ш., який став загальновизнаним лідером національного відродження і в своїх поезіях цього періоду піднімається до рівня соціального пророка.

Погляди Ш. на проблеми національного життя України спричинили його зближення весною 1846 з членами Кирило-Мефодіївського братства. Разом з М. Гулаком, Г. Андрузьким належав до його революційного крила. 5.4.1847 Ш. був заарештований, відправлений до Петербурга і ув'язнений у казематі «Третього відділу». Під час слідства, що тривало півтора місяця, Ш. написав тринадцять поезій («Ой одна я, одна...», «За байраком байрак...», «Мені однаково...», «Ой три шляхи широкії...», «Садок вишневий коло хати...», «В неволі важко, хоча й волі...», «Косар», «Чи ми ще зійдемося знову...» та ін.). Ш., в якого під час обшуку знайшли альбом «Три літа», трактувався слідчими як найнебезпечніший політичний злочинець і з усіх членів організації був покараний найсуворіше. За «сочинение стихов на малорусском языке самого возмутительного содержания», що відобразилося, зокрема, у пропаганді ідеї про можливість існування України як самостійної держави, 30.5.1847 поета засуджено до заслання рядовим солдатом в Окремий Оренбурзький корпус з резолюцією Миколи I «піднайсуворіший нагляд із забороною писати й малювати».

З 1847 по 1857 Ш. перебував на засланні — в Оренбурзі (червень 1847, вересень 1849 — травень 1850), Орській фортеці (червень 1847 — травень 1848), Новопетровській фортеці (травень 1850 — літо 1857). Був учасником Аральської (травень 1848 — вересень 1849) та Каратауської (травень 1851) експедицій. Періоди жорстокого режиму заслання чергувалися з певними пом'якшеннями завдяки підтримці окремих місцевих офіцерів. Вражені інтелектом та мистецьким талантом Ш., вони дозволяли йому покидати казарму та проживати разом з ними за навчання та малювання портретів членів їхніх сімей. Під час заслання познайомився і зблизився з ін. політичними в'язнями, у т.ч. учасниками польських національно-визвольних повстань Броніславом Залеським і З. Сераковським. Період заслання був плідним у творчості Ш. Незважаючи на клопотання у 1848–49 його друзів з України та в Петербурзі перед владою, заборона «писати й малювати» так і не була знята. Ш. продовжував таємно писати вірші, переховуючи написане за халявою чобота (звідси назва — «захалявні книжечки»; збереглося чотири, написані у 1847, 1848, 1849, 1850), та малювати. На засланні написав багато віршів і поем («Княжна», 1847; «Варнак», 1848: «Марина», 1848; «Царі», 1848; «П.С.», 1848), чудові зразки філософської, пейзажної та інтимної лірики, історичні вірші, У момент найбільш жорстокого режимного нагляду (1850) за доносом одного з офіцерів переведений під строгий режим у Новопетровську фортецю (тепер — форт Шевченко). На засланні Ш. написав 20 повістей російською мовою (з них збереглося 9)  — «Наймичка» (185–253), «Княгиня» (1853), «Варнак», (1853–54), «Музикант» (1854–55), «Нещасний» (1855), «Капітанша», (1855), «Близнюки» (1855–56), «Художник» (1856), «Прогулка с удовольствием и не без морали» (1856–58). У 1856 створив серію малюнків під назвою «Притча про блудного сина», де в алегоричній формі викрив жорстокість і нелюдськість російського політичного режиму. З квітня 1856 до липня 1858 Ш. вів «Щоденник» («Журнал»).

Після смерті Миколи І (березень 1855) на хвилі деякої лібералізації режиму група українських і російських інтелігентів за посередництвом сестри Олександра II княжни Марії Миколаївни добилася дозволу на звільнення Ш. від військової служби (1.5.1857) та проживання у Петербурзі, однак під строгим наглядом поліції. По дорозі з заслання Ш. проживав в Астрахані (серпень 1857) та Нижньому Новгороді (вересень 1857 — березень 1858), де написав поему «Неофіти» (1857). У кін. березня 1858 Ш. прибув до Петербурга, включився у місцеве громадське й культурне життя. У грудні 1858 добився дозволу на зняття офіційної заборони щодо друку своїх творів. У 1860 вийшло нове видання «Кобзаря», а в 1861 надруковано «Южнорусский буквар».

Для завершального етапу (185–761) творчості Ш. характерне звернення до філософських тем та використання біблійних мотивів, що відобразилося у поезіях «Марія» (1859), «Ісаія. Глава 35» (1859), «Ociї. Глава 14» (1859), «Подражаніє Ієзекіїлю. Глава 19» (1859), «Подражаніє 2 псалму» (1859) та ін. Окремі з цих сюжетів (образ Марії в однойменній поемі) у Ш. інтерпретації набули неортодоксального характеру. У травні 1859 отримав дозвіл виїхати в Україну, де мав намір купити землю і збудувати хату. У липні 1859 був знову заарештований і після допиту зобов'язаний негайно повернутися до Петербурга. Тяжке багаторічне заслання, душевні переживання за долю України та хвороба призвели до передчасної смерті поета. 26.2.(10.3.)1861 Ш. помер і був похований 28.2(12.3.)1861 на Смоленському кладовищі у Петербурзі.

Ш. належить виняткова роль у формуванні української національної ідеології. Його поетична мова, що базувалася на місцевій селянській говірці з доданням елементів церковнослов'янської мови, мови козацьких літописів та утворених самим Ш. нових слів, відзначалася природністю і милозвучністю. Надавши українській мові статусу літературної, Ш. тим самим заклав міцну основу модерної української літератури, а в ширшому значенні — і під українську національну ідентичність. Ще більшого значення набув політичний аспект його творчості. Пристрасна поезія не обмежувалась, як в ін. українських романтиків, оплакуванням героїчного минулого, а будила національні почуття і давала бачення майбутнього: якщо Україна у минулому користувалася правами самостійної держави, то це мало служити достатніми підставами для здобуття політичної незалежності у майбутньому. Основну вину за поневолення України Ш. перекладав на Росію та російських імператорів. Ще ніколи українські інтелектуали не піднімали так сильно свої голоси протесту проти російського поневолення. Тим самим поезія Ш. різко відкидала конформістську модель «малоросійства», що грунтувалася на ідеї нероздільності Малої і Великої Русі та лояльності до імператора і наприкін. 18 — у першій пол. 19 ст. знайшла багатьох прихильників серед нащадків козацької старшини (втіленням цієї ідеї стала, зокрема творчість М. Гоголя). Великою заслугою Ш. було те, що в своїй творчості він поєднав два окремих напрями козацької традиції  — простолюдну і старшинську. Ненависть Ш. до соціальної несправедливості та вболівання за волю і гідність простої людини виводилася з його селянського походження, але своїм інтелектуальним зростанням він завдячував впливам українського дворянства. Кожна з верств українського суспільства знаходила в його поезії відображення своїх інтересів. Шевченковий заклик до одночасного національного і соціального визволення та поєднання ідеї нації з найвищими гуманістичними ідеалами стали ідеологічним наріжним каменем модерного українського націоналізму.

Геніальна творчість Ш. та його мученицьке життя зробили поета одним з найпотужніших і найпривабливіших символів українського національного руху. Перевезення домовини Ш. зі Смоленського цвинтаря у Петербурзі в Україну та перепоховання на Чернечій горі біля Канева 22.5.1861 перетворилося в одну з перших масових національних маніфестацій. Елементом культу Ш. стали щорічні відзначення днів його смерті та перепоховання; ці відзначення проводилися навіть в умовах найжорстокіших антиукраїнських репресій з боку російського режиму. Заборона їхнього святкування у 1914 призвела до масових демонстрацій у Києві та ін. містах України. Іменем Ш. було названо багато українських громадських та політичних організацій, зокрема Братство Тарасівців, Наукове товариство ім.Шевченка та ін. Незважаючи на те, що творчість Ш. зазнавала гострої критики з боку провідних представників українського руху різних орієнтацій, які звинувачували його у популізмі ( В. Липинський, О. Назарук), примітивності естетичних ідеалів (П. Куліш, М. Хвильовий), низькій освіченості (М. Драгоманов), прищеплюванні українському рухові шкідливих гуманістичних («жіночих») рис (Д. Донцов). Усі українські політичні групи виводять свій ідеологічний родовід від нього і трактують його як «свій» символ. У цьому, зокрема, відображається загальнонаціональне значення творчості Ш.

Використання Ш. для легітимації (усправедливлення) своєї влади було однією зі складових частин ідеологічної політики радянської влади в Україні. Перед революцією 1917 лідери більшовицької партії (В. Ленін, А. Луначарський та ін.) формально солідаризувалися з українськими відзначеннями пам'яті Ш., вбачаючи у цих заходах один із численних виявів боротьби проти російського самодержавства. У 1917–20 у період встановлення більшовицької влади в Україні портрети Ш. та видання його творів трактувалися як вияви українського «буржуазного» націоналізму і нерідко знищувалися. Однак після радянського завоювання України почалося систематичне інкорпорування образу Ш. у систему радянських ідеологічних цінностей. Ш. стали трактувати як «селянського поета», «революціонера-демократа», «атеїста», «співця дружби двох братніх (українського і російського) народів»; особливо підкреслювався нібито благодатний вплив на його творчість російських «прогресивних» письменників (О. Пушкіна, І. Тургенева і навіть В. Бєлінського). На перший план висувалися соціальні мотиви творчості поета ціною заглушення, а то й замовчування національних мотивів. Нові видання творів Ш. підлягали цензурі шляхом вилучення або перекручення тих фрагментів чи навіть цілих поезій, які мали гостре антиросійське звучання. З метою підкреслення ідеологічної близькості Ш. до радянської влади, 20.5.1961 була встановлена Шевченківська державна премія, влаштовувалися офіційні святкування його ювілеїв у масштабі усього Радянського Союзу (1961, 1964 та 1979).

Боротьба за Ш. стала одним з головних напрямів опору радянській системі в Україні. Святкування Шевченкових днів 22.5.1964 у Києві завершилося зіткненням з міліцією та КДБ, а 1971 під час виступу біля пам'ятника Ш. заарештовано Анатолія Лупиноса. Мученицька доля Ш. стала зразком, на якому будувалася стійкість українських політичних в'язнів у радянських тюрмах та засланні. Творчість Ш. стала могутнім стимулом національного відродження у роки боротьби за незалежність (1987–91). Після проголошення незалежності України Ш. став одним із її центральних символів.

Творча спадщина Ш. складається із збірки його поезій під загальною назвою «Кобзар», драми «Назар Стодоля», фрагментів двох незакінчених драм, 9 повістей, щоденника, автобіографії, бл. 250 листів і 835 картин, малюнків та ескізів (у т.ч. 150 портретів, з них 43 — автопортрети). Рукописи-оригінали більшості творів Ш. зберігаються в Києві, в Інституті літератури ім. Т. Шевченка НАН України (заснований у 1926). Твори Ш. перекладені 6л. 100 мовами світу. Найважливіші посмертні видання його творів: «Поезії Тараса Шевченка» (Львів, 1867), «Кобзар» (у 2 т., Прага, 1876), «Кобзар» (Женева, 1881), «Поезії Тараса Шевченка, заборонені в Росії» (Женева, 1890), «Кобзар» (1921). Існує кілька повних видань творів Ш.: у 16 т. (Варшава, 1934–38; вийшло 13 томів; у 1950 роках усі 16 т. перевидано у Сполучених Штатах); у 10 т. (К., 1939–64), у 6 т. (К., 1963–64), у 12 т. (К., 1991, не завершене). Дослідження життя і творчості Ш. (шевченкознавство) стало самостійною галуззю українознавства. Серед найбільш відомих дослідників життєвого і творчого шляху поета — І. Франко, О. Кониський, О. Огоновський, М. Комаров, Василь Доманицький, Альфред Єнсен, Павло Зайцев, С. Єфремов, Олександр Білецький, Євген Кирилюк, Леонід Плющ, Григорій Грабович та ін. У 1978 з'явилося двотомне енциклопедичне видання «Шевченківський словник». Однак історичні дослідження у шевченкознавстві представлені досить слабо. Іншим негативним моментом у сучасному шевченкознавстві є живучість старих, популістських та заідеологізованих схем. Залишається сподіватися, що, відповідно до однієї із засад українського національного руху, лише у самостійній Україні можна дійти до справедливої оцінки життя і творчості геніального українського поета.

Д.Кушплір, А.Скоць (Львів).