Українофільство, термін, поширений з другої пол. 19 в., на означення любози до України, укр. народу, укр. культури. У ширшому значенні українофілами (ук.) були поль. письм. т. зв. «укр. школи» і пізніше поляки — мешканці України, які писали поезії і складали пісні укр. мовою (див. «Українською музою натхненні», К. 1971). Подібне явище спостерігаємо і в рос. літературі першої пол. 19 в. (В. Сиповський. «Україна в рос. письменстві», К. 1926). У стислому значенні ук. називали укр. діячів 1860-их рр., а часи їхньої діяльности 1860-80-их рр. періодом У. Самі ук. воліли називатися «народолюбцями», але не заперечували й проти ін. назв. Рух ук. особливо поширився на поч. 1860-их рр. і поклав основи дальшого розвитку українства. На першому місці ук. ставили освіту широких нар. мас рідною мовою; для цього складали підручники укр. мовою та видавали твори укр. літератури. Ук. видавали журн.: «Основа» у Петербурзі (1861—62), «Черниговский Листок» та багато рукописних (найвідоміші з них київ.: «Самостайне Слово», «Громадниця», «Помийниця»), а також кн. для народу і т. зв. метелики (маленькі брошурки). Почавши від 1859 ук. створили широку мережу своїх Громад (найважливіші в Петербурзі, Москві, Києві, Харкові, Чернігові, Полтаві, Одесі тощо), які поклали багато праці коло орг-ції шкільництва (зокрема т. зв. недільні школи, 1859—62). З світоглядово-політ. погляду термін У. охоплював різні течії від звич. любови до свого рідного аж до палкого націоналізму (хоч терміну цього тоді ще не було) і незалежности.

Після придушення поль. повстання 1863 рос. уряд посилив боротьбу проти У. (Валуєвський обіжник 1863, Емський указ 1876), однак рух ук. раз-у-раз відроджувався (поч. 1870-их, поч. і кін. 1880-их рр.). Пізніше ук. працювали перев. на культ.-осв. ниві: складання словників укр. мовою (Уманця і Спілки, т. зз. Грінченка), літ. творчість, а гол. наук, діяльність у царині українознавства. Зокрема велику працю проробили вони в рамках Південно-Західнього відділу Імператорського Російського Географічного Товариства у Києві (1873—76) і журн. «Киевская старина» (1882—1906).

З часом ук., під щораз більшим тиском рос. уряду, здавали свої позиції, відмежовуючися від будь-якої нац.-політ, діяльности. Це викликало критику й невдоволення не лише з боку молодшої ґенерації укр. діячів, а навіть і серед самих ук. Іст. роля У. скінчилася в кін. 1880-их рр. На зміну йому виступила нова ґенерація українства. Сучасна сов. наука замовчує У. або характеризує його як рух «буржуазно-націоналістичний». Див. ще Громади.

Література

• ЖитецькийІ. Київ. Громада за 60-их років, ж. Україна, 1928, кн. 1;
• Савченко Ф. Заборона українства 1876 р. К. 1930 (2 вид. Мюнхен 1970, де подано докладну бібліографію).
• Чимало мемуарного матеріалу в ж. Україна, 1924—30 рр. і в зб. За сто літ, І—VI.