Масенко Л. Мовна політика в УРСР: історія лінгвоциду

Масенко Л.

Мовна політика в УРСР: історія лінгвоциду

(Передмова до книжки Українська мова у ХХ сторіччі: історія лінгвоциду. Документи і матеріали. За ред. Л. Масенко. К.: Вид. дім Києво-Могилянська академія — 2005.)

Дослідження мовних процесів, що відбувалися в СРСР, передбачає аналіз як зовнішніх аспектів побутування національних мов у союзних республіках, так і внутрішньомовних явищ, спричинених мовно-культурною політикою радянського керівництва. Головну стратегічну мету цієї політики визначала утопійна Марксова ідея майбутнього всесвітнього злиття націй і, відповідно, злиття національних мов, але після краху надій на перемогу всесвітньої революції більшовики змушені були обмежити реалізацію програми комуністичного інтернаціоналу кордонами тієї імперії, в якій захопили владу. На практиці впровадження в життя політики етно-культурної міксації в межах колишньої Російської імперії не могло означати нічого іншого, ніж продовження попередньої самодержавної політики асиміляції неросійських народів імперії.

Різниця між радянською й імперською практиками русифікації полягала лише у застосуванні різних асиміляційних методів, зумовлених відмінністю державних устроїв. Зосередивши в своїх руках всю повноту влади, підпорядкувавши тотальному контролю всі сфери життя, більшовицька партія здійснювала мовно-культурну асиміляцію в значно жорстокіших формах, ніж колишня царська адміністрація, а володіння всіма засобами масової інформації давало їй можливість приховувати злочинні методи нищення національних мов і культур під лицемірними гаслами “єдиної сім’ї народів”, “братерської дружби”, “пролетарського інтернаціоналізму” тощо.

Як і в часи Російської імперії, найбільшого тиску в “старшобратніх” обіймах зазнавали українці й білоруси, оскільки спорідненість їхніх мов з російською значно полегшувала завдання “злиття мов”. З початку 30-х років, після остаточного утвердження Сталіна на верхівці владної піраміди, почався спланований наступ на українську й білоруську мови, що полягав у втручанні в їх внутрішній розвиток, спрямований на 6 нищення самобутніх рис цих мов і зближення їх з російською мовою. Таким чином, засуджуючи на словах Валуєвський циркуляр, виданий колишнім царським урядом, більшовицьке керівництво у своїй мовно-культурній політиці здійснювало його практичну реалізацію.

Юрій Шевельов, дослідник мовної політики, яку провадили різні режими на українських теренах в першій половині двадцятого століття так визначав її специфіку за радянської доби:

“Урядове втручання взагалі, а в даному випадку з боку уряду, опанованого росіянами, у внутрішні закони мови було радянським винаходом і новиною. Ні поляки, ні румуни, ні чехи до цього не вдавалися, як не вдавалася царська адміністрація дореволюційної Росії. Вони всі обмежувалися на заходах зовнішнього тиску: забороняли вживати українську мову прилюдно, цілковито або частково; накидали державну мову через освітню систему; зваблювали українців своєю культурою й можливістю кар’єри; переселяли їх на неукраїнські території, а українські землі заселяли членами панівної нації тощо. Поруч цих “клясичних” метод радянська система встановлює контроль над структурою української мови: забороняє певні слова, синтаксичні конструкції, граматичні форми, правописні й ортоепічні правила, а натомість пропагує інші, ближчі до російських або й живцем перенесені з російської мови. Таким чином на радянській Україні конфлікт між українською і російською мовами перенесено з зовнішньої, позамовної сфери в середину самої мови. Боротьба відбувалася не тільки в людській психіці, а й у самій мові”.

Зазначена практика була впроваджена на початку 30-х років. Вся, майже без винятку, плідна праця мовознавців 20-х років була оголошена „шкідницькою й націоналістичною”, „спрямованою на відрив української мови від російської”, а видання тих років, у тім числі „Український правопис” 1928 р., академічний „Російсько-український словник”, що встиг вийти до літери „П”, термінологічні словники були заборонені.

6 квітня 1933 р. за наказом нового керівництва Наркомосу України було організовано комісію під головуванням А. Хвилі „для перевірки роботи на мовному фронті”. Завданням комісії було — “очистити теоретичний фронт від усього буржуазно-націоналістичного сміття, повести дійсно пролетарськими шляхами 7 творення української наукової термінології, виправити українську фразеологію, український правопис”.

Головним звинуваченням, висунутим комісією до українського правопису 1928р., термінологічних словників Інституту української мови та низки мовознавчих праць попередніх років було звинувачення у створенні “штучного бар’єру між українською і російською мовами”.

Фактично цю ж мету переслідувало й впровадження таких змін, внесених до правопису, як “усталення правописних форм з ліквідацією паралелізмів, архаїзмів, провінціалізмів”, “спрощення правописних правил” та “цілковите перероблення невірних, політично шкідливих розділів про правопис “чужих слів” та власних імен (III і IV розділи)”.

Причиною “політичного шкідництва” у написанні іншомовних слів за нормами правопису 1928 року була прийнята правописною комісією під головуванням М. Скрипника західноукраїнська традиція відтворення слів, запозичених або безпосередньо з німецької та інших європейських мов, або за посередництвом польської мови у фонетичних і граматичних формах, що відрізнялись від форм відповідних слів у східноукраїнському варіанті літературної мови, де їх написання відтворювалось згідно з російською традицією.

Так, з приводу заміни м’якого л у словах іншомовного походження (аероплян, баляда, лябораторія, плятформа та ін. ) на тверде л Андрій Хвиля писав : “треба зазначити, що таке пом’якшення “л” відривало українську мову літературну від живої мови, орієнтувало українську мову літературну не на мовну практику багатомільйонних українських мас на Радянській Україні, а орієнтувало цю мову на галицьку мовну практику, яка далека багатомільйонним працюючим масам Радянської України”.

Тими ж мотивами пояснювалось і скасування літери ґ у словах іншомовного походження.

Авторитарно впроваджена зміна низки інших норм Харківського правопису загрожувала розвитку української літературної мови як незалежного мовного утворення. Так, із звинуваченнями у впровадженні архаїчних форм та провінціалізмів, які буцімто “відривали українську літературну мову від живої 8 української мови і вбивали клин між українською та російською мовами”, з правопису 1928р. було усунуто форми двоїни (дві книзі, три вербі, дві хати, три квітці, дві руці та ін.), вживання знахідного відмінка у словосполученнях бачу молодиці, веду хлопці, дивлюся на піонерки, правило, згідно з яким “українські географічні назви треба віддавати на письмі в їх народньо-історичній формі”, форми з початковим пів-: півтретя, півчверта, півп’ята, півшоста, півсьома та низку інших правил.

Та ж тенденція до усунення питомих рис української мови, що відрізняли її від російської, простежувалась і в запровадженій у 1933 р. ліквідації паралельних форм, вживання яких дозволяв правопис 1928 р. Так, з двох паралельних форм статтів і статтей комісія залишила тільки статтей , з паралельних форм бабів і баб, хатів і хат, губів і губ, - тільки форми баб, хат, губ, з паралельних словотвірних варіантів становисько — становище, огнисько — огнище, гноїсько — гноїще надала превагу утворенням із суфіксом –ище, паралельні форми давального і місцевого відмінків однини іменників другої відміни святові — святу, серцеві — серцю, сонцеві — сонцю, у русі — у рухові обмежила формами на –у(ю), спільними з російськими.

А. Хвиля наводить ще низку форм як питомих, так і запозичених слів, які комісія відкинула, оскільки вони “вносили штучне відмежовування певних елементів української мови від російської мовної практики”. У дієсловах, які згідно з правописом 1928 р., мали префікс з-, що відповідало українській вимові (зформувати, зфабрикувати, зфотографувати і под.) його було замінено на спільне з російським початкове с- (сформувати, сфабрикувати, сфотографувати і под.), написання слів іншомовного походження бакханка, барбаризм було замінено на вакханка, варваризм, уніфіковано з російським написанням претенсія, іхтіосавр, бронтосавр, бальсам і под.(відповідно узаконювались претензія, іхтіозавр, бронтозавр, бальзам і под.), радіюс, консиліюм, медіюм, Маріюполь і под. (відповідно радіус, консиліум, медіум, Маріуполь і под.). 9

У зміненому правописі було узгоджено з російським правила вживання великої літери, пунктуаційні норми, запроваджено російську граматичну термінологію.

Таким чином, як зазначає В.В. Німчук, “реформа 1933 року зачепила не просто написання, а віковічні традиції орфографії і, головне, оригінальність системи української мови”.

Нищівних ударів у цей же час зазнала школа термінознавства, яка склалась у попередній період. Після фізичної розправи з мовознавцями, що встигли укласти десятки термінологічних словників, проведене в 1933 р. «викорінення, знищення націоналістичного коріння на мовному фронті» цілковито змінило засади творення терміносистем.

У програмовій статті Андрія Хвилі, що засуджувала попередню працю Народного комісаріату освіти в ділянці термінології, було висунуто такі вимоги до партійних органів нагляду за термінологічною діяльністю:

1)припинити негайно видання всіх словників;

2)переглянути словники і всю термінологію;

3)провести уніфікацію технічної термінології з тою термінологією, що є в Радянському Союзі і вживана й на Україні;

4)переглянути кадри на мовному фронті і вигнати з цього фронту буржуазно-націоналістичні елементи;

5)переглянути український правопис та ін. .

Одразу після цього було спішно створено спеціальні бригади, завданням яких було переглянути заборонені термінологічні словники і замінити «націоналістичні» терміни «інтернаціональними».

Результатом роботи цих бригад стала низка виданих у 1934-1935 роках термінологічних бюлетенів, які визначили нові засади українського термінотворення на весь наступний радянський період.

Головне своє завдання укладачі бюлетенів вбачали в ліквідації термінології, створеної на питомо українській мовній основі. До всіх термінологічних словників, укладених в 20-тих роках, було висунуто однотипні звинувачення. Наприклад, у передмові Д. Дрінова і П. Сабалдира до «Математичного термінологічного бюлетеня»(К.,1934) праця укладачів «Словника математичних термінів» (Харків, 1931) оголошувалась «шкідницькою», спрямованою «по-перше, на відрив української наукової термінології від термінології, вживаної в усіх культурних 10 мовах, від термінології інтернаціональної» і, по-друге, на «штучний відрив української наукової термінології від наукової термінології російської мови».

Авторам “Словника математичних термінів” ставили в вину те, що вони переклали російський термін круг українським словом кільце, відповідно, туманность — мряковина, освещение — освіт, точка падания — падовище, часовой пояс — крило годинне, след — прослідок тощо.

Перекладені українською мовою слова бригади вилучали, заміняючи їх кальками з російської мови. В такий спосіб було репресовано всю термінологічну лексику, створену на україномовній базі. Масштаби нищення засвідчує великий обсяг бюлетенів, що публікували списки скалькованих термінів, впроваджених замість вилучених. Конкретні вказівки на кількість “виправлених” термінів містять і деякі передмови до бюлетенів. Наприклад, у передмові до “Виробничого термінологічного бюлетеня” (К., 1935) зазначалось, що “Словник виробничої термінології” (Харків, 1931), “мав в собі приблизно 40-50% слів (гнізд), які треба було переробити і виправити, щоб знищити в ньому шкідницьку виробничу термінологію”.

Cплановане владою втручання в лексичний склад і внутрішню структуру української мови, спрямовування її в бік максимального зближення з російською мало на меті перервати досягнуту в 20-х роках соборність української літературної мови, вилучити ті елементи, що ввійшли до неї із західноукраїнських діалектів і з галицько-буковинської літературної мови другої половини XIX — початку XX ст. У висновках комісій і партійних резолюціях демагогічно абсолютизувався вплив польської мови на західноукраїнську літературну мову, а вся діяльність мовознавців 20-х років, спрямована на розширення словникового складу літературної мови шляхом об’єднання різноговіркових елементів усіх українських земель, в тім числі західноукраїнських, безпідставно оголошувалася полонофільською. Так, зміни, внесені в 1933 році в український правопис, було зроблено, за словами А. Хвилі, “по лінії усунення всіх штучних правил, які було спрямовано на те, щоб повернути розвиток української мови в бік польської буржуазної культури”. 11

Аналогічні звинувачення було висунуто проти попередньої праці термінологів: “...самобутність, під маскою якої спотворювалась українська мова на ділянці термінологічній, спрямовувала розвиток української мови на буржуазні полоністичні шляхи”.

Таким чином, якщо російська мова в партійних настановах 1933 р. була оголошена “братньою” і до мовознавців було висунуто вимогу добирати в словниках усіх типів в українській частині слова “однозвучні” й “рівнозначні” з російськими, то вся самобутня українська лексика кваліфікувалась як штучно створена і взорована на польську мову, причому звинувачення термінологів у впровадженні полонізмів набували зловісного політичного характеру: “...Особливо характерна заміна в словнику фізичних термінів цих термінів (йшлося про слова “однозвучні” й “рівнозначні” з російськими та білоруськими — Л.М.) маловідомими або й зовсім невідомими трудящим масам УСРР полонізмами (політичний сенс цього полонофільства ясний — змикання з польським фашизмом)”.

У зв”язку з цим важко погодитися з російським соціолінгвістом В.М. Алпатовим, який вважає „абсурдним” твердження, висловлене в одному із зарубіжних підручників з соціолінгвістики щодо існування в СРСР спеціального декрету, згідно з яким нові технічні терміни в мовах національних меншин мали запозичуватись лише з російської мови. Висновки термінологічних комісій і відповідні резолюції Народного комісаріату освіти в 1933–1934 роках, які забороняли впроваджувати в українську термінологію будь-які нові терміни поза посередництвом російської мови, лишались чинними протягом усього радянського періоду.

Подібна “чистка” була застосована не тільки до термінологічних словників, а й до усіх інших лексикографічних праць, зокрема до академічного “Російсько-українського словника”, який встиг вийти до літери „П”. Цей словник, що його упорядковувала й видавала під керівництвом А. Кримського і С. Єфремова Постійна комісія для складання словника живої української мови Української академії наук, не без підстав 12 вважається досі неперевершеним за якістю зібраного в українській частині лексичного матеріалу. Перевага цього словника порівняно із словником Б. Грінченка полягала в тому, що академічна праця зафіксувала лексичне багатство уже розвинутої поліфункціональної літературної мови. Як зазначали в передмові упорядники словника (В.М. Ганцов, Г.К. Голоскевич, М.М. Грінченкова), він “в українських своїх перекладах живовидячки відбиває той великий поступ, що зробила українська літературна мова протягом останніх десятиліттів, а надто останніх років, коли вона сталася органом широкого культурного і державного вжитку. В цьому редакція вбачає найбільшу вагу цього словника супроти попередніх, що обмежувалися мало не на самому етнографічному матеріалі та на словах давнішої народної (теж переважно народницько-етнографічної) літератури”.

З тавром “націоналістичного” словник було заборонено і видані чотири його томи зникли з усіх бібліотек. Припинилась уся попередня діяльність з укладання словників різних типів, вона обмежилась підготовкою одного словника — російсько-українського.

Укладений в новоствореному Інституті мовознавства С. Васильківським і Є. Рудницьким “Російсько-український словник”, що вийшов у Києві в 1937 році, дістав таку характеристику від Юрія Шевельова:

„Словник цей стоїть далеко від вимог, що звичайно ставляться до академічних словників, він стоїть далеко і від свого попередника, академічного словника 1924-1933 р. Розмір його досить обмежений, 890 сторінок малого формату, семантичний поділ в межах словникового гнізда відсутній або дуже спрощений, фразеологія не опрацьована і, − може найголовніше, − посилань на джерела зовсім нема, що широко відкриває можливість довільного добору відповідників до російських слів. Виразно видно, що впорядники найбільше дбали за те, щоб виключити всі „класово ворожі” слова, але не проминути слів „революційних”. Ясно, що перед ними стояла примара „буржуазного націоналізму”, і за всяку ціну вони намагалися цього збочення уникнути. Де була найменша змога, вони вибирали (або впроваджували) слова, близькі до російських, лишаючи поза межами словника ті синоніми, що могли б збити їх з накресленого шляху. Це було тим легше зробити, 13 бо впорядники взагалі уникали синоніміки, щоб у споживача, боронь Боже, не творилося враження, що українська мова може бути багатшою на слова і семантичні відтінки, ніж російська”.

Подібними принципами керувались і упорядники сумнозвісного „зеленого” (за кольором обкладинки) „Російсько-українського словника”, виданого в Москві у 1948 р., який було укладено переважно на засадах калькування російської лексики.

У передмові до нього наголошувалось «всестороннее благотворное влияние великого русского языка», якого зазнала українська літературна мова протягом свого історичного розвитку і зазначалось, що «украинский народ под руководством Коммунистической партии разгромил подлые, враждебные происки буржуазных националистов, направленные на разрыв дружбы и братства народов СССР, и очистил свой язык от националистических искажений».

В українській частині реєстру словника 1948 року значна частина питомої української лексики, представленої в словнику 1924 — 1933 років, була або зовсім вилучена, або відсунута на другу позицію, після слова, спільного з російським. Масштаби лексичних втрат і безпрецедентної уніфікації реєстру українських слів, штучно підігнаних під російські, можна буде виявити після проведення спеціального порівняльного дослідження праці лексикографів 20-х років із словником 1948 року.

Критики зазнали й видані у 20-х роках переклади. Так, мову українських перекладів творів Леніна Наум Каганович кваліфікував як “спотворену і перекручену націоналістами”, внаслідок чого “зміст творів Леніна сфальсифікований і брутально перекручений”. Такі серйозні політичні обвинувачення, а фактично вирок для перекладачів Н. Каганович висував лише на підставі перекладу російських слів свобода, раскол та деяких інших українськими відповідниками воля, розлом, а не спільними з російською мовою словами свобода, розкол.

Втручання у внутрішній склад української мови не обмежувалось правописом і лексикою. Воно поширювалось і на інші 14 мовні рівні, зокрема на словотвір і синтаксис. У цій ділянці намагання волюнтаристського спрямування розвитку мови в бік її зближення з російською становили особливо велику загрозу для її майбутнього, оскільки поціляли в саму серцевину живої мови як незалежного утворення, здатного до самооновлення й самовідтворення.

Друге число журналу “Мовознавство” за 1934 р. у рубриці “Хроніка НДІМ (Науково-дослідного інституту мовознавства) 1933-1934” містить інформацію про низку доповідей, заслуханих протягом другої половини 1933 р. у відділі української мови з приводу “великого національного шкідництва в питаннях словотвору української мови.” Всього було розглянуто понад 15 словотвірних моделей, властивих українській мові й кодифікованих у працях мовознавців 20-х років. Тепер їх було вилучено з тавром „проявів націоналістичного шкідництва” й адміністративним шляхом замінено російськими словотвірними моделями.

Не обійшли увагою погромники від науки і дослідження з синтаксису. Працю Сергія Смеречинського “Нариси з української синтакси в зв’язку з фразеологією та стилістикою” наводив серед прикладів “шкідництва на мовному фронті” Андрій Хвиля у цитованій вище публікації. Г.О. Сабалдир у першому числі журналу “Мовознавство” за 1934 р. затаврував її як “вияв класової ворожості націоналістично-буржуазного мовознавства”, “чимале кільце в цілому ланцюгу націоналістичного шкідництва”, а працю О.Б. Курило “Уваги до сучасної української літературної мови” назвав “ворожим нам” твором, “синтезом націоналістичних і фразеологічних правил”. В аналогічному контексті було згадано і Євгена Тимченка.

Нищівної критики зазнала передусім орієнтація цих авторів на народну мову і мову пам’яток як головні джерела для усталення норм літературної мови. Навіть мову українських письменників ХІХ ст., що на них посилається С. Смеречинський, автор погромницької статті критикує з класових позицій: “У мові Квітки й поверховому дослідникові впадає в очі оте підроблювання під мову заможного, куркульського селянства... Мова Куліша — це мова літературна, але з виразною познакою особи автора, його класових буржуазних нормалізаторських 15 смаків”. Вкрай агресивно викладені звинувачення, висунуті до автора “Нарисів з української синтакси”, вимоги знищити його працю, бо “важко, мабуть, найти виразніший націоналістичний твір в українському мовознавстві, ... де так чітко й войовниче сформульовані ідеї українського фашизму в мовознавстві”, спирались фактично лише на трьох суто мовних, далеких від політики рекомендаціях С. Смеречинського обмежити вживання в українській мові синтаксичних форм з орудним присудковим, конструкцій на -но, -то з дієслівними формами минулого й майбутнього часу і віддієслівних іменників на -ння, -ття.

Тавро “українського фашизму” було накладено на все мовознавство, на всі наукові видання Інституту української наукової мови і Науково-дослідного інституту мовознавства. “Загалом, як теорія, так і практика, що виходила останнім часом з стін ІУНМ і НДІМ, - проголошувалось на сторінках першого числа журналу “Мовознавство” за 1934 р., - була не чим іншим, як войовничою програмою українського фашизму в мовознавстві, спрямованою на те, щоб спинити буйний розвиток української мови, втиснути цей розвиток в рамки ХVІІІ-ХІХ століття, скерувати його на шлях буржуазного Заходу, відірвати від культурного й мовного розвитку наших братніх республік, зокрема РСФР”. Від цього часу перериваються й будь-які контакти українських учених із зарубіжними. Радянську науку відгороджено залізною завісою від “ворожого” “буржуазного” Заходу. “Запеклий ворог українського мовознавства — буржуазна індоевропеістика — в основному розгромлена” , - констатує те ж видання.

Масштаби антиукраїнського терору виразно засвідчує той факт, що уже в другій половині 30-х років молоде покоління українців було майже цілком позбавлене навчальної літератури з української мови. Були заборонені і шкільні підручники, зокрема популярна „Початкова граматика української мови” Олени Курило, і посібники для вищої школи — „Нариси історії української мови” П. Бузука, „Курс історії української мови. Вступ і фонетика” Є. Тимченка, колективний „Підвищений курс української мови” за редакцією Л. Булаховського, „Норми української літературної мови” О. Синявського. Внаслідок цього студенти філологічних факультетів залишилися без будь-яких 16 посібників як з історії української мови, так і з сучасної літературної мови.

Таким чином, у 1933 р. більшовицькі вожді, стероризувавши українство шляхом штучно організованого голодомору і застосувавши репресії проти інтелігенції, підірвали потужну соціальну базу української мови, після чого змогли повернутися до старої імперської практики асиміляції.

Після розгрому мовознавчих інституцій 20-х років, фізичного знищення або довготривалого ув’язнення мовознавців, заборони створених у ті роки лексикографічних, термінологічних та інших праць як “ворожих” і “націоналістичних”, радянське керівництво запровадило в Україні керовану з Москви і повністю контрольовану партійним апаратом мовну політику, яка, хоч і з тимчасовими послабленнями, лишалась чинною до кінця 80-х років. Тоді ж було усталено ідеологічну базу діяльності інституцій, призначених для відстежування й спрямовування мовних процесів.

Напрям мовознавчих досліджень в УРСР надалі мали визначати такі три головні постулати:

1. Теза про “благотворність” впливу російської мови на українську, потребу зближення двох “братніх” мов і “гармонійність” українсько-російської двомовності.

2. Теза про необхідність формування спільного лексичного фонду мов народів СРСР.

3. Вимога широкого впровадження інтернаціоналізмів.

При цьому два останніх постулати так само, як і перший, було підпорядковано завданню уніфікації національних мов за російським зразком, оскільки в процесах формування спільного лексичного фонду мов народів СРСР і запозичення з інших мов роль мови-посередника відводилась російській.

У резолюціях комісій Народного комісаріату освіти з перевірки роботи на “мовному фронті” попередня діяльність наукових інституцій проголошувалась “контрреволюційною”, що виявлялось “на теоретичній ділянці — в націоналістичній теорії самобутності розвитку української мови, в пропаганді відриву її від загального процесу мовного будівництва в СРСР, а насамперед — відриву від мови російського пролетаріату; у відкиданні інтернаціональних термінів у мові, що прикривалося націоналістичною теорією “народності”. 17

У тих же резолюціях було чітко визначено “правильні методологічні засади укладання російсько-українських словників”, які полягали у вимозі “у жодному разі штучно й тенденційно не обминати спільних для обох мов елементів (слів), зокрема й слів інтернаціонального походження”.

Резолюції проголошували, що відтепер дотримання “правильних методологічних засад” діяльності мовознавчих інститутів контролюватиме партійний провід, під керівництвом якого буде переглянуто й перебудовано плани науково-дослідної роботи “на базі глибокого опрацювання і усвідомлення їх в світлі марксистсько-ленінської методології”, переглянуто склад науково-дослідних інститутів, курсів українізаторів, перекладачів, літредакторів і іншого мовно-літературного персоналу видавництв та “очищено його від націоналістичних класово-ворожих елементів”, посилено “політичне виховання мовних робітників”.

На особливу увагу заслуговує останній з перерахованих заходів. Резолюція наказувала „покласти край практиці відриву загальнополітичної редактури від мовної, запровадивши в принципі єдиноосібну авторську і редакторську відповідальність за єдність змісту і форми літературного твору”.

Цей пункт започаткував суворе цензурування не тільки змісту друкованої продукції, а й самої мови. Відтак радянська влада проголосила ідеологічно небезпечною українську мову як таку і взяла на себе роль пильного наглядача за її дальшим розвитком (якщо практику обмеження мовних ресурсів і спрямовування їх на злиття з іншою мовою можна назвати розвитком).

Аналогічну мовну політику було застосовано в 30-х роках і до білоруської мови. Правописна реформа 1933 р. впровадила в білоруську мову близько 30 фонетичних і морфологічних особливостей, живцем взятих з російської і до того не вживаних у білоруській мові. Від цього часу почалося й активне зросійщення білоруської лексики і фразеології шляхом відповідного скеровування лексикографічної практики.

Політику внутрішнього зросійщення української мови загальмували політичні події 1939 року — об’єднання УРСР із 18 західноукраїнськими областями, де вживання української мови відзначалось соціальною й функціональною повнотою і де суспільство чинило сильний колективний опір русифікації.

Дещо поліпшився стан української лексикографії у 50-х роках. Більший за обсягом, порівняно із „Російсько-українським словником” 1948 р., фонд питомої української лексики ввійшов до 6-томового “Українсько-російського словника”, який вийшов у Києві в 1953-1963 рр., проте словник зафіксував і велику кількість прямих запозичень і кальок з російської мови, що потребує спеціального вивчення.

Як відомо, з початку 1960-х років Україна пережила десятиліття культурного ренесансу. Після розвінчання культу Сталіна й пов”язаної з цим лібералізації режиму в республіці з”явилась ціла плеяда талановитих молодих митців, що дістали назву „шістдесятників”. Характерною рисою культурного життя цієї доби було звернення до спадщини 20-х років, намагання повернути викреслені імена, опублікувати твори письменників Розстріляного Відродження. Налагодженню міжпоколіннєвого зв’язку сприяли й безпосередні людські контакти з тими митцями, яким вдалося вижити в сталінських концтаборах і повернутися в Україну. Такою знаковою постаттю 60-х років став Б. Антоненко-Давидович, навколо якого гуртувалась талановита молодь. Великий суспільний резонанс мали виступи Б. Антоненка-Давидовича з різкою критикою мовної політики 30-х - 40-х років. Не меншого розголосу набуло критичне обговорення проблем стану української мови на конференції з питань культури мови, що відбулася в Київському університеті в 1963 р. Важко переоцінити ту роль у пробудженні національної свідомості в масово зрусифікованому соціумі, яку відіграла праця Івана Дзюби “Інтернаціоналізм чи русифікація ?”

У цей час було започатковано ряд фундаментальних праць з української мови, літератури, історії (шеститомний “Українсько-російський словник”, одинадцятитомний тлумачний “Словник української мови”, “Історія української літератури” в 2-х томах, шеститомна “Історія українського мистецтва”, багатотомна “Історія міст і сіл України”). Почалася публікація Української Радянської Енциклопедії, вийшла українською мовою “Енциклопедія кібернетики”.

Б. Антоненко-Давидович мав достатні підстави для високої оцінки праці мовознавців 1960-х років у статті „Літера, за якою тужать”, опублікованій в листопаді 1969 р.: „Останнім часом ми багато зробили в царині мовознавства, високо піднесли культуру нашої мови, присвятивши цій справі, зокрема, республіканську наукову конференцію 1963 року. А який величезний 19 кількісний і якісний поступ уперед зробили ми за ці роки хоч би й у словниковому ділі! В цьому легко переконатися, бодай порівнявши так званий у побуті „Зелений” — Російсько-українский словник нашого інституту мовознавства видання 1948 року і цьогорічний тритомний Російсько-український словник того ж самого інституту”.

Водночас процеси лібералізації суспільства в добу хрущовської відлиги не зачепили основних засад радянської мовно-культурної політики. Русифікація населення союзних республік лишалась її головним завданням, а відтак у відповідних загальносоюзних інституціях у 1950 – 1960-х роках перейшли до впровадження наступного етапу асиміляції.

Реформа освіти, проведена у 1958 р., ввела в законодавство положення про вільний вибір мови навчання і вільний вибір вивчення другої мови у російських школах, що закріпило панівне становище російської мови в системі шкільної освіти.

У 1960-х роках відбувалось кількісне зниження україномовних книжкових видань, які впали з 80 % у 1950 р. до 66 % у 1963 р. Загалом україномовна книжкова продукція в СРСР у 1963 р. становила 3321 назву, близько 4,3 % при 17 % українського населення. Аналогічна тенденція спостерігалась в галузі періодичних видань. У 1960-х роках на російську мову поступово перейшла значна кількість видань наукової періодики. Так, у 1967 р. російськомовні наукові журнали й періодичні збірники, видані в УРСР, кількісно вже переважали україномовні (відповідно перших виходило 197, других — 126).

У цей же час з московського центру надходить вказівка про поширення нової пропагандивної тези, згідно з якою функції російської мови в СРСР уже не обмежується роллю засобу міжнаціонального спілкування — вона проголошується другою рідною мовою неросійських народів СРСР. Спершу ця теза поширюється в лінгвістичній літературі й публіцистиці, а в 1961 р. її канонізує Микита Хрущов, ввівши в текст своєї доповіді на ХХІІ-му з’їзді КПРС. “Не можна не відзначити, - сказав він, - зростаюче прагнення неросійських народів до оволодіння російською мовою, яка стала фактично другою рідною мовою для народів СРСР, засобом їх міжнаціонального 20 спілкування, залучення кожної нації і народності до культурних досягнень всіх народів СРСР і до світової культури. Процес добровільного (підкреслення моє. — Л.М.) вивчення російської мови, що відбувається в житті, має позитивне значення для розвитку міжнаціонального співробітництва”.

Оскільки доповідь першого секретаря КПРС виконувала роль матриці для засобів масової інформації і сфери гуманітарних наук, теза про російську мову як другу рідну мову, попри очевидну неможливість її наукового обґрунтування, стає обов’язковою в офіційному мовознавстві союзних республік.

На початку 60-х років у системі Академії наук СРСР було створено Наукову раду з проблеми “Закономірності розвитку національних мов у зв’язку з розвитком соціалістичних націй”. Своїм головним завданням Наукова рада проголошувала координацію соціолінгвістичних досліджень в СРСР. Однак наукове вивчення різних аспектів відносин мови й суспільства стосувалось лише російської мови. У 1960-х роках в російському мовознавстві з”явилась низка праць, присвячених дослідженню змін, що відбулись в російській мові після 1917 р., вивченню некодифікованих форм мовлення — жаргонів, арго, просторіччя. На базі масового соціолінгвістичного опитування у 1968 р. була створена чотиритомна праця „Русский язык и советское общество”, яку вважають основоположною для виникнення Московської школи функціональної соціолінгвістики. Натомість в національних республіках, зокрема в УРСР, опрацювання соціолінгвістичної проблематики було підпорядковано політичним цілям подальшого зміцнення позицій російської мови і звуження функцій місцевих національних мов. Відповідну спрямованість завдань Наукової ради „Закономірності розвитку національних мов у зв”язку з розвитком соціалістичних націй” виразно ілюструвала її програма, опублікована в передовій статті першого числа журналу „Вопросы языкознания” за 1962 рік. Як засвідчував текст програми, головне завдання ради полягало у створенні теоретичної бази для форсованої русифікації ряду республік. Після загальної фрази про “повне рівноправ’я всіх народів і мов в СРСР” у програмі далі доводилось, що насправді “рівноправ’я” не для всіх рівне. Існують мови більш рівноправні і менш рівноправні, оскільки “сфера їх подальшого функціонування далеко не однакова”. На цій підставі мови народів СРСР розподілялись на перспективні і неперспективні. До перших було зараховано, крім, звичайно, 21 “великої російської мови”, вірменську, грузинську, латиську, литовську і естонську мови. Решта мов потрапляли в розряд неперспективних.

Показово, що до перспективних було віднесено ті мови, носії яких виявляли національну солідарність і чинили сильний колективний опір русифікації, не переходячи на російську як мову щоденного спілкування. Неспроможність витіснити зазначені мови з базових сфер функціонування змушувала імперську владу поважати їх і саме на цій підставі заносити до перспективних: “Вони виконують весь комплекс функцій літературних мов, тобто обслуговують всі сфери життя й діяльності даних народів”.

Натомість там, де русифікація досягла помітних успіхів, колонізатори поспішали утвердитись остаточно, хоча відверто назвати нації й мови, що, на їх думку, вже не мали шансів на майбутнє, наважились тільки стосовно національних меншин Російської Федерації.

Таким чином, українська й білоруська мови, а також азербайджанська і мови республік Середньої Азії були виключені з групи перспективних, а низка наступних пунктів програми, зокрема перелік її завдань, свідчив, що для “близькоспоріднених мов” сплановано завершальний етап влиття у “велику російську” мову. Наприклад, один із пунктів анкети, яку союзна Академія пропонувала поширити “серед спеціалістів-мовознавців, педагогів і в широких колах інтелігенції”, було сформульовано так: “Якими є перспективи і можливості об’єднання близькоспоріднених літературних мов?”, а серед першорядних визначалось завдання вивчити “процеси розвитку живої розмовної російської мови... в старих міських центрах в умовах споріднено-мовного оточення (наприклад, в містах України і Білорусії)”. До відверто асиміляторських належало й завдання посиленого вивчення російської мови в республіках, зокрема, вивчення “шляхів розвитку утворення інтернаціонального фонду (загального й регіонального) в мовах народів Радянського Союзу: порівняльної вживаності різних категорій російської лексики, типів відхилень від нормального російського слововжитку”.

Цікаво, що так відверто викладені в передовиці головного мовознавчого органу імперії завдання русифікації викликали, очевидно, небажаний резонанс чи то в академічних, чи то в адміністративних колах республік. У всякому разі уже в четвертому числі „Вопросов языкознания” за 1962 р. передова стаття починається з іншої партійної цитати, де констатується, що „стирання національних відмінностей, особливо мовних 22 відмінностей, - значно триваліший процес, ніж стирання класових меж”, а щодо попередньої мовознавчої програми радикального стирання національних меж зазначено, що в ній “одержали дещо схематичне й суб’єктивно-оцінне висвітлення перспективи й долі розвитку різних мов народів СРСР, а також відобразились до деякої міри поспішні тенденції рекомендаційного характеру відносно функції російської мови в культурному й суспільно-політичному житті окремих мов Радянського Союзу”.

Проте в Україні мовознавчий істеблішмент запопадливо поспішав виконувати партійні настанови. Директор Інституту мовознавства АН УРСР І.К. Білодід уже в 1962 р. публікує працю “Російська мова — мова міжнаціонального спілкування народів СРСР”, сповнену фальшивих тез про “різноманітну допомогу російської мови в розвитку літературних мов соціалістичних націй”, про “ще значнішу є роль російської мови в даний час — у період розгорнутого будівництва комунізму, що характеризується наступним зближенням соціалістичних націй на їх шляху до досягнення повної єдності”, про російську мову як “спільну мову міжнаціонального спілкування народів СРСР, їх другу рідну мову” тощо.

Подібно, як “творчу допомогу російської мови”, трактує І.К. Білодід і внутрішньомовні процеси — масове проникнення в українську мову російської лексики, поширення кальок з російської мови, запозичення іншомовної термінології лише за посередництвом російської мови. Ця частина праці, присвячена аналізові конкретного мовного матеріалу, так само може бути зразком радянських “новоязівських” фальсифікацій. Наприклад, таке згубне для словотворчої активності мови явище, як копіювання словотворчих моделей іншої мови, Білодід пояснює в такий спосіб: “Російська мова сприяє активізації творчих лексико — і фразеологоутворювальних та структурно-компонентних засобів української мови, внаслідок чого за моделями російського словотворення в українській мові одночасово створюються нові слова, словосполучення і фразеологізми, наприклад: прилунение — примісячення, прилуниться — примісячитися, приводниться — приводнитися, предприятие — 23 підприємство, железопрокатный — залізопрокатний та ін”.

Дещо обережніше науковець трактує факти мовних змін, які відбуваються в західноукраїнських областях. „Спостереження показують, - пише він, - що деякі слова в мові населення цих областей, відомі раніше з інших мов і які тепер заміняються словами з рідної мови, засвоюються спочатку в їх російському озвученні, а потім і в українському, наприклад: площадка, нормировщик, грузчик, отпуск, клепка, станочники, леспромхоз, баня та ін”. Як бачимо, підміна понять тут здійснюється через завуальоване протиставлення колишніх запозичень (йдеться, безперечно, про полонізми) новим російським, що інтерпретуються як „рідномовні”.

Показовими є й спроби Білодіда довести канонічну в радянському мовознавстві тезу про “взаємодію” національних мов з російською, яка вживалася з тією ж пропагандивною метою приховати реальність потужного однобічного впливу російської мови. Ілюстрації “взаємних” українсько-російських впливів у праці І.К. Білодіда обмежується коротким переліком запозичення в російську мову таких українських лексем: вареники, бублики, черевички, хутор, борщ, бурак, кожух, сечка, покрышка, тысячница, хата-лаборатория, пятисотенница, девчата, девчина, хлопец, парубок, косовица”.

На початку 1970-х років московське компартійне керівництво вирішило, що процеси етномовної міксації, принаймні в УРСР і БРСР, досягли тієї межі, коли „друга рідна мова” фактично перейняла всі функції питомих рідних мов — української і білоруської, відтак процес „стирання національних відмінностей” у цих республіках можна вважати завершеним.

У звітній доповіді XXIV-му з’їзду КПРС 30 березня 1971 р. Л. Брежнєв висунув тезу про постання нової історичної спільноти — радянського народу. Ширше він обґрунтував це положення у доповіді, присвяченій 50-річчю СРСР 21 грудня 1972 р..

Введення поняття нової історичної спільноти, в якому радянський народ виступав як наднаціональна єдність, визначила мовно-культурну політику доби Брежнєва, яка наблизилась до практики посиленої русифікації 1930-х років.

Чергова кампанія боротьби з українським буржуазним націоналізмом почалась з кадрових змін у партійному керівництві 24 УРСР. У травні 1972 р. П. Шелеста на посту першого секретаря ЦК Компартії України замінив В. Щербицький, що оцінював добу свого попередника як період “помітного пожвавлення націоналістичних елементів, інспірованого зарубіжними антирадянськими центрами”.

У період правління В. Щербицького (1972 - 1988) „гармонія” російсько-української двомовності в сфері партійного офіціозу дістала своє логічне завершення. В. Щербицький впровадив російську мову в практику офіційного спілкування партійної й адміністративної верхівки УРСР, відмовивши українській навіть у тій суто декоративній функції калькування московського партійного новоязу, яку вона мала в попередній період.

Партійна формула Микити Хрущова щодо російської мови як „фактично другої рідної мови для народів СРСР”, яку ці народи „добровільно вивчають” у промовах В. Щербицього зазнала невеликих, однак істотних коректив — тепер російська мова проголошувалась рідною для українців по праву (звичайно, без уточнення, згідно з яким правом). Так, в одному з виступів В. Щербицький стверджував: „Сьогодні в процесі культурного будівництва, як ніколи, підвищується роль і значення російської мови, яка по праву є другою рідною мовою у нас в республіці і яка стала загальновизнаним засобом взаємного спілкування всіх націй і народностей СРСР” (підкреслення моє — Л.М.).

1970-ті роки історики визначають як “період безжального викорінення всього, що містило хоча б найменший натяк на українську самобутність”. Антиукраїнська мовно-культурна політика в усіх галузях суспільного життя поєднувалась із терором, розв’язаним проти опозиційної режимові інтелігенції. У цей час було стероризовано всіх учасників руху опору 60-х років. На початку 1972 р. радянські спецслужби провели масові політичні арешти, ув’язнивши багатьох діячів Руху опору 1960-х років. Проте й після цього режимові не вдалося првністю придушити національно-визвольну боротьбу. В другій половині 1970- років правозахисники утворили Українську Гельсінську групу, члени якої — Євген Сверстюк, Микола Руденко, Олекса Тихий, Олесь Бердник, Володимир Романюк та інші передавали на Захід інформацію про порушення прав людини в СРСР, виступали 25 із заявами, петиціями, зверненнями, поширювали в самвидаві публіцистичні твори.

У 1970-х — першій половині 1980-х років русифікація всіх сфер життя — освіти, науки, виробництва, засобів масової інформації, культури — відзначалась особливою інтенсивністю.

У 1978 р. була видана Постанова ЦК КПРС про посилення вивчення i викладання російської мови та літератури, у 1983 р. — Постанова про посилене вивчення російської мови, поділ класів в українських школах на дві групи та підвищення заробітної плати вчителям російської мови на 15%.

У системі Академії наук було розширено опрацювання спеціальних програм з теми “Роль російської мови як засобу міжнаціонального спілкування”. I в центрі, і в союзних республіках з’являється низка праць, присвячених “розкриттю суспільних функцій російської мови як мови міжнаціонального спілкування i єднання народів СРСР”, зокрема тільки в Києві виходять такі праці: “Ленинская теория национально-языкового строительства в социалистическом обществе” I. Білодіда (К., 1972), його ж “Язык и идеологическая борьба” (К., 1974), його ж “Всяк сущий в ней язык...” (К., 1981), “Русский язык — язык межнационального общения народов СССР” (К., 1976), “Русский язык — источник обогащения языков народов СССР” (К., 1978), “Функционирование русского языка в близкородственном языковом окружении” (К., 1981), “Культура русской речи в национальных республиках” (К., 1984) та iнші.

В останнє десятиліття існування Радянського Союзу українські русисти уже могли звітувати партійному керівництву про успішне виконання всіх трьох настановчих завдань мовної політики, спланованої Москвою для УРСР ще на початку 1930-х років — усталення практики необмеженого впливу російської мови на українську і трактування відповідних процесів як „благотворних” для української, сформованість в українській мові за посередництвом тієї ж російської лексичного фонду, спільного з мовами інших республік, та запозичення численних інтернаціоналізмів. Автори виданої в Києві у 1976 р. праці „Русский язык — язык межнационального общения и единения народов СССР” писали:

“Уже в наш час створено спільний для багатьох мов мовний фонд, перш за все фонд соціалістичних інтернаціоналізмів, що сприяє розвиткові взаєморозуміння i співробітництва”. Вживані в працях, присвячених розглядові спільного лексичного 26 фонду та шляхів його формування, терміни "взаємодія", "взаємовпливи", "взаємозбагачення" лише маскували справжню суть мовних процесів в Україні, що виявлялись у нівеляції специфічних особливостей української мови i максимальному наближенні її до російської.

Згідно з керівною партійною вказівкою про утворення нової історичної спільноти — радянського народу директор Інституту мовознавства АН УРСР акад. І.К. Білодід обґрунтував характеристичні мовні риси цієї спільноти, що полягали у „єдиних принципах розвитку національних мов” „у сполученні з дією мови міжнаціонального спілкування”.

Скорочуючи зовнішні сфери вживання української мови, партійне керівництво посилило пильність і на внутрішньому „мовному фронті”. Війна Комуністичної партії СРСР з українською мовою у 1970-х роках за безоглядністю й брутальністю застосовуваних методів наблизилась до погромницьких кампаній 1930-х років, відрізняючись від них лише тим, що провадилась не фронтально, „вичищаючи” від „буржуазних націоналістичних елементів” усі мовні стилі, а зосереджувалась на художній літературі. Це було закономірно, оскільки за сорок років, що минули від початку втручання комуністів у розвиток української мови, її діловий і науковий стилі вже було уніфіковано за російським зразком. Так, у „Курсі історії української літературної мови” критично оцінювались рекомендації лексикографів 20-х років у царині ділової мови і зазначалось, що „в українській мові здавна встановилася традиція вживання ділової лексики , спільної з російською мовою або близької до неї граматичною будовою. Внаслідок цього з практики поступово вийшли з ужитку слова, що суперечили такій історично виправданій традиції, як наприклад оповістка, платій і виплатник, ручальник, домопосілість, засиновлення, задочерення, мешкати (особи, які мешкають у містах), вступний (журнал вступних паперів), виступний (журнал виступних паперів) і под. Вони замінилися словами повістка, платник, поручитель, домоволодіння, усиновлення, удочеріння, проживати (особи, які проживають у містах), вхідний (журнал вхідних паперів), вихідний (журнал вихідних паперів”).

Після настанов, впроваджених „Термінологічними бюлетенями” 1934 – 1935, років принцип калькування російської 27 лексики міцно усталився як основний у галузі творення українських наукових терміносистем. “Важлива ділянка наукової праці в галузі російсько-української мовної взаємодії, — зазначав I. Білодід, — уніфікація наукової термінології. Основні моделі цієї термінології (з індоєвропейськими, російськими основами) для обох мов є спільними. У виробленні i дальшому розвитку наукової термінології української мови російська мова відіграла велику плідну роль. За її моделями (шляхом прямих запозичень, словотвору тощо) збагачувалась i збагачується термінологія сучасної української літературної мови. Українською мовознавчою наукою була дана piшуча відсіч проявам архаїзації словника, надуманим утворенням, а також окремим спробам під виглядом “європеїзації” термінології витіснити з української мови терміни, які давно ввійшли до неї з російської мови або з її допомогою i натуралізувались в українській”.

Що ж до художньої літератури, то вона за самою своєю мистецькою природою протистоїть уніфікації, тому навіть у підневільних умовах такого тотального й жорстокого контролю, яким була радянська цензура, тим паче — цензура в УРСР, яка відстежувала не тільки ідейний зміст, а й мову літератури, творчі особистості з-поміж письменницького загалу завжди намагались відвоювати своє право на свободу самовираження як не на змістовому, то бодай на мовному рівні. Попри всі обмеження, які наклав режим на мистецтво слова, толеруючи українську літературу, як і саму українську мову, лише в суто декоративній функції, що мала засвідчувати світові „невиданий розквіт” національних культур в СРСР, українські письменники виходили за дозволені межі і передусім їм завдячуємо тим, що владі так і не вдалося позбавити українську мову її лексичного багатства й самобутності. Особливо велику роль у відродженні словесного мистецтва відіграло літературне покоління „шістдесятників”, до якого належали Ліна Костенко, Дмитро Павличко, Іван Драч, Микола Вінграновський, Валерій Шевчук, Євген Гуцало, Василь Стус, Василь Симоненко, Григір Тютюнник, Алла Горська, Євген Сверстюк, Михайлина Коцюбинська, Іван Дзюба, В’ячеслав Чорновіл, Іван Світличний, Володимир Дрозд та інші.

Царина художньої літератури і перекладу стала головним об”єктом останнього наступу КПРС на українську мову. Стиль офіційної літературної критики цього періоду наблизився до лексикону сталінської доби, відрізняючись від новоязу 30-х років 28 лише ширшим діапазоном звинувачень і деяким послабленням агресивності формулювань.

Ось перелік найпоширеніших обвинувачень літературних творів, якими рясніють сторінки партійної преси і літературно-мистецьких журналів 70-х років: аполітичність, ідейна обмеженість, позакласовість, абстрактний гуманізм, прояви антиісторизму, розпливчастість класових критеріїв, ідейно-художній примітив, неточні ідейні акценти, камерність, соціальна звуженість, літературщина, ідеалізування старовини, “козакофільська” романтика, гіперболізація козаччини, несучасність стилю, розмитість соціально-етичних характеристик героїв, нечіткість авторської позиції, дрібнотем’я, рафіноване естетство та інші.

Критика стосувалась і суто мовних проблем. Офіційна партійна установка на посилення боротьби на „мовному фронті” була дана в 1973 році, після усунення з поста першого секретаря ЦК Компартії України Петра Шелеста, з яким пов”язують певні тенденції до автономного курсу, що виявлялись і в мовно-культурній сфері. Але, судячи з публікацій в пресі й періодичних виданнях, протидія мовно-культурній політиці П. Шелеста і підготовка до кампанії “чистки” української мови почалась ще до зміни влади в 1972 р. Початок її припадає, очевидно, на кінець 1969 р. і пов’язаний з виступами представників мовознавчих інституцій. Одним з перших був різкий випад заступника директора Інституту мовознавства АН УРСР Віталія Русанівського проти Б. Антоненка-Давидовича.

У цитованій вище статті “Літера, за якою тужать”, опублікованій в “Літературній Україні” 4 листопада 1969 р., Б. Антоненко-Давидович висунув пропозицію повернути до української абетки вилучену з неї у 1933 р. літеру ґ. Характерно, що редакція “Літературної України” наважилась надрукувати статтю, хоча й застрахувалась приміткою “стаття Б.Антоненка-Давидовича друкується порядком обговорення”.

Проте дискусії не відбулося. Реакція мовознавчого офіціозу на пропозицію письменника була швидкою й безапеляційною. У відповіді Б. Антоненкові-Давидовичу, опублікованій в “Літературній Україні” 28 листопада того ж року, заступник директора Інституту мовознавства АН УРСР Віталій Русанівський назвав питання про повернення літери ґ “анахронізмом”, що призведе до “невиправданих правописних ускладнень”, звинуватив письменника у “наявності грубих помилок щодо витлумачення історії літери ґ і заявив, що постанова НКО 1932 року 29 про “переробку правопису” була цілком слушною і перегляду не потребує.

Стаття В. Русанівського відкидала саму можливість дискусії з приводу порушеної проблеми. Редакція “Літературної України” була змушена визнати, що “поділяє думку” В. Русанівського.

Невдовзі, 5 грудня 1969 р., в тій же газеті з’явилась стаття мовознавця Алли Коваль “Інтерпретація мовної дійсності чи недогляд? (Автор-редактор-читач)”. Стаття була виразно замовною, із завданням нагадати редакторам, що вони мають бути пильними у здійсненні наглядової функції не тільки щодо змісту, а й мови художньої літератури. Водночас приклади невдалих слововживань і будови речень, які наводила А. Коваль, обравши об’ктом критики твори двох талановитих письменників молодшого покоління — В. Дрозда і В. Близнеця, виглядали досить курйозно. Хоча А. Коваль, вимагаючи від редакторів “вимогливості і принциповості”, зауважувала, що вимогливість не має перетворюватись на “дріб’язкові причіпки і пустопорожнє переставлення слова з одного місця на друге”, її власні претензії до вживання у творах зазначених авторів таких образних словосполук, як захомучена бригадна хата, зчорнена селянська долина, пригнічена лампа, спечне дратливе місто, притчеві слова, червонодашний Поділ, або речень на кшталт “За спиною бійців, у темних кручах, басував неспокійний Буг, темна вода калатала в бики дерев’яного мосту, і той гудів здригаючись, як туга тятива” демонстрували не що інше, як ті самі безпідставні причіпки.

Чергова кампанія боротьби з українською мовою не обмежилась сферою оригінальної художньої літератури. Не менш потужних ударів було завдано розвиткові перекладацької справи, що в 1960-х роках також пережила період ренесансу. В цей час до перекладацької діяльності долучилась ціла плеяда талановитих митців.

Уже один геній Миколи Лукаша підніс український переклад на неперевершені висоти майстерності, а, крім нього, на цій ниві працювали ще такі обдаровані перекладачі, як Григорій Кочур, Євген Попович, Анатоль Перепадя, Ростислав Доценко та інші. 30

Надзвичайно влучною є характеристика, яку дала Марина Новикова діяльності українських перекладачів: “Переклад у виконанні Кочура, його вчителів та соратників ставав своєрідною компенсацією минулого й теперішнього: трагічно деформованої і насильницьки обкраяної в своєму історичному розвиткові оригінальної української літератури. Він ставав і резервуаром для майбутнього: накопиченням тих мовних, стилістичних, образних, світоглядних ресурсів, з яких згодом могли б широко скористатися українські письменники. І хто знає, наскільки важче пережила б українська література десятиріччя по “відлизі”, якби її не підживлював — невидимо, та все ж незмінно — художній переклад такого рівня й такого самозречення?”.

З початком погромницької кампанії мова перекладів стала головним об’єктом критики, що засвідчило повернення до принципу партійних резолюцій 1934 року, які ввели цензуру не тільки на зміст, а й на мову літературних творів.

Посилення “інтернаціоналізації” літератури ознаменував пленум правління Спілки письменниківУкраїни “Інтернаціональні взаємозв’язки української літератури”, який відбувся 15 січня 1970 р. Уже в попередній інформації про підготовку пленуму В. Козаченко заявив про необхідність розглянути політику в перекладацькій справі, а О. Полторацький підкреслив, що особливої уваги заслуговують ”неправильні тенденції в сучасному перекладацтві, з яким йому, як редакторові “Всесвіту”, доводиться стикатися".

У виголошеній на пленумі доповіді Павлові Загребельному довелося зробити зауваження щодо “вигаданої, мертвої, архаїзованої, словниково-засушеної” мови ряду перекладних художніх творів, щодо “зумисної архаїзації стилю”, який „відкидає безпричинно нашу мову назад у минуле”, хоча конкретних імен перекладачів П. Загребельний не назвав.

З цього часу головним об”єктом критики стає журнал “Всесвіт”. У періодиці, зокрема в тій же “Літературній Україні” з’являється низка публікацій з однотипними звинуваченнями мови перекладних творів, опублікованих на сторінках 31 “Всесвіту”, в “надмірному захопленні діалектизмами, архаїзмами, штучними словами”.

Як завжди під час радянських “чисток”, до професійних обвинувачів долучалась так звана “громадськість”. Характерним був відгук на статтю Світлани Єрмоленко “Хоч гірше — аби інше”, опублікований в “Літературній Україні” 3 квітня 1970 р. у рубриці “Читач просить слова”. Лист був підписаний прізвищем Л. Сотник і надісланий з далекого Сахаліну. Дописувач з міста Александровська-Сахалінського, що мало, очевидно демонструвати інтернаціональну єдність трудящих Радянського Союзу, підтримував критичний пафос мовознавчої статті С. Єрмоленко і обурювався мовою як оригінальних творів українських письменників, так і перекладів. При цьому він посилався на думку колгоспників з півдня України, які буцімто скаржилися дописувачеві на те, що не розуміють мови сучасних літературних творів, тоді як чудово розуміють Шевченка, Коцюбинського, Вишню і всіх тих письменників, які “шукали і шукають своє справжнє слово не тільки в старих словниках та діалектологічних експедиціях”.

Розгортання погромницької кампанії засвідчувала стаття перекладача Степана Ковганюка “Невіродайні переклади (Про формалізм у мовній практиці)”, опублікована уже в наступному числі “Літературної України”. Автор статті засудив переклад роману Ірвінга Стоуна „Агонія та екстаз” Герасимчука та Олександра Панасьєва за вживання слів західноукраїнського походження та полонізмів, зокрема таких, як: наразі, бюрко, окрутність, макабричний, рента, колумна, куртина та інші. Зазначену практику розширення словникового запасу С. Ковганюк назвав “небезпечною формалістичною тенденцією”. Цікаво, шо в запалі боротьби з діалектизмами й архаїзмами перекладач оголосив “мертвим” навіть словник Грінченка. “Виявилось, що відсотків з дев’яносто отаких слів, - писав С. Ковганюк, - перекладачі справді взяли з словника Грінченка... тільки чомусь перекладачі “забувають”, що ті поклади вже мертві, що їх не оживити, що замість них у мові нашарувались нові поклади, що силоміць процесу розвитку мови не змінити...” 32

Як і виступ Алли Коваль, стаття С. Ковганюка закликала редакторів до пильності, до застосування їхнього “права й обов’язку захищати мову від формалістичних витребеньок”.

Не залишав сумніву у замовному характері критичних виступів щодо мови перекладів і редакційний коментар, який супроводжував публікацію статті С. Ковганюка і починався так: “Літературну громадськість і широкі кола трудящих нашої республіки турбує практика деяких перекладачів, які під виглядом новацій засмічують літературну мову архаїзмами, різними сумнівної вартості словотворами”.

У 1970 р. друкований орган Інституту мовознавства АН УРСР журнал “Мовознавство” опублікував статтю С. Єрмоленко і В. Русанівського “Літературна мова і художній переклад”, де було піддано критиці низку перекладів художніх творів, причому характер обвинувачень відповідав тим настановам, що їх оголосили обов’язковими для літературної критики Щербицький і Маланчук у 1972 р.

У доповіді на пленумі ЦК КП України 17 квітня 1973 р., критикуючи письменників за “відступи від класових, партійних критеріїв в оцінці суспільних явищ і процесів”, Володимир Щербицький зазначив: “Деякі літератори в своїй творчості відходять від актуальних тем сучасності, проявляють національну обмеженість, засмічують українську мову архаїчними словами та штучними зворотами”.

До боротьби за чистоту мови закликав письменників і головний партійний ідеолог Валентин Маланчук у доповіді на партійних зборах Спілки письменників України: “Не можу бодай стисло не зупинитись на питанні, яке повинно особливо турбувати письменницьку громадськість. Йдеться про культуру мови, про мовну майстерність літератури. У творах деяких письменників спостерігається нездорова тенденція до засмічення мови застарілими словами і діалектизмами, цілком надуманими зворотами. Справедливі нарікання читачів викликає і мовний рівень художніх перекладів. Нехтуючи усталеними нормами, деякі перекладачі широко відкрили двері різного роду архаїзмам, полонізмам, галицизмам. Треба поглибити увагу літературної критики, письменницької громадськості до 33 теоретичних проблем радянського мовознавства, посилити боротьбу за чистоту і культуру української мови”.

У цей час, поряд із поширеними в редакціях і видавництвах списками заборонених для цитування авторів під грифом “для службового використання”, були складені і розповсюджені також списки репресованих слів. У літературних колах розповідають, що В. Маланчук одразу по призначенню його секретарем з ідеології оголосив на зборах у Спілці письменників список слів, заборонених для вживання в літературних творах. Такі списки були передані головним редакторам газет, журналів і видавництв, а вони відповідно усно інформували підлеглих і стежили за виконанням наказу. Давати ж комусь списки, як і перелік заборонених авторів, головні редактори не мали права через накладений на відповідні документи гриф „для службового використання”. Загалом проскрипційні переліки лексем та синтаксичних конструкцій у літературно-критичних і мовознавчих рецензіях стали характерною прикметою цього часу. Так, секретар правління Спілки письменників О. Левада критикував письменників і перекладачів за вживання слів уподіб, сливе, напозір, позаяк, директор Інституту літератури АН УРСР М. Шамота відносив до “штучних або застарілих” слова часопис, залюблений, здоровить, відсоток, небавом, набутки, під орудою, сьогодення, на разі, робітня, від дня та ін., мовознавець П. Плющ виступив із критикою перекладу, в якому вжито слова либонь, далебі, сливе, рішенець, родимець, багацько, уподіб, довкруж, умирущий, спозирання та ін., сполучники котрий, аби (в значенні “щоб”), деякі прийменникові конструкції (“сумує з ненатуральності життя”, “за його приїзду в столиці тільки й розмов було”) тощо.

У 1973 році у видавництві „Наукова думка” було надруковано брошуру „Проти націоналістичних фальсифікацій розвитку української мови”, автор (чи автори) якої, сховавшись за псевдонімом М.М. Тарасюк, намагався спаплюжити здобутки зарубіжної україністики, підміняючи наукову полеміку випробуваним з 1930-х років набором інвектив і лайок. Сама мова книжки демонструвала повернення до призабутого за час „відлиги” стилю звертання до опонентів, характерного для 1930-х років. Так, найавторитетніший у зарубіжних славістичних колах мовознавець Юрій Шевельов отримав у книжці М.М. Тарасюка такі 34 характеристики: „зрадник батьківщини”, „український буржуазний націоналіст”, „невіглас”, „гітлерівський прихвостень” тощо.

Політична кампанія боротьби з “архаїзмами, діалектизмами і штучними утвореннями” знайшла теоретичне обґрунтування у низці лінгвістичних праць. Оголошувалась вимислом, зокрема, наявність у минулому західноукраїнського варіанту літературної мови, заперечувався очевидний факт впливу мовної практики Галичини й Буковини в кінці ХІХ — на початку ХХ ст. на формування наукового і публіцистичного стилів української літературної мови.

Слід підкреслити, що війна за чистоту мови, за дотримання мовних норм, що її час від часу оголошувало компартійне керівництво, мала зовсім інше підґрунтя й мотивацію, ніж відомі в історії багатьох мов, особливо загрожених, пуристичні рухи. Якщо останні спрямовувались на боротьбу з іншомовними запозиченнями, тобто мотивувались уболіванням за збереження розвитку мови на питомій базі, то радянські мовні чистки фактично були війною із самою мовою, бо, на відміну від пуристських, вони ніколи не вилучали слова виразно іншомовного походження, а стосувались питомої або давно засвоєної лексики.

Отже, попри гучні декларації про „вільний розвиток національних культур народів СРСР і їх „невиданий розквіт”, радянська мовна політика була спрямована не тільки на обмеження сфер використання української мови, а й на руйнацію її основ — лексичних, фразеологічних, граматичних. Далекосяжною метою такої політики було зведення української мови до стану говірки російської мови, що свого часу відвертіше проголошувала імперська адміністрація царської Росії. Частково режимові вдалося досягти своєї мети. Юрій Шевельов, один з небагатьох дослідників радянського мовної політики, що провадилась в УРСР у 1970-х роках, до ознак, що позбавляли українську літературну мову самостійності, відносив такі, як „широка відкритість для російських вкраплень і структур; накинення російської шкали соціальних вартостей у мові; закритість до позик поза тими, що йдуть з або через російську мову; недорозвиненість технічної й наукової термінології; відсутність міського сленгу; явище суржика й суржикізації”. 35

Таким чином, нинішні дискусії навколо правописних, термінологічних, лексикографічних проблем постали не з примхи окремих мовознавців і літераторів. Їх спричинили деформації українського мовно-культурного простору, яких він зазнав за радянських часів.

Оскільки специфіка лінгвоциду, застосованого до української мови в період 1930-х – 1980-х років, полягала в офіційній практиці обмеження функцій української мови з одночасним авторитарним втручанням в її внутрішні ресурси з метою знищення її як самобутнього мовного утворення, нинішній час поставив перед українським суспільством два завдання — розширити сфери вживання української мови і переглянути принципи її правописного, термінологічного, лексикографічного нормування й кодифікації. Друге завдання, безперечно, дещо ускладнює реалізацію першого. Негативне ставлення частини української інтелігенції до вимог перегляду норм української мови мають певні підстави. Опоненти правописної реформи та інших змін у мовній сфері вбачають у їх впровадженні загрозу для досягнення значно важливішої мети — розширення сфер вживання української мови. У цьому переконанні багатьох утвердив перебіг останньої дискусії щодо проекту нового правопису, підготовленого групою мовознавців на чолі з директором Інституту української мови Василем Німчуком.

Слід сказати, однак, що неприйняття проекту зумовили не так об’єктивні, як суб’єктивні чинники — попередня імітація орфографічної реформи, яку провадила кілька років попередня правописна комісія під головуванням академіка Русанівського і яка обмежилась внесенням до правопису окремих безсистемних змін, широка кампанія з дискредитації проекту, організована в російськомовній пресі й електронних ЗМІ, байдужість до українських проблем з боку владних чинників.

Неготовність нашого суспільства до колективного вирішення проблем, пов’язаних із потребою внутрішньомовної дерусифікації, не знімає, однак, необхідності наукового їх дослідження й обговорення в мовознавчих колах. Але для кваліфікованого їх проведення необхідно мати якнайповнішу інформацію і про діяльність мовознавців 1920-х років у галузі усталення норм української літературної мови і про наступні періоди насильницького зближення її з російською мовою. На особливу увагу заслуговує доба катастрофічного зламу 1930-тих років, коли українська нація пережила спланований в Кремлі геноцид, доказом чого є збіг у часі репресивного наступу на українську мову з організованим комуністичною владою голодомором, що забрав життя мільйонів селян – носіїв цієї мови. 36

Подана нижче добірка документів має на меті ознайомити читачів із специфікою мовної політики, яку провадив радянський режим на теренах УРСР. Упорядники свідомі того, що збірник не може претендувати на повноту і всеохопність матеріалу. Нашим завданням було поставити проблему і заохотити майбутніх дослідників до пошуку ширшої інформації і наукового її опрацювання.

Добираючи матеріали з радянських партійних документів і мовознавчих публікацій ми надавали перевагу тим, які стосувалися внутрішньомовної політики — заборон вживати певні слова, словосполучення, словотвірні й морфологічні форми, синтаксичні конструкції, оскільки саме цей аспект мовної політики КПРС ще не дістав належного опрацювання за джерельними даними. Орієнтація на зазначену проблематику зумовила й обмеження поданих матеріалів переважно хронологічними рамками 1930-х і 1970-х років, оскільки саме в ці десятиліття Москва застосовувала найбрутальніші методи у неоголошеній війні з українською нацією, до яких належала й низка репресивних заходів у сфері мововжитку.

Відкриває збірник скорочена версія доповіді Миколи Скрипника на Першій всеукраїнській конференції культурно-освітніх робітників нацменшостей 20 травня 1931 року. Її подано для загального уявлення про засади мовно-освітньої програми М. Скрипника, що становили головний об’єкт нищівної критики в наступних погромницьких акціях 1930-х років.

Завершує видання словник репресованої лексики, укладений на базі опублікованих у збірнику документів.

Збірник підготували:

Лариса Масенко — вступна стаття, упорядкування документів,

Віктор Кубайчук — упорядкування документів,

Орися Демська-Кульчицька — укладання реєстру репресованої лексики.

---