Київська Русь

КИЇВСЬКА РУСЬ (Київська держава) — назва давньоукраїнської держави з центром у Києві, яка виникла на рубежі 8-9 ст. внаслідок тривалого процесу економічної, політичної та етнокультурної консолідації східнослов'янських племінних князівств і у різних формах існувала до серед. 13 ст. К.Р. займала територію Східної Європи від Балтійського моря на півночі до Чорного моря на півдні, від Сяну на Заході до Волги та Оки на сході, її площа становила близько 800 тис. кв. км. У історії К.Р. можна виділити три послідовних періоди:

1) Період становлення та еволюції державних структур, що хронологічно охоплює кін. 8-10 ст. Протягом 6-8 ст. союзи слов'янських племен еволюціонували у протодержавні утворення — племінні княжіння. Писемні джерела зафіксували існування додержавних об'єднань дулібів, білих хорватів і полян. Арабські автори називають три додержавні утворення східних слов'ян — Куявія, Славія та Артанія. Сучасні дослідники ототожнюють Куявію із Київською землею, Славію — із Переяславською, а Артанію — з Тмутороканню, Черніговом або Перемишльською землею. Племінні княжіння стали фундаментом формування державності у східних слов'ян. Цей процес найбільш інтенсивно відбувався у Середньому Подніпров'ї впродовж 8 – сер. 9 ст. У цей час сформувалося державне об'єднання Руська земля, у яку початково увійшли землі полян, древлян і сіверян. Назва «Русь» — місцевого, середньодніпровського походження. У 60 – поч. 80-х рр. 9 ст. у Києві правили князі династії, що веде свій початок від князя Кия — Аскольд і Дір. Київський князь Аскольд організував перший похід Русі на столицю Візантії Константинополь (860), після чого відносини між обома державами розвивалися на засадах рівноправності. У північних землях Русі процес формування державності прискорився після покликання на князювання у 862 трьох братів — князів Рюрика, Синеуса і Трувора (див. Норманська теорія). Після смерті Рюрика (879) його наступник Олег у 882 убив київських князів Аскольда і Діра, й проголосив Київ столицею об'єднаної держави: «Се буде мати градам руським». Влада київського князя поширилася на периферійні землі Русі. Князь Олег організував похід на Візантію (907), що завершився укладенням вигідних для Русі договорів 907 і 911. Син Рюрика князь Ігор підкорив племінні княжіння уличів і древлян, підтвердив умови попередніх договорів з Візантією (944), здійснив успішні походи на Кавказ. За його правління на Русь вперше напали печеніги (915). Князь Ігор загинув під час полюддя у Древлянській землі (945). Дружина Ігора — княгиня Ольга придушивши Древлян повстання 945, провела перші державні реформи, які впорядкували процес збору і розміри данини із підвладних Києву земель. Княгиня Ольга прийняла християнство, здійснила дві подорожі до Візантії (946, 957), висилала посольства до німецького імператора Оттона I з проханням висвячення єпископів на Русь. Великий князь Київський Святослав Ігорович провів ряд успішних походів проти в'ятичів, Волзької Булгарії, Хозарського каганату, ясів і касогів (965-967) на Балкани (968-971). Святослав прагнув перенести столицю Русі у м. Переяславець на Дунаї, однак, після Доростольської оборони був вимушений повернутися на Русь. Князь загинув у бою з ордою печенізького хана Курі поблизу дніпровських порогів у 972.

2) Період найбільшого піднесення і розвитку К.Р. (кін. 10-11 ст.). Після тривалої боротьби між синами князя Святослава київський стіл зайняв його син Володимир Святославич. Володимир ліквідував владу племінних князів і замінив її практикою посадження у землях Русі своїх синів. Князь заклав систему оборони південних кордонів держави, відбивав напади печенігів. Після спроби проведення язичницької реформи (980), Володимир запровадив у 988 християнство як державну релігію. За князювання Великого князя Київського Ярослава Мудрого проведено ряд важливих державних реформ. Найбільше значення мало укладення збірника законів «Руська Правда», які регулювали усі відносини давньоукраїнського життя. Ярослав Мудрий проводив активну зовнішню політику, уклав ряд вигідних для Русі династичних шлюбів своїх дітей з іноземними володарями. У 1054 князь узаконив «горизонтальну» практику успадкування великокнязівського столу (старійшинство) призначив першого руського митрополита Іларіона, сприяв розвитку науки і культури. У роки правління Ярослава Мудрого К.Р. досягла найбільшої могутності.

3) Період політичної роздробленості К.Р. (кін. 11 – сер. 13ст.). Ріст великого феодального землеволодіння, зростання кількості міст, закріплення Рюриковичів у окремих землях Русі, міжусобиці і вторгнення кочівників привели до політичного дроблення країни. На Любецькому з'їзді 1097 князі узаконили принцип «отчинного старійшинства» в успадкуванні влади у землях Русі. У давньоукраїнській державі продовжували наростати відцентрові тенденції, влада київського князя стала номінальною. Лише Володимиру Мономаху та його синові Мстиславу Володимировичу вдалося утримати єдність земель Русі. У другій пол. 12 ст. зростають суперечності між окремими князівствами, наслідком яких стали численні міжусобні війни. Українські князівства об'єднувалися на короткий час під владою галицько-волинських князів Романа Мстиславича та його сина Данила Романовича Галицького. Навала орд монголо-татарського хана Батия (1240) довершила процес розпаду К.Р.

Провідне місце в економіці К.Р. посідало сільське господарство, яке розвивалося у відповідності до природніх умов. У лісостеповій зоні К.Р. застосовувалась вогнево-підсічна система обробітку землі, у степовій — перелогова. Давньоукраїнські землероби використовували досконалі знаряддя праці: плуг, борони, заступи, коси, серпи. Сіяли злакові і технічні культури. Значного розвитку досягло скотарство. Зберігали своє значення мисливство, рибальство, бортництво. Початкове в К.Р. переважало землеволодіння вільних общинників. З кін. 11 ст. формується і зростає князівське землеволодіння — вотчини. Важливе місце у господарстві К.Р. займало ремесло. У цей час відомо понад 60 видів ремісничих спеціальностей. Через територію К.Р. проходили торгівельні шляхи «із варяг у греки», що з'єднували Русь із Скандінавією і країнами чорноморського басейну, «соляний» (у Галичину), «залозний» (на Кавказ), Київ-Регенсбург (у Західну Європу). В К.Р. розпочато карбування монет — срібників і златників. Зростала кількість міст — від 20 — 9-10 ст., 32 — 11 ст. до 300 у 13 ст.

Політична і адміністративна системи Київської Русі базувалися на князівсько-дружинному устрої при тривалому збереженні органів самоуправління міських і сільських громад (див. Віче). Громади об'єднувалися у волості — адміністративно-територіальні одиниці, у які входили міста та сільські округи навколо них. Групи волостей об'єднувалися в землі. К.Р. сформувалась як одноосібна монархія. В 12-13 ст. форма держави змінилася. Відносини між окремими князівствами розвивалися на засадах федерації або конфедерації. На чолі держави стояв київський князь, який зосереджував в своїх руках всю повноту законодавчої, виконавчої, судової й військової влади. Внутрішнє управління державою здійснювали численні княжі управителі (посадники, тисяцькі, дворецькі, тивуни тощо). Князівська влада спиралася на постійну військову організацію — дружину. Дружинникам-посадникам доручалися в управління окремі волості, міста і землі. Народне ополчення («вої») формувалося за десятковим принципом. На чолі окремих підрозділів стояли десятник, соцький, тисяцький. «Тисяча» становила військово-адміністративну одиницю. Соціальна структура К.Р. відповідала її економічній системі. До панівного стану входили бояри, воєводи, тисяцькі, соцькі, печатники, покладники, тіуни, огнищани, сільські старости, міська верхівка — «мужі градські». Вільна категорія сільських виробників називалася смерди. Феодально-залежним населенням у К. Р. були рядовичі, закупи та ізгої. Холопи і челядь перебували на становищі рабів. У 990 на Русі засновано митрополію з центром у Києві, яка підпорядковувалась Константинопольському Патріархові. В усіх землях існували єпископії, що ділилися на парафії. Протягом 11-13 ст. було засновано десятки монастирів, зокрема Києво-Печерський монастир.

Праці сучасних істориків, етнографів і лінгвістів доводять, що К.Р. була давньоукраїнською державою. Український етнос формувався на території Київської, Древлянської, Чернігівської, Переяславської, Галицької і Волинської земель. За цими землями закріпилася назва «Україна». Колонізуючи північні землі слов'янське населення змішалося з угро-фінськими племенами. Північно-західні і північно-східні союзи племен стали основою формування білоруського і російського народів. У період політичної роздробленості К. Р. мовно-культурні відмінності українського, білоруського і російського народів ще більше поглибилися. Поруч зі слов'янами на території К.Р. проживали понад 20 народів: на півдні — печеніги, половці, торки, берендеї, каракалпаки; на північному заході — литва і ятвяги; на півночі і північному сході — чудь, весь, меря, мурома, мордва, черемиси, перм, ям, печората інші угрофінські народи. У містах К.Р. існували колонії німців, поляків, євреїв, вірмен, готів, варягів. Високого рівня досягла культура К.Р. Ще до 9 ст. місцеве населення користувалося абеткою із 27 літер (класична кирилиця нараховує 43 літери). Для письма використовувались береста і пергамент. Прекрасними зразками писемності на Русі є Остромирове Євангеліє (1053-56), Ізборники Святослава ( Ізборник 1073 та 1076 рр.). У роки правління Володимира Святославича у Києві, Новгороді та інших містах засновано перші школи. У 1086 онука Ярослава Мудрого Анна Всеволодівна (ЕІУ, УВ) заснувала у Києві при Андріївському монастирі жіночу школу. При Софії Київській Ярослав Мудрий створив першу бібліотеку. Розвивалося літописання і література. У Києві було укладено перший літописний звід 1037-39, тут редагувалась «Повість минулих літ». До визначних літературних пам'яток належать «Слово про закон і благодать» митрополита Іларіона, «Повчання» Володимира Мономаха, «Слово о полку Ігоревім» та ін. Визначними філософами К.Р. були митрополит Іларіон, Климентій Смолятич, Кирило Туровський, Феодосій Печерський, Лука Жидята та ін. Високого рівня розвитку досягли природничі науки: математика, астрономія, географія, ботаніка. В 11 ст. на Русі засновано перші лікарні. Широке визнання здобули лікарською практикою ченці Києво-Печерського монастиря Антоній, Агапіт, Пимен; лікарі Іоан Смера, Петро Сіріанин, Февронія. Княгиня Євпраксія Мстиславівна уклала лікарський трактат «Мазі». Одне з провідних місць у мистецтві К.Р. належить архітектурі, що у своєму розвитку пройшла ряд періодів. К.Р. витворила унікальний тип споруд, у яких поєднувалися передові досягнення будівничих інших країн і самобутній національний стиль. Відомий зодчий Петро Милоніг досягнув вершин дерев'яного зрубного будівництва. До визначних пам'яток церковного будівництва (хрестово-купольні багатонефні храми) належала Десятинна церква (989-996), Спаський собор у Чернігові (1036), Софійські собори у Києві (1037), Новгороді (1045), Полоцьку (серед. 11 ст.). У 12 ст. сформувалися оригінальні київський, галицький, новгородський, судзальський будівельні стилі. У церковному будівництві широко використовувалися фрески і мозаїки. Визначним майстром іконопису був Алімпій Печерський. Київські майстри оволоділи багатьма видами ювелірного мистецтва: зернь, скань, чернь, перегородчата емаль. Важливу роль у К.Р. віддавалася музичному мистецтву, відомі декілька видів струнних, духових і ударних інструментів, що побутували у 10-13 ст. Широкого поширення набуло мистецтво скоморохів та співців. Культура К.Р. заклала підвалини до наступного розвитку культури українського народу, мала значний вплив на культурні процеси у порубіжних країнах. Найбезпосереднішим спадкоємцем політичної та культурної традиції К.Р. стала Галицько-Волинська держава, яка продовжила ранній період української державності.

О. Мазур (Львів).

Посилання на інші джерела на ту саму тему:
e-Енциклопедія історії України: Київська Русь.
Юридична Енциклопедія: Русь.
Вікіпедія: Київська Русь.