Українізація

Матеріал з Хронологія мовних подій в Україні: зовнішня історія української мови
Перейти до: навігація, пошук
DIU.png

УКРАЇНІЗАЦІЯ — тимчасова політика ВКП(б), здійснювана в Україні у 1920 — поч. 30-х роках. Український різновид політики коренізації. Політика коренізації проголошена у квітні 1923 на 12 з'їзді РКП(б) з метою укорінення (звідси і назва політичного курсу — коренізація) компартійно-радянських структур влади у національних республіках. Її суть полягала в тому, щоб управлінські структури оволодівали мовами і культурами місцевого населення, а також поповнювалися за рахунок його представників. Це мало забезпечити московському центру контроль над периферією не тільки силовими, а й адміністративно-політичними засобами. Крім того, здійснювана місцевими мовами ідеологічна робота мала неспівставно більшу ефективність. Однак, в офіційних партійних документах декларувалося, що основною метою цієї політики є сприяння розвиткові культур і мов корінних національностей. Основні напрями політики У. були проголошені дещо раніше. 19.11.1919 Х. Раковський звернувся до В. Леніна з документом під назвою «Тези з українського питання», в якому обґрунтовувалася необхідність дальшого існування УСРР як формально незалежного державного утворення, але при об'єднанні в єдиному центрі оборонного і господарського апарату. Ленін вніс тези на розгляд політбюро ЦК РКП(б) від свого імені. Пізніше цей документ обговорювався на черговому пленумі ЦК і був затверджений як резолюція VIII Всеросійської партконференції «Про радянську владу на Україні». У документі містився наступний пункт, з якого пізніше почалася політика У: «Члени РКП на території України повинні на ділі проводити право трудящих мас учитися і розмовляти в усіх радянських установах рідною мовою». Радянський апарат республіки, що складався переважно з дореволюційних чиновників, глухо, але загалом успішно опирався У. Керівний склад КП(б)У також не виявляв особливого бажання прокладати дорогу українізації. Партійний апарат також не виявляв ентузіазму в торуванні шляху українській мові. За дан. 1923, тільки 797 з 11 826 відповідальних працівників партійно-державного апарату республіки заявили, що знають її. Секретар ЦК КП(б)У Д. Лебідь спробував «по-науковому» обгрунтувати відразу комуністичної еліти до української культури і мови, заявивши неминучість «боротьби двох культур». Мовляв, російська культура в Україні пов'язана з містом і пролетаріатом, тобто «найпрогресивнішим» класом, а українська культура — з селом і «відсталим» селянством. Обов'язок кожного комуніста, на його думку, полягав у сприянні «природному процесові» перемоги російської культури. Такі ідеї поділялися багатьма партійними керівниками. В цих умовах позбавлена державної підтримки українська культура занепадала. Зокрема, під час переходу на ринкові умови тираж і випуск газет значно скоротився. Та особливо зменшилася кількість українських газет — з 123 у 1921 до 53 у 1922 (російських — відповідно з 182 до 168). Національний склад державного апарату республіки теж був переважно неукраїнським. У 1923 питома вага українців не перевищувала в ньому 35%, особливо незначною вона була у керівних структурах державного апарату (у колегіях наркомату росіяни становили 47%, євреї — 26%, українці — 12%). Х. Раковський піддав критиці теорію «боротьби двох культур», але російськомовна більшість в ЦК КП(б)У і губкомах партії майже нічого не робила, щоб прискорити У навіть після проголошення цього курсу обов'язковим для партії. Становище змінилося з приходом в Україну людини Й. Сталіна — Л. Кагановича. У боротьбі за владу, яка відбувалася в Кремлі у 1923-28, Сталін поставив за мету добитися підтримки місцевого партапарату, особливо в найбільшій національній республіці. Бажаючи завоювати популярність не тільки в апараті, а й серед населення України, Сталін і Каганович готові були поширити курс на коренізацію далеко за межі укорінення влади, їхню підтримку дістали нечисленні націонал-комуністи (О. Шумський, М. Скрипник) у керівництві КП(б)У, які прагнули перетворити У. на ефективний важіль національного відродження. Як наслідок, з 1923 по 1927 кількість українців серед службовців державного апарату зросла з 35 до 45%. На кін. 1927 на українську мову викладання перейшло понад чверть інститутів, більше половини технікумів і 4/5 загальноосвітніх шкіл. Більша частина книжок і газет стала видаватися українською мовою. З ініціативи М. Скрипника національна мова впроваджувалася у школах командного складу і в деяких червоноармійських частинах. На Кубані і в Казахстані, де компактно проживали українці, відкривалися національні школи, видавалися газети, працювало радіомовлення. Українці дістали перевагу під час чергових масових наборів у партію. Якщо 1923 вони становили лише 23% членів КП(б)У, то 1927 — 52%. Представництво українців у ЦК КП(б)У, однак, не перевищувало чверті. Першими (з березня 1925 — генеральними) секретарями ЦК КП (б)У призначалися більшовицьким центром тільки неукраїнці: росіяни Г. П'ятаков, В. Молотов, М. Хрущов, поляки С. Косіор і Ф. Кон, євреї Д. Мануїльський і Л. Каганович, німець Є. Квірінг. Національне відродження служило сприятливим грунтом для посилення відцентрових тенденцій у республіці і для опору комуністичній диктатурі. Перші успіхи у розв'язанні національного питання в республіці, проведенні У. співіснували з широкими кампаніями пошуків націоналістичних ухилів, звинуваченнях провідників У в націоналізмі й сепаратизмі. Ще в серед. 1920 років Й. Сталін потурбувався врівноважити негативні для центральної влади наслідки У. жупелом «націнал-ухильництва». Л. Каганович розпочав кампанію з викриття «шумськізму». О. Шумський, який відстоював свою точку зору на темпи проведення У. і ставив питання про заміну Л. Кагановича на посаді генерального секретаря ЦК КП(б)У, був звинувачений у «націоналістичному ухилі». Після лютнево-березневого пленуму ЦК у 1927 став помітним і процес згортання У, замість чого посилилася боротьба проти уявного українського «буржуазного націоналізму». З 1930 почалося масштабне цькування національної інтелігенції, особливо шляхом створення фіктивних «контрреволюційних» організацій. У грудні 1932 вийшла постанова Раднаркому СРСР і ЦК ВКП(б) за підписами В. Молотова і Й. Сталіна, в якій У. «в ряді районів України» таврувалася як «петлюрівська». З призначенням у січні 1933 на посаду генерального секретаря ЦК КП(б)У П. Постишева У. була припинена. У пресі розгорнулася широка кампанія звинувачень і очорнювання одного з найактивніших її провідників М. Скрипника. Протягом 1933-38 внаслідок політичного терору сталінської диктатури проти української інтелігенції більшість провідних діячів У та їхні прихильники були репресовані або шляхом цькування і переслідування доведені до самогубства.

С. Кульчицький (Київ).
Посилання на інші джерела на ту саму тему: