Масненко В. Цензура в Україні 20-х Років

Матеріал з Хронологія мовних подій в Україні: зовнішня історія української мови
Перейти до: навігація, пошук

Віталій МАСНЕНКО

ЦЕНЗУРА В ПІДРАДЯНСЬКІЙ УКРАЇНІ 20-х РОКІВ: СИСТЕМА, ІНСТИТУЦІЇ, РЕПРЕСИВНА ПОЛІТИКА

«Сучасність», 1997, №6, сс. 81-90.

Жорсткі цензурні утиски є невід'ємною рисою будь-якого тоталітарного суспільства. Саме цензура — один із найефективніших засобів забезпечення цілковитої ідейної та духовної монополії пануючого режиму. Особливо гіпертрофованого вигляду цензурна система набула в умовах радянської влади, зокрема на теренах України. Тому студіювання феномену цензури, цензурних інституцій, їхньої політики і практичної діяльносте має на меті, насамперед, сприяти загальному науковому аналізу явища тоталітаризму.

Перший час після встановлення більшовицького режиму в Україні не існувало особливої цензурної системи. Відповідні функції виконували органи військової цензури та Всеукраїнська надзвичайна комісія (ВУЧК).

Створення окремої спеціалізованої державної цензури розгорнулося щойно у 20-ті роки. В офіційних документах її необхідність обґрунтовується тим, що з переходом до нової економічної політики, з розвитком приватних структур, у тому числі й у видавничій сфері, із поширенням впливу "буржуазної ідеології" розпочинається її “наступ на пролетаріат”. Так, під прикриттям гасла захисту класових інтересів, створювалися нові охоронно-адміністративні органи, зміцнювався репресивний режим.

Початково була спроба зосередити цензурну діяльність у Всеукраїнському державному видавництві — спеціалізованій установі, яка з лютого 1920 р. перебувала у віданні ВУЦВК УСРР. Останній у серпні того ж року приймає по'ложення, згідно з яким Всеукрдержвидав отримував право надавати дозвіл на друкування всієї періодичної преси, видань різних установ і організацій[1]. У травні 1921 року Всеукрдержвидав (подальша назва: Державне видавництво України — ДВУ) передано у підпорядкування Наркомату освіти. При цьому були значно розширені його цензурні повноваження, які тепер охоплювали не тільки видавничу справу, але й розповсюдження друкованої продукції. Згідно з постановою РНК УСРР від 14 жовтня 1921 р. “розподіл і поширення творів друку являють виключну монополію Всеукрвидаву”[2].

Але логіка розширення бюрократичного апарату вимагала від партійно-державних структур розділення видавничого й цензурного відомств. Механізм прийняття рішення владними органами УСРР щодо цього свідчить про їх повну залежність від московського керівництва. 29 квітня 1922 року колегія аґітпропвідділу ЦК КП(б)У вирішує створити при Головполітосвіті Головне управління у справах друку з губернськими відділеннями по місцях. Розпочалася типова у таких випадках підготовча робота партійних і державних органів для остаточного вирішення питання на політбюро ЦК КП(б)У. Але 6 червня 1922 р. РНК РСФСР приймає відповідне рішення й надсилає його для виконання в Україну. В "Положенні про Головне управління у справах літератури й видавництва", яке було підписане О. Риковим та В. Смоляниновим, досить детально визначені функції 82 нового цензурного органу: попередній контроль всіх видів друкованої продукції, видача дозволу на видавничу діяльність, укладення списків забороненої літератури тощо. У цьому документі територія УСРР розглядалася як така, що перебуває під юрисдикцією російських цензурних органів. Так, у Києві, Одесі, Харкові передбачалося відкрити місцеві відділення Головліту РСФСР[3]. До виконання останнього рішення справа не дійшла, проте керівництво радянської України відмовилося від вироблення самостійного законодавства про цензуру і взяло за основу російське.

29 серпня 1922 р. РНК УСРР приймає постанову про створення українського цензурного органу — Центрального управління у справах друку (ЦУД). Цей орган, як це не парадоксально, входив до структури Народного комісаріату освіти. Спочатку його було підпорядковано Головному управлінню політичної освіти, а пізніше, 3 січня 1923 р., перетворено на окреме управління. Отже, протягом 20-х років одним із завдань Наркомату освіти було нищення друкованого слова та ідейно-політичний нагляд за літературно-видавничою сферою.

31 грудня 1924 р. оргбюро ЦК КП(б)У спеціально розглядало питання цензурних органів. Було прийнято рішення перейменувати ЦУД в Український головний літературний комітет (Укрголовліт) [4]. За постановою ВУЦВК і РНК УСРР у квітні 1925 р. були проведені відповідні структурні зміни в Наркомосі, в результаті яких і було створене Управління справами літератури і видавництва[5].

Це, так би мовити, зовнішній, формально-організаційний бік справи. Значно цікавішими видаються безпосередні функції, виконання яких покладалося на ЦУД (пізніше Укрголовліт). Як свідчать тогочасні партійні й державні документи, перед ними ставилися суто ідеологічні завдання — забезпечувати “державний політичний контроль” над видавництвами й розповсюдженням друкованих видань, “ідеологічну диктатуру пануючого класу”, посилити “гарантії перемоги пролетаріату на ідеологічному фронті”. Цензурному нагляду підлягала вся друкована продукція, яка виходила в державних, кооперативних і приватних видавництвах (окрім видань партійних та державних органів). Пізніше від попередньої цензури були звільнені видання Всеукраїнської академії наук та окремі періодичні органи (з листопада 1924 р. — журнал "Червоний шлях"). ЦУД видавав дозвіл на друкування будь-якого виду творів. Для його отримання до управління надсилалися рукописи. Рукопис, що надійшов до ЦУД, проходив потрійний контроль: політредактора, завідувача літературним відділом та керівника управління. Обов'язковим був і супровідний цензурний нагляд.

Встановлювався також ідеологічний нагляд за театрами, кінотеатрами, всіма масовими видовищами. Згідно з постановою ВКП(б) від 10 січня 1927 р., на Головліт покладався військово-політичний контроль[6]. ЦУД організовував перевірку бібліотек, книгарень, складів, навчальних закладів на предмет обліку й вилучення "шкідливої літератури", яка в більшості випадків знищувалася. Був встановлений жорстокий контроль за ввезенням і вивезенням з УСРР будь-якої друкованої продукції. Органи цензури спільно з відповідними партійними структурами та ДПУ складали списки забороненої літератури.

Привертає увагу та обставина, що органи нової радянської цензури намагалися будь-що відмежуватися від "поганої слави" царської цензури. У більшості випадків це зводилося до засекречування роботи ЦУД та інших цензурних установ. У директивах, що надсилалися губернським управлінням у справах друку рекомендувалося: “Уникати формального використання слова "цензура" як при переписці, так і при всіх відносинах з 83 установами та приватними особами”[7]. У секретному листі від 31 січня 1924 р. начальник ЦУД В. Сова-Степняк наказував завідувачу Київським губвідділом у справах друку Десняку: з огляду на те, що Київ є одним з найголовніших центрів видавничої роботи, дотримуватися обережного підходу, щоб редакції не сприймали орган контролю як колишню царську цензуру[8]. Керівництво Наркомосу та ЦУД орієнтували місцеві органи на удосконалення технічної роботи, усунення з неї “елементів рутини й волокити”. Але це так і залишилося добрим побажанням. Як засвідчила дійсність, радянська цензура виявилася жорсткішою, брутальнішою та безглуздішою, ніж її дореволюційна попередниця. Власне, іншого в умовах тоталітарної держави не могло й бути.

Із самого початку вже в нормативних документах закладався упереджений підхід до суб'єктів видавничої діяльности. Так, у циркулярному листі за підписом наркома освіти В. Затонського і начальника ЦУД І. Кулика рекомендувалося по-різному ставитися до "ворожих" та лояльних видавництв. В окремих випадках, коли не могли знайти формального приводу для заборони або вилучення видання, пропонувалося скоротити наклад до мінімуму[9].

Для виконання цих завдань підтасовувалася централізована й розгалужена цензурна мережа. Апарат самого Центрального управління у справах друку був не такий численний. Основною фігурою в його системі вважався політредактор. Саме на нього покладалася безпосередня робота з перегляду літератури. Як свідчить звіт про діяльність ЦУД за другий рік його існування (1923 — 1924), “формування апарату може вважатися майже завершеним — підібрані кваліфіковані політредактори по всіх галузях роботи”[10]. Підбором кадрів, звичайно, займалися вищі партійні органи. Архівні документи дозволяють з'ясувати, хто очолював радянську цензуру 20-х рр. Першим начальником ЦУД у серпні 1922 р. було призначено І. Кулика. На цій посаді він пропрацював до жовтня 1923 р. Декілька разів очолював цензуру С. Сова-Степняк (у 1922, 1923, 1924 рр.). Керували нею також Кравченко (1922 р.), М. Ікс (1924 р.), В. Люксембург (1925 — 1927 рр.), Фалькович (1928 р.).

З часом, як і кожна бюрократична структура, Головліт розширюється. Так, станом на 1925 — 1926 рр. в його складі було вже три відділи: адміністративно- контрольний, літературний та іноземний. В центральному апараті вже працювало 17 осіб[11]. До певної міри є показовим національний склад співробітників ЦУД (дані 1923 — 1924 рр.): п'ятеро українців, двоє росіян, один білорус, восьмеро євреїв[12].

Але основна цензурна діяльність розгорталася на місцях, особливо у великих видавничих центрах. Для її забезпечення було створено губернські управління у справах друку (ГУД) при губернських відділах народної освіти. У першу чергу було сформовано три таких управління — у Київській, Одеській, Катеринославській губерніях. В інших цензурна робота проводилася губернськими уповноваженими від ЦУД. Згодом відповідні структури виникли у всіх губерніях УСРР. Зазвичай губернське управління (відділ) у справах друку складалося із завідувача, секретаря, політредактора та контролера. Останній виконував функції військового цензора. Певний час на місцях існували й надзвичайні органи — т. зв. "цензурні трійки". ЦУД схвально відгукувався про створення таких інституцій у ряді губерній (зокрема, Подільський) і рекомендував залишити їх для поточної роботи й вирішення спірних принципових питань. Цензурний нагляд на рівні нижчих адміністративних одиниць здійснювався уповноваженими. При зміні адміністративного поділу УСРР відповідним чином реформувалася й мережа цензурних органів. У 1925 — 1926 рр. на периферії працювало 12 84 Окрлітів: Артемівський, Вінницький, Зіновівський, Дніпропетровський, Кременчуцький, Кам'янецький, Київський, Миколаївський, Полтавський, Сталінський, Волинський та Одеський[13]. В інших округах були уповноважені.

Комплектацією місцевих цензурних установ займалися відповідні партійні органи. Зокрема, циркулярний лист ЦК КП(б)У від 26 серпня 1922 р. зобов'язував губернські комітети висунути кандидатури для роботи у губернських управліннях у справах друку. У цьому ж документі містяться промовисті факти щодо загального залучення комуністів до цензурної діяльности. Так, кожний член компартії зобов'язувався в разі виявлення “політично-ворожої пролетаріату літератури терміново донести в цензуру та ДПУ”[14].

Власне цензурні органи були лише частиною, складовою ланкою адмі-ністративно-партійної системи. Саме у цій ділянці, мабуть, найповніше виявлялася підпорядкованість і взаємопов'язаність партійних, адміністративних та охоронно-репресивних органів. Хоча ЦУД (Головліт) входив до структури Наркомату освіти, він безпосередньо підпорядковувався ідеологічному керівництву відділу преси ЦК КП(б)У. Активно випливав на цензурну політику і аґітаційно-пропагандистський відділ (агітпроп) ЦК. На місцях керуючу функцію виконували відповідні відділи губкомів та окружкомів компартії. Циркулярний лист Наркомосу від 17 лютого 1923 р., за підписом В. Затонського й І. Кулика зобов'язував губуправління у справах друку встановити тісний зв'язок з партійними комітетами й отримувати від них “санкції щодо найбільш серйозних та відповідальних заходів”[15].

У свою чергу, місцеві партійні органи самостійно, поза структурою ЦУД (Головліту), здійснювали широку цензурну діяльність. У 1922 р. комісії по боротьбі з антирадянськими партіями, що діяли при губкомах КП(б)У, займалися вилученням "контрреволюційної, антирадянської літератури". Зокрема, лише в Одесі така комісія записала на свій рахунок п'ятдесят тисяч конфіскованих книжок[16]. У 1924 — 1926 рр. при губкомах (пізніше окружкомах) КП(б)У існували спеціалізовані комісії для перевірки бібліотек. Ряд губкомів, наприклад, Донецький, створили відповідні комісії навіть при райкомах[17]. А аґітпропвідділ Полтавського губкому вимагав надати такій комісії право самостійно вилучати літературу з книгарень та бібліотек[18]. Варто зазначити, що цим займатися мали лише органи ДПУ.

На окрему розповідь заслуговують відносини органів цензури і-Державного управління. До створення ЦУД значна частина цензурного контролю зосереджувалася у надзвичайних органах: ВУЧК і ДПУ. Зокрема, в ДПУ існували відділ цензури, управління у справах військової цензури тощо. Невипадково у компартійних директивних документах другої половини 1922 р. (час, коли вже формувалося спеціалізоване Центральне управління у справах друку при Наркомосії відповідальність за цензурну роботу все ж покладалася на органи ДПУ[19]. Зрозуміло, що апарат політичного управління безпосередньо брав найактивнішу участь у становленні нової цензурної мережі.

У нових умовах відбувся формальний розподіл функцій між ЦУД і ДПУ. Центральне управління у справах друку мало займатися лише попереднім контролем. Супровідний контроль, інспекційна перевірка книгарень, книжкових складів, конфіскація і знищення "ворожої" літератури залишались у компетенції ДПУ. Така ситуація, як визнається у звітних матеріалах ЦУД, призводила до виникнення непорозумінь, навіть конфліктів. Фактично між двома охоронними інституціями розгорнулася конкуренція. А це, в свою чергу, обернулося подвійним цензурним тягарем для продуцентів 85 друкованого слова. Друкарні й видавництва повинні були по кілька разів узгоджувати свої виробничі справи то в органах ЦУД, то ДПУ, надсилати туди значну кількість віддрукованих примірників для отримання візи. Органи ДПУ не тільки зупиняли друк і конфісковували ті чи інші видання за розпорядженням ЦУД, але й, на свій розсуд, згідно з власними відомчими інструкціями, вели аналогічну роботу.

У березні 1923 р. видається промовистий директивний документ за підписами голови ДПУ УСРР В. Балицького і начальника ЦУД І. Кулика, в який вносяться корективи до функцій обох відомств. Тепер супровідний контроль також передається ЦУД, цензурні органи і політконтроль ДПУ не підпорядковуються один одному. Для узгодження спільної діяльности передбачалося, що представники політконтролю ДПУ повинні включатися до складу місцевих управлінь у справах друку[20]. Так відбувався процес зрошування цензури і політичної поліції. Згідно з новою інструкцією, діяльність ДПУ зводилася лише до виконавчих функцій. Органи ЦУД повинні були керувати попередньою і супровідною перевіркою, давати розпорядження щодо заборони розповсюдження, конфіскації та знищення літератури, а ДПУ — здійснювати фактичний контроль над видавничою діяльністю, виконувати запобіжні й репресивні дії. Але ДПУ явно не поспішало скорочувати сферу своєї діяльности. Як зазначав у січні 1924 р. завідувач Катеринославським губернським управлінням у справах друку Дашевський, “по змісту інструкції політконтроль ДПУ є підсобним виконавчим органом ЦУД, на практиці ж цього немає, і відзначається іноді зворотнє явище”[21].

Надалі партійне керівництво неодноразово зверталося до проблеми відносин цензурних установ і ДПУ. У липні 1924 р. секретаріат ЦК КП(б)У ще раз підтвердив передачу функцій контролю від ДПУ до ЦУД[22]. А оргбюро ЦК у травні 1925 р. констатує: "Дивлячись на те, що остаточна звірка може легше проведена Головлітом, вже знайомим із матеріалами по попередньому огляду, і що у справі конролю преси не зручно фігурувати ДПУ — надання остаточної візи залишити за Головлітом". Але у тій же постанові Головліту дається директива: питання військового й загальнополітичного характеру обов'язково попередньо узгоджувати з ДПУ[23].

Отже, Державне політуправління й надалі активно втручалося в цензурну політику. Особливо його роль зросла у 30-ті роки.

Неважко помітити особливу увагу радянських цензурних органів саме до української книжки. Така "турбота" була не випадковою. У серпні 1922 р. ЦК КП(б)У розіслав декілька циркулярних листів за підписами другого секретаря ЦК Д. Лебідя і замзаваґітпропом Диманштейна, в яких наполегливо втлумачувалася думка про необхідність посиленого ідейного контролю за літературою, виданою українською мовою, позаяк вона, мовляв, “є просякнутою шовіністичним духом”[24]. Про те, як здійснювався цей контроль на практиці, розповів на квітневому (1925 р.) пленумі ЦК КП(б)У О. Шумський: “До рішень XII з'їзду (щодо українізації — В. М.) лінія була ясною й простою — наш ЦУД і його відділення на місцях були скупі на видачу дозволу друкувати те, що їм надсилалося українською мовою, а наші видавництва та редакції без церемоній відправляли до кошика значну кількість рукописів на українській мові”[25].

Особливо прискіпливо контролювалася українська література, яка надходила з-за кордону. Велика кількість книжок конфісковувалась і знищувалась. Зокрема, така сумна доля спіткала більшість закордонних видань М. С. Грушевського.

1922 р. Вукоопспілка придбала у різних українських видавництв наукові праці та посібники, написані Грушевським. Але в УСРР військова цензура 86 заборонила їх для розповсюдження і конфіскувала близько тисячі пудів примірників "Ілюстрованої історії України" та "Історії України: прикладеної до програм вищих початкових шкіл й нижчих класів шкіл середніх". Радянські цензори визнали "ідеологічно шкідливими" розділи, в яких оповідалося про події української революції 1917 — 1918 рр. Намагаючись порятувати книжки від знищення, правління Вукоопспілки звернулося до ЦУД з пропозицією вилучити останні сторінки, додрукувати закінчення так, як було в дореволюційних виданнях[26]. Позитивної відповіді не надійшло.

У грудні того ж 1922 р. політконтроль ДПУ конфіскував з книгарень Києва книгу Грушевського "На порозі нової України: гадки і мрії".

У квітні 1923 р. ЦУД дає дозвіл продати на макулатуру 35 тисяч примірників книг Грушевського "Всесвітня історія в короткому огляді: в 6 т." та "Коротка історія України". Підстава для такого рішення доволі типова — "ідеологія автора не відповідає сучасності[27].

Михайло Грушевський дуже болісно зустрів повідомлення про систематичне нищення його доробку. У листі до американського громадського діяча В. Кузіва від 19 липня 1923 р. він писав: “Виявляється, що мої книжки і ріжні політичні видання мною редаговані, захоплені большевиками в 1919 — 1920 рр., здебільшого були перероблені на папір або розпродані як макулатура до складів, і висланий торік великий транспорт Дніпросоюзу спіткала та ж доля: переробили на картон. Спочатку ілюстровану історію, потім старі часи, а тепер взялися до історії України для шкіл. Були ми схвильовані, читаючи подробиці сеї "роботи". Ви розумієте, що дістаючи такі вісті з України, до чисто фінансових міркувань (на жаль, дуже болячих) прилучаються й мотиви морального характеру: кожна видана, розпродана, розпущена серед громадянства книга являється, немов реваншем, викупом за ті знищені руками нових вандалів книги!”[28]

У лютому 1923 р. ЦУД дав розпорядження вилучити книжкову продукцію таких спільних видавництв: "Українська школа" (Київ — Львів — Відень), "Дніпросоюз" (Київ — Відень), "Українська видавництво" (Відень — Катеринослав), "Українсько-галицька накладня"(Київ — Ляйпціг) [29]. За умов недостатньої кількости книжок, які видавалися в УСРР, це був суттєвий удар по українському слову.

Українські приватні видавництва, особливо київські "Слово", "Гроно", "Сяйво", "Маса", "Час" та інші, органами цензури однозначно кваліфікувалися як "контрреволюційні" та "націоналістичні". Часто продукція, пройшовши через перепони місцевого Окрліту, конфісковувалась Укрголовлітом.

Характерно, що українська книжка займала провідне місце в спеціальній "чорних списках", які періодично складалися ЦУД. Так, список № 3 за 1923 р. нараховував 217 назв заборонених українських авторів. Навіть за умов політики декларованої українізації цензурний тиск на українську літературу був досить відчутний.

Однією з найодіозніших цензурних акцій у 20-ті роки було масове вилучення та знищення "шкідливої" літератури з бібліотек, книгарень, книжкових складів, навчальних закладів. Ця чорна сторінка погромницької діяльности більшовицького режиму і досі майже невідома широкому загалу. Хоча брутальність, часом абсурдність мотивів вилучення "анти-радянської" літератури, кількість знищених книжок і просто вражаючі.

Часто цією справою займалися не лише суто цензурні органи, а й представники різних відомств, спеціальні комісії партійних органів, культ-відділи(!) профспілкових організацій тощо. Кожне відомство на власний розсуд видавало директивні документи. Показовою у цьому відношенні є 87 інструкція культвідділу ЦК профспілки транспортників від червня 1923 р. Згідно з нею, вилученню піддягала така література: релігійна, чорно-сотенська, патріотична, та, що ідеалізує минуле самодержавного ладу, порнографічна, та, що пропагує міщанську мораль, оспівує буржуазний побут, ворожа радянському уряду і застаріла. Тут же щоросердно визнається, що під ці рубрики можна підвести майже всю літературу з українських бібліотек[30].

У таких умовах перед ЦУД було поставлено завдання — скласти єдині нормативні списки забороненої літератури. Але ця робота була проведена у досить специфічний спосіб. ЦУД справді надсилає на місця декілька списків книг, які підлягали вилученню та знищенню. На місцях розгорнулася широкомасштабна кампанія з ліквідації “старих запасів шкідливої літератури”. Раптом у грудні 1923 р. ЦУД дає директиву призупинити вилучення літератури і скасовує всі раніше надіслані проскрипційні списки. Проте значна частина бібліотечною фонду була вже знищена; крім того, місцеві органи певний час працювали за інерцією. На початку 1924 р. вилучення відновилося за строго розробленою системою. Надіслано новий список, в якому нараховується вже близько 5 тисяч назв заборонених книжок[31]. Думається, що таке перетасування списків було невипадковим. Це створювало найширші можливості для ліквідації значної частини друкованого набутку попередніх часів, що цілком вкладалося в більшовицьку концепцію зруйнування "старого світу". А коли такі варварські акції будуть викликати занепокоєння громадськосте, можна всю відповідальність перекласти на некомпетентність та нерозпорядливість місцевих органів.

Варто розглянути механізм вилучення літератури та її подальшу долю. Всі директиви з центру підкреслювали обов'язковий таємний характер цих акцій. Місцеві цензурні органи повинні були проводити конфіскацію книжок “обережно і не демонстративно”[32]. “Інструкція по вилученню шкідливої літератури з книжкових магазинів, бібліотек, читалень...”, розіслана губвідділам у справах друку 1 липня 1924 р., зобов'язувала обов'язково складати списки вилучених книг і надсилати їх до ЦУД на затвердження, і лише після цього її знищувати[33]. Проте ці вимоги на місцях, як правило, ігнорувалися.

Вилучена література розподілалася на дві частини. Одна підлягала знищенню, друга частина надсилалася у фундаментальні бібліотеки. У вересні 1923 р. ЦУД дав таку вказівку Чернігівському губуправлінню у справах друку: “Книжки яскраво контрреволюційного змісту знищити шляхом передачі на паперові фабрики для переробки на папір. Книжки менш шкідливі можна дозволити в розброшурованому вигляді продавати на обгортки в крамниці”[34]. Згідно з постановою РНК УСРР від 4 квітня 1923 р. “Про конфіскацію, належної вилученню з продажу й розповсюдженню друкованої продукції”, література, яка була видана Держвидавом, передавалася для переробки на паперові фабрики під наглядом політконтролю ДПУ. Продукція, вилучена з інших видавництв та у приватних осіб, зберігалася до наступних розпоряджень[35].

Інструкція ЦУД від 1924 р. мала вже такий розділ: “Книжки, визнані взагалі шкідливими, але цінні як історичний, науковий, дослідницький матеріал, можуть залишатися у бібліотеках, якщо бібліотека велика — з обмеженням видачі. З маленьких бібліотек такі цінні, але шкідливі книги вилучаються й передаються до центральної бібліотеки”[36]. Так розпочалося формування закритих спецфондів з особливим режимом їх використання.

Документальні матеріали (це, в основному, звіти губуправлінь у справах друку та ЦУД) дають змогу скласти певну статистику нищення друкованого 88 слова у підрадянській Україні 20-х рр. Виходячи з того, що наявні джерела мають несистематизований характер, можна стверджувати, що подані нижче цифрові показники є далеко не повними.

По Києву цензурні органи у жовтні-грудні 1922 р. тільки з книгарень конфіскували 403 назви книжок, загальною кількістю 44969 примірників[37]. У квітні-червні 1923 р. було обстежено 28 книжкових магазинів, з них — 19 приватних, та один склад — Києво-Печерської лаври. Вилучено 44814 примірників, 1274 назв книжок. За той же час з семи бібліотек конфісковано 2359 назв[38].

По Одеській губернії з листопада 1922 по вересень 1923 р. вилучено "антирадянської" літератури 3944 назви — 52414 примірників[39]. Але цього охоронцям монополії пролетарської ідеології виявилося замало, і до кінця року вони конфіскували ще 1281 назви й 2524 примірники "шкідливих" книжок[40].

Подільське губернське управління у справах друку звітувало про те, що у 1923 р. у Вінниці вилучено: 3% — анархістської, 8% — есеро-меншо-вистської, 45% — релігійної, 20% — навчальної, 7% — художньої, та 6% — дитячої літератури. Окрім того, 10 пудів 27 фунтів — "петлюрівських" видань. В округах конфісковано 7 тисяч книжок[41].

Того ж року цензурні установи в Житомирі вилучили з бібліотек та книгарень 400 пудів книжок[42].

Але чи не найбільша руйнівна хвиля прокотилася Донбасом. Уповноважений ЦУД по цій губернії Мартинов у жовтні 1923 р. доповідав: "Вилучено до тисячі пудів різної літератури, сконцентрована у губуправлінні, буде розглянута й утилізована згідно з інструкцією"[43]. Про тотальний характер чистки свідчить те, що з невеликої книгозбірні Дебальцевського культурно-просвітницького товариства, яка нараховувала 15 тисяч томів, уповноважений політконтролю Донецького ДПУ Базілій вилучив 2013 книжок[44].

У Чернігівській губернії 1924 р. жертвою більшовицьких вандалів стали дев'ять тисяч книг[45].

За 1925 — 1926 рр. в усій Україні працівники цензури перевірили 586 бібліотек, з них — 265 шкільних, і вилучили 77291 "шкідливу" книжку. В той же час Укрголовліт зазначив: “Робота по вилученню далеко ще не закінчена, все зроблене можна вважати за початок роботи — це лише невелика частина її. Для закінчення кампанії в цьому році кошторис НКО (це Наркомат освіти! — В. М.) асигнував 9147 крб., що тепер розподіляється поміж округами. Роботу по вилученню передбачено закінчити до 1.04.1924”[46].

Безперечно, така діяльність радянської цензури мала катастрофічні наслідки. Вона знищувала не тільки друковане слово в Україні, а, врешті-решт, руйнувала освіту й духовність народу.

Які ж автори виявилися небажаними радянському режимові? У “чорних списках” опинилися книжки М. Грушевського, Л. Юркевича, Д. Яворниць-кого, М. Туган-Барановського, Д. Донцова, М. Могилянського, О.Шуль-гіна, А. Кащенка та багатьох інших відомих українських науковців та громадських діячів. У деяких містах навіть відбувалося вилучення і знищення творів Т. Шевченка, В. Плеханова, Л. Толстого.

Про рівень працівників цензури свідчить такий фрагмент з доповіді Одеського губуправління у справах друку за березень 1924 р.: "Дозволена до друку видавництву "Поліграфоб'єднання" колишнім (!) співробітником т. Шмуде книжка "Гуливер у Великанов" при повторному огляді заборонена до друку як пролетарськи не витримана, з яскравою ідеологією англійського імпераліалізму[47]. У травні 1924 р. ЦУД заборонив друкувати 89 драматичний етюд Л. Українки “На полі крові” у російському перекладі, мотивуючи це тим, що в ній “особа Христа підноситься над особою Іуди”[48].

Але вершини безголовости сягнув уповноважений у справах друку по Охтирському округу І. Шевченко, який у квітні 1924 р. подав такі відомості про свою роботу (стиль і орфографію збережено): “З червня 1923 р. по травень 1924 р. виключено всього 6168 прим., з них лишається і зараз без технічного використання 4899 прим. Дати точні й вичерпуючи матеріали (рік видання, характер, зміст, кількість сторінок тощо) про кожну книжку не зможу по двом причинам. 1) Довелось б опять усю літературу роспечатувати. 2) не стало б часу (хоть би я й хотів) яби перечитати за такий короткий час понад 5000... Можна пустити на переробку”[49].

Така цензурна діяльність украй негативно позначалась на загальній морально-психологічній атмосфері суспільства, гальмувала розвиток українського громадського життя, ставала на перепоні науковому і творчому пошуку, сприяла деформації суспільної свідомости. Особливо болючим цензурний тиск був для інтелігенції — безпосереднього продуцента й споживача друкованого слова. Але, попри такі складні умови, видатні українські громадські діячі знаходили сили для виступу у справі оборони свободи слова, наукової діяльности. Зокрема, М. Грушевський на пленумі Укрнауки у січні 1926 р. досить гостро засудив цензуру як одну з головних перешкод для нормальної і наукової праці[50].

Упродовж 20-х років у підрадянській Україні відбулося становлення нової цензурної системи, яка повинна обслуговувати більшовицький тоталітарний режим. Сформувалася централізована мережа спеціальних цензурних установ, визначилася загальна політика владних партійно-державних структур у цій сфері, відбулося практичне випробування більшовицьких методів боротьби зі свободою слова. Варто також зазначити, що радянська цензура, на відміну від своєї попередниці — царської, не мала чіткого законодавчого поля і ґрунтувалася лише на директивних партійних та державних документах. Відтак відкривався широкий простір для свавілля і зловживань. Реальністю стала повна беззахисність українського інтелігента перед всесильним політредактором з цензурної установи будь-якого рівня.

У кінці 20-х років перед Укрлітом ставиться нове завдання — бути не лише цензурною установою, а й репресивним органом “в руках партії для постійного керівничого впливу на нашу письменність та на видавництва”[51] У 30-ті роки ввійшла вже відлагоджена цензурна машина, яка бездоганно співпрацювала з іншими поліцейсько-контрольними органами.


  1. ↑ Культурне будівництво в Українській РСР: 3б. документів у 2 т. К., 1959. Т. 1. С. 69.
  2. ↑ Там само, С. 133 - 134.
  3. ↑ Центральний державний архів вищих органів влади та управління України (далі ЦДАВО України). Ф. 166. Оп. 2. Спр. 920. Арк. 16 зв.
  4. ↑ Центральний державний архів громадських об'єднань України (далі — ЦДАГО України). Ф. 1. Оп. 7. Спр. 40. Арк. 59.
  5. ↑ ЦДАВО України. Ф. 166. Оп. 4. Спр. 950. Арк. 59.
  6. ↑ Культурне будівництво в Українській РСР... С. 340.
  7. ↑ ЦДАВО України. Ф. 166. Оп. 2. Спр. 925. Арк. 15.
  8. ↑ Там само. Оп. 4. Спр. 970. Арк. 18.
  9. ↑ Там само. Оп. 3. Спр. 971. Арк. 29 - 30.
  10. ↑ Там само. Оп. 4. Спр. 964. Арк. 527.
  11. ↑ Там само. Оп. 6. Спр. 724. Арк. 12.
  12. ↑ Там само. Оп. 4. Спр. 964. Арк. 192.
  13. ↑ Там само. Оп. 6. Спр. 724. Арк. 10.
  14. ↑ ЦДАГО України. Ф. 1. Оп. 20. Спр. 999. Арк. 83 - 84.
  15. ↑ ЦДАВО України. Ф. 166. Оп. 3. Спр. 971. Арк. 29.
  16. ↑ Держ. архів Одеської області. Ф. П. 3. Оп. 1. Спр. 390. Арк. 85.
  17. ↑ Див.: Держ. архів Донецької області. Ф. П. 8032. Оп. 1. Спр. 18. Арк. 48
  18. ↑ Держ. архів Полтавської області. Ф. П. 9032. Оп. 1. Спр. 111. Арк. 44.
  19. ↑ ЦДАГО України. Ф. 1. Оп. 20. Спр. 992. Арк. 84.
  20. ↑ ЦДАВО України. Ф. 166. Оп. 3. Спр. 971. Арк. 55.
  21. ↑ Там само. Спр. 981. Арк. 5.
  22. ↑ ЦДАГО України. Ф. 1. Оп. 7. Спр. 40. Арк. 48.
  23. ↑ Там само. Спр. 47. Арк. 179 зв.
  24. ↑ Там само. Оп. 20. Спр. 992. Арк. 71; Спр. 993. Арк. 2.
  25. ↑ Там само. Оп. 1. Спр. 160. Арк. 49.
  26. ↑ ЦДАВО України. Ф.166. Оп. 2. Спр. 926. Арк. 69.
  27. ↑ Там само. Оп. 3. Спр. 982. Арк. 72 - 73.
  28. ↑ Центральний державний історичний архів України в Києві. Ф. 1235. Оп. 1. Спр. 266. Арк. 235 - 236 зв.
  29. ↑ ЦДАВО України. Ф. 166. Оп. 3. Спр. 971. Арк. 35.
  30. ↑ Там само. Спр. 990. Арк. 90.
  31. ↑ Там само. Оп. 4. Спр. 969. Арк. 530.
  32. ↑ Там само. Оп. 3. Спр. 986. Арк. 11.
  33. ↑ Там само. Оп. 4. Спр. 970. Арк. 75.
  34. ↑ Там само. Оп. 3. Спр. 988. Арк..70.
  35. ↑ Там само. Спр. 985. Арк. 10.
  36. ↑ Там само. Оп. 4. Спр. 964. Арк. 613.
  37. ↑ Там само. Оп. 3. Спр. 982. Арк. 109 - 112.
  38. ↑ Там само. Арк. 221.
  39. ↑ Там само. Оп. 4. Спр. 971. Арк. 32.
  40. ↑ Там само. Арк. 39.
  41. ↑ Там само. Спр. 968. Арк. 11.
  42. ↑ Там само. Арк. 18.
  43. ↑ Там само. Оп. 3. Спр. 980. Арк. 97.
  44. ↑ Там само. Арк. 7.
  45. ↑ Там само. Спр. 989. Арк. 9.
  46. ↑ Там само. Оп. 6. Спр. 724. Арк. 2, 11.
  47. ↑ ЦДАВО України. Ф. 166. Оп. 4. Спр. 971. Арк. 147.
  48. ↑ Там само. Спр. 966. Арк. 95.
  49. ↑ Там само. Спр. 967. Арк 13.
  50. ↑ Там само. Оп. 5. Спр. 733. Арк. 127.
  51. ↑ Там само. Оп. 7. Спр. 657. Арк. 52.
Отримано з http://movahistory.org.ua/index.php?title=Масненко_В._Цензура_в_Україні_20-х_Років&oldid=5942