
ЧЕХІВСЬКИЙ ВОЛОДИМИР МУСІЙОВИЧ (Чеховський; 20.7.1876 — бл. 1938) —
визначний український політичний і церковний діяч, ідеолог
УАПЦ, професор.
Н. у с. Горохуватці Київського повіту Київської губ. у родині священика.
У 1896 закінчив Київську духовну семінарію, в 1900 —
Київську духовну академію,
одержав ступінь кандидата богослов'я (у 1905 присвоєно звання
магістра). У 1900-01 вчителював у с. Янівці та Горохуватці на Київщині.
У 1901-03 працював помічником інспектора Кам'янець-Подільської духовної
семінарії, з якої 1904 за активну національну роботу переведений з
попередженням до Київської духовної семінарії. У 1905-06 — учитель
російської мови в Черкаському духовному училищі, учитель історії
літератури та теорії словесності в Черкаській чоловічій гімназії.
З 1905 належав до
Української соціал-демократичної робітничої партії.
За свою політичну і громадську діяльність постійно перебував під
наглядом поліції. У 1906 обраний депутатом I Державної Думи, в якій
входив до складу Української парламентської громади. У 1906 за участь
в українському національному русі заарештований і засланий до
Вологодської губ. У 1907 повернувся в Україну. У 1908-17 жив в Одесі.
Викладав історію, психологію, логіку в середніх навчальних закладах
Одеси. Брав активну участь у роботі місцевих осередків
Громади і
«Просвіти»,
редагував газету
«Українське слово», яку видавав
Український комітет.
У 1917 переїхав до Києва, де активно займався національно-державотворчою
та церковною діяльністю. Входив до складу керівних органів
Української соціал-демократичної робітничої партії.
З квітня 1917 — член
Української Центральної Ради
від м. Одеси. З квітня 1918 — на посаді директора департаменту віросповідань УНР.
Директор департаменту загальних справ Міністерства віросповідань
Української Держави.
Восени 1918 Ч., будучи членом Українського військового революційного комітету, брав
участь у підготовці збройного повстання проти гетьмана
П. Скоропадського. У період
Директорії УНР
з 26.12.1918 до 11.2.1919 очолював Раду Міністрів і
Міністерство закордонних справ УНР. Надзвичайно багато зробив для
становлення Української автокефальної православної церкви. За його
безпосередньою ініціативою уряд УНР 1.1.1919 проголосив автокефалію УАПЦ.
У 1919-20 — професор історії культури в
Державному Українському університеті в Кам'янці-Подільському.
У 1920-22 — професор Вінницького
ін-ту народної освіти
та Київського медичного ін-ту, доцент
Київського політехнічного ін-ту].
З 1920 близько співпрацює з Всеукраїнською
православною церковною радою, яка очолювала Всеукраїнську спілку
православних парафій та вела підготовку до Всеукраїнського православного
церковного собору з метою завершення організаційного оформлення УАПЦ.
Учасник I і II Всеукраїнських православних церковних соборів. На I
Всеукраїнському соборі (14-30.10.1921) — голова ідеологічної комісії
УАПЦ, засновник і голова «Братства робітників слова». У 1921-24 —
член президії ВПЦР, благовісник УАПЦ, організатор і викладач
пастирських курсів у Києві. 17-30.10.1927 — голова другого
Всеукраїнського собору. 29.7.1929 заарештований за звинуваченням у
приналежності до сфабрикованої органами ДПУ Спілки визволення України. Під час
процесу СВУ
19.4.1930 засуджений до страти. Згодом вирок
замінили на 10-річне ув'язнення. Відбував покарання в Харківському
і Ярославському політізоляторах. У 1933 Ч. переведено до таборів
особливого призначення без права листування. Ймовірно, загинув в
ув'язненні. Автор праць на релігійно-церковну тематику (деякі роботи
підписував псевдонімом Ілля Братерський): «Київський митрополит
Гавриїл Банулеско-Бодоні. 1799-1908», «Боротьба чехів за волю і правду
в часи Гуса», «Кому служить церковне панство на Україні», «Основи
визволення Церкви з-під влади князів тьми», «За Церкву, Христову
громаду, проти царства тьми», «Церковне панство на Україні».
О. Ігнатуша (Запоріжжя).