
ЛОТОЦЬКИЙ ОЛЕКСАНДР (літ. псевд. О. Білоусенко, О. Любенький; .22.3.1870
— 22.10.1939) — визначний український громадсько-політичний діяч,
письменник, публіцист, професор церковного права, дійсн. чл.
НТШ (1900);
і Українського Наукового Товариства в Києві.
Н. у с. Браниця недалеко
Кам'янець-Подільського у родині священика. В 1896 закінчив
Київську духовну Академію.
В 1900–17 — урядовець державного контролю в Києві
та Петербурзі. Брав активну участь в українському національному русі.
З 1908 був активним членом
Товариства Українських Поступовців.
З березня 1917 очолював
Українську Національну Раду в Петрограді, що складалась
з представників українських громадсько-політичних організацій міста.
Співпрацював з численими російськими журналами і газетами, в дописах
до яких відстоював українські національні інтереси. Був губернським
комісаром Буковини та Покуття під час окупації краю російськими військами.
З вересня 1917 — член
Української Партії Соціалістів-Федералістів.
У вересні-листопаді 1917 — генеральний писар
Генерального Секретаріату УЦР-УНР.
Л. був міністром віросповідань
Української Держави
(з 24.10.1918)
та
Української Народної Республіки
періоду Директорії УНР.
Виступив ініціатором проголошення
автокефалії Української Православної Церкви
(1.1.1919). В 1919–20 очолював місію УНР у Туреччині, де вів переговори
з Константинопольським Патріархом у справі визнання
автокефалії Української Православної Церкви.
В 1920 емігрував до Відня, пізніше — у Прагу,
Варшаву. В 1922–28 — доцент права
Українського Вільного Університету,
1929–39 — професор історії церкви у Варшавському ун-ті. В 1930–39
— засновник і директор
Українського Наукового Інституту у Варшаві.
В 1927–30 міністр внутрішніх справ в екзильному Уряді УНР. Автор праці
«Українські джерела церковного права» (1931), «Автокефалія» (1935, 1938),
«Церковна справа в Україні» (1923), числених публіцистичних статей
на суспільно-політичну тематику, мемуарів «Сторінки минулого»( 1932–34)
і «В Царгороді» (1939).