DIU.png

ЛОТОЦЬКИЙ ОЛЕКСАНДР (літ. псевд. О. Білоусенко, О. Любенький; .22.3.1870

   — 22.10.1939) — визначний український громадсько-політичний діяч,
   письменник, публіцист, професор церковного права, дійсн. чл. 
   НТШ (1900);
   і Українського Наукового Товариства в Києві. 
   Н. у с. Браниця недалеко
   Кам'янець-Подільського у родині священика. В 1896 закінчив 
   Київську духовну Академію. 
   В 1900–17 — урядовець державного контролю в Києві
   та Петербурзі. Брав активну участь в українському національному русі.
   З 1908 був активним членом
   Товариства Українських Поступовців. 
   З березня 1917 очолював 
   Українську Національну Раду в Петрограді, що складалась
   з представників українських громадсько-політичних організацій міста.
   Співпрацював з численими російськими журналами і газетами, в дописах
   до яких відстоював українські національні інтереси. Був губернським
   комісаром Буковини та Покуття під час окупації краю російськими військами.
   З вересня 1917 — член 
   Української Партії Соціалістів-Федералістів.
   У вересні-листопаді 1917 — генеральний писар
   Генерального Секретаріату УЦР-УНР.
   Л. був міністром віросповідань 
   Української Держави 
   (з 24.10.1918)
   та 
   Української Народної Республіки
    періоду Директорії УНР. 
    Виступив ініціатором проголошення 
    автокефалії Української Православної Церкви
   (1.1.1919). В 1919–20 очолював місію УНР у Туреччині, де вів переговори
   з Константинопольським Патріархом у справі визнання 
   автокефалії Української Православної Церкви. 
   В 1920 емігрував до Відня, пізніше — у Прагу,
    Варшаву. В 1922–28 — доцент права 
    Українського Вільного Університету,
    1929–39 — професор історії церкви у Варшавському ун-ті. В 1930–39
    — засновник і директор 
    Українського Наукового Інституту у Варшаві.
    В 1927–30 міністр внутрішніх справ в екзильному Уряді УНР. Автор праці
    «Українські джерела церковного права» (1931), «Автокефалія» (1935, 1938),
    «Церковна справа в Україні» (1923), числених публіцистичних статей
    на суспільно-політичну тематику, мемуарів «Сторінки минулого»( 1932–34)
    і «В Царгороді» (1939).