Відмінності між версіями «Шерех Ю. 28 днів особливої служби соціялістичній батьківщині і по тому»

Матеріал з Хронологія мовних подій в Україні: зовнішня історія української мови
Перейти до: навігація, пошук
 
Рядок 454: Рядок 454:
  
  
[[Категорія:Бібліотека]]
+
 
 
[[Категорія:Шевельов]]
 
[[Категорія:Шевельов]]

Поточна версія на 15:54, 2 липня 2017

Юрій Шерех

319

28 ДНІВ ОСОБЛИВОЇ СЛУЖБИ СОЦІЯЛІСТИЧНІЙ БАТЬКІВЩИНІ І ПО ТОМУ[1]

Бувальщина і небувальщина
Я постановив удатися до безпрецедентної спроби. Якщо вона вдасться, вона не матиме наслідувачів. Я маю намір створити портрет, вірний натурі, а людина, яку я спортретую, буду я сам.
Жан-Жак Руссо
Je suis Jean, je suis Jaques, je suis roux, je suis sot, mais je suis pas Jean-Jacque Rousseau.
Шарж на імітаторів Руссо


Можна було б почати від народження героя, і тоді це виглядало б, наприклад, так: Н., офіційно — громадянин Н., народився в селі Пришийкобиліхвіст над ставком Вишневим коло хати. Було це чи то на Коняччині, чи то на Кобилетопщині, котре з двох — сказати важко, бо в обох райцентрах собори давно пішли на службу культурі, а пам'ятники Великому Вождеві були стандартні. Зрештою, розрізнення таке й не має істотного значення, бо початок цієї історії застав Н. не в місці народження, а в славному першопрестольному місті Харкові, і то після того, як перейшов той престол із наказу Постишева до тепер уже, виходить, другопрестольного міста Києва. Рік був сорок перший, і війна вже почала перекидати людей з місця на місце включно з по-тойбіччям. Не так давно Леонід Плющ на сторінках «Сучасности» написав про тридцять чорний рік, а нам припадає докинути тут слівце про сорок чорний.. Колір цей на сході Европи довго був модний.

Розв'язування світових проблем мало залежало від Н., але йому здалося, що, скільки можливо, треба було зважити на тривожні сиґнали. Війни ще не було, і ніхто не казав Н., чи вона буде. Але залізничний

320

рух... Від квітня і далі чимраз ясніше проймала тривога. Нестримним потоком котили військові ешелони на захід, на захід, на захід. Пасажирські поїзди відводилися на запасні колії, часто стояли там годинами. Пізніше була створена легенда про хижу Німеччину, яка зненацька напала на безборонну овечку — Росію. Але овечка активно готувалася проковтнути свого аґресивного вовка. Німці випередили росіян — не знаємо, наскільки, але знаємо, що не набагато. Н. вирішив не купувати путівку на літо. Він, бач, любив Крим. Але голову на плечах треба було теж мати.

Несусвітенне скупчення війська, не готового до бою ні ідейно, ні технічно — як загально відомо і як здогадувався кожний, із Н. включно, — мусило кінчитися і кінчилося масовим полоном і втечею. Навіть у геть східному Харкові далася взнаки катастрофа на заході. Тисячі й тисячі здавалися в полон і гинули. Спримітивізовано, але показав уламки цих процесів Олесь Гончар у своєму «Циклоні», який він назвав романом. До Харкова поранених не везли, вони гинули далі на захід, тільки хвилі цивільних утікачів, особливо євреїв, безглуздих у своїх хутрах у липневі спеки, приносили до нібито мирного міста воєнну тривогу й приреченість живих.

Початок Другої світової війни був дуже відмінний від початку Першої. Тоді радісно-тріюмфальні маніфестантні юрби великих міст обіцяли собі тріюмфальний і близький вступ свого війська до ворожої столиці і, кажучи словами російського класика (зовсім з іншої нагоди і в іншу добу сказаними), «в воздух чепчики бросали». Друга світова війна в її початках 1939 і 1941 років у Франції, й Англії, і Польщі, а за два роки — Росії, виростала з приречености, болю й відчаю. Гітлерівська Німеччина намагалася відродити настрої 1914 року, але це їй не дуже вдавалося. На теренах Росії і з-під Росії все, починаючи від ануляції міжнародної конвенції про полонених і заміни її законом про кару смерти за полон, віщувало еру безвартісности людського життя і здобутків людських культурних цінностей. Безглуздість усього людського і людиною створеного, що стала основою філософії ленінізму й сталінської метастази його в їхній квінтесенції червоного терору, тепер поширилася з ув'язнень, арештів і розстрілів (а тепер і шибениць), що запанувала на численних ґулаґах, поширилася на всі сотні мільйонів населення Імперії без обмежень і порятунку. Чим різнилося приречення Ленінграда чи Сталінграда від убивчих мерзлот Заполяр'я?

Рішення Н. — де бути у війні та як не бути — може, не було б таке виразне, як воно стало 1941 року, якби іншою була хронологія його

321

народження. Певна річ, він знав би, що ця війна не була його. Росія благала про порятунок батьківщини, Німеччина горлала про порятунок Европи. Н. знав, що яка б не була фразеологія, не буває воєн, щонайменше між великими державами, без грабунку майна і території, і пусті слова про право. І про чиєсь визволення. А поза тим не був же він ні німець, ні росіянин, а отже... Важить у формуванні поглядів школа. Школа навчає, але вона й прищеплює брехні. Часом менше, часом більше. Навчання Н. припало на період, коли старо-імперська школа розхиталася. Нова, комуністична, ще була в сповитку, і вплив її був ще обмежений. Ні в піонерах, ні в комсомолах Н. не маршував. Свободи вибору власної думки було більше, ніж будь-коли протягом щонайменше цілого століття. Можна було б ще мислити про вплив кінтальсько-ціммервальської програми Леніна, але на ідеологічні програми швайцарського миролюба Н. мав вироблену свою протиотруту. Так і сталося, що Н. мав сприятливі обставини на власне мислення. Більші, ніж міг би мати, якби народився на десять років раніше або на десять років пізніше.

Тут час закінчити передмови і пора почати нашу історію.

Запишемо собі дату. 17 вересня 1941 року, близько десятої години ранку. У доброму традиційному романі тут має бути сказано: пролунав дзвінок. Соцреалізм є соцреалізм. Він пише все, як було. І завбачає події. Дзвінок пролунав. У мешканні жило дві родини, одна Сербиних, друга, як уже знаємо, Н. Цей дзвінок був до Н. (Попередження телефоном не було і не могло бути, бо не було телефона. На соціяльній драбині Н. був не на найнижчому, але далеко не на найвищому щаблі. У ті роки таких громадян записували в чергу на телефон, але телефона не ставили.) Гість, що оце дзвонив, мав вибір піти ліворуч до Н. або до Сербиних праворуч. Він, не питавши, пройшов до Н. Тут мало відбутися те, що й досі відбувається в таких обставинах: Н. мав вирішити, якою мовою говорити із незнайомцем — українською чи російською. (Гість першим не заговорив.) Щось підказало Н. — російською. Відчуття було правильне, від цього вибору розмовці вже не відходили. Гість роззирнувся, помітив — так потім з'ясувалося, — на полицях кімнати многотомник «Історії України» Грушевського, назвав своє прізвище: Галицький, блимнув своєю посвідкою і запросив піти з ним на розмову — чи дружню? — на розмову до КГБ на Раднаркомівській, зовсім близько. Громадянки Н. не було вдома, від початку війни всі жінки з самого ранку вирушали по харчових крамницях — ану ж десь щось «дають», черги там треба було

322

вистояти. Н. запитав, чи треба лишити записку громадянці Н., і йому сказано, що робити цього не слід. Бажання гостя, — звісно, наказ.

Дорога була коротка, від Пушкінської по Раднаркомівській до Сумської, і розмова не зав'язалася. Та й як списувати протокол посеред вулиці? Коли вони були близько Чернишевської, заревли сирени повітряної тривоги. Н. автоматично вповільнив ходу, щоб звернути до сховища, — так його вчили, але Галицький кинув: «Чекістів бомби не беруть». І далі до призначення.

Бюрократичних перешкод у вступі до будинку КГБ не було, окремої перепустки на Н. не було. Вартовий поводився, як зі старими знайомими, з обома. Трохи згодом до кімнати Галицького ввійшов ще колега чи помічник Галицького. Він назвав себе Гончарем. Галицький був єврей, Гончар — українець. Розмова, якщо назвати це розмовою, тривала близько дев'яти годин, два «службовці» явно потребували чергування, мабуть, теж підкріплень. На гостя цей привілей не ширився, наскільки добра кухня КГБ — він так і не дізнався. Які думки снувалися під час цілоденної відсутности чоловіка в голові його Дружини, — це його гостителів не турбувало.

Питання, ставлені двома допитувачами, не були імпровізацією. Ставлено їх, напевне, сотні або й тисячі разів. Були розподілені ролі між ними двома. Те, що питав один, не повторювалося другим. Спочатку йшла — досить коротко — група запитань про походження й родину. Друга серія, куди докладніша й довша, була про старших колег Н. Хотіли вони, щоб Н. оповів про «контрреволюційні погляди» Булаховського й Білецького, Олександра Івановича. Але Н. наполягав, що ці погляди були достеменно такі, як належало чесним радянським людям, і слідчі не наполягали на своїх запитаннях-припущеннях. Питали більше для годиться. Справжні контри були виловлені давно до того.

Дальша серія була про дрібнішу рибку, про колег нижчого ран-ґу — доцентів, аспірантів тощо. Окремою серією були запитання про сексотів. У цих питаннях Галицький і Гончар навіть не дбали про те, щоб приховати від Н., свіжої жертви, хто саме був у них на обліку і на послугах. Так, за місцем у списку незаперечно виявилося між іншим, що заслуженим серед них був Мусій Абрамович Файбишенко, Муся, сусіда Н. через вулицю. Муся був собі таким звичайним газетярем, а потім загорівся бажанням зробитися науковцем і то саме мовознавцем. Годі було оселитися коло Булаховського, бо там не аспірантів селили. Натомість «випадково» оселити Мусю проти Н. (чи

323

H. проти Мусі) — не було нічого легшого. Так Муся завжди знатиме, що робить Н. або що робить Муся від H., a там і Булаховський не був бездоглядний. Знатиме Муся, то знатиме й Галицький, і ті, більші, що стояли за ним.

Натрапити на Мусин слід для Н. не становило трудности. Галицькому треба було лиш закинути якісь прогріхи Н., людей без прогрі-хів до кабінету Галицького не приводили. Як сказав тоді Галицький своєму свіжому підопічному: «Ви не ворог, але у вас є помилки». Конкретно, як виявилося, тих «помилок» було дві. Одну послав йому Бог аж того дня 17 вересня: Грушевський на книжковій полиці. Але другу Галицький приніс уже з собою: була тоді нова постанова уряду про стипендії студентам. І Н., було відомо Галицькому, сказав, що ця постанова перегороджувала дітям колгоспників доступ до навчання у вищих школах. Відомості Галицького були правдиві. Н. справді таке сказав, і тепер був час покаятися. Він це й зробив, як належало. Діягноза Галицького була саме в точку... Це була «помилка», і груба. Але це не був злочин, Н. покаявся, і Н. став на шлях виправлення.

Але тут блиснув у свідомості Н. преважливий висновок, про який Галицький не подумав. Н. справді сказав цю єресь, але він сказав про це вчора і сказав Мусі Файбишенкові: ergo, на послугах Галицького був не хто інший, а саме Муся з його лискучою лисою головою, і круглим черепом, і викоченими на стало очицями.

І зв'язок між двома, Галицьким і Мусею, був активним. Із Файби-шенком треба було бути обережним. А другим висновком було, що Галицький не мав завдання зліпити справу проти Н.Його цікавило щось інше.

Раніше чи пізніше, все на світі має свій кінець. Так і дружня розмова втрьох — Н., Галицький, раднаркомівський Гончар. Якоюсь мірою Н. склав свій іспит. Треба перейти до справи. Вона проста. Соціялістична батьківщина переживає важкий час. Н. повинен стати їй на допомогу, допомогти викрити її ворогів. Тільки інформація про прихованих і небезпечних ворогів. Не робити щось, а тільки сигналізувати. І тільки правду. Органи мусять знати правду і лише правду. Записувати ворожі розмови й оперативно подавати записи Галицькому. Двічі на тиждень Н. зустрічатиме Галицького на лавочці під пам'ятником Шевченкові й передаватиме записи. Можна стимулювати ворожі вислови, батьківщина подарує, але приписувати іншому те, чого він не казав, не треба, «все по закону». Н. повинен підписувати псевдонімом, який він обере сам. Н. розуміє важливість і потребу

324

таких дій. Н. розуміє потребу такої діяльности. Псевдонім... Нехай буде Шевченко.

Тут Галицький мало не ошелешений. «Нет, зачем же так?!», не наводячи доказів. Але Н. обстоює. Це буде під пам'ятником Шевченкові, — тому Галицький поступається. Сумління є і в охоронців закону. Сцена — ніби пародія з якоїсь п'єси Корнійчука, той стиль. Перша зустріч буде за три дні. Сьогодні ми прощаємося, і додому Н. доходить без сирен тривоги. Тепер треба виробити норми поведінки.

Вони прості. Не треба ні з ким зустрічатися. Це просто, у коло-фронтовому місті люди не ходять один до одного в гості. Школи закриті, нема потреби туди йти. Ходити можна тільки до найближчого сусіда, Мусі Файбишенка. Він, звичайно, напише донос на H. A H. напише донос на Мусю. Муся не знає, що Н. доносить. Галицький не знає, що Н. знає, яку функцію виконує Муся. Суцільний водевіль.

Водевіль, але не такий уже веселий. Сьогодні Галицький жартує про зустріч чекістів із бомбами і боронить Шевченка від зазіхання Н., а хто знає, чи пару років тому він не був причетний до вимордуван-ня 134 українських націоналістів, серед них Леся Курбаса, Валер'яна Підмогильного й Миколи Куліша у хащах Медвежої Гори? Не забув Н. і про відвідини харківського табору смерти на Чайківській. Н. був дев'ятирічним, денікінці захопили місто і другого дня той табір відкрили для оглядин, і батьки хлопчикові його туди взяли, ішли туди тисячі харківців, як на прощу, на вікопомну згадку про керівника катівні Саєнка. І він, хлопчисько, пам'ятав гори, таки гори трупів, сморід, уже сморід, ще недавно живих, ледь присипаних землею. Ще день чи два тому це були комерсанти, офіцери, поміщики, фабриканти, священики, усі класові вороги, а тепер це називалося боротьба кляс. Від того часу до 1941 року минуло зо двоє десятиріч, а над водевілем у свідомості Н. так і не розвіювався сморід недбалого і водночас систематичного і озвіріло-п'яного масового вбивства, що звалося боротьбою кляс. Як ридма ридав над тими гекатомбами смерти поетів тремтячий голос — Звір поїдає Звіра... А тепер щось із того вчувалося, ввижалося над лавкою біля постишевського пам'ятника Шевченкові, й водевіля авторства товаришочка Галицького — краще було триматися далі, далі, далі...

Так от, водевіль товариша Галицького. Назву можна було дати, приміром, «Покута яничара». Роки вже дев'яності. Сонце світить чи не світить, але поза тим усе в порядку постійно, макдоналди й

325

публічні вбиральні працюють справно, і симпатичний дідусь екс-Галицький лагідно колихає онучка, облудну надію третього тисячоліття. (Песимізму наша конституція не забороняє.) А може бути й те, що самого Галицького розстріляно, нехай буде йому світла пам'ять.

На двадцять сьомий день від першої візити Галицького Н. сказав собі годі. Він попередив Галицького, що хоче їхати на схід. Усе робилося по закону. Галицький не перечив. Мабуть, секретний діялог водевілю на дві дійові особи, Муся й Н., не приносив Галицькому цікавого матеріялу. Урожай був би багатший десь у Кзил-Орді чи якомусь там Актау. Туди вже з'їхалося досить людського матеріялу з-над, скажімо, Дніпра й допливів. Бадьоро він благослив Н.:

— їдьте, ми вас знайдемо.

Йому був властивий, як перед тим у репліці про німецькі бомби, оптимізм. Н. більше ніколи не бачив Галицького, Галицький не бачив Н. Це було 6 жовтня, останнє спіткання Н. із його ментором з Раднаркомівської. Можна було б святкувати визволення й перемогу. Хоч і мікроскопічну перемогу над Сталіновою Росією. Але Н. теж помилився. Запах крови й смерти не хотів лишати Н.Тим часом Н. узявся за здійснення того, що він назвав стратагемою Сергія Левченка.

Але, забігаючи наперед, попрощаємося з тим, хто спрямував Галицького на слід Н. Мусю Файбишенка, либонь, вивезли в евакуаційних транспортах КГБ. Він мав незмірно більше «заслуг», ніж Н. Уже багато часу по війні Н. довідався з якоїсь газети, що Мусій Абрамович редаґує харківську обласну газету «Соціялістична Харківщина». Була-ховського перевели до Києва, Муся втратив інтерес до мовознавства й повернувся до журналістики. Як довго він це робив, коли помер, де похований, не знати. Часом думається — закономірно все-таки, що люди вмирають.

З перспективи геть пізнішого часу вся авантюра виглядає (як і сказано) поганим водевілем. Але в радянських тодішніх обставинах таких водевілів було багато. Одні так і липіалися сміховинками. Але мільйони дійових осіб, мобілізовані й наймані, як Галицький, «добровільні», як Н., держава в державі, усі в машкарах, з поміняними прізвищами, усі під щоденною загрозою, все облуда — Галицький, який зовсім не Галицький, Н., який не Н. Тихцем і оглядаючися, вони прокрадаються під теж облудний, постишевський монументальний пам'ятник Шевченкові, усе олжа і страх. Тільки справжній Шевченко — Шевченко.

326

Красний Лиман

Сказати про втечу з Харкова було легше, ніж утекти. Більшість залізничних ліній уже не працювали. Евакуаційні поїзди далеких маршрутів були завантажені вщерть, дощенту. Не було де навіть одну ногу поставити. Така спроба, якби сталася, кінчилася б нічим або смертовбивством. І як із такого вагона вилізти! А Н. хотів виїхати з Харкова, але зовсім не мав бажання заїхати бозна-куди, звідки не буде вороття. Ішлося, власне, не про куди, а про звідки. Найгірше було лишитися на своєму місці, де він був «у списках». Хто не хотів виїхати або не міг, мав бути знищений. Евакуація або смерть «за зраду». Ось кілька прикладів із практики його найближчого оточення. На фронті злочином і вироком був полон, у запіллі злочином була не-втеча. Ніхто вартісний не смів дістатися в німецькі лапи, постав задум розхарковлення, знехарковлення, у-Харкові-не-буття.

Після того, як Н. потрапив під одвертий нагляд Галицького і компанії, одверті контакти з іншими людьми, крім сексотів, стали неможливими. Так мусили бути перервані зустрічі зі справжніми приятелями, а вони були. Двоє входять тут у список дійових осіб, і вони тієї довіри не зрадили. Автором головної стратагеми був Сергій Левченко, викладач Харківського університету, допоміжну, але важливу пораду подав Володимир Цебенко, з педінституту. Обоє вони тоді не далися бути перемеленими між жорнами війни. Сергій Пилипович прибився по війні до київського берега і закінчив своє життя в Києві, працюючи в університеті, хоча ціною його рятунку були розвідки про Корнійчука і непевної вартости словники. Він прожив і пропрацював до 1969 року, і то в Києві. Володимир Григорович волів еміґрацію і дістався до Каліфорнії, де його слід губиться, але не в обіймах якого-небудь іншого Галицького.

Стратагема їхнього авторства в той Сорок чорний рік була така. Н. виїде «дачним» поїздом до Шебелинки або далі по краснолиман-ській лінії, потім повернеться якнайнепомітніше до Харкова і вже не піде додому. Добра приятелька Левченкова, за фахом лікар-окуліст, візьме Н. до своєї палати, а там Бог дасть безпечне повернення до світу живих і цілих людей, уже під новою владою. Це не була політична організація, не було політичної програми. Це було взаєморозуміння і взаємодопомога ЛЮДЕЙ, те — в підсвідомому зародку, — що пишномовно можна було назвати НАРОД. Не змова проти влади, але якоюсь

327

мірою і змова. Н. не був навіть знайомий з лікаркою, знайомства не підтримувано і пізніше. Н. навіть не знав її прізвища. Єдине, що лишилося з цього епізоду, в якому вона ризикувала навіть життям, це посвідка, яка збереглася й досі. Ось її текст, не минаючи ні титла, ні коми:

Справка

Гр. Н. находился с 14/Х по 25/Х в Хирургия, клинике І (глазное отделение) по поводу Myopia et staphyloma post Nfr. 25/Х — 41 г. Вр. (Підпис нерозбірливий.)

З цією посвідкою Н. вийшов того ж таки дня на вулицю, це була Сумська. Після 12 днів темряви, задухи, тривоги, небезпеки. Безперервним плином тяглися валки німецького війська. На пішоходах була народна гулянка, зустріч нового життя. Якась жінка кинула квіти. На будинку обкому партії вже був повішений німецький прапор з його хижою свастикою. На балконі обкому відчинилися двері. Витягли якогось чоловіка, зімпровізували шибеницю, чоловіка повішено, на грудях чимала таблиця з написом великими літерами «ПАРТИЗАН». Квітка зразу стала недоречною, гуляння не тривало довго. Чемного Галицького з колегами вже не було, нова влада дуже чемною не була. Треба було лаштуватися на контакти — чи не-контакти — з новим хазяїном.

Чи були хоч би дні волі між двома неволями? «Хоча й волі, сказать по правді, не було». Красного Лиману Н. не знав, ніколи про нього й не думав. І це було добре. Треба було саме бути ніде. Але великого вибору, вважай, і не було. Красний Лиман був однією з дуже небагатьох можливостей. На поїзди далекого перебігу нічого було й сунутися. Зрештою, чим був поганий Красний Лиман? Та ж їхалося не кудись. їхалося звідки. На Красний Лиман поїзди ще йшли за розкладом, продавалися квитки. Пасажирів було обмаль, але були. Поїзд ішов більш-менш за розкладом, подорож таки була авантюрою, але вона була. Поїзд рухався майже за розкладом, і Н. приїхав до кінцевої станції без пригод.

Перше, що Н. хотів зробити й зробив, було написати листівку до родини в Харкові. Листівку Н. написав по-російськи — щоб легше було читати цензорові, Галицькому в широкому значенні слова. Вона, як потім з'ясувалося, дійшла й збереглася досі. Наводжу її тут, із купюрами місць інтимного характеру:

«7. X. 41. Милая [...], едем пока хорошо и совершенно спокойно. Сидим — стоять не приходится. Здесь, правда, приходится сидеть

328

почти сутки. Идет снег, но на вокзале тепло. .. .Дядя Вова [Цебенко] ехал в одном поезде, но в другом вагоне и сошел на Шебелинке... Все пока идет неплохо, единственно, что меня гнетет, это то, что ты так плохо переживаешь это. Было не раз побуждение бросить все, поехать назад и взять с собой свою [...] Но С. Ф. [Левченко] доказывает, что это тебе не по силам. Все таки и толкотня, и бессонные ночи, и плохая погода. Но я крепко уверен, что скоро удастся вернуться и я крепко поцелую свою [...] Пожалуйста, береги себя, закажи порошки, чтобы ты не кашляла, и не мучь себя всякими выдумками, ходи в убежище и не спи в сырости, поменьше там сиди [...]. Ну, пока крепко, крепко целую, обнимаю и утешаю [...]».

У Красному Лимані H. провів тиждень, але в містечку він не був. Це не було місце і не був час для туризму. Коло самого вокзалу височів чималий, кількаповерховий барак для робітників, привезених із Галичини працювати на Донбасі в шахтах і на заводах. З наближенням фронту робітники повтікали до своїх домівок і родин. Н. знайшов там тільки одного такого мешканця — молодого єврея. Молодик за-нудився в порожньому бараці, і радо прийняв ще одного мешканця. З харчами проблеми не було. У нормальні часи в бараці була їдальня, а в ній такий-сякий запас харчів, голод не загрожував. До порожнього бараку ніхто не показувався. Одного разу забрів міліціонер. Молодик, звичайно, був прописаний. Н., звичайно, ні, але представник закону цим не поцікавився. Н. пробував застерегти юнака про перспективи для єврея під німецькою владою, але це не насторожило й не налякало господаря.

Ірраціонально, всупереч невеселим виглядам на майбутнє, непевне для Н. і безнадійне для гостителя, це був ідилічний тиждень, крас-нолиманська свобода. Ілюзія сковородинського «світ ловив мене, але не впіймав».

Але ідилії довго не тривають. Н. мав зустріти нову владу в Харкові. Шпитальна койка вже чекала на нього, сторінка з історією хвороби, фіктивної, але історія все-таки була вже відкрита. 14 жовтня Н. виїхав — знову тим самим поїздом, але тепер у напрямі до Харкова. Поїзд і далі йшов за розкладом, каса й тут продавала квитки. Але цього разу пасажирів не було, ніхто не лагодився до приреченого Харкова. Був тільки машиніст у паротязі і H. y вагонах. Коло Ізюма німецький винищувач збривальним летом атакував поїзд. Це не було приємно, але і машиніст, і пасажир уціліли. Ні один вагон не вибув з ладу. Поранених не було, бо не було пасажирів.

329

Історія зустрічі H. з німецькими вояками (майстром піибеничної справи) тут уже розказана. Яка доля спіткала краснолиманського гостителя, лишається невідомим, хоч здогадатися не важко.

Уже перший крок на харківському ґрунті нагадав Галицького і продаж душі дияволові. Це було його місто. Звичайно, свої Галицькі були і в Красному Лимані. Але Н. їх там не бачив і міг забути. Тут? Що, коли Галицький ще не евакуювався? Коли вони зустрінуться на Сумській? Так близько від Раднаркомівської? Звідти — до пам'ятника Шевченкові? Звідти — до лікарні поруч обкому?

Одного служника юстиції Н. знав особисто. Це був уже викритий Олекса Полторацький (vulgo Полтораврацький). Кожного новака попереджали: з цим обережно. Він... Ну, ви знаєте. Згадувався гострий віршик Василя Курочкіна:

Осторожность, осторожность,
Осторожность, господа,
Патриот из патриотов,
Господин Искариотов
Приближается сюда.
(Цитую з пам'яті.)

Якби цей куплет згадався скоріше, можна було б узяти це ім'я як nom de plume для Галицького чи Файбишенка.

Шаркоф

Не шкодило б розписати тут історію Харкова й українців Харкова за майже півтора року німецької окупації. Але те, що тут пропонується читачеві, — не історія загальна, а тільки міркування на тему нейтральности або опору зайдам. Н., герой цього сумного роману, не воював із росіянами у роки окупантів і зайд. Він годився на якийсь — кількаденний (?) ніби компроміс із німцями. Він перейшов на німецький бік фронту. Але тепер, від жовтня 1941 року, як зберегти свою гідність? Здатися — не було б неможливо. Найпростіший спосіб — і німцями заохочуваний — був би записатися до так званої німецької народности (Volksdeutsche). Німці радо брали до свого складу людей, які казали, що вони німецького роду. Досить було мінімальних «свідків». Цим «німцям із народности» обіцяли в майбутньому порядні маєтки і блискучі перспективи в майбутній колонії на теренах Росії та

330

України. А тепер їх підкуповували харчовим утриманням, що у виголоднілому й бездомному Харкові важило дуже і дуже багато.

Н. не робив спроб стати німцем. Отим легальним шляхом. Тут треба було починати з усвідомлення ситуації і свого становища в ній. Харків лежав у прифронтовій смузі. Своїх громадян він не мав. Людність міста складалася з військових німців і з місцевих людей. (Цивільні німці, які пробували осісти далі на захід, до Харкова не заїздили.) Німці тут не жили, вони їхали далі на фронт, найчастіше — ще далі, в небуття. У самому Харкові утворився невеликий німецький цвинтар, коло педагогічного інституту (де тепер Опера). Невеличка українська громада спромоглася відвоювати будинок для «Просвіти» трохи на схід від Пушкінської. Але просвітяни чи не-просвітяни, з погляду адміністрації, звісно німецької, — вони не існували. Як не існували пацюки чи таргани. Армія могла вжити проти них, коли ті двоногі паразити ставали чимось загрозливі, дезинфекційних заходів, але ніхто не збирався надавати їм якихось прав або якось за них дбати. Ніхто не мав наміру відновити електрику, водогін, міський транспорт, ніхто не уявляв навіть, щоб хтось із «місцевих» міг скористатися поїздом. Дикою фантазією було б сподіватися медичної допомоги.

Приватні контакти між місцевими цивільними й німецькими солдатами не були тотально заборонені, але не заохочувані, і ширших розмірів вони набирали лише у випадку тих, кого місцеві зневажливо називали «німецькі вівчарки», жриці еросу, за шмат гнилої ковбаси. Вони, мабуть, були б поширеніші, якби не цілковите або майже цілковите незнання чужих мов, — бар'єр, споруджуваний десятиріччями. Нащо місцевим дівчатам контакти (інакші від сексу)? Та навіть у сексі на сторожі німецьких чоловіків стояли німецькі закони про чистоту [німецької] раси.

Місцеві були потрібні німцям — адміністрації й солдатам — для відплатних акцій. (Більш-менш за пропорцією десять за одного.) Н. оповідає з власного досвіду. Він ішов Пупікінською вулицею вгору від пам'ятника Пушкінові. Він ішов східним боком, з рогу бачив жвавий рух, незвичайний у порожньому, зальодоватілому Харкові, і перейшов на лівий бік вулиці. Це був його порятунок. Усіх чоловіків, що показувалися на правому пішоході, німецькі солдати хапали й підтягали до найближчого вуличного стовпа. За кілька хвилин квартал перетворився на колонний зал, на анфіладу шибеників у передсмертних корчах. Ніхто з них не був ні в чому винний, ніхто їх не судив. Жваво діяли виконавці. Чи вони слухняно виконували наказ начальників, чи вони відчували зловісну насолоду нищення людських життів,

331

яку так страхітливо відтворив Ігор Стравинський у своєму «Sacre de printemps», де, правда, жертва тільки одна, але оргія жорстокости від того не менша. Твір Стравинського — 1913 року, гітлерівці Харкова — 1941 року. Людство прогресує. Канібалістично-садистичний ефект у своїй істоті ідентичний. Підґрунтя ритуалу таке саме. А чи не було так само в дії тих червоних партизанів, які висаджували Хрещатик у Києві чи Палац піонерів у Харкові?

Так чи так, усіма забута насолода убивством на Пушкінській у Харкові не сприяла «дружбі народів», німецького й українського. А воля до неї була, хоча здебільшого виявлялася в малому. Н. пригадує розмову з незнайомим німецьким офіцером у тому ж таки Харкові. Н. говорив про сталінський режим, офіцер розумів, що це говорилося про гітлерівський. Під секретом згадувалося про гітлерівську «Mein Kampf». Вона була заборонена для місцевих. «Тільки для німців». Нелегально позичивши книжку, Н. законспектував її. Можна було зрозуміти, чому книжка була не для місцевих. їх за людей не вважали. Це була дрібниця, майже ніщо, але психологічно ця позика книжки була спробою подолати бар'єр між народами.

Н. восени 1941 вибився з обложеного міста до плантацій цукрових буряків у районі тракторного заводу, звідки він повернувся додому з тими буряками до міста — замороженими, засніженими, гадгнилими, але вони втримали його кілька днів. А він же міг бути і партизаном, і ворогом.

Уже напровесні 1942 року, коли в місті остаточно вичерпалося все їстівне, а нового врожаю ще не було, Н. із санчатами вирушив пішки, у хурделицю, аж під Богодухів засніженими рівнинами, щоб виміняти вишивки роботи його сестри на щось поживне, і тріюмфально привіз до Харкова аж цілу конячу ногу. Нічого не було б легшого вартовим на роздоріжжях, як затримати Н., відібрати візок, а то й жартома підстрелити. Адже місцеві люди були ніщо. Якщо не ворог, то непотріб, плазма. І Харків був не місто, не Харків навіть, а якийсь покруч, Шаркоф звали його німці, хоч і німецьким місто це не було.

Близько півтора року провів H. y цьому місті-привиді, де нічого не було, тільки намагання вижити. Коли він виїжджав із Красного Лиману, був намір протиставити божевіллю війни свою волю людя-ности. Але на цьому проклятому місці ніщо не було можливе, навіть саме ніщо як таке, le néant, як казали французькі екзистенціялісти, ніщота — називав це Юрій Косач.

Покиньмо, отже, обложений, зачумлений Харків-Шаркоф. Місто-фантом, спогад про місто.

332

Анахорети Львова

Дата прибуття до Львова — 6 березня 1943 року. На тендері з вугіллям, ніч під дощем, чорні струмки на одежі, на обличчі, — як сажотруси. Львів був як Львів, дуже свій і порядно інакший. Шевченка в халаті клепарівського крою ще не було, а в бібліотеці НТШ рухливий Володимир Вікторович Дорошенко саме кінчав повертати на свої місця небезпечні книжки, видалені було через небезпечність у місяці зайд зі Сходу і своїх місцевих ентузіястів, а коло ратуші пильнував довкілля геральдичний лев, бажаючи чемно піднести лапу. Крім надміру німецьких мундирів, ніщо не зраджувало вояків-окупантів з-поза Одеру/Одри та ще певних себе «золотих фазанів» націонал-соціялізму. Війну ще тримали на ланцюжках офіційної пропаганди, в якій тільки проникливий здогадувався про розміри сталінградської остаточної катастрофи.

Але війна була вже на підступах, чорні патьоки її спливали скрізь, як тендерне спорошковане вугілля на обличчі Н., як воно виглядало на в'їзді — нарешті — до загидженого війною львівського австро-угорського вокзалу. І хто не хотів стати іграшкою в її руках, повинен був убезпечитися. Папірчики про працю з німецької або замаскованої під німецьку установи (а деякі були українські складом і суттю, афірмовані під німецьку і прикрашені тим-таки орлом непевної породи зі свастикою в пазурях) вимагалися й придавалися. Незабаром дядя Вася сповістив Н., що Н. уже «влаштований». Василь Сімович, любовно називаний дядя Вася, мав широкі впливи в українських колах Львова, у демократичних обставинах міг би, може, кандидатувати на президента, але був занадто порядний для такої посади. А надто тогочасна Німеччина вже мала одного фюрера, і цього вистачало. В демократах не було потреби. Сімович ніколи не мав і не хотів мати організаційної праці, вищої від — перед війною — ректора Українського педагогічного інституту в Празі в кінці двадцятих років. Інститут той, до речі буде нагадати, носив ім'я Михайла Драгоманова.

Тут на арену життєпису Н. виступає адвокат, або, як називали в старій Галичині, меценас Голубовський (назвімо його так). Це з ним тоді перекинувся кількома фразами дядя Вася. Саме про Н.

Поза всяким сумнівом, Голубовський був українським патріотом, але це не стало йому на заваді прийняти німецьку державну приналежність (Reichsdeutsche). Членом нацистської партії він, скільки мені

333

відомо, не був, хоч і таке сполучення в тих обставинах не виключалося.

Голубовський дістав урядове (себто німецьке окупаційне) доручення скласти при обласній адміністрації Львова комісію для виготовлення німецько-українського словника правничої термінології. На фронті над Волгою, де в Сталінграді кипіло люте змагання за кожний будинок і вибоїну, зазяяла порожнечею велика діра. Не могло бути й мови про німецький рух уперед. Непевним був навіть рух назад. Але німецька бюрократична машина дуже поволі усвідомлювала ці гіркі істини і далі плекала ідею розподілу Росії між Німеччиною і Японією, не знати — по Обі чи Єнісею, але десь там. Місцевій людності на захід від цих вододілів Німеччина мала принести німецький закон, німецьке право. Для початку — в Україні. Так, німецьке право, але все-таки право. Порядок.

На центр юрисдикційної діяльности обирається Лемберґ-Львів. Українське місто, але з певними німецькими традиціями. Відповідно призначається українська людина, але формально, а певною мірою й культурно — німець, райхсдойче Голубовський. Вулицями Москви Сталін переганяє сотні тисяч німецьких полонених — дорогою до заполярних таборів смерти, а у Львові німецько-український юрист дістає наказ опрацювати німецький кодекс права для місцевої людности, а власне для німецьких суддів, щоб вони правно й правильно керували своїми підвладними. «По закону», казав Шевченко, хоч і з іншого приводу, «по закону».

Тепер у комісії четверо. Вони мають створити передумови для кодексу. Тимчасом — словник правничої термінології. Прескриптивний. Сам Голубовський — голова і знавець німецького права; Паше-Озер-ський, експерт з радянського права, до якого українці, мовляв, звикли і люблять; пані Соня, львів'янка, яка секретарює й друкує; а оце відтепер — ще Н.

Вибір людей у теорії доцільний, охоплює все головне, що знають або повинні знати майбутні судді й правники в такому собі Луганську, на Поліссі, Гуцульщині й де там ще. Пані Соня типова львів'янка. Паше-Озерський чи не з Києва, право знає «общесоветское», говорити по-українському вміє, але, де можна й не можна, скакає в гречку московщини і не приховує того, що нетерпляче чекає на повернення братів з-поза фронту. Пані Соня принципово україномовна, але її українська мова така, як може бути після сорока років перебування в польському мовному казані. Н. поняття не має про судовий жарґон

334

з російськомовним судом і законами, а що вже казати про суд німецький, чи російський, чи будь-який ще. Голубовський-адвокат думає, підшкірно переконаний, що Теміда, а з нею, мабуть, і ввесь Олімп, природно мислять і промовляють — ви гадали б — по-грецьки? — ні, по-німецьки...

Відмінність не тільки в словах. Сама структура права радянська й німецька настільки різняться, що навіть, здавалося б, однозначні слова і однозвучні виключають будь-яке порозуміння. Обговорення однієї львівської картки могло тривати годинами, переходило у свого роду наукові виклади, і поки пані Соня заповнить якусь картку, сперечання розтягалося на години, а то й дні. А скільки тут випаровувалося темпераменту, звинувачень у невігластві й браку культури! Як у Глібова:

Хто винен з них, хто ні, судить не нам,
Та тільки хура й досі там,—

була б там, якби обговорення згодом не припинилося наближенням фронту і початком евакуації.

В одежі львівські правничі законодавці, крім Голубовського, не різнилися від звичайного стилю радянського службовця. Це були попри все «костюми», стандартні (маспошив) і щодня ношені. Може, вдома пані Соня мала щось краще, з часів перед «визволенням» 1939 року, але на роботу вона того кращого не носила.

Інакше виглядав Голубовський. Його гетри, його бриджі, саме добротне, німецьке, а може, колись англійське, вбрання цегляного кольору явно не були «визволені» на схід від Сяну. Євген Тимченко оповідає про німецького власника в Асканії-Новій. Його звали Hohenlohe-Schillingfürst. Селяни перехрестили його в Голі-Ноги-Шилом-Хвіст. Голубовський не ходив з голими ногами, але кожна зустріч із ним нагадувала влучну селянську пашпортизацію. Перед нами був джентльмен.

Незвичайним було місце, кімната, де комісія працювала. Це було в будинку, де перед 1939 роком містилося польське воєвідство, тепер, здається, чи не вулиця Винниченка, масивний адміністративний негостинний ґмах габсбурзької епохи. Тоді, за часів Н., він був суцільно німецький (Gauleitung), і, виглядає, ввесь, аж до прибиральниць, партійний, націонал-соціялістичний. Заповнений брунатними мундирами з золотими нашивками (та ж goldene Fasane), обтяжними галіфе, чобітьми в повному блиску. Комітет Голубовського з со-вєтчиком, львівською панянкою й «східняком» із Харкова не надавався на сцену з Ваґнерової «Валькірії». Відповідно, представники «вищої раси» не вчащали до чужорідного покою. Коли, вкрай рідко,

335

це все-таки ставалося, неминучим був несмачний ритуал. У цьому будинку не говорилося ні добридень, ні добрий вечір. На всі пори дня віталося ідеологізованим гайль Гітлер. Між собою комітетники ім'ям Гітлера, звичайно, не перекидалися. Але коли відвідувач із породи «золотих фазанів» помилкою або навмисне забрідав до «ненормальної» території і так вітався, виходу не було. Та це єдиний обов'язок цих ненормальних, недоречних зайд. Купити цією ціною право на те, щоб не робити нічого корисного для німців, здавалося не надто високою ціною. Німецькі войовники більше скористалися б із чужинецької праці на якійсь фабриці або сільській економії. З гайль Гітлер або без того, те, що комітет робив, скидалося радше на іронічний, глумливо болючий саботаж, хоч саботажем воно не було. Комітет чесно опрацьовував свої картки. Була не його провина, що зникав той, для кого картки готувалися. Остмарк (східна територія) не потребував німецьких суддів і німецького судочинства.

Не знаю, чи Голубовський повіз на захід матеріяли, що потрапили до комітетської картотеки. Доля його була сумна. Він виїхав до Хемніцу. Там його спіткала вістка про смерть сина в Санкт-Пельтені від альянтської бомби. Незабаром розбомбований мало не дощенту був і Хемніц. Під руїнами загинув і сам старий Голубовський. Мабуть, така була доля й словникових матеріялів і карток.

Пані Соня вирішила, що яка б не була доля Львова і її, вона нікуди зі свого міста не рушить. Коли вона дізналася, що Н. вирушає на Захід, до Лемківщини й далі, вона подарувала йому на дорогу валізку. Ця валізка зазнала чимало пригод, але доїхала аж до Америки. Дарунок і його мандри по-своєму символізували єдність України в та-рапатах тих гірких і небезпечних років. Було це як благословення батьківщини на мандри поза батьківщину.

Чи соціялістична РОДІНА подарувала Паше-Озерському, незважаючи на його словесний патріотизм, колябрацію з ФАШИСТАМИ, не знаю.

Коли Н. їхав на захід, він думав про свої місяці у Львові. Були вони нелегкі, але попри все солодкі. Під чужою владою, але була це все-таки, коли можна створити таке слово, своїна. Робота? Вона була безглузда і кінчилася нічим, порожнечею. Вона не дала нічого ні росіянам, ні німцям. Як і в Красному Лимані, обом ворогам вона не принесла користи. Але ж саме цього Н. хотів. В обох випадках. Хоч у першому це було кілька днів, а в другому — майже півтора року. Сковороду знову згадував Н.: світ ловив мене, але не впіймав.

336

Анахорети в Берліні
{Змарнована спроба)

Львівський правничий словник був не єдиним лексикографічним заходом німецьких урядових кіл на окупованому терені. Другим був сільськогосподарський, який був доручений Українському науковому інститутові в Берліні, а персонально — економістові Романові Димінському. Праця над цим словником почалася вже не один рік тому, словник не мав колегії, все робив і за все відповідав сам Димін-ський. Без дискусій. Тож темпи роботи були незмірно швидші, ніж у Голубовського. Вже проходили коректи, пригадую Димінського за довгими шпалерами, що систематично прибували з друкарні.

Проте, коли пройшла поголоска, що Львів припиняє працю над своїм словником (не має значення, що зовсім іншого профілю) і що Н. стає безробітним, Іван Мірчук, директор берлінців, вирішив скористатися з цього й перехопити Н. до свого інституту.

Мірчук не був великим ученим, але він геніяльно вмів маневрувати між берлінськими партійними й колопартійними урядовцями, знав у цих бюрократичних фортецях усі ходи й виходи, досконало уявляв, як, коли, де і з ким треба перемовитися (німецький патріотизм не перешкоджав йому бути й справжнім українським патріотом), ставало в нагоді й те, що дружина його була німкеня, а дочка була німецькою фройляйн без догани. Чи треба додавати, що Мірчук був і членом націонал-соціялістичної партії?

Негайно полетіли депеші до Львова і його золотомундирних фазанів. Ще день, і Н. їхав поїздом (а це не завжди було просто) на оглядини й переслухи.

З його зв'язками і впливами, Мірчук зумів розбудувати науковий колектив, а також і солідну наукову бібліотеку, — кажуть, близько 35 тисяч назв. Тут були історик Борис Крупницький, етнограф Зенон Кузеля, якийсь час історик Михайло Антонович і мовознавець Ярослав Рудницький. Про Димінського вже була згадка. І в критичні для Німеччини часи Мірчук старався залучати науковців зі сходу. Найціннішим надбанням був Віктор Петров, науковець справді над-рядний, отже, черга доходила тепер до Н. З інститутом і його книгозбірнею був зв'язаний ще Василь Масютин, ґравер і німецькомовний письменник. Усе це, як на закордоння, були солідні досягнення. Але Мірчук не міг створити і не створив цілісного колективу, бо сам він

337

не був науковцем і не був ідеалістом, він був ділком коло науки і не багато більше. Та й німецький партійний провід хотів не чистої науки, а довідкової прибудови при урядових інституціях. Так і вийшло, що чи не найобсяжнішою книгою став «Довідник про Україну» («Handbuch der Ukraine»). Того ж стилю був і готований словник Димінського.

От до цього не дуже колективного колективу, не цілком наукового осередку науки тепер їхав Н. День запам'ятався тим, що саме тоді уряд заборонив усі театри. В опері Унтер-ден-Лінден мав іти останнім Ваґнерів «Трістан і Ізольда», не знаю, чи ще пройшов, але надалі вже музи мали замовкнути. Занадто непросто і небезпечно стало ходити до театрів. Німецькі міста відтепер мали слухати музику алярмових сирен і какофонію вибухів бомб і мін, милуватися вогненними ріками, які ще недавно були вулицями. Десь годину тому. Неронова загибель Риму у вогні, помножена на можливості новітньої техніки.

Але Мірчук із його непохитною вірою у вічність Німеччини й Прусії не хотів уявити собі присмерковости довкілля. І не завданням Н. було переконувати його в неминучости Мен Текл Фарес... Н. і Мірчук домовилися про працю Н. над словником. Прибулець зі сходу погоджувався взяти відповідальність над коректами інститутського сільськогосподарського словника. Але з однією умовою: Н. буде приїздити до Берліна, але житиме в Пляуені (чому саме там — про це пізніше), забиратиме туди гранки, а потім привозитиме їх до інституту.

Берлін бо, як на Н., став дещо неспокійним містом, а неухильно перетворювався на купу руїн. Щодня половина доби приносила англійську ескадрилью, друга — американську. Слідом за кожною спалахували квартали, злітали в повітря брили, що недавно ще були будинками, на вулицях засівалися міни негайної й повільної дії.

Зрештою, сама подорож залізницею до і з Берліну, навіть не під бомбами, була іспитом на витривалість. Вагони на станціях треба було штурмувати, кожне вікно вагона було амбразурою фортеці, яку треба було взяти з боєм. Ні, одного разу Н. зробив таку подорож, але не вдруге, англо-американці заповзялися не допустити до видання словника Димінського. Умова між Мірчуком і Н. лишилася на папері. Спершу ніби заходило на створення другого, після Львова, притулку анахоретів. Коректа словника — це було знаменито своєю безглуздістю. Але піротехнічні ефекти і балет кам'яних брил, — ні, ці розваги не вабили.

Минуло кілька днів, і стало відомо, що бомбової атаки зазнали квартали, де містився Український інститут. Інституту не стало фізично. Був це затишний двоповерховий будинок у затишному Біржевому

338

провулку, в центрі міста. Що здіялося з книгозбірнею, і досі невідомо. За однією версією, вона загинула, цілком і безповоротно. За другою — вона цілісінька, під вагою зрушених мурів і даху. Треба тільки легендарного колоса, щоб він ту вагу зрушив. Або грошей, щоб зробити розкопи. Де ж їх узяти, того колоса, тих грошей? Збірка інститутська, всі свідчать, була першорядна.

Попри все, одне з останніх вражень з Берліну було добре. Одного вечора Віктор Петров запропонував Н. повечеряти в ресторані, але таки справді доброму. Чи є такі ще в Берліні? Так, він знає, десь у районі Курфюрстендаму. У гурманських здібностях Петрова ми ніколи не сумнівалися. Н. вагається, але спробувати можна. На адресі саме розвалене каміння. Н. готовий іти назад. Він такий обурений, що навіть не треба казати: «А я ж казав!». Але Петров не здається — перелізьмо через звалища. Справді, за верхів'ям тих звалищ щось непрезентабельне, але щось. Петров веде туди. «Бомби ніколи не вціляють двічі у те саме місце», — каже він.

А всередині — столики під білими скатертинами, порцеляна сервізу, добірне меню, зразкова обслуга, талони з продовольчих карток вистригають, але все інше — ніби не було війни, альянтських гостей, навали руйновиння.

Не знаю, чи те берлінське чудо вистояло хоч би до завтрашнього дня. Але того вечора то був не сон.

Берлін був занадто пошарпаний, щоб спромогтися стати сковоро-динським затишком, як були Красний Лиман і Львів. І Український інститут був занадто німецьким, занадто несвоїм. Світ намірявся впіймати Н., і тут мало-мало не спромігся.

Чудо в Штрасгофі

Перед Пляуеном треба було ще пройти випробування Штрасгофу. У програму входило повернутися до Львова, сховатися на якихось півтора чи два місяці, на засніженій Лемківщині, перекрочити Словаччину і опинитися в Австрії. Усе це було занадто короткочасне, щоб тут містечка й села випробувати на доктрину Сковороди. Першим містечком в Австрії був Штрасгоф, другим і останнім Трайсмауер. Про миготіння людей і краєвидів іншим разом. Але один епізод у Штрасгофі мусить бути згаданий, бо там і тоді антисковородинський світ зробив другу спробу захопити до своїх мацалець Н. Першою, нагадаємо, була зустріч

339

із громадянином Галицьким у Харкові. Цього можна було сподіватися, і воно тоді сталося, і на це Н. тоді відповів утечею й своєю правдою.

Натомість тепер, в Австрії, напад стався зненацька, і, якби не чудо, ледве чи врятувався б Н. із загрози. Найкраще переповісти епізод без надмірних коментарів.

Штрасгоф уважався перехідним табором для привезених зі сходу. Тут їх мили, чистили, реєстрували і звідси посилали їх на працю. Власне, розтрощена Німеччина чужинецьких робітників уже не потребувала, фабрики їх не жадали, і Штрасгоф мав труднощі з розміщенням нових робітників. У чеканні в бараці тривали години, а іноді й день-два на спочин і на роздуми.

Такого бездіяльного ранку Н. вийшов на прогулянку. Чого б він краще не чинив. Але він учинив.

Не ступнув він і ста кроків, як до нього підскочили два молодики в цивільному. Вони були в дощовиках, як колись був громадянин Галицький у Харкові. Але їхні плащі були кращі, ніж у Галицького. Все-таки захід.

Молодики зупинили Н., і один сказав (по-німецьки, як Галицький говорив колись по-російськи):

— Ваш пашпорт (Ihren Pass!).

H. показав. Не було сумніву, це були представники влади. Владі треба коритися. Крім того, все-таки це була Австрія, а Н. тут був чужинцем у приймах.

Молодик поклав пашпорт у свою кишеню, бічну, в піджаку, і сказав:

— За дві години в бараку X з речами. Ви зголосилися до дивізії СС — Галичина. Виїзд за дві години тридцять хвилин.

Вони повернулися певними кроками і зникли за рогом будинку.

Потім Н. оповідав, що він був розгублений і безпорадний. Без пашпорта людина — не людина, податися нікуди не можна. Утекти — годі й думати. Колючі дроти, вартові вежі, сторожі. Скаржитися — кому? Н. пішов до свого барака й сів на лавку коло вікна. У голові майоріло — нізащо не піду до того клятого барака X з тими клятими молодиками. Невже потягнуть силоміць? Н. зажурився. До дивізії він не піде, хай там що.

Так тривали хвилини за хвилинами.

Тут і сталося чудо.

До барака, його «власного», «рідного» (ну, майже рідного) барака зайшла не така вже дуже молода, але й не стара жінка:

340

— У вас забрали пашпорт?

— Забрали.

— Сказали прийти до адміністраційного барака?

—Сказали.

— Нікуди не йдіть. Чекайте тут на мене.

Ця чудасія чекання тривала понад півгодини. Н. не знав нічого про жінку, ані її прізвища. Він твердо вирішив нікуди не йти, а більше не знав нічого.

Десь за півгодини жінка знову з'явилася. З пашпортом у руці... Н. подякував якнайщиріше. Бути в німецькому війську під будь-якими прапорами і в будь-якій стадії розгрому — ні. Жінки-рятівниці Н. не знав, — ні прізвища, ні адреси, таборових поліцаїв теж ні, — виявилося, що молодики в плащах були поліцаями, мабуть, таборовими, а може, й вищого щабля людоловами. Виявилося також, що вони були українці й говорили українською мовою. Німецька була в них мовою влади.

Хто була та жінка, так і не з'ясувалося. Видно, вона знала полі-ційне начальство і знала Н. Може, вона була присутня на якійсь доповіді Н., на якомусь його виступі. Таємниці жіночого серця? Не всю дивізію Галичина так створено. Але який відсоток?

Н. назвав усю подію чудом у Штрасгофі. І це було чудом. Усупереч усякій логіці, загально людській і воєнно-адміністраційній, світ знову не впіймав H. A в суті речі все було дуже просто. Зрідка нормальність перемагає. І світ стає простий. Гітлер крокує до самогубства, а Н. — до життя.

Анахорети в Пляуені

Назва Пляуен — слов'янського походження і означала плавні. Тепер плавнів нема, а місто таке наскрізь німецьке, як Макс і Моріц у гумористичних книжках для німецьких дітлахів. Але в роки війни всіх німців чоловіків, крім калік і начальників, погнали на фронт. Натомість місто заповнилося поляками, чехами, французами, європейцями найрізніших Гатунків. І його довго не бомбили. Доля привела туди й українців.

Історія українських початків у Пляуені, коротко, ведеться приблизно від кінця 1944 року, а переємністю вони з Берліну. Точніше — зі сконання Берліну. Коли небо над Берліном стало суцільно англо-

341

американським, життя почало з міста відпливати деінде, хоч офіційно евакуації не було. Серед усього іншого, Берлін був до того часу центром чужинецького життя — дипломатичного, культурного, студентського... На мільйони примусово завезених до Німеччини робітників-рабів зверталося якнайменше уваги, а все ж щось доводилося для них робити — ну, хоч би пустити в рух таку-сяку пресу під німецьким невсипущим оком, але роблену українськими руками.

Історію української або україномовної преси в Німеччині ще не написано, а слід було б. Серед німецьких видань для українських робітників, видань, народжених у Берліні, але тепер звідти вивезених, був ілюстрований двотижневик «Дозвілля», аполітично-розваговий, без злободенности, без фронтів і без повчань, хай робітники на кілька годин забудуть свою невеселу долю і свою не милу серцю примусову псевдобатьківщину, посміються над карикатурами й потішаться або зажуряться над віршами й оповіданнями. Усе в цілому не надто high brow, але і не якась гопакерія.

Нелегко сказати, як редактором журналу став Свирид Микитович Довгаль. Був він чернігівсько-селянського роду, але переконання його й партійна приналежність були есерівські, бойові заслуги — і київські, і хустські, — перші 1917-1918, а другі 1940, в обох випадках в українському війську, а це не надто в'яжеться з працею в німецькій наскрізь нацистській — хоч і деполітизованій — пропаганді. Можливо, угода між Довгалем і його наймачами стала можливою завдяки суто роз-ваговому спрямуванню журналу.

Редакція «Дозвілля» формувалася поступово. Журнал доходив до читачів — українських робітників на німецьких фабриках, літературно зацікавлені робітники знаходили шлях до редакції. Довгаль літературно здібніших висував до німецької пропаганди, пропаганда зверталася до рабовласницького центру, це не відбувалося швидко, але кінець-кінцем, як колись молодого Шевченка, рабів випускали на волю, а це означало в зверхність Свирида Микитовича. Вони відключалися від праці на заводах, переходили з гуртожитків-бараків до приватних кімнат у німецьких помешканнях, діставали продуктові картки, такі ж як німецькі, вельми ощадливі, але не до стадії голоду, могли користатися публічним транспортом... Це був уже статус інтелігента на державній службі.

Коли берлінське небо стало занадто розжареним і працювати під ним стало неможливо, керівні органи німецької пропаганди вивезли редакцію «Дозвілля» (як і газети «Земля», видаваної для українських

342

сільськогосподарських робітників) до Пляуену, де зорганізували й друкарню з українськими шрифтами.

До такого Пляуену, до такої редакції на Адольф-Гітлер-штрасе, головній вулиці міста (так звалися головні вулиці всіх міст Німеччини), приїхав Н. із Штрасгофу.

Місто — безнадійно нудне, промислово-лютеранське місто, але чисте і цивілізоване, посеред розкішних зелених, бомбами не торканих мальовничих узвиш так званої Саксонської Швайцарії. З нагоди і на честь прибуття Н. до Пляуену Довгаль узяв Н. поїздом до тих узгір'їв. І поїзд тут, на бічній лінії, ішов за розкладом, і до вагонів не треба було прокладати шлях через голови співгромадян. Н. міг не шкодувати, що не найнявся до чорториїв берлінських вирв і згарищ.

Бо Свирид Микитович запрошував Н. ще зі Львова, ще з Штрасгофу. Але той мало не спокусився був закликом від Мірчука. Столиця, культура. Щоправда, тоді небо над Берліном ще не було таке погрозливе, а поїзди з Берліна такі неутульні.

Редакція «Дозвілля» склалася з більш-менш семи осіб, але стосунки між ними не були прості. Головне завогнення було навколо Ігоря Костецького, одного з тих, кого Довгаль витяг був із нетрів остарбай-терського поневолення. Довгаль був родовим селюком, потім, умовно кажучи, фельдфебелем. Ліричні тонкощі були йому далекі. З чужих мов він і німецьку майже не знав, а всю решту — Бог дасть. Костецького звали, звичайно ж, не Свирид Микитович — у якомусь варіянті, бо так піп охрестив, — а Ігор В'ячеславович, ім'я князівське, не з опери ж (якщо він не сам це вигадав, а він любив фантазувати). Так, був князь Ігор, але не було й не могло бути князя Свирида. Був ще поет Ігор Северянин, що громокипів на всю з-перед великого жовтня велику Росію. Було без значення, чи все це вигадував сам Костецький, чи його батько. Але вже незаперечно його фантазією було, що латинкою його ім'я треба було писати Eaghor.

У журналі вимагалося, щоб друкувалися матеріяли, зрозумілі людині з — ну, хіба з чотирикласною освітою. Костецький приносив запахущі літературні експерименти і вимагав, так, вимагав, щоб їх пускали в друк.

Фанатиком він був не лише в літературі. Для прикладу, його апетит був у рівень з Ґарґантюа. Задовольнити його в межах карткової норми виголоднілої Німеччини годі було й думати. Єдиною можливістю дістати щось їсти без карток було вихопити в якомусь ресторані

343

так званий штамґеріхт. Цю юшку сумнівного складу (одним із складників було картопляне лушпиння, головним був кормовий буряк) давали в їдальнях півгодини від полудня і тільки тоді. Треба було встигнути до однієї, швидко цю щербу там проковтнути і встигнути до ще однієї, іншої їдальні. Костецький у цих перегонах осяг рівня чемпіонату. Змітаючи перешкоди на своїй дорозі, він поглинав два штамґеріхти.

Не знаю, чи так це справді було, але поговір твердив, що Ігор був не менше пристрасний у тому, що тепер звуть сексом (тоді такого слова не було). У редакції була друкарка, назвім її Діна, прізвище забулося, і воно, може, й краще. З породи пробивних совбари-шень. Вони вважалися подружжям, і між ними раз у раз відбувалися галасливі сцени, а часом і бійки. Не знати, хто був винен і хто чого домагався, але сумирними, погашеними ці родинні чвари не були. Якщо він був із породи Отелло, то вона не склала б іспит на лагідну Дездемону.

При бажанні знайти в Костецькому сміховинне — не важко. Усе, що тут сказано й показане, має в собі риси смішности. Від полювання на помийні юшки до приборкування гострухи Діни. Але все йому можна подарувати, бо за тим бив кастальський ключ надхнення. Жерцям дарується дивацтво всіх Гатунків. Костецький мав своє божество, і це було мистецтво і ніщо інше. Побутові дрібниці? Надголодь і штамґеріхти? Бомби над містом? Фронти довкола? Усе це було без-вартісне. Як дон Кіхот бачив богиню у вульгарній дівці, так за всіма ніщотами світу Ігор шукав і вірив, що знаходить, ось-ось, високе мистецтво. Якщо говорити про мистецтво як святиню, в редакції «Дозвілля» Ігор, може краще Eaghor, був єдиним письменником. Тут коріння його конфлікту з Довгалем. Усі інші в редакції були корисними працівниками, але вони не були спроможні піднестися ad astra, до рівня особистостей, не кажучи вже про буття символами.

У контрасті Костецький — Довгаль ідеться не про протиставлення кількісне, хто кращий, хто великий. Правдоподібно, Костецький не може претендувати на амплюа великого письменника, що б це практично не означало, мабуть, мало або нічого. (Якщо вже наважитися на такі кондуїти, треба було б спершу видати його твори.) Тим менше витримає подібний іспит Довгаль. Відмінність тут типологічна. З одного боку, ослопас, з другого хідальґо й дон. Першого можна зробити губернатором, другого віддати під психотичний нагляд. Але не можна першого зробити другим і навпаки. Манери Довгаля

344

не були завжди вишукані, але, коли хотів, стримувати себе він міг, хоч у глибині душі він не плекав аристократизму. Так у відмінності законювалася така-сяка єдність.

До цього додавалися відмінності в національному (коли хочете, стилістично-національному) підґрунті. Костецький був українцем не лише, за Остапом Вишнею, з маминої цицьки, а й програмовим і то дуже послідовним. Може навіть запеклим. Він у ті роки не написав і не видав нічого по-російськи. Але він дістав вищу освіту в Росії, працював якийсь час у російському театрі, більшою чи меншою мірою (часом уявно) він був дома в стихіях німецькій, англійській і далі по европах (Америку він не приймав). Щодо Довгаля, він почував себе в російському оточенні не набагато певніше, ніж у німецькому, а в німецькому — зжалься, Боже,

Довгаль запровадив у редакції двоподіл. Ні панівна тоді в Німеччині авторитарність, ні — тим більше — фактичний стан справ і рівень культури працівників журналу не дозволяли рівности всіх. Але можна було зробити і зроблено так, що зі старшими Довгаль звичайно радився у важливих справах. Це були він сам, Іван Майстренко — многолітній боротьбіст — лівий антинацист, після його приїзду — Н. Молодші, звичайно, поети-початківці (і, мабуть, екс-комсомольці, яких Довгаль витяг із рабства — Василь Онуфрієнко з жінкою Марусею, Всеволод Біленко), таких прав не дістали, їхня праця була технічна. Костецький за віком і за культурою був ближчий до старших, але його статус був непевний, то серед сеньйорів, то з «плебсом». Природно, це не сприяло мирові й тишині в цьому чудернацькому ніби-сімействі.

І все-таки на чужині це було сімейство. Це була ніби своя родина. Це була Україна в усій її єдності й незгоді.

Н. почував: він не тільки не дав себе зловити ворожому й чужому — він зберіг себе і себесвоє, хоч воно було повне гіркоти і звад, і розбрату. Своїх і свого. Від Дінця і до межі Саксонії з Баварією.

Тепер, на весні 1945 року, на руїнах Европи, цей проростень, перещеплений з-над Дніпра, утримувався і харчово, і грошово, і житлово німецьким нацизмом. І, врешті, хто ж використовував кого?

В останні дні війни і німецької пропаганди в «Дозвілля» прийшла нова директива з пропаґандивного центру (чи ще в Берліні? чи ніде? Останні оберти маховика, коли рушій уже мертвий?), директива змінити характер журналу. Мовляв, розваговий його характер не пасував до напруженої ситуації, відкриймо журнал для політики, для пропаганди. Це було проти попередньої договорености Довгаля

345

з німцями, і старші в редакції зібралися на нараду — що робити? Страйк і виклик — чи послух? Мучеництво (ґестапо ще функціонувало) чи зрада? Питання було розпачливо болюче, але практичного значення воно, либонь, не мало: все йшло шкереберть, Берлін не існував, Гітлер і його ближче коло лаштувалося на смерть. «Дозвілля» ще друкувалося, але вже фактично не розповсюджувалося, що саме там друкується — не мало вже ніякого значення, оберти всіх машин розхитувалися, уповільнювалися і завмирали. Не було потреби воювати — навіть словами — за те, що не існувало більше. «Політизованих» чисел «Дозвілля» вийшло одне чи, може, два, не читав їх майже ніхто. У квітні американці ввійшли до Пляуену, і всі стали безробітними, машини перестали крутитися, пошта і транспорт більше не рухалися. Актуальними ставали інші проблеми, насамперед виживання і спро-тиву примусовій репатріації.

Світ і далі ловив заїжджих зі сходу, світ в інших уніформах і з зовсім відмінною фразеологією. Вічне кружляння життя і смерти, вічний поспіх не знати куди.

Але в Красному Лимані, в Харкові, у Львові, в Берліні, Пляуені пронесено щось із сковородинської мудрости і навіть — чесности. Витримано позицію, кажучи словами Ромена Роллана з часів ще початку століття — au-dessus de la mêlée (понад колотнечею). Ми вибрали позицію невоювання в чужих війнах. Ніколи й ніде. Світ від цього не змінився, чи він може змінитися, але наші руки чисті. Майже зовсім чисті. Абсолютного нічого нема, тільки смерть.

Гашкіяна-Швейкіяна

Від народження Гашка (так по-чеськи, у нас звичайно Гашека, бо так росіяни!) минуло 115 років, а від смерти 75. Його — їх ми не забули — «Пригоди молодецького вояченька Швейка» побачили світ 1921-23. Чех в австро-угорській армії, найменше в світі дбав він за велич Австро-Угорщини та її не завжди героїчних збройних сил. Але Швейк, боронь Боже, не бунтував. Він старанно виконував усі накази своїх недомудрих офіцерів, так гіпер-старанно, що це дорівнювало бунтові. Він був — чи вдавав, що не сповна розуму (у чехів є на це убивчо-гарне слово blby). Гумор полягав у тому, що годі було розрізнити, що було занадто старанне, а що зідіотіле. І чи роман був

346

антимілітаристичний, а чи просто пасквіль на вайлуватого чеха, що його недоречно вбгали в неоковирний мундир.

Відповідну долю мав роман і в Україні. Спочатку його популяризовано — ще б пак, сатира на імперіялістичний мілітаризм. У ті дні інсценізацію твору поставив Гнат Юра в Київському театрі ім. Франка. Сам Юра в титульній ролі викликав бурі оплесків і в Києві, і під час ґастролів у Харкові. (Зрештою, український побутовий театр мав уже майже сторічну традицію виконавців ролі Стецька в «Сватанні на Гончарівці»). Автор цих спогадів мав приємність бачити франків-ську виставу «Швейка» 24 травня 1929 року. Сімдесят років пізніше деталі вистави ще в пам'ятку.

Але тріюмф Гната Юри й цілої вистави не тривав довго. Цензура здогадалася, що пригоди молодецького вояка стосувалися не тільки габсбурзьких двоєдиних збройних сил. Вистава зникла з афіш, згадки про неї викреслювалися, навіть про колишню приналежність автора до комуністичної партії згадували не радо. Як мені оповідають, твір і вистава були поновно дозволені 1955 року (Хрущов! У Хрущова були риси швейкіянства!), але автор не мав змоги перевірити ці відомості.

Повертаючися до двадцятих років, варт підкреслити, що виставу грав не театр Леся Курбаса, а Гната Юри. Є в цьому своя закономірність. Не тільки в ставленні до Гашкової буфонади. Курбас — це була мужність і пробоєвість, виклик і необережність, Юру найчастіше характеризувала пер-ґюнтівська тактика — обминути озію боком-боком. Спрощуючи, лев і лис.

Леви гинуть, зрідка їм ставлять посмертно пам'ятник, хоч і це далеко не всім, не завжди. Лиси виживають, навіки або на час, незрідка їх навіть потім звеличують так, ніби то саме вони були герої. Юру поховано в Києві з належною пошаною, але й по всьому. Могила Курбаса в Харкові привертає відвідувачів, але тіла Курбасового там нема. На Сандермосі, на Ведмежій Горі, Пантеону поки що не заплановано, тільки сосни гудуть, як слобожанські, за Хвильовим. Азіатський мій край!

Від загальних міркувань тут уже слід повернутися до історії Н., від Красного Лимана до Гофу. Але ще не зразу, а поступово. Стисло і, хоч-не-хоч, більш або менш аподиктично.

Із чотирьох можливих шляхів суспільного розвитку два прямо ведуть до катастрофи: нищення інших і нищення себе. Із зовсім свіжих і загальновідомих прикладів перше можна проілюструвати експериментом Леніна-Сталіна-ЧК, друге — вже згаданим Хвильовим

347

(поєднання обох — Скрипником). Ні один не веде до загального щастя (але що веде?). Третій нас тут цікавить, це шлях втечі від світу. Ідеально і по-різному, це — і тут ми в безпосередній нашій темі — Сковорода і..., та таки Швейк — тут ці два сходяться. Четвертий — про нього можна б і не казати, бо на Україні він ніколи своїм і опереним не був, пробував його прищепити Петербург у XVIII — XIX сторіччі, а тепер пропонує прищепити Київ, про наслідки говорити тут рано, суть цього шляху — пересічність і добробут.

Тут уже говорилося про Швейка й менше про Сковороду. Приходить пора сказати про підстави для такого зближення наче зовсім відмінних постатей. Насамперед, треба скинути з рахунку ту індивідуальну рису, якою щедро наділив його Гашек — тупоумність, blbost, риса не істотна, а маскувальна. Найлегше знайти його сутність, цього героя, мінус неістотне — в літературі. У житті риса ця останніми роками малозадокументована. Вона або ховалася, або носія свого вела під час війни на шибеницю або, за миру, до далеких і неосвоєних країв. А в літературі, в журналістиці таких героїв, здебільшого простакуватих, хоч греблю гати, від кльовнів до святих юродивих. Ось лише кілька навмання імен, згадуються Ґарґантюа та його синок, ненажери й ненасекси, численні декамеронники, Шекспірові блазні та й сам Фалстаф, Казанзакісів Зорба, Ролланів Кола Брюньйон, а надто череватенький Санчо Панса. На своєму вірному віслючкові він тюпає слідом за господарем по ідеологічному центру Мадріду, праворуч дорога веде до університету, ліворуч до королівського палацу, але не належить ні туди, ні сюди. Так від 1927, дата відкриття пам'ятника авторства Муґуруси й Валери.

У самих чехів, народу, що породив Швейка, хто знає, може, той факт, що Прага майже неторкана лишилася й у Світовій війні, і в брежнєвській окупації, коли димом пішли Варшава і Берлін, якоюсь мірою зобов'язаний наявності Швейків. Чим аніяк не говориться, що серед чехів не було героїки всерйоз, від хоч би спаленого Яна Гуса, від походів Яна Жижки до самоспаленого вже майже за нас Яна Палаха, чиє місце самострати пражани дбайливо й зворушливо відзначають покладанням квітів і незгасним вогнем. У дорозі до Національного дівадла (театру), від 1881 року одного з провідних осередків національного відродження над Влтавою.

На via dolorosa від Красного Лимана до Пляуену і до баварського вже, себто відкордоненого від російських окупаційних кордонів на захід від Пляуену (який американці передали росіянам) Гофу, де

348

й закінчилася епопея, почата з Красного Лимана. Ці останні тридцять кілометрів переходилося з малими й старими пішки, з не дуже чесно здобутим ручним візочком, переходилося тяжко, сумно й сварно, але перейдено. Кожний з пляуенської малої групи перебрідав цей новостворений кордон самотужки, в обставинах американської бай-дужости (за гаслом, сказати б, ільфо-і-петровим гаслом — Спасение утопающих — дело рук самих утопающих), російської готовости до людоловного стрибка.

І перейшли його всі. Майже. З колишньої редакційної групи «Дозвілля» не дораховуємося тільки одного — Всеволода Біленка, поета тільки-тільки. Нема його на Заході, не знайдено в офіційних списках «радянських» письменників. Новітнього потенційного поета десь не стало. Не знаємо, чи він лишився з інерції, чи з доброї своєї волі подавсь на РОДІНУ, ясно, що чекали на нього присуд і кара в далеких таборах. Прощай, Всеволоде.

Напевно, загинув краснолиманський галицько-єврейський юнак із привокзальних спорожнілих бараків, хіба що він передістався на за-донецький схід ще перед приходом німців.

На запитання до Н., уже по війні, чи він шкодує, що взяв на себе вимушене зобов'язання супроти громадянина Галицького і що не дотримався свого зобов'язання, відповідь була, що ні. Зобов'язання було силуване, і Н. не шкодував. Він нікому не заподіяв зла і більше прислужився своїй батьківщині, себто не Росії і не Німеччині, а своїй, поводячися так, як поводився.

Сковородинство — не тільки філософська система, якої Н. учився від батьківщини до Гофу, а й savoir vivre. Перед тим, як його виклав у своїх повчаннях Сковорода, і після того воно було впи-саністю в поведінку. Зовсім недавно, в нашому столітті, як кодекс поведінки воно виявилося, наприклад, у Гашка. Правда, Швейк смішний, Сковорода — ні. Але правомірно будувати місток від Швейка до Сковороди і зворотньо. Кажуть французи: Du superbe au ridicule il n'y a qu'un pas (від високого до смішного — крок). Правда, Сковорода не часто сміявся (цю функцію він передав Гоголеві), але до сміху й жартів він ставився з відкритим серцем. У «Благодарному Еродієві» він виписав своє «Забава єсть врачевство и оживотворениє сердца».

У Харкові є два пам'ятники Сковороді, обидва серйозні — один на місці фортеці козацьких часів, другий у Салтові — прикраса педагогічного інституту (чи то пак університету). Нема пам'ятників

349

Сковороді у Львові, Одесі. Якщо львів'яни, одесити думають, що Сковорода — автор регіональний, вони помиляються.

Що думав би про тут оповіджене Швейк, не знаємо. Але якби йому довелося зустрітися з громадянином Галицьким з Раднаркомівської вулиці, він, напевно, викрутився б з недобровільного зобов'язання. Він і не з таких халеп видобувався.

А погляньте-но, як убивався в колодочки марш Н. почерез Дантові кола Европи, по розтрощуваній Україні, по на попіл перетворюваній Німеччині. Сам і самотній був H. y Красному Лимані, вчотирьох у Львові, всімох у Пляуені, а вже коли змовкли гармати й мінні поля, навколо Н. твориться цілий колектив, самоназваний муром/МУРом, не боячися претендувати на якесь, хай мале місце в історії України, української культури, в брунькуванні, в динаміці, в потужнінні.

Так, увесь цей шлях був шляхом утечі, але може, якоюсь мірою і тріюмфальним походом. Пам'ятаючи, звичайно, що Перемоги великою літерою навіки бувають тільки в назвах вулиць. А вже щоб була вулиця Щастя — такого, здається, не буває навіть у назвах вулиць.

Ну, а коли б стало несила, можна повернутися до рідного села Пришийкобиліхвоста (за найновішим правописом Пришийкобилі-хвіста). Там тепер відновляють церкву — Володимира, Іллі, трьох святителів. Під тихими вербами.

Січень-березень 1998. Нью-Йорк


  1. Надруковано за: Сучасність. 1998. №10. С 97-116. Номери сторінок (грубий шрифт червоного кольору) подано за О. Забужко, Ю. Шевельов. Вибране листування на тлі доби: 1992—2002: з додатками, творами, коментарями, причинками до біографій та іншими документами. —К.: Висока Полиця, ВД Факт, 2011, с. 319-349..