Відмінності між версіями «Шевчук Г., Нетай В. Уярмлена мова.»

Матеріал з Хронологія мовних подій в Україні: зовнішня історія української мови
Перейти до: навігація, пошук
 
Рядок 44: Рядок 44:
 
<references/>
 
<references/>
  
[[Категорія:Бібліотека]]
+
 
 
[[Категорія:Шевельов]]
 
[[Категорія:Шевельов]]
 
[[Категорія:Зовнішня історія мови_біб]]
 
[[Категорія:Зовнішня історія мови_біб]]

Поточна версія на 15:44, 2 липня 2017

Текст взято з «Нової України». Змін супроти першодруку в ньому майже немає, тільки всі приклади щоразу подано письмівкою (газетному текстові бракувало послідовності в цій технічній справі).

Опрацювали текст Катерина Каруник і Сергій Вакуленко.


Г. Шевчук, В. Нетай [1].

Уярмлена мова

Кілька сторіч тривали неугавні намагання царської Росії задушити український народ, убити його національні почуття і національну культуру. Незмінно і закономірно вони закінчувалися поразкою. Часом здавалося, що все приглушено, спалено, пойнялося попелом, тільки, здавалося, “дзвін старий по мертвому гудів”. Та дарма. Ніколи не вмирав рух великого народу, ніколи не згасав полумінь його визвольної боротьби.

Коли большевики перебрали на себе роль собирателів єдиної і неділимої Росії, пробуючи зіграти на патріотичних почуттях, які сами вони перед тим чавили і душили, тоді розлюченим великодержавникам не могли не стати кісткою в горлянці національні почуття і національне самоусвідомлення всіх пригноблених народів, закутих у російські кайдани. Починається лютий терор, що в тисячі разів перевищує своєю звірячістю і своїми маштабами те, що було за царату.

Та цього большевикам було замало. Вони зважили на досвід царських тюремників і перевершили його нечувано. Мало було їм того, що вони знищили цвіт, красу і гордість українського народу — кращих синів його. Мало того, що вони витруїли українську мову з державних установ, вищої школи і всіляко намагалися витруїти її навіть із щоденного вжитку. Все це робили і царські жандарі — хай у значно менших маштабах – і зазнали поразки. Треба було не обмежуватися на цьому, треба було не тільки ззовні переслідувати й нищити українську культуру — треба було спаплюжити її, розкласти її зсередини. До цієї підлої, тричі єзуїтської тактики і вдаються большевики.

Природна річ, що й мову — цю величну і святу твердиню кожного народу – вони не могли лишити осторонь своєї “уваги”. Безконечні зміни правопису, гласні і негласні, виття, зчинене навколо “націоналістичного шкідництва” в мові, боротьба з “полонізмами”, якими нібито засмічена українська мова (старий арґумент царських жандарів) — ніякими засобами і заходами не гребувало. Без довгих розмірковувань викидалося те чи інше слово, питоме українській мові, тільки через те, що воно не схоже було на російське. Дійшло до того, що недотепний редактор мови газети «Комуніст» розіслав циркуляр, яких слів не можна вживати. Так, пропонувалося замість прапор вживати флаг, замість галузьобласть і т. д.

Особливо люто нищено українські військові терміни — в армії більше, ніж будь-де загрозливий був для большевиків хоч би натяк на щось українське. Тут російські слова запроваджувано поспіль. Чота перетворилася на взвод, багнет став штиком, шикуватися замінено на строїтися і т. д., дарма, що більшість подібних слів і нечувана в українській мові.

Безсилі заборонити і скасувати ненависну їм українську мову, большевики почали русифікацію її зсередини. Скарби народнього слова, вживані в народніх устах і великою мірою використані в творах кращих письменників — Шевченка, Куліша, Лесі Українки, Коцюбинського, Франка та інших, повизбирувані в наших найкращих словниках — Грінченка і Академічному 1924–1933 років, приречено було на забуття. Кожний недолугий газетний борзописець мав право черпати повними жменями російські слова і вирази і, переписавши їх через “і з крапкою”, видавати їх за українські.

Большевики почасти добилися свого. Газети друкувалися такою жахливою російсько-українською мішаниною, що переставали бути зрозумілими для українців. І дехто з читачів відсахнувся від такої української преси, а большевикам цього й треба було.

Ще страшнішим, ніж ця злива недоречних русизмів, був інший принцип большевицької мовної практики. Кожній людині відомо, що жадна мова світу не терпить літерального, дослівного перекладу на будь-яку іншу мову. Дух мови виявляється в незчисленній масі властивих саме даній мові виразів і зворотів — і іґнорувати це означає іґнорувати дух мови. Вони проголосили принцип: ніяких особливостей мови — кожному російському слову повинно відповідати українське слово — і тільки одне. Українську мову почали вкладати на прокрустове ложе російської мови.

Наслідків цього було два. Якщо російська мова була деколи багатша на синоніми, то вони просто переносились живцем в українську. Так, коли українським словом прапор, стяг протистояли російські знамя, стяг, флаг, то слово флаг переносилось без особливої на те потреби в українську мову. Так само було накинуто українській мові і непотрібні їй російські слова, як крупний (порівн. рос. крупные бои — укр. великі бої, рос. крупное предприятие — укр. велике підприємство, рос. крупные успехи — укр. значні успіхи, крупные яблоки — укр. дорідні яблука і інш.), злодєйський і безліч інших.

З другого боку, якщо українська мова була багатша на синоніми або розгалуження слів, то всі “зайві” проти російської мови слова відкидались і практично заборонялись. Приміром, по-російськи кажуть: “первый ряд партера”, “ряды бойцов”, “в ряде случаев”. По-українськи цьому має відповідати: “перший ряд партеру”, “лави бійців”, “у низці випадків”. Як бачимо, одному російському слову відповідає троє українських. Такого русифікатори потерпіти не могли. Слова “лава” і “низка” в такому значенні були відкинені і заборонені (не зважаючи на те, що “лави” вживалось у відомій комуністичній пісні) — скрізь писали як по-російськи “ряд”.

Відкинено слово “опанувати”, хоч його ще й Шевченко часто вживав, бо не можна ж було припустити, щоб одному російському слову “овладеть” відповідало двоє українських: опанувати і оволодіти; заборонено вираз розв’язати питання – треба було говорити лише вирішено питання, щоб знову таки одному російському слову (решить), боронь боже, не відповідало двоє українських. Взагалі чорні списки заборонених українських слів відзначалися чим завгодно, тільки не короткістю. Добра половина словника була вилучена.

Зовсім не дозволялося мати українській мові слова, запозичені з західньо-европейських мов, якщо вони відсутні в російській мові. Страйк був замінений на стачку чи забастовку, парасолька — на зонтик і т. д. Якщо іншомовне слово виступало в іншій звуковій оболонці, ніж у російській мові, то ця форма проголошувалася “вульґарною”. Так, слово лицар замінено на рицар, пошта на почта і т. п. Шукати тут послідовности не доводиться. Приміром, у слові лицар початкове л замінилося на р ще в XVI–XVII сторіччі за за 2||3 гальним законом: при наявності в слові двох р перше замінялося на л (порівн., напр., ще такі слова, як лимар, з німецького Riemer). Большевики міняють лицар на рицар, а лимар лишають по-старому. Чому? Та просто тому, що слово рицар є в російській мові, а слова рымарь немає. Але робиться це під приводом, нібито слід в ім’я культури мови відновити ту форму, що була в мові, звідки взято дане слово. Чому ж тоді російське слово тарелка (і українське тарілка), позичене з німецького Teller, не перероблено на талерка? Чи російській мові “вульґаризація” не страшна? В тім то й річ, що на історичні традиції російської мови большевики зважали, а історичні традиції української мови були їм далекі, чужі, ворожі і винищувалися ними.

Послідовної і безконечної русифікації зазнавав наш правопис. В силу історичної роз’єднаности наддніпрянських і наддністрянських українських земель правопис у них певний час був відмінний. Надзвичайно велике значення мало вироблення єдиного всеукраїнського, соборно-українського правопису. Природно, що для вироблення такого єдиного правопису і наддніпрянці і наддністрянці мусіли були поступитись дечим із своїх правописних навичок, піти на певний компроміс. Цього компромісу досягнено на всеукраїнській правописній конференції 1928 року, яка склала єдиний правопис, так званий “правопис Скрипника”. Є в цьому правописі окремі недоречності, недосконалості, випадкові моменти. Та не вони найбільше прогнівили большевиків. Страшно і гірко було для гнобителів українського народу, що цей правопис клав початок з’єднанню двох найбільших частин українського народу — а це загрожувало тим, що Україна перестане бути російською колонією. Большевики завжди в своїй практиці дотримувалися афоризму одного французького публіциста: “Країна завойована може відродитися; країна розпорошена загинула навіки”.

Правопис 1928 року був похований, почалася шалена русифікація українського правопису, що наростала рік-у-рік. Навіть абетка, як виявилося, була у українців націоналістична, бо, бач, містила деякі літери, яких не було в російській азбуці. І от кивом руки всесильного колись на Україні московського сатрапа Постишева викидається “націоналістична” літера ґ, дарма, що вживалася вона ще на початку XVII століття. Та що таке для большевиків національна традиція, народня мова!

Настав час розкріпачити, визволити українську мову. Скарби її, які силкувалися приховати і знищити кати нашого народу, невмирущі і не піддаються нищенню. Вони живуть і сяють стобарвним світлом. Ми повинні і будемо плекати їх і охороняти їх чистоту і багатство. Ми повинні і будемо множити їх. Наша мова ростиме на своїй народній основі — і вона буде єдиною мовою. Не забувати, а розвивати і використовувати її багатства повинні ми. А для цього слід перекреслити все те, чим большевики намагалися запаскудити і закаляти її, і відновити те, що нам заповіла праця ХІХ і ХХ сторіччя і зокрема те, що записано в Академічному словнику 1924–1933 років і в правописі 1928 року. Коли большевизм буде остаточно ліквідований і на Україні настануть умови для спокійного і вільного творення культурних цінностей, можна буде зібратися і в діловій обстанові поговорити про дальше удосконалення нашого правопису. Тепер важливо відновити традицію, яку безсило і безплідно намагалися перервати і загасити большевики і їхні посіпаки.


Нова Україна. – 1941. – №3 (11 грудня). – с. 2 3.


  1. Володимир Цебенко