Відмінності між версіями «Шевельов Ю. Кость Михальчук»

Матеріал з Хронологія мовних подій в Україні: зовнішня історія української мови
Перейти до: навігація, пошук
 
Рядок 69: Рядок 69:
 
<references/>
 
<references/>
  
[[Категорія:Бібліотека]]
+
 
 
[[Категорія:Персоналії_біб]]
 
[[Категорія:Персоналії_біб]]
 
[[Категорія:Шевельов]]
 
[[Категорія:Шевельов]]

Поточна версія на 15:36, 2 липня 2017

Обкладинка журналу


502

Юрій Шерех.

Українські мовознавці

І. — КОСТЬ МИХАЛЬЧУК (1840-1914)[1]

Один з найкультурніших і найбільш європеїзованих наших діячів пера в донеоклясичний період Андрій Ніковський писав під свіжим враженням смерти Костя Михальчука: "Так і помер Кость Михальчук, використавши за своє довге життя хібащо одну десяту частину своєї колосальної ерудиції та не виявивши у всій широті свого глибокого лінґвістичнсго таланту. Таким чином, поховали ми... кращого нашого теперішнього лінгвіста, недоціненого і маловідомого за життя, автора небагатьох і неімпозантних своїми розмірами розвідок, але все таки заслуженого в історії украінсзвавства лінґвіста, діялектолога, що своїми працями заклав міцні підвалини наукового досліду і клясифікації української мови", (ЛНВ, 1914, IV, стор. 79). А Дмитро Дорошенко в спогадах про Михальчука, написаних тоді ж таки, відзначав: "Менше всього відомий був К. П. в широких кругах українського громадянства, яке тільки після його смерти, як звичайно довідалося, яку втрату понесло в його особі". (ЛНВ, 1914, V, стор. 240).

Обидва автори підкреслюють невідомість Михальчука за життя. Одначе, з них двох Дорошенко показав себе великим оптимістом: він наважився написати, що після смерти Михальчука "громадянство" дізналося, ким був Михальчук, і що він зробив для української науки. Відтоді минуло майже 40 років, і можна з пешністго сказати, що Михальчук і тепер знаний не більше ,ніж за свого життя. Література про нього фактично обмежується на некрологах, писаних 1914-1915 р. Українська загальна енциклопедія присвятила йому щось зо три рядки, де підкреслене значення тільки його діялектологічної праці, себто хронологічно його найранішої праці (1872), а всі пізніші праці майже цілковито замовчано.

Другий провідний мотив усіх некрологів Михальчукових є думка про те, що невідрадні біографічні умови не дали йому показати своїх знань і здібностей, що він був, сказати б, жертвою свого часу. Цей мотив виразний і в наведеному висловленні А. Ніковського, а ще виразніший він у інших, хто писав про Михальчука. Справді, за участь в українському національному русі Михальчук, незадовго перед закінченням курсу, був виключений з Київського університету, кілька років він мусів прожити на селі, а решту життя працював бухгалтером київської броварні. Це бухгальтерування забирало в нього цілі дні, від світання до пізнього вечора, і майже не лишало часу на наукову працю.

Тож не дивно, що наукова спадщина Михальчукова, скільки ми її знаємо, - це 12 праць, що з них дві були опубліковані вже після смерти автора (в "Українському діялектодогічкому збірнику", II, 1929), а певна частина становить собою радше публіцистику в обороні прав української мови й культури, де наукова аргументація подана здебільшого навіть не в основному тексті статті, а в підрядкових примітках, через що — варт це зауважити — ті примітки становлять чи не найцікавішу частину Михальчукових статей. Такі є, приміром, "Открытое письмо къ А. Н. Пыпину", написане 1886 р., але видане тільки 1909 р. окремою брошурою в Києві, або стаття "Что такое малорусская (южнорусская) рѣчь?", вміщена в "Кіевской Старинѣ" 1899, VIII.

Підкреслення в некрологах невідрадних умов життя Михальчука було протестом проти того становища, в якому перебувала українська наука в тогочасній російській імперії: це боліло не тільки мертвим, але й живим, і тому панування тієї теми в статтях і згадках про Михальчука є цілком зрозуміле.

503

Одначе, історія судить людей не на підставі того, гаданого, що вони могли сказати і зробити, а за тим, що вони сказали і зробили. Можна вболівати над нездійсненим, але історія не вірить сльозам. І якби Михальчук відзначався тільки тим, то він міг би фігурувати в і без того численній українській мартирології, але ледве чи заслуговував би на місце в історії української, а може й не тільки української науки, — науки про мову.

Тим часом Михальчук на це місце рішуче заслуговує. Це стало б усім ясно, коли б зібрати його розкидані в мало приступних виданнях статті і розвідки. Навіть у його публіцистичних працях розсипано багато дуже цікавих мовних спостережень, узагальнень і зауважень фактичного й принципового характеру. Розуміється, є в них чимало тепер уже застарілого, або й просто відкиненого наукою. Але в Михальчука зовсім нема наївностей або недоречностей, що їх наявність завжди дає змогу впізнати, що це праця дилетанта, а не фахівця. Та найголовніше це те, що Михальчукові праці далеко випередили праці його сучасників, і багато в чому присвячені проблемам, що власне тільки тепер гостро цікавлять світове мовознавство, а до українського, на жаль, ще й тепер не докотилися.

Михальчук працював у царині української діалектології, історії української мови і загальної методології мовознавства. У своїх працях він охоче користавея матеріялом і інших слов'янських мов але брав його не як самоціль, а для зіставлень з українськими мовними фактами і для пояснення цих останніх. Це був україніст на досить широкій славістичній основі, але поза межі слов'янських мов він звичайно не виходив, відрізняючися цим від свого геніяльного сучасника Олександра. Потебні.

Найбільш відомі і найбільш визвані праці Михальчука — з діялектології, особливо його перша, вже згадувана праця, під назвою "Нарѣчія, поднарѣчія и говоры Южной Россіи въ связи съ нарѣчіями Галичины"[2], вміщена в VII томі "Трудовъ этнографическо-статистической экспедиціи въ Западно-русскій край", під ред. П. Чубинського. Михальчук також широко обговорював питання діялектології в статті "Къ южно-русской діалектологіи" ("Кіевская Старина", 1893, II), хоч зміст її значно ширший від назви і є радше конспективний виклад історії української мови на базі діалектології. Завершенням цього циклу праць була Михальчукова програма для збирання особливостей українських говірок, що вийшла українською мовою в співпраці з Є. Тимченком у "Записках Українського наукового товариства" в Києві (томи V-VIII) і російською мовою в співпраці з А. Кримським у "Сборвикѣ Отдѣленія русскаго языка и словесности Академіи Наукъ", т. XXXVII.[3].

Дуже часто до історичних осіб приліплюється один більш чи менш довільний епітет, що під ним вони постійно виступають. Так Михальчука повелася називати "батьком української діялектології". Означення, як і більшість таких означень, дуже неточне, бо вже раніше від першої Михальчукової праці 504 вийшли визначні діалектологічні праці Я. Головацького і О. Потебні, щоб не згадувати про справді передчасні спроби взагальнень у цій галузі типу, наприклад, Максимовичевих. Але заслугою Михальчука було те, що свій огляд українських діялектів і говірок він побудував, поперше, на основі хоч і недосконалого й неповного, але все таки більш-менш систематичного анкетного обстеження, врахувавши також усі дотогочасні досліди, а подруге, що він зумів часткові спостереження звести в широку загальну картину, зв'язавши цю останню з питаннями формування українських діялектів узагалі.

Сьогодні багато в працях Михальчука можна доповнити, а багато дечого і виправити, особливо в частині галицьких говірок, але далеко більше в них витримало іспит часу і недарма вже далеко пізніше знайшло дуже високу оцінку в таких чужинецьких славістичних авторитетів, як от Шахматов, Лер-Сплавінський або Дурново. Зокрема, було чимало спроб захитати загальний поділ українських говірок на три великі групи — північну, південно-західню і південно-східню (у Михальчука вони виступають відповідно під назвами поліського, червоноруського чи русинського і українського наріччів), — наприклад, з боку Соболевського, Кримського, Дурново-Соколова-Ушакова. Проте пізніші досліди ствердили, що рацію мав таки Михальчук, і, удосконалена працями інших діялектологів, передусім І. Зілинського, В. Ганцова і О. Курило, його клясифікація нині здобула майже загальне визнання. Та на цьому не кінець, бо Михальчук дуже багато зробив також для історичної діялектології, щоб показати, як, коли і чому постали ці три групи. Йому належить заслуга показати, що перші дві з них — прадавні, що західня частина північної групи зазнала певних схрещень з південно-західніми говірками; нарешті, що південно-східня група — розмірно новіша і утворилася з змішання двох первісних.

Таким чином, уже в діялектологічних працях Михальчука виявляються дві характеристичні риси його, так би мовити, наукового характеру й темпераменту: з одного боку, велика увага до фактів і джерел і вміння використати з них кожну, навіть, на перший погляд незначну, риску; а, з другого боку, — нахил до широких узагальнень, до синтези, до пов'язання в одну цілість здобутків різних галузок науки. Дві риси, що рідко поєднуються в одній особі і що здебільша ціхують саме справжніх учених з ласки Божої. З українських мовознавців дореволюційного часу тільки в Потебні теж сполучилися ці дві риси. Але чим Михальчук відрізнявся від своїх сучасників — Житецького, Орловського, Кочубинського, як і від більшости пізніших українських мовознавців, — це була його велика зацікавленість до питань методології своєї науки. Він хотів не тільки досліджувати факти, але й теоретично з'ясувати для себе, як треба їх досліджувати. Ця риса теж споріднювала його з Потебнею, але тут була між ними і велика різниця: Потебня бо методологічних засад мовознавства шукав, насамперед, у психології, в історії розвитку людської свідомости. Тим часом Михальчук хотів побудувати методологію мовознавства як самостійної науки, виходячи з самої мови як даности, кажучи модною тепер термінологією, — з мови як системи.

У цих своїх шуканнях Михальчук наближався до двох вчених, що стали духовими батьками пізнішого "структуралізму" в мовознавстві: з одного боку, до Бодуена де Куртене, що його праці Михальчук напевне добре звав, і, з другого, до Фердінанда де Соссюра, чиї теоретичні погляди не могли бути відомі Михальчукові, бо вони були опубліковані далеко пізніше. Головне, що споріднювало Михальчука з цими мовознавцями, була теза про те, що в мові більше важать не конкретні даності, а їх функції й співвідношення. Скористаюся тут з одного з прикладів, приналежних самому Михальчукові.

505

1889 р. з'явилася в Києві книжка В. Науменка "Обзоръ фонетическихъ особенностей малорусской рѣчи". В ній автор уважав, що питомою рисою української мови, що відрізняє її з-поміж інших слов'янських мов, є особливий її нахил де звука і. (Приміром, російським конь, печь, лѣто відповідає українське кінь, піч, літо). Цей погляд, що, зрештою, іноді повторюється й тепер, МІихальчук заперечує, насамперед, з боку суто фактичного: українська мова, розвинувши нові і з старих о, е, ѣ, водночас утратила старі і, що змінилися в и, а в наслідок цьоьго загальна кількість звука і не побільшала, а поменшала. Але головне є те, що північноукраїнські говірки зовсім не знають цього нового і, а на його місці вживають різних, так званих, дифтонгів (справді краще називати їх за М. Дслобком поліфтонгами), типу куонь, піеч, ліето. Отже, твердити, що властивою ознакою української мови є звук і, означає вилучити з української мови всі північні говірки!..

Тим часом, якщо поглянути на. функцію і в південноукраїнських говірках і поліфтонгів у північноукраїнських, то легко можна переконатися, що вона в засаді однакова: і звук і, і поліфтонги в засаді так само виступають у нових закритих складах (крім тих випадків, коли вони постали з ѣ), так само чергуються з о або е. (Вплив наголосу в північноукраїнських говірках, що на його вагу пізніше вказав В. Ганцов, Михальчукові був, здається, невідомий). Подібних явищ не знає в цих умовах справді жодна інша слов'янська, мова; деяке наближення до цього є, правда, в західньослов'янських мовах, але нічого схожого не існує в східньослов'янських мовах. Не має, отже, значення, який конкретно звук виступає в тій чи тій говірці, вирішує однотипність умов появи цього звука, його роля в системі мови.

У наслідку таких міркувань Михальчук приходить до поняття фонеми. Бодуен де Куртене визначав фонему так: "Знаки... фонем — це знаки фонетичних типів, знаки абстрактів, знаки результатів, очищених від позитивно даних властивостей дійсної появи або існування" ("Русскій Филологическій Вѣстникъ", V. стор. 335). Під цим визначенням міг би, напевне, підписатися й Михальчук. Одначе, в підході до поняття фонеми між Михальчуком, з одного боку, і Бодуеном де Куртене і де Соссюром, з другого, була велика принципове різниця. Для Бодуена де Куртене фонема була поняттям психологічним, це було уявлення про звук, наявне в свідомості кожного мовця. Де Соссюр не поділяв цієї суб'єктивно-психологічноі настанови, він розглядав фонеми як об'єктивно дані, але для нього був характеристичний інший момент: для нього мова була системою фонем, доки мову розглядано в статиці, поза рухом, поза історичним розвитком, — що, звичайно, є цілковита абстракція, бо мова фактично завжди розвивається, завжди є в стані руху, динаміки. Тільки в наш час мовознавство приходить до переборення обох цих тез.

Тим часом, вони обидві були переборені вже в Михальчука, — і в цьому несподівана його для нас "сучасність". Обидві ці тези переборені в тому понятті, що його Михальчук називає "етимологічно-діялектною фонемою". Що таке ця "етимологічно-діялектна фонема", знову ж таки найкраще пояснити на власному Михальчуковсму прикладі. Ось, приміром, українська мова має, на його погляд, "етимологічно-діялектну фонему" о/ô тоді як російська мова має фонему о. Знаком ô Михальчук, відповідно до старого етимологічного правопису Максимовича, позначає всякі відміни старого о в, так званих, нових закритих складах, — чи то буде вимова типу кінь у південноукраїнських говірках, чи то типу куонь У північноукраїнських говірках, чи то типу кунь у карпатських говірках. Старе о (чергування типу конь — коня), що проявляється в суворо закономірних умовах. Нічого подібного нема в російській мові, де старе о зберігається в своїй, так би мовити, непорушності й 506 недоторканості. (Чергувань, зумовлених наголосом, як я вже згадував, Михальчук до уваги не бере. Чи це дооре, можна сперечатися, але тут мене цікавить не так фактична сторона прикладу, як загальні настанови Миильчука).

З цього прикладу видно найголовніші риси Михальчукового підходу до фонеми. Для нього фонема — не конкретний звук, але разом з тим і не психічне уявлення івдивіда: це звук, або звуки, зв'язані єдністю функцій, а це розкривається об'єктивним науковим дослідженням фактів живої мови, в усій різноманітності її говірок, а не інтроспекцією. Разом з тим, бувши виявом стосунків, характеристичних для живої мови, фонема в Михальчука відбиває історичний розвиток мови, розуміється, постільки, поскільки він прямо чи побічно знаходить свій вияв у фактах сучасної мови. ТИМ самим у Михальчука сучасне відокремлене від історичного, синхронне від діяхронного, кажучи термінами де Соссюра, — але вони не розірвані в щось зовсім одне від одного незалежне, а схоплені в рухливій, саморозвиваній єдності. Саме тому Михальчук і називає свою фонему, як він її розуміє, з одного боку, "діялектною", а, з другого боку, "етимологічною". Розрив індивідуального і загального, характеристичний для Бодуена де Куртене, розрив сучасного і історичного, характеристичний для де Соссюра, подолано в надзвичайно цікавому підході до справи в Михальчука.

Саме через це, від вивчення системи фонем Михальчук так легко і логічно може перекидати місток до національних особливостей мови. Питання це було тоді особливо актуальне, бо треба було боронити права української мови на існування й розвиток, а для цього треба було показати її своєрідність. Звичайно в таких випадках звергалися до романтичних тез, особливо яскраво висвітлених свого часу в Гумбольдта, про мову, як вияв і засіб формування психологічного характеру даної нації. Особистість народу, геній народу, дух народу, психологічний склад народу, їх віддзеркалення в мові — цими поняттями залюбки оперували не тільки українські романтики, а і українські народники, що в цих питаннях лишалися гумбольдтіянцями, часто навіть не знавши про існування Гумбольдта. Саме в цьому пляні розвивав, свої погляди і Потебня. Михальчук теж почасти віддав данину цим поглядам і цій термінології. Одначе, його теорія "етимологічно-діялектних фонем" дала йому змогу вийти за рамки цих більш або менш довільних і, в усякому випадку, невиразних понять, і сперти своє обґрунтування своєрідности української мови на об'єктивніші основи, на те, що можна не тільки відчувати або демонструвати окремими виразами чи фразами, а на конкретні факти.

Тут виявилася ще одна риса, притаманна Михальчукові. Не підлягає сумніву, що він був великим українським патріотом. Це він засвідчив усім своїм життям і всіма своїми писаннями. Але Михальчук ніколи не вважав за припустиме підтягати факти в ім'я патріотизму і перетворювати науку з об'єктивного вивчення дійсности на служницю наперед видуманих патріотичних тез. Він знав, що і з чисто патріотичного погляду корисною буває тільки об'єктивна наука, а не фальшивки, творені, щоб заступити їх. Це яскраво виявилося в дискусії з Соболевським. Як відомо, Соболевський твердив, що мова давнього Києва була не українського, а російською. У відповідь на це чимало українських науковців (П. Житецький, А. Кримський, В. Антонович ) кинулися доводити протилежне: мова давнього Києва нічим не відрізнялася від мови давньої Галичини, отже, була такою ж мірою українська, як і ця остання. Свого часу, коли цю дискусію розпочав Поґодін, Максимович перестерігав проти перебільшення ваги цього сперечання, наводячи російську приказку: "За мухой не съ обухомъ, за комаромъ не съ топоромъ" ("Филологическія письма къ 507 М. П. Погодину", І). Ця пересторога була давно забута, і науковці обох таборів справді ганялись за комаром з сокирою!

Михальчук, забравши слово в дискусії в уже згадуваній праці "Къ южно-русской діалектологіи", не тільки зберігав лицарський тон до свого супротивника. Далеко важливіше: він уникає такого частого в дискусіях прагнення в усьому зайняти позицію прямо протилежну до позиції свого ворога. Михальчук у тезі Соболевського намагається розрізнити частку правди від помилкового й перекрученого. Він твердить, що в твердженні Соболевськсго про істотну відмінність мови давнього Києва від мови Галичини і тотожність мови давнього Києва з російською мовою тілька друга половина, була. хибною. Михальчук уважав, що українська мова склалася з двох первісно досить відмінних половин, що й досі виявляється в відмінності південноукраїнських говірок (їх прототипом була якраз мова давньої Галичини) і північноукраїнських говірок, що їх прототипом була якраз мова давнього Києва. З сучасних говірок, на думку Михальчука, найближче до мови давнього Києва стоять овруцько-житомирські говірки.

Цю тезу Михальчукову про первісну, або, як він каже, споконвічну, діялектну двоосновність української мови згодом більшою чи меншою мірою прийняли Кримський, Лер-Сплавінський, Ганцов, а особливо О. Курило, хоч, скільки знаю, ніхто з них не посилався на Михальчука. Одначе, досі ніхто не застосував її послідовно до історії та історичної діалектології української мови. І тут, як і в питанні фонеми, Михальчук далеко випередив свій час і стоїть на тому рівні, що його мовознавча наука осягає аж тепер.

Це саме можна сказати про низку конкретних питань історії української мови. Михальчукові належить дуже оригінальне пояснення постання українського і з старого о (слова типу кінь), сперте не на чисто фонетичні переходи, а на стосунки фонем у системі мови: заслуговують на увагу також його погляди в питанні про ствердіння приголосних перед е, и, — досі одне з найспірніших питань української історичної фонетики. Він забирав голос також у питаннях історичної морфології (проблема закінчень іменників м'якого типу, проблема закінчення прикметників у називному відмінку множини), хоч тут, треба визнати, його погляди менше виходять за межі властивих його добі, і на сьогодні великою мірою вони застаріли. Нарешті, Михальчук висловлював дуже цікаві думки про клясифікацію слов'янських мов узагалі і східньослов'янських зокрема.

Всі ці речі вимагають ширшого насвітлення, і я маю надію повернутися до них у більшій праці про Михальчука[4]. В цій статті я не мав наміру вичерпати коло проблем, що їх вивчав і по-новому насвітлив Михальчук. Її завданая далеко скромніше: показати, скільки живого і творчого для нашого часу в в невеличкій розміром науковій спадщині цього одного з найвидатніших українських мовознавців, показати, що він заслуговує на пошану не тільки як одна з жертв недогідних умов для розвитку української науки, але й за те, що він, не зважаючи на ці умови, створив. Звичайно, як я вже визначав, багато є в нього і перестарілого або неактуального, але ж вага справжнього ученого виявляється не в тому, щоб за ним сліпо йти, а в тому, щоб прилучитися до його шукань, відчути його живу думку і запліднитися цією думкою на нові, дальші шукання.

Юрій Шерех


  1. Текст і пагінацію (грубий шрифт зеленого кольору) подано за журналом "Україна. Українознавство і французьке культурне життя", Ч. 7, 1952. Стор. 502-507. Джерело: фотокопія з зібрання Сергія Вакуленка (Харків).
  2. «Такий бусловатий заголовок довелось дати через вимоги цензури «Географ. Общ.», яке до того ще й викинуло з цієї роботи, з поради Будиловича, окрему главу про спільні (загальні) признаки полуденно-руської мови які відрізняють єї од інших слов'янських мов, уважаючи те, що виложено в цій главі небезпечним з політичного боку, бо узасаднюючим язикову самостійність і окремішність полуденно-русів од росіян (великоросів)». З «Автобіографічної записки К. Михальчука», ЗНТШ, 1914, CXXI, стор. 239
  3. Бібліографія наукових праць К. П. Михальчука докладно подана в примітці, до статті-некролога «Костянтин Михальчук» з-під пера Вол Я. ЗНТШ, 1914, CXXI, стор. 225-233.Редакція.
  4. Див. Юрій Шерех. Кость Михальчук. — УВАН, Вінніпеґ, 1952. Передрук: Ю. Шевельов. Портрети українських мовознавців. К.: Вид. Дім «Києво-Могилянська Академія», 2002, стор. 93-126. (Примітка моя — ВК).