Розумовський Кирило

Матеріал з Хронологія мовних подій в Україні: зовнішня історія української мови
Версія від 03:56, 14 лютого 2011, створена Victor Kubai (обговореннявнесок)

(різн.) ← Попередня версія • Поточна версія (різн.) • Новіша версія → (різн.)
Перейти до: навігація, пошук
DIU.png

РОЗУМОВСЬКИЙ КИРИЛО ГРИГОРОВИЧ [18(29).3.1728 — 3(15).1.1803] — останній гетьман України (1750-64), граф (1744), генерал-фельдмаршал (1764). Н. у с. Лемеші (тепер Козелецького р-ну Чернігівської обл.) у сім'ї козака Григорія Розума. Молодший брат О. Розумовського. Отримав домашню початкову освіту, у 1743 відправлений царицею Єлизаветою Петрівною на навчання в Європу в супроводі академіка графа Г. Теплова. У 1743-45 слухав лекції математика Ейлера у Берліні, вчився в ун-тах Геттінгена, Кенігсберга, Страсбурга. Після повернення до Петербурга (1745) став дійсним камергером. У 18-річному віці призначений президентом Імператорської АН (1746) і перебував на цій посаді майже 20 років. Підтримував наукові дослідження М. Ломоносова. У 1744 під час поїздки Єлизавети Петрівни в Україну <a href="../../16/Dovidn/kozacka_starshyna.htm">козацька старшина</a> за підтримки О. Розумовського переконала царицю відновити гетьманство. У 1747 було проголошено царську грамоту про відновлення гетьманства та про фактичне призначення гетьманом Р. {Іменний указ рос. імператриці Єлизавети Петрівни від 5(16).V.1747 — «Про Буття в Малоросії гетьманові за колишніми норовами і звичаями» —ВК} У лютому 1750 на козацькій раді у Глухові Р. обрано гетьманом України (див. Глухівська рада 1750). Влітку 1751 переїхав із Петербурга в Україну. Р. став виразником прагнень освіченої та заможної частини українського суспільства щодо відновлення становища України часів Б. Хмельницького. Символічно, що і своєю столицею Р. визначив зруйнований у 1708 Батурин, де збудував розкішний палац (арх. Ч. Камерон). Отримав великі рангові та приватні маєтності. У період гетьманства Р. частіше жив у Санкт-Петербурзі, ніж в Україні, де справами керувала гетьманська канцелярія на чолі з Г. Тепловим. За Р. Гетьманщина була виведена з відомства Сенату і передана до Колегії закордонних справ. Влада гетьмана поширювалась на Запорозьку Січ та Київ, котрий перебував під управлінням російських воєвод. З 1760 Р. знаходився переважно в Україні і серйозно займався державними справами. Для вдосконалення діючої системи судочинства Р. провів судову реформу 1760-63, внаслідок якої було створено станові шляхетські суди — земський, гродський і підкоморський. Поділив Гетьманщину на 20 судових повітів, в кожному з яких засновувався суд земський (для вирішення цивільних справ) і суд підкоморський (для земельних справ). За Р. було обмежено право переходу селян (1760), за яким переходи селян дозволялися лише за умови отримання письмової згоди від поміщика і залишення йому селянського майна. За проектом лубенського полковника Івана Кулябки провів реформу козацького війська. Реформував систему освіти, запровадив обов'язкове навчання козацьких дітей і вживав заходів для відкриття у Батурині університету. Намагався добитися права вільних дипломатичних відносин з чужоземними державами. У 1762 Р. брав активну участь у двірцевому перевороті на користь Катерини II. Обнадіяний гаслами нової цариці про загальне «благоденствие», гетьман скликав у Глухові генеральний з'їзд козацької старшини для затвердження проведених реформ. Старшина звернулася до Катерини II з проханням повернути Україні колишні права і створити у Гетьманщині парламент на зразок польського сейму. Державницька позиція Р. та заходи гетьмана, спрямовані на зміцнення автономії України, повністю суперечили централістській політиці російського уряду. Скориставшись проханням про запровадження спадкового гетьманства в Україні та збереження автономного устрою, Катерина II примусила Р. подати рапорт про відставку. 10.11.1764 вийшов царський указ про скасування гетьманства. Для управління Лівобережною Україною було створено Малоросійську колегію на чолі з графом П. Рум'янцевим-Задунайським. Після ліквідації гетьманства Р. деякий час був членом Державної Ради (1768-71). Згодом відійшов від державних справ, жив у Петербурзі, за кордоном (1765-67), у підмосковному маєтку Петровсько-Розумовське. Останні 9 років життя провів у Батурині, де і помер у 1803.


Г. Швидько (Дніпропетровськ).

Посилання на інші джерела на ту саму тему: