Народовці

Матеріал з Хронологія мовних подій в Україні: зовнішня історія української мови
Перейти до: навігація, пошук
DIU.png

НАРОДОВЦІ — суспільно-політична течія серед молодої західноукраїнської інтелігенції, що виникла в 60-х рр. 19 ст. у Галичині. Сформувалася на противагу консервативній політичній течії — москвофільству, в основі якого лежала культурна і політична переорієнтація частини української інтелігенції, особливо, духовенства, на Російську імперію. Народовецький рух виник на грунті ідей національного відродження, започаткованих «Руською Трійцею>» та Кирило-Мефодіївським Братством, і сформувався під впливом творчості Т. Шевченка, П. Куліша, М. Костомарова. Н., виходячи з того, що українці — це окрема нація, яка проживала на території від Кавказу до Карпат, виступали за єдність всіх українських земель та розвиток єдиної української мови на основі народної говірки. На початку своєї діяльності Н. проводили значну культурницьку роботу ліберального напряму. Організаційними центрами народовського руху стали редакції журналів — «Вечерниці» (1862-63), «Мета» (1863-64), «Нива» (1865), «Русалка» (1866). До Н. належали переважно представники української інтелігенції-письменники, вчителі, лікарі, юристи, студенти. Група письменників, педагогів і громадських діячів, зокрема, С. Воробкевич, В. Шашкевич, К. Климкевич, Ф. Заревич, К. Горбаль, Д. Танячкевич, К. Устиянович — організували на зразок київської Громади студентські та учнівські організації (громади) у навчальних закладах Галичини. Через діяльність громад, в яких їх учасники вивчали українську літературу та історію, збирали етнографічний і фольклорний матеріал, влаштовували літературні вечори і концерти, Н. прагнули пробудити національну самосвідомість в української молоді. Використовуючи нові конституційні закони, прийняті австро-угорським урядом, Н. заснували ряд культурно-освітніх товариств «Руська Бесіда» (1861), а при них — український театр (1864), «Просвіту» (1868). Вони відкривали читальні, бібліотеки, видавали твори українських письменників, шкільні підручники, влаштовували театральні вистави та щорічні Шевченкові вечори-концерти. У 1873 у Львові, при фінансовій і моральній підтримці меценатів з Наддніпрянської України, виникло Літературно-Наукове Товариство ім. Т. Шевченка, яке в 1892 реорганізувалося в Наукове Товариство ім. Т. Шевченка. Поштовхом до початку активної політичної діяльності Н. стали вибори 1879 до галицького сейму, на яких українці, очолювані москвофільською Руською Радою, змогли послати тільки трьох своїх представників у галицький сейм. Нову роботу Н. розпочали з видання двох політичних часописів: «Батьківщина» (1879) і «Діло» (1880). Серед керівництва цих видань були головні ідеологи Н. — В. Барвінський, В. Навроцький, О. Огоновський, Ю. Романчук, А. Вахнянин, Д. Гладилович та ін. У 1885 Н. створили нову політичну організацію — Народну Раду. Наростаючий український національно-визвольний рух, в якому основну роль відігравали Н., загострення відносин між Австро-Угорщиною і Росією, примушували австрійський уряд шукати шляхи врегулювання українсько-польських відносин у Галичині. В 1890 лідери Ю. Романчук, С. Сембратович, О. Барвінський при посередництві В. Антоновича уклали з польськими політичними колами і австрійським урядом компромісну угоду, яка отримала назву «Нової ери». Від імені уряду намісник Галичини граф К. Бадені пообіцяв надати кілька депутатських місць у парламенті, запровадити українську мову в судах і адміністративних органах, відкрити три українські гімназії, утворити кафедру української історії і другу кафедру української літератури у Львівському ун-ті, отримати право на створення страхового товариства «Дністер» та ін., видання українською мовою урядової газети «Народний Часопис». За ці незначні поступки Ю. Романчук від імені частини Н. заявив про підтримку політики австрійської держави, проголосив «нову еру» у польсько-українських відносинах у Галичині. В 1890 значна частина Н. об'єдналась в Русько-Українську Радикальну Партію, яка різко засудила політику «нової ери» і продовжила опозиційну боротьбу. В 1894 радикально настроєна частина Н. на чолі з Ю. Романчуком перейшла до опозиції. На позиціях «нової ери» залишився митрополит С. Сембратович і невелика група Н. на чолі з О. Барвінським і А. Вахнянином, які висунули гасло «Краще щось, ніж нічого». Це крило Н. пізніше оформилось у Християнсько-Суспільну Партію. В 1899 основна маса Н. з частиною радикалів утворили Українську Національно-Демократичну Партію (відіграла основну роль в уряді ЗУНР). З 1919 ця партія отримала назву — Національно-Трудова Партія. Під впливом українців Галичини народовецький рух розгорнувся на Буковині і Закарпатті. В серед, 1880-х рр. у діяльності народовецьких організацій на Буковині («Руській Бесіді» і «Руській Раді») активну участь брали Ю. Федькович, Є. Пігуляк, І. Тимінський, О. Попович та ін. Національно-культурне відродження на Закарпатті в кін. 19 — поч. 20 ст. відбувалось під ідеологічним впливом Н., ідеї якого відстоювали такі визначні громадсько-політичні діячі на цих українських землях, як Л. Чопей, А. Волошин, Ю. Жаткович, Г. Стрипський та ін.