Скрипник Микола

Матеріал з Хронологія мовних подій в Україні: зовнішня історія української мови
(Перенаправлено з Микола Скрипник)
Перейти до: навігація, пошук
DIU.png

СКРИПНИК МИКОЛА ОЛЕКСІЙОВИЧ (25.1.1872 — 7.7.1933) — державний діяч УСРР, один із засновників Комуністичної партії (більшовиків) України. Н. у слободі Ясинуватій Катеринославської губ. у сім'ї залізничного службовця. Навчався у реальному училищі в Ізюмі, звідки виключений за революційну пропаганду серед селян. Потрапив під вплив марксизму, брав участь у роботі соціал-демократичних гуртків у різних містах імперії. Інтенсивні заняття самоосвітою зробили його ерудованою людиною, особливо в галузі історії України, української літератури, економіки і права. У 1900 склав іспити екстерном за реальне училище і був зарахований студентом у Санкт-Петербурзький технологічний ін-т. За організацію демонстрацій відрахований з ін-ту і висланий у Катеринослав. З того часу займався професійною революційною діяльністю. Багато разів заарештовувався царською поліцією, 7 разів перебував на засланні, у т. ч. в Якутській губ. Входив до ленінської фракції соціал-демократів, член більшовицької партії з 1917. Після Лютневої революції 1917 організовував фабзавком у Петрограді. Під час жовтневого перевороту 1917 — член Петроградського воєнно-революційного комітету. Увійшов у комісію з організації Вищої ради народного господарства. У грудні 1917 викликаний у Харків, де став членом першого уряду радянської України. В уряді обійняв посаду народного секретаря у справах праці. З березня 1918 очолив Народний Секретаріат. У квітні 1918 відіграв головну роль у проведенні Таганрозької наради більшовиків. На нараді висловився за створення незалежної від РКП(б) більшовицької партії в Україні, був підтриманий більшістю членів наради та обраний секретарем оргбюро із скликання установчого з'їзду. Це рішення стривожило В. Леніна, який був готовий іти на поступки визвольному рухові у національних окраїнах аж до організації формально незалежних від Росії радянських республік, але завжди наполягав на побудові єдиної централізованої партії як інструмента диктатури. С. усунули від реальної участі в діяльності оргбюро, і він опинився в штучній ізоляції на установчому з'їзді, що відбувся у Москві в липні 1918. На з'їзді відкинули ідею С. про утворення самостійної компартії. Новостворена КП(б)У (залишено назву, запропоновану С. у Таганрозі) стала складовою частиною РКП(б) і одержала прав не більше, ніж будь-яка обласна партійна організація. До складу ЦК КП(б)У був включений тільки в грудні 1918. Після подій, пов'язаних із створенням КП(б)У, московський центр перестав довіряти С. У 1919-20 він очолював другорядні наркомати державного контролю і робітничо-селянської інспекції в урядах Х. Раковського, у 1921 працював наркомом внутрішніх справ, у 1922-27 — наркомом юстиції і генеральним прокурором (з 1925). У 1927-33 керував роботою народного комісаріату освіти, якому підлягали, разом з навчальними закладами, Академія наук і майже всі культурні установи. Діяльність С. на цій посаді позитивно вплинула на темпи розвитку національної культури. С. активно сприяв проведенню українізації (ЮВ, УВ) середньої і вищої школи, підготовці національних кадрів учителів і викладачів, надавав широку підтримку становленню газетно-журнальної та книговидавничої справи українською мовою, організував масштабну допомогу в українізації освіти у місцях компактного проживання українців поза межами України (передусім на Кубані і в Казахстані). Завдяки енергії С. у Росії було організовано бл. 500 українських шкіл і два вузи. У вересні 1928 С. затвердив новий український правопис (робота над ним тривала понад три роки), нормативи якого максимально наближалися до специфіки української мови. Під керівництвом С. здійснювалася велика робота з вироблення української наукової термінології. С. вважав себе спеціалістом, передусім, у галузі національного питання; його теоретичні постулати базувалися на марксизмі-ленінізмі, але він першим ставив практичні питання національного відродження.

Наукова і публіцистична спадщина С. налічує понад 810 назв, брошур, збірників. Плідна діяльність С. на освітянській ниві перервалася в лютому 1933, коли сталінський режим розпочав здійснювати широкий наступ на українську національну інтелігенцію. Формально відставка С. була оформлена як рутинне переміщення по щаблях компартійно-радянського апарату. С. був призначеним заступником голови Раднаркому УСРР і головою Держплану УСРР. Фактично відразу ж у партійній пресі розгорнулася кампанія цькування усіх починань колишнього наркома освіти.

У червні 1933 сталінський намісник в Україні П. Постишев запропонував С. виступити з розгорнутою самокритикою своїх націоналістичних помилок, однак усі варіанти заяви, написані С., визнавалися незадовільними. За пропозицією Постишева його вивели зі складу політбюро ЦК КП(б)У. С., який одним із перших відверто протестував проти деформації соціалізму й утвердження автократичного режиму Й.Сталіна, був звинувачений у створенні групи націонал-ухильників, котрі начебто звили в Україні кубло розгалуженої контрреволюційної організації. Розуміючи безвихідь, в яку потрапив, С. 7.7.1933 застрелився. Фанатична віра у комуністичні ідеали і відданість ідеям українства та несумісність цих двох якостей спричинили особисту трагедію С. Йому довелося на власні очі побачити голодомор у селах і початок «розстріляного відродження».

С. Кульчицький (Київ).
Посилання на інші джерела на ту саму тему: