Яворницький Дмитро

Матеріал з Хронологія мовних подій в Україні: зовнішня історія української мови
(Перенаправлено з Дмитро Яворницький)
Перейти до: навігація, пошук
DIU.png

ЯВОРНИЦЬКИЙ (Еварницький) ДМИТРО ІВАНОВИЧ [25.10 (6.11).1855 (за ін. дан. — 7.11) — 5.8.1940] — видатний український історик, археолог, етнограф, фольклорист і письменник, академік АН УРСР (з 1929). Н. у с. Сонцівці (тепер с. Борисівка Харківського р-ну Харківської обл.) у родині сільського дяка. Початкову освіту здобув у рідному селі, згодом навчався у Харківському повітовому училищі. У 1874 Я. вступив до Харківської духовної семінарії, проте не завершив навчання. У 1877-81 навчався на історико-філологічному ф-ті Харківського ун-ту. Знаходився під впливом учених-філологів О. Потебні, М. Сумцова, творчості М. Гоголя. Після закінчення ун-ту залишений позаштатним стипендіатом для підготовки до професорського звання при кафедрі російської історії. Працював викладачем історії у чоловічій гімназії Харкова. Проблематику наукових досліджень — історію запорозьких козаків обрав ще в студентські роки, незважаючи на негласну її заборону. Перша наукова праця Я. — «Виникнення і устрій Запорозького Коша». Я. їздив місцями колишньої Запорозької Січі, збирав археологічні, фольклорно-етнографічні та архівні матеріали. Був членом Харківського історико-філологічного товариства. В умовах наступу реакції запідозрений в українофільстві та звільнений з роботи. У 1885 змушений переїхати у Санкт-Петербург. Протягом 1886-91 викладав історію у гімназії і на педагогічних курсах, продовжував займатись історією запорозького козацтва. У столиці імперії Я. майже весь час перебував під наглядом поліції. У 1892, як політичне неблагонадійного, заслано (під виглядом відрядження для проведення археологічних розкопок) до Ташкента. У Туркестані Я. досліджував історико-топографічні особливості краю, вивчав культуру і побут народів Середньої Азії. Результати досліджень публікував у місцевих газетах та окремих виданнях. У 1893 у Ташкенті видав «Путеводитель по Средней Азии от Баку до Ташкента в археологическом и историческом отношениях». За дослідження історії народів Середньої Азії бухарський емір нагородив Я. орденом Бухарської золотої зірки III ступеня. Весною 1895 переїхав до Варшави, отримав там звання магістра російської історії. З осені 1896 — приват-доцент Московського ун-ту, де викладав археологію та історію українського («малоросійського») козацтва. У цей час Я. завершив 3-томну працю «Історія запорозьких козаків». У московський період життя вів активну літературно-громадську діяльність. Підтримував дружні й творчі зв'язки з видатними діячами української та російської культури, зокрема, з І. Рєпіним, М. Лисенком, Б. Грінченком, М. Старицьким, Лесею Українкою, М. Коцюбинським, П. Саксаганським, В. Ключевським, Л. Толстим, В. Гіляровським, В. Стасовим. Щороку влітку Я. організовував і вів археологічні розкопки та фольклорно-етнографічні експедиції в Україні, зокрема, на Запорожжі. У 1902 на запрошення Катеринославського наукового товариства Я. очолив новостворений Катеринославський історико-краєзнавчий музей і обіймав посаду директора до 1933. За час роботи перетворив цей заклад в один із найкращих музеїв України. Поповнюючи його матеріалами власних археологічних та етнографічних експедицій, а також подарованими чи купленими експонатами (рукописи, картини, зброя і одяг запорожців тощо), створив унікальну колекцію матеріальних пам'яток із Запорожжя і Пд. України (нараховувала бл. 75 тис. одиниць зберігання). У цей період тісно співпрацював із катеринославською «Просвітою» та Губернською вченою архівною комісією, був у дружніх стосунках з В. Бідновим, Д. Дорошенком, які працювали в Катеринославі. У 1920-33 працював у Катеринославському (Дніпропетровському) інституті народної освіти, де очолював кафедру українознавства. У 1927-32 керував роботою Дніпрогесівської археологічної експедиції Наркомосу УСРР у зоні затоплення. У цей час опублікував велике зібрання історичних джерел «До історії Степової України» (1929), альбом «Дніпрові пороги», дослідження «На порогах Дніпра». Фактично це були останні (за винятком двох невеликих заміток про І. Рєпіна і Т. Шевченка, опублікованих у 1939) праці видатного дослідника історії Запорозької Січі. На поч. 1930 років звинувачений в ідеалізації козацтва та «буржуазному націоналізмі» і звільнений з роботи. Безробітний академік останні роки життя був позбавлений можливості займатися науковою творчістю. Помер у 1940 і похований біля історичного музею, який тепер носить його ім'я.

Наукова діяльність Я., яка тривала понад 50 років, умовно поділяється на три періоди: 1-й — від поч. 1880 років до поч. 20 ст. (видання великих за обсягом збірок історичних джерел та найбільш значних історичних і фольклорно-етнографічних праць); 2-й — організаційно-наукова праця у Катеринославському історико-краєзнавчому музеї (організація і розбудова музею, педагогічна робота, заходи для збереження музейної колекції під час громадянської війни); 3-й — радянський період (переважно археологічні дослідження в рамках Дніпрогесівської експедиції Наркомосу України у 1927-1932). Найбільш значні праці Я. (всього понад 200): «Сборник материалов по истории запорожских козаков» (1888), «Запорожье в остатках старины и преданий народа» (1888), «Очерки по истории запорожских Козаков и Новороссийского края» (1889), «Вольности запорожских Козаков» (1890), «История запорожских козаков» (тт. 1-3, 1892-1897), «Иван Дмитриевич Сирко — славный кошевой атаман Войска запорожского низовых Козаков» (1894), «По следам запорожцев» (1898), «Источники для истории запорожских Козаков» (тт. 1-2, 1903) та багато ін. Автор низки художніх творів, зокрема, поетичної збірки «Вечірні зорі» (1910), повістей і оповідань («Наша доля — Божа воля!», 1901 і 1905; «У бурсу!», 1908; «Русалчине озеро», 1911; «Три несподівані зустрічі», 1912), роману «За чужий гріх» (1907) та ін.).

Оцінка місця і ролі Я. в українському історіографічному процесі як за життя вченого, так і після смерті не була однозначною. Творчість Я. припала на період пошуків наукових методів дослідження і археографічної обробки джерел. Публікуючи архівні джерела, Я. переслідував мету популяризації знань про запорозьке козацтво. Дотримувався поширеної у другій пол. 19-на поч. 20 ст. теорії про публікацію джерел як засобу збереження заключеної в них інформації в умовах загрози їх фізичного знищення. Можливі недоліки праць Я., на які вказували рецензенти (В. Антонович, Д. Багалій, М. Сумцов, О. Лазаревський, Б. Грінченко та ін.), компенсуються доступністю сприйняття наукових досліджень для широкого кола читачів, тому вони не втратили свого значення і нині. Монографічні праці Я. і його історична белетристика, яка публікувалася на шпальтах багатьох тогочасних газет і часописів, пробуджувала інтерес читачів не лише до історії запорозьких козаків, але й загалом до історії й культури українського народу, надихали українських художників, композиторів, поетів. У Дніпропетровську в будинку Я. в 1946 відкрито меморіальний музей. У 1995 біля могили вченого споруджено бронзовий пам'ятник.

Г. Швидько (Дніпропетровськ).
Посилання на інші джерела на ту саму тему: