Шептицький Андрей

Матеріал з Хронологія мовних подій в Україні: зовнішня історія української мови
(Перенаправлено з Андрей Шептицький)
Перейти до: навігація, пошук
DIU.png

ШЕПТИЦЬКИЙ АНДРЕЙ (29.7.1865–1.11.1944) — видатний український церковний, культурний та громадський діяч, митрополит Української греко-католицької церкви (митрополит Галицький, архієпископ Львівський, єпископ Кам'янець-Подільський), граф. Н. у с. Прилбичі (тепер Яворівського р-ну Львівської обл.). При хрещенні отримав імена Роман, Олександр, Марія. Походив з давнього українського боярського роду, який наприк. 18 ст. був полонізований. Початкову та середню освіту здобув вдома та в гімназії св.Анни у м. Кракові (Польща). Після закінчення у 1883 гімназії деякий час перебував на військовій службі, але через хворобу змушений був її залишити. Навчався на юридичному ф-ті Краківського та Вроцлавського ун-тів. 19.5.1888 здобув науковий ступінь доктора права. У 1887 здійснив подорож в Україну та Росію, під час якої познайомився з філософом В. Соловйовим та істориком В. Антоновичем. 28.5.1888 вступив до монастиря отців василіян у Добромилі. У чернецтві прийняв ім'я Андрей. Згодом студіював філософію та теологію у Кракові. Після закінчення навчання отримав наукові ступені доктора теології та доктора філософії. 22.8.1892 був висвячений на священика у Перемишлі, згодом — магістр новиків (молодих ченців) у Добромилі (1892–96), а з 20.6.1896 — ігумен монастиря св. Онуфрія у Львові. Деякий час був професором теології у Кристинополі (тепер м. Червоноград Львівської обл.).

У 1899 імператор Франц Иосиф І іменував Ш. станіславським єпископом, а Римський папа Лев XIII затвердив це рішення (хіротонія відбулася 17.9.1899). Після смерті митрополита Ю. Сас-Кубновського Ш. 17.12.1900 був номінований галицьким митрополитом. Інтронізація відбулася 17.1.1901 у соборі св.Юра у Львові. Ш., будучи депутатом Галицького сейму і членом палати панів австрійського парламенту у Відні, відстоював інтереси українського населення Галичини. У січні 1906 Ш. очолював делегацію до імператора Франца Иосифа І, яка поставила питання про надання українцям рівних прав з іншими народами Австро-Угорської монархії.

Ш. підтримував розвиток освітньо-культурного життя у західноукраїнських землях, чим сприяв пробудженню національної свідомості українського населення. У 1901 підтримав Сецесію українських студентів Львівського ун-ту 1901–02. У 1902 митрополит поставив питання про необхідність відкриття української гімназії у Станіславі (тепер Івано-Франківськ), а в 1910 на засіданні палати панів вимагав створення українського ун-ту у Львові. Дбав про організацію фахової підготовки молоді. З цією метою сприяв становленню і розвитку хліборобської школи у с. Коршів та садівничої школи у с. Миловащі. Ш. сприяв і розвитку української культури. У 1905 заснував церковний музей (згодом перейменовано у Національний музей імені митрополита А. Шептицького). Завдяки піклуванню Ш. у музеї зібрано одну з найбільших у Європі збірок іконопису. На кошти митрополита придбано будівлю, в якій розмістилася художня школа О. Новаківського, а також майстерні М. Сосенка та О. Куриласа. Ш. надав стипендії молодим українським митцям для здобуття художньої освіти у кращих навчальних закладах Європи. У 1903 заснував Народну лічницю, яку згодом (1930–38) перетворили на сучасний шпиталь. Ш. був ініціатором і засновником Земельного банку у Львові (1910), підтримував діяльність українських культурно-просвітницьких товариств «Просвіта», «Рідна школа», «Сільський господар».

Ш. приділяв постійну увагу організації та розвитку національно-релігійного життя у західноукраїнських землях. За його допомогою велося будівництво духовної семінарії у Львові, засновано бібліотеку станіславської Капітули. У 1901 заснував чин св. Теодора Студита, у 1913 запросив до Галичини чин Редемптористів, які прийняли східний обряд і створили свою гілку. Опікувався також жіночими згромадженнями Сестер: Пресвятої родини, студиток, милосердя, св. Вікентія, св. Иосифа, священномученика Йосафата. Скликав синоди та конференції єпископату греко-католицької церкви. Важливою була екуменічна та унійна діяльність Ш. У цих справах він двічі відвідав Росію (1907, 1912) та Білорусь. Заснував Російську католицьку церкву. Створив апостольський вікаріат для вірних греко-католицької церкви у Боснії, а в 1908 направив туди для місійної діяльності ченців-студитів. У 1907 Ш. добився призначення єпископа для США, а 1912 і для українських поселенців у Канаді. У 1910 брав участь у Євхаристійному конгресі в Монреалі. Ш. був ініціатором Велеградських з'їздів (1907–27), у Бельгії створив східну гілку ордену бенедиктинців.

Після окупації на поч. Першої світової війни Львова російськими військами митрополит Ш. був 18.9.1914 заарештований і вивезений спочатку до Києва, а згодом — до Росії, де утримувався у Новгороді, Курську та Суздалі. Після Лютневої революції 1917 звільнений.

У 1917 провів низку заходів, спрямованих на поширення і зміцнення католицької церкви в Росії. У березні 1917 організував у Петрограді синод Російської католицької церкви і призначив о. Леоніда Федорова екзархом для католиків візантійського обряду в Росії. Перебуваючи у Києві, митрополит призначив о. Михайла Цегельського екзархом для католиків візантійського обряду в Україні. У Києві налагодив контакти з провідними діячами Української Центральної Ради.

У вересні 1917 Ш. повернувся до Львова і відразу включився у політичне життя краю. 28.2.1918 у палаті панів виступив з промовою, в якій відстоював право всіх націй імперії на самовизначення з врахуванням етнографічних факторів та підтримав укладення у Бересті мирного договору з Українською Народною Республікою (див. Берестейський мир 1918). З жовтня 1918 — член Української Національної Ради ЗУНР-ЗО УНР 1918–19. Під час українсько-польської війни 1918–19 митрополит був інтернований польськими властями. 16.12.1920 здійснив поїздку до Рима, звідти поїхав на візитацію українських поселень у Північній та Південній Америці. У своїх виступах обстоював ідею незалежності та соборності України, засуджував окупацію Польщею Галичини і ліквідацію української державності у західноукраїнських землях. Після повернення у кін. вересня 1923 Ш. заарештовано та інтерновано у м. Познані. Лише після особистого звернення римського папи Пія XI його звільнили, і у січні 1924 Ш. повернувся до Львова.

У міжвоєнний період митрополит Андрей продовжував роботу з розбудови греко-католицької церкви. За ініціативою Ш. було засновано Львівську греко-католицьку академію (1928), Богословське наукове товариство (1929), Український католицький інститут церковного з'єднання ім. митрополита Рутського (1939). Продовжуючи унійну діяльність, відновив роботу Голландського унійного апостолату, у Бельгії — східну гілку ордену бенедиктинців, започаткував унійний рух в Англії.

В умовах польської окупації Галичини митрополит Андрей постійно залишався оборонцем українського населення. Засуджуючи насильницьку полонізацію краю, дискримінацію українського шкільництва, антиукраїнську національну політику польського уряду, Ш. намагався консолідувати політичні сили українського суспільства. Засуджуючи антиукраїнські репресивні акції польського уряду у Галичині та Волині в 1930, Ш. неодноразово звертався до керівників Польської держави, добиваючись припинення «Пацифікації». 24.7.1933 митрополит разом з ін. єпископами підготував (видав) послання, в якому засуджувався штучний голод, організований більшовиками в Україні. Важливе місце в діяльності митрополита у ці роки займав захист прав православного населення Волині, Холмщини, Підляшшя та Посяння. 2.8.1938 склав листа, в якому було заявлено протест проти переслідувань православних віруючих на цих землях. Після звернення Ш. та ін. церковних діячів до папи римського Пія XI польська влада припинила нищення православних церков. У березні 1939 митрополит вітав проголошення незалежності Карпатської України.

Після приходу більшовицьких військ у Західну Україну в умовах переслідування УГКЦ (закривалися духовні навчальні заклади, монастирі, церковні видання тощо), незважаючи на слабке здоров'я і похилий вік, Ш. намагався відстоювати права церкви і вірних перед новою владою. У своїх зверненнях до молоді, батьків, ченців Ш. закликав до цілеспрямованої праці, вірності ідеалам церкви. Передбачаючи наростання репресій проти церкви, митрополит таємно 22.12.1939 висвятив на єпископа свого наступника — ректора Львівської духовної семінарії о. Й. Сліпого. У жовтні 1939 Ш. призначив екзархів для вірних візантійського обряду, що проживали на території Радянського Союзу: єп. М. Чарнецького для Волині та Полісся, о. К. Шептицького для Росії та Сибіру та ін.

На поч. радянсько-німецької війни 1941–45 митрополит Андрей вітав відновлення української державності і створення уряду Української держави — Українського Державного Правління на чолі з Я. Стецьком (лист Ш. від 1.7.1941). У 1941 Ш. очолив Українську Національну Раду, а в 1944 — Всеукраїнську Національну Раду. Митрополит негативно ставився до німецького окупаційного режиму.

Засуджуючи переслідування євреїв, звернувся з протестом щодо нищення єврейського населення у Галичині до рейхсканцлера Г. Гіммлера. За згодою Ш. значна кількість євреїв переховувалась у греко-католицьких монастирях і навіть у митрополичій резиденції. 21.11.1942 було видано пастирський лист митрополита «Не убий», в якому містилися заклики до примирення політичних сил українського суспільства, засуджувалися політичні вбивства і містилися застереження про відлучення від церкви організаторів і виконавців подібних злочинів. Під час Другої світової війни Ш. ставив питання про об'єднання всіх християн України навколо Київського патріархату у єдності з Римським престолом, але не знайшов розуміння з боку окремих ієрархів церкви та української інтелігенції. Помер митрополит 1.11.1944. Похований у крипті собору св. Юра у Львові.

Р.Шуст (Львів).