Шимкевич Ф. «Словарь малороссийского наречия...»

Матеріал з Хронологія мовних подій в Україні: зовнішня історія української мови
Версія від 11:06, 10 серпня 2011, створена Victor Kubai (обговореннявнесок)

(різн.) ← Попередня версія • Поточна версія (різн.) • Новіша версія → (різн.)
Перейти до: навігація, пошук

[Шимкевич Ф.] «Словарь малороссийского наречия сравнительно с другими славянскими наречиями». — бл 1836. 448 с. рук. - На тит. с. заголовок: Словарь украинского наречия. БАН Росії

Публ. «Ф.С. Шимкевич як лексикограф і українське словникарство кінець XVIII-початок ХХ ст. » / Б.К. Галас. Ужгород, 1995, 297 с. Словник: c.75-144

Рецензії:

Б. Галас. Ф.С. Шимкевич як лексикограф і українське словникарство кінець XVIII-початок ХХ ст., У., 1995

У 1928 році було опубліковано статтю А.Лященка «Украинский рукописный словарь 1835 г.» (подано до друку її, як свідчить дата в кінці статті, 13 грудня 1926 року)[1]. На початку цієї статті повідомлялося, що в 1925 році першим звернув увагу дослідників на рукописний словник української мови з І пол. XIX ст. з фондів АН СРСР П.Сімоні, який дав його коротку характеристику (без відомостей про автора і походження словника). А.Лященко подав опис рукописного словника, зробив спробу аналізу матеріалу і висловив припущення щодо можливого автора рукопису. На жаль, при цьому він припустився деяких суттєвих помилок, про що нами вже було попередньо дещо сказано у передмові. Тому подаємо далі опис пам'ятки так, як бачимо її ми (хоч ряд фактів у нас будуть повністю збігатися з даними А.Лященка і ми використовуватимемо деякі його оцінки, однак намагатимемось заповнити ті прогалини в описі пам'ятки, які залишилися після А.Лященка і які мають вплинути на висновки, зроблені і ним, і наступними інтерпретаторами його слів).

Рукопис (зберігається у Рукописному відділі Бібліотеки РАН у С.-Петербурзі під № 25.6.32, новий № 6166) являє собою 19 зброшурованих зошитів (за якоюсь особливою авторською нумерацією — 10 зошитів, аркушів-блоків) із сірувато-жовтого паперу розміром 18 х 22,5 см, без твердої оправи — 448 сторінок + 2 (титульна і її зворот). На титульній сторінці (с. І) — два епіграфи: один німецькою мовою, із праці Й.Мюллера (1752—1809) «Історія Швейцарського Союзу», другий — французькою, із якоїсь праці А.Ремюза (1788—1832). В обох епіграфах ідеться про доцільність порівняльного вивчення мов, що засвідчує прихильність автора рукопису до порівняльно-історичного методу в мовознавстві. Між рядками цих епіграфів уписано назву: «Словарь Малороссійскаго нарѣчія, сравненнаго съ другими Славянскими нарѣчіями. Составлень <сочини>» (останнє слово не дописано і перекреслено). Автор себе не назвав. Безпосередньо під епіграфами — пояснення деяких із ужитих у словнику скорочень: Войц. — Войцеховичъ. Г. — Гребенка. К. — Котляревскій. О. — Основъяненко. П- — Павловскій. Ц. — Цертелевъ.

На звороті титульної сторінки (с. II) — список використаних джерел, у якому вказані: «Енеїда І.Котляревського (1808), «Опыт собрания старинных малороссийских песней» М.Цертелєва (1819) «Малороссийские песни» (1827) і «Украинские народные песни» (1834) М.Максимовича, «Запорожская старина» І.Срезневського (1833), «Собрание малороссийских пословиц и поговорок» В.Смирницького (1834), «Малороссийские приказки» Є.Гребінки (1834), «Российский магазин» Ф.Туманського (1793), «Кроныка зъ лѣтопысцовъ стародавныхъ Ѳеодосія Софоновича, игумена Михайловскаго Златоверхаго монастыря въ Кіевѣ, 1672-81 г.», «Діалоги рожественській и воскресенській», «Вирша, говоренная Запорозьському Гетьману на Велыкъ-день», «Замыслъ на попа», «Малороссийские повести, рассказываемые Грыцьком Основьяненком» (1834). (Див. фото 3, 4 на с. 262, 263).

Як свідчать матеріали рукопису, ні список скорочень (посилання на джерела), ні список джерел не є повними. Упорядник рукописного словника вживав і такі скорочення: А. (П.Гулак-Артемовський), В. (І.Войцехович), Ен. («Енеїда» І.Котляревського), Ж.М.Нар.Пр.(«Журнал министерства народного просвешения»), 3. і Зап. Ст. («Запорожская старина» І.Срезневського), Камен. (Д.Бантиш-Каменський), Котляр. (І.Котляревський), Павл. (О.Павловський), Росс.Магаз.Тум. («Российский магазин» Ф.Туманського), Ш. («Шельменко — волостной писарь» Г.Квітки-Основ'яненка), Шевч. (Т.Шевченко). А список джерел слід би доповнити принаймні такою літературою: «Грамматика малороссийского наречия» О.Павловського (1818); «Собрание слов малороссийского наречия» І.Войцеховича (1823); «Писулька до того, котрий що божого місяця «Українського гінця» («Украинск[ий] вестник») по всіх усюдах розсилає» (1819), «Солопій та Хівря, або Горох при дорозі» (1819), «Тюхтій та Чванько» (1819), «Дещо про Гараська» (1819), «Рибка» (1827), балада «Рибалка» (1827), «До Пархома» (1827), «Твардовський» (1827) П.Гулака-Артемовського; «История Малой России...» Д.Бантиша-Каменського (1830 або 1842); «Шельменко — волостной писарь» Г.Квітки-Основ'яненка (1831 або 1834); «Полтава: Поэма А.С.Пушкина / Вольный перевод на малороссийский язык» Є.Гребінки (1836); «Украинский сборник», видання І.Срезневського, де було вміщено «Наталку Полтавку» І.Котляревського і «Объяснительный словарь» (1838); «Думки і пісні та ще дещо» Амвросія Могили — А.Метлинського (1839); «Гайдамаки» Т.Шевченка (1841); «Вергилиева Энеида, на малороссийский язык переложенная И.Котляревским» (1842); «Журнал министерства народного просвешения» (серпень 1842).

На другому аркуші (за авторською нумерацією це с. 1) заголовок: «Прибавленіе къ Словарю Малороссійскаго нарѣчія, приложенному къ Малороссійскимъ пѣснямъ, изд. М.Максимовичемъ. Москва. 1827», який частково перекреслено й виправлено на «Словарь Украинскаго нарѣчія». Саме цю назву слід би закріпити за рукописом як основну: хоча вона не на титульній сторінці, проте важливіша фіксацією терміна украинское (наречие), яким автор користується — услід за М.Максимовичем — цілком свідомо. (Див. фото 5 на с. 264).

Безпосередньо під цією назвою починається власне словник. Матеріали записувалися спочатку в лівій частині сторінок і розміщувалися з таким розрахунком, щоб між кожними двома статтями залишалося місце для інших можливих доповнень. У випадку заповнення проміжків між статтями у лівій частині сторінок резервом вільної площі мала бути права частина сторінок. Ось так у дві колонки списано сторінки від 1 до 427 (скрізь авторська пагінація). На с. 428 — запис, що свідчить про намір упорядника подати тут «особыя выраженія»; на с. 429—430 — невеличка замітка про синоніми в українській мові; на с 431 — запис, із якого видно, що тут планувалося подати «замѣчательныя слова»; на с. 432 (останній у 18-ому зошиті) — зауваження про суфікси (фіналі) -енко та -енний, а також 11 прислів'їв і приказок.

Далі починається 19-ий зошит, що відрізняється від попередніх гіршою якістю паперу і темнішим кольором. Тут уміщено додатковий словниковий матеріал на В, Г, Ж, З, Л, Н, П, Б, Ш. За первісною нумерацією 19-ий зошит складають сторінки 435—450, де аркуш із сторінками 449—450 чистий. Очевидно: відсутній аркуш із сторінками 433—434, парний до першого аркуша вісімнадцятого зошита. Це наводить на думку, що первісно рукопис складався з вісімнадцяти зошитів, і аркуш зі сторінками 433—434 був останнім. У процесі користування він обтерся і не тримався купи. Коли було підшито 19-ий зошит (виготовлений з іншого паперу), цей останній аркуш 18-го зошита ще не був загублений, бо при нумерації сторінок 19-го зошита враховано с. 433—434 попереднього зошита. Пізніше відірваний аркуш якось випав і загубився. Щоб усунути непослідовність у пагінації, олівцем було внесено поправки на непарних сторінках (найімовірніше, це зроблено працівниками архіву), тобто с. 435—449 стали с. 433—447.

Помічений у кінці основної частини словника на с. 427 запис «Кончень 7 = Февраля 1835» увів А.Лященка в оману (пор. назву його статті). Не помітивши жодних свідчень, що упорядницька робота тривала й пізніше, принаймні до серпня 1842 року (про це свідчить паспортизація в статті куничники) і виявивши значний збіг у змісті рукописного словника із книгою «Думки і пісні та ще дещо А Метлинського (1839), А.Лященко вирішив, що це могло б бути слушним аргументом на користь припущення, що автором рукописного словника був А.Метлинський. Версію про можливе авторство А.Метлинського витворено при хибному уявленні про час завершення роботи упорядника над словником, без спроби зіставити почерки і, нарешті, без належної оцінки факту незбігу правописних засад української частини рукописного словника і тих принципів правопису, які відстоював А.Метлинський. Версія-гіпотеза А.Лященка, сприйнята рядом фахівців — спочатку А.Москаленком[2], П.Горецьким[3], а згодом і М.Павлюком[4], В.Німчуком[5], І.Матвіясом[6]. С.Бевзенком[7] — як достатньо обґрунтована, все більше входила в науковий обіг у якості встановленої істини. Хоча в окремих джерелах[8] про можливий стосунок розгляданого словника до А.Метлинського як до автора повідомлялося з належною обережністю.

Уже в 1977 році нами було опубліковано контраргументи проти версії А.Лященка, які не дозволяють описаний ним рукописний словник кваліфікувати як працю А.Метлинського[9]. Коли в 1978 році М.Булахов у своєму біобібліографічному словнику знову оживив версію А.Лященка, написавши, що «в 1925 р. (!? — Б.Г.) було встановлено, що Метлинський був упорядником рукописного «Словаря малороссийского наречия сравнительно [!] с другими славянскими наречиями»[10], — Й.Дзендзелівський у своїй рецензії на працю М.Булахова, вміщеній у «Вопросах языкознания»[11], вказав на цей недолік і підтримав наш висновок, що автором описаного А.Лященком рукописного словника А.Метлинський не був.

Несподівано і в 1992 році було підхоплено версію А.Лященка, після неоднократного заперечення її нами і після того, як у 1985 році нами вже було названо ім'я справжнього автора розгляданого рукописного словника[12]. Несподівано тому, шо зроблено було це М.Пилинським[13], який раніше[14] не висловлювався на підтримку версії А.Лященка, а лише об'єктивно інформував про неї (важливо підкреслити, що М.Пилинський — один із небагатьох, хто тримав у руках оригінал словника). 17

18 Розгортаючи думку, що в середині XIX ст. «були діячі нашої культури всіма потроху», що «всі письменники були мовниками», і що «саме поетам-романтикам Л.Боровиковському, А.Метлинському-Могилі й О.Афанасьєву-Чужбинському пощастило увійти в історію українського словникарства фахово»[15], — М.Пилинський беззастережно приймає версію про «словник А.Метлинського», не лише бездоказово продовживши життя хибним і спростованим уже твердженням попередніх дослідників щодо змісту й авторства пам'ятки, але й додавши нову порцію неточностей. Наприклад: 1) «Вперше авторство А.Метлинського обґрунтував, — пише М.Пилинський, — А.Лященко в 1925 р.»[16] (цю дату — явно помилково — вказує і А.Москаленко, і М.Булахов, хоча А.Лященко свою статтю опублікував 1928 року, і тут 1925 рік згадується як дата, коли П.Сімоні «звернув увагу членів Ленінградського Товариства дослідників української історії, літератури і мови на укладений у 1834—35 році (так уважав, напевно, і П.Сімоні — Б.Г.) рукописний словник, який належить Академії наук СРСР»[17]; щодо обґрунтування авторства А.Метлинського, то М.Пилинський більш точний у тому місці статті, де пише про «авторство Метлинського гіпотетичне»; 2) «Найбільше в словнику цитат-ілюстрацій до вміщених слів з творів цього поета» (насправді жодної ілюстрації з творів А.Метлинського у словнику немає); 3) «Колись А.Метлинський в одному з своїх творів висловився так: «Вже тепер наша мова конає». Процитовано цей рядок і в словнику»[18] (такого в словнику немає)[19]; 4) «До речі, словник набагато більший, ніж вказує АЛященко (не 4,5 тис, а близько 6 тис. слів)» (це не так; словник трохи менший, ніж вказав А.Лященко); 5) «Що цей словник вартий уваги українських мовознавців, відзначив на початку століття акад. О.Шахматов» (очевидно, мається на увазі відгук О.Шахматова на словник за ред. Б.Грінченка[20], де згадується більше десятка різних обсягом рукописних словників; проте серед них немає «словника Метлинського», адже першим, хто усно повідомив про аналізовану лексикографічну пам'ятку, був П.Сімоні, а першу публікацію про нього в 1928 році здійснив АЛященко, і саме йому належить оцінка, що «український рукописний словник 1835 р. не повинен бути залишений поза увагою при складанні повного словника українське мови»[21].


Виявлені нами в Центральному державному історичному архіві України написані й підписані Ф.Шимкевичем документи своїм почерком тотожні з почерком описаного АЛященком і розгляданого тут нами рукописного словника (див. фотокопії окремих сторінок із цього в цій книзі на с. 262—266; пор. також зразки почерку А.Метлинського на с. 280—281). Уже на підставі цього можна зробити однозначний висновок, що цей словник — праця Ф.Шимкевича. Та щоб не залишалося жодних сумнівів, укажемо ще на ряд обставин, які підтверджують авторство Ф.Шимкевича:

1. Навряд чи випадкова подібність назв: «Словарь Малороссійскаго нарѣчія, сравненнаго съ другими Славянскими нарѣчіями» і «Корнесловъ Русскаго языка, сравненнаго со всѣми главнѣйшимц Славянскими нарѣчіями и съ двадцатью четырьмя иностранными языками» (оця незвична форма сравненнаго, а не сравнительно впадає в око; часто саме в цьому місці перекручують обидві назви; помилкове сравнительно у назві рукописного словника наявне вже у статті А.Лященка, звідки воно перейшло до А.Москаленка, П.Горецького та інших). 2. 3. І.Бориченський по смерті Ф.Шимкевича бачив його «Словарь Малороссійскаго нарѣчія» — працю з назвою, яка збігається по суті (як скорочений варіант) із тією, яка наведена на титульній сторінці розгляданого рукопису. 4. Після назви на титульній сторінці рукопису написано: «Составлень <сочини>». Пор. як у списку джерел «Корнеслова русского языка...» подано назву рукописного словника білоруської мови, який уклав сам Ф.Шимкевич: «Собраніе словъ Литовско-Русскаго нарѣчія, составленное сочинителемъ Корнеслова (рукопись)»[22]. І в словнику української мови, і в словнику білоруської мови є багато однакових чи подібних авторських позначок олівцем, що в абсолютній своїй більшості сигналізують, як показує аналіз, про використання позначених матеріалів при укладанні «Корнеслова русского языка...» 4. Ф.Шимкевич у «Корнеслове русского языка...» користується терміном «украинское нарѣчіе», ремаркою Укр. Пор. іншу назву (на нашу думку, важливішу) на с. 1 рукопису: «Словарь Украинскаго нарѣчія».

5. Розгляданий рукописний словник містить 99 статей, у яких наводяться зіставлення іншими слов'янськими й неслов'янськими мовами за тими ж принципами, що й у «Корнеслове русского языка...», причому немає підстав кваліфікувати їх як такі, що переписувалися з одного джерела в інше. Вони виглядають як складені незалежно одні від одних (хоч окремі збіги є).

6. Етапи роботи над упорядкуванням словника, які можна визначити, звернувши увагу на розміщення матеріалу, його паспортизацію, колір чорнила (матеріали 1834—1835 рр. записано темнішим, а матеріали 1838—1842 рр. — помітно світлішим чорнилом), цілком узгоджуються з фактами біографії Ф.Шимкевича: 1) у 1834—1835 роках Ф.Шимкевич перебував у С.-Петербурзі й активно працював над упорядкуванням джерельної бази для «Корнеслова русского языка...»; так було укладено «Прибавленіе къ Словарю Малороссійскаго нарѣчія, приложенному къ Малороссійскимъ піснямъ, изд. М.Максимовичемь. Москва. 1827», у кінці якого Ф.Шимкевич зробив відмітку «Кончень 7 = февраля 1835»; 2) у 1836 році Ф.Шимкевич повернувся до Києва, і над словником української мови робота не продовжувалася (тоді Ф.Шимкевич був зайнятий іншими науковими проблемами); 3) 1837 року Ф.Шимкевич виїхав знову до С.-Петербурга, де в 1838 році пішов у відставку; саме на цей період припадає відновлення активної роботи в усіх наукових напрямках, пов'язаних якимось чином із підготовкою «Корнеслова русского языка...»; протягом 1838—1840 і 1841—1842 років, напевно, неритмічно рукописний словник української мови Ф.Шимкевича поповнювався новими матеріалами, які в багатьох випадках контрастують із давнішими матеріалами світлим кольором чорнила і розміщені в місцях, зарезервованих для доповнень (дуже симптоматично, що ті матеріали, які збігаються з матеріалами словника А.Метлинського в його книзі «Думки і пісні та ще дещо», у рукописному словнику в абсолютній своїй більшості мають ознаки пізніших доповнень, лише спорадично — випадково — вони з розряду первинних, написаних темним чорнилом). Десь у 1838—1840 роках назву словника «Прибавленіе къ Словарю Малороссійскаго нарѣчія, приложенному къ Малороссійскимъ піснямъ, изд. М.Максимовичемъ. Москва. 1827» було виправлено на «Словарь Украинскаго нapѣчiя». Слово «прибавленіе» вже не відповідало дальшому задумові укласти повноцінний словник (а не додаток); термін «малороссійское нарічіе» було замінено на «украинское нарѣчіе», бо таку заміну зробив і М.Максимович: у 1834 році він опублікував «Украинскія народныя nѣcнu» (цікаво, що цілий ряд запозичень із цього видання у рукописному словнику — це приписки, вставки світлішим чорнилом). У 1843 році ніякі доповнення вже, мабуть, у словнику не робилися: Ф.Шимкевич був настільки хворим, що міг хіба що сяк-так упорядкувати свої папери. Можливо, десь у 1842—1843 р. на титульній сторінці між епіграфами було вписано назву, у якій ужито офіційно визнану термінологію («малороссійское нарѣчіе») і заявлено про кінцеву перспективу ще не завершеного рукописного словника: подати українські слова у порівнянні з даними інших слов'янських мов. Не виключено, що до такого способу лексикографічної обробки українських слів Ф.Шимкевич схилявся і під впливом зразка — словника М.Максимовича, доданого до видання українських пісень 1827 року, і під враженням успіху «Корнеслова русского языка...», що вийшов друком наприкінці 1842 року.

7. Почерк, упорядницька манера в рукописному словнику української мови, описаному АЛященком, автором якого, як ми стверджуємо, був Ф.Шимкевич, — багато в чому такі ж, як і в рукописному словнику білоруської мови, автором якого, як слушно вказував М.Гуліцький, був той же Ф.Шимкевич, хоч дехто кваліфікував цей словник як працю І.І.Григоровича[23] (теж, як і у випадку з рукописним словником української мови, без серйозних для цього підстав).


Найважливіші лінґвістичні параметри «Словаря украинского наречия» Ф.С.Шимкевича

1. Правопис. В українській частині словника надасться перевага «етимологічному» правописові М.Максимовича. Трапляються написання у дусі правопису перших видань «Енеїди» І.Котляревського[24] (автором застосованої тут правописної системи був Й.Каменецький[25]), правописних систем І.Срезневського і А.Метлинського (хоча в ряді випадків спостерігається намагання Ф.Шимкевича запозичені слова з книжок, виданих І.Срезневським та А.Метлинським, «підігнати» під «максимовичівку»). Ось як передано в рукописному словнику Ф.Шимкевича деякі звуки і звукосполучення:

[і] — и̂ (и), і, ê, о̂, ѣ, а̂, у̂: би̂ля́ (базикать, буцимъ); бака́лія, міркова́ть; вышне̂́вка; бато̂́гъ; бринѣти; по́ка̂, иногда̂; колому̂тный;

[и] — и, ы, і: биндюги́ і бындюги́; жито і жыто; лишень і лышень (усього нами помічено понад 20 аналогічних хитань); прудкій, тямлющій, але показный, ведмежый;

[є] — е: ко̂не́ць, куделя; завзя́тьте, голубняньне; еге́, ежъ;

[йе] — е: єдна́ти, бае́вый, по́ломье;

[йі] — е̂, и̂, и, ѣ: е̂жа́къ, за́е̂чій; попадьи̂ха; баглаи́; ѣжа, уѣдливый;

[йо] — jo, іô, іо, ё: јоломокъ; иіо̂нъ; куріозный; цуръ ёму,

[о] після м'якого приголосного (крім [й]) — іô, іо, ё: ліôхъ і лёхъ, вѣдіомскій;

[ґ] — г: гаштанчыки, гнѣтъ, гуля.

У функції апострофа вживаються букви ъ і ь: зъеднать, мъясныця, впьять. У деяких випадках позначення вимови [й] у позиції після губного приголосного перед голосним відсутнє: репяхь, репяхи, вятеръ.

М'якість приголосних перед твердими приголосними та в кінці слів позначається м'яким знаком: гетьманъ, теле́нькать, гôлька, бре́хачька. Непослідовно вживається м'який знак на позначення м'якості приголосних перед наступними м'якими приголосними: исходьци, козельци, останьній, путьній, путьтя, пащыкованьне, чутьте, сьтяти, цьвяхова́ный, цьвя́шокъ, до́сьвітокъ, але залѣзнякъ, кендюхъ, ланцю́гъ; материнській, але цыганскій, московьскій тощо. Пор. непослідовність уживання м'якого знака ще в таких випадках: козацьство — кравецство — мужицсьтво, пансьтво. Такі хитання зумовлені і відсутністю чіткої власної правописної системи упорядника словника, і впливом написань у тих джерелах, якими користувався Ф.Шимкевич. До того ж свою роль зіграло й те, що словник поповнювався матеріалами із значними паузами, так і не набувши вигляду завершеної, відредагованої, готової до друку праці.

Вкажемо тут іще на деякі непослідовності в правописному оформленні українського словникового матеріалу. На місці сучасного літературного [ф] у словнику Ф.Шимкевича маємо то ф, то хв: фарба — хварба, фартухъ — хвартухъ, фиги-миги — хвыги-мыги, филя — хвиля, фыля — хвыля, фортка — хвортка. Схоже, що Ф.Шимкевич дотримувався тієї ж думки стосовно українського звука [ф], що й І.Срезневський, який писав: «Українці вимовляють ф як хв, а хв як ф». Дієслова наводяться в неозначеній формі то на -ть, то на -ти, однак помітна тенденція: пізніше внесені до словника матеріали, як правило, на -ти, а характерні для початкового етапу роботи над словником (писані темнішим чорнилом) — переважно на -ть. Подекуди -ть виправлено на -ти. У словнику переважають дієслова із суфіксом -ова- над дієсловами із суфіксом -ува-, але з -ува- частіше трапляються в пізніших доповненнях. Непослідовно позначаються дзвінкий і глухий варіанти префікса з-/с-; пор.: зказиться, зколотины, зтеряться, зплюндровать, зтемнѣть, зхопиться, зхотѣть і скаженый, сказиться, сконать, спильна, сподобать, схаменуться, схилиться, схопиться, сдырства, снуватися, сцѣлныкъ.

Послідовно подаються слова з префіксами роз-, без- навіть у випадках, коли можливе асимілятивне оглушення звука [з ]: розколина, розколихаться, розпластаться, розпукаться, розтатоваться, розтяти, розхрыстаный, розхитаться; безталаньне, безхлѣбье.

Ф.Шимкевич не віддає переваги жодному з двох префіксів: в- чи у-. Ряд слів подано у двох варіантах: вгамоваться — угамоваться, внадиться — унадиться, впьять — упьять, вскубнути — ускубнуть, втнуть — утнуть, втять — утять, второпать — уторопать.

Отже, правопису української частини рукописного словника Ф.Шимкевича не вистачає послідовності, стрункості. Можливо, якби справа дійшла до підготовки словника безпосередньо до друку, то Ф. Шимкевич вніс би корективи, здійснив би якусь уніфікацію, принаймні таку, яка здійснена ним у «Корнеслове русского языка...», де є така виноска до процитованого уривка української пісні із збірки М.Максимовича (1827): «В этом отрывке я следовал правописанию, какое принято г[осподином] Максимовичем; в других же местах я пишу их так, как должен произносить — великороссиянин»[26]. Зрозуміло, правопис український, побудований на тому, «як повинен вимовляти великоросіянин», не міг бути досконалим. Із сказаного випливає, що правопис — не найкращий атрибут українського словникового матеріалу, зафіксованого Ф.Шимкевичем. Цей матеріал відбиває той стан «правописних шукань», який був характерний для етапу сформування української літературної мови в нових умовах кінця XVIII — середини XIX ст.

2. Будова словникової статті. Реєстрові українські слова відділяються від перекладної (російської) частини комами. Це інколи утруднює орієнтацію в словнику. Граматичні позначки трапляються рідко. Нами помічено 60 статей, де вони є: мн. («множественное число») — 21, н. («настоящее время») — 11, 3-е лице наст. («третье лицо настоящего времени») — 4. У п'яти випадках указано частиномовну приналежність слова (до часток і вигуків), у чотирьох — рід (м. і ж.). У п'яти статтях подано реєстрові слова у різних родових формах, у трьох — указано, у яких граматичних формах уживається реєстрове слово (вадить, верзеться, почекать). Трапляються інші принагідні коментарі граматичного характеру (див.: цеглы́на, чути, небо́жъ тощо). Ще менше (32) стилістичних ремарок: перен. («переносно», «переносное значение») — 3, бран., бранное слово - 4, ум., умен. («уменьшительное») — 12, ув., увел. («увеличительное») — 2, по 1: степ. («степное»), обл. («областное»), Полтав. («Полтавской губернии», «полтавское»); Осташ. («Осташковского уезда»).

У багатьох випадках реєстрові слова паспортизуються (докладніше про це скажемо далі окремо).

Щодо семантичної розробки реєстрових слів, виконаної російською мовою, то тут така загальна картина: приблизно 44% реєстру має по одному (як правило, однослівному) російському відповідникові; 10% реєстру — по два однослівні синонімічні відповідники; 3% — по три і більше, в тому числі й описового характеру; 5% реєстру має кілька несинонімічних відповідників (різні значення відділяються знаком «крапка з комою», інколи нумеруються); 16% реєстру має відповідники описового й тлумачного типу, а 8% — енциклопедичного типу. 14% реєстрових слів залишилися без перекладу і жодних пояснень.

У 99 статтях наводяться паралелі з інших мов: польської, чеської, словацької, нижньолужицької, верхньолужицької, словенської, сербохорватської, німецької, англійської, італійської, румунської (молдавської), французької, угорської, фінської, естонської, ісландської, лапландської, турецької, латинської, новогрецької, російської і білоруської — у різних статтях їх різна кількість (від однієї до дев'яти, як у статтях воло, стернья), із такими ж чи подібними ремарками, як у «Корнеслове русского языка...»

Понад 500 статей містять ілюстрації — переважно з художніх текстів і фольклору (часто з паспортизацією). У якості ілюстративного матеріалу подаються й фразеологія, а також складені термінологічні назви (разом їх близько 100 одиниць).

3. Загальна характеристика реєстру. За нашими підрахунками, реєстр аналізованого словника складають: до 50% — іменники, до 30% — дієслова, близько 7% — прикметники й дієприкметники, понад 6% — прислівники, решта (6%) — невеликі групи займенників (40 одиниць), вигуків (30) і звуконаслідувальних слів (14), часток (28), прийменників (24), сполучників (18), модальних слів (9), числівників (4)[27]. Усього — понад 4200 одиниць.



  1. Лященко А. Украинский словарь 1835 года // Статьи по славянской филологии и русской словесности: Сборник Отделения русского языка и словесности / Сборник статей в честь академика Алексея Ивановича Соболевского. — Т. 101. — № 3. — Л.. Изд. АН СССР. 1928. — С. 110—114.
  2. Москаленко А. А. Нарис історії української лексикографії. — К.: Рад. шк., 1961. — С 42—44.
  3. Горецький П.Й Історія української лексикографії. — К.: Вид-во АН УРСР, 1963. — С. 55—56.
  4. Павлюк М.В. Основні етапи розвитку українського мовознавства дожовтневого періоду. — Київ—Одеса: Вища шк., 1978. — С. 64.
  5. Німчук В.В. Староукраїнська лексикографія в її зв'язках з російською та білоруською. — К.: Наук, думка, 1980. — С. 7.
  6. Матвіяс І.Г.Взаємодія діалектної лексики з лексикою української літературної мови // Мовознавство. — 1985. — № 2. — С. 40.
  7. Бевзенко С.П. Історія українського мовознавства: Історія вивчення української мови / Навч. посібник. — К.: Вища шк., 1991. — С. 47.
  8. Пилинський М.М. Українські рукописні словникові матеріали в бібліотеках і архівах Ленінграда // Лексикографічний бюлетень. — Вип. IX. — К.: Вид-во АН УРСР. 1963. — С. 75; Плющ П.П. Історія української літературної мови. — К.. Вища шк., 1971. — С. 286; Гольденберг Л.І., Королевич Н.ф. Українська мова: Бібліографічний покажчик (1918—1961 рр). — К.. 1963. — С. 63.
  9. Галас Б.К. Рукописні словники першої половини XIX ст. — важливе джерело для вивчення української народної лексики // XIV республіканська діалектологічна нарада: Тези доповідей. — К.: Наук, думка. 1977. — С. 81.
  10. Булахов М.Г. Восточнославянскис языковеды. — T. 3. 1978. с. 343. Зауважимо, що тут, як і в А.А.Москаленка та П.Й.Горецького (услід за А.Я.Лященком), назву словника відтворено неточно.
  11. Дзендзелевский И.А. [Рец.:] М.Г.Булахов. Восточнославянские языковеды: Биобиблиографический словарь // Вопросы языкознания. — 1980. — № 1. — С. 150.
  12. Галас Б.К. Да пытання аб лексікаграфічнай спадчыне Ф.С.Шымкевіча. — С. 43.
  13. Пилинський М.М. О.С.Афанасьєв-Чужбинський — поет-лексикограф // Мовознавство. — 1992. — № 3. — С. 54.
  14. Див.: Пилинський М.М. Українські рукописні словникові матеріали в бібліотеках і архівах Ленінграда. — С. 75, 77.
  15. Пилинський М.М. О.С.Афанасьєв-Чужбинський — поет-лексикограф. — С. 54.
  16. Там же.
  17. Лященко А. Зазнач. праця. — С. 110.
  18. Пилинський М.М. О.С.Афанасьев-Чужбинський — поет-лексикограф — С. 54.
  19. Важко погодитися і з тим, як М.Пилинський коментує наведену ним цитату (між іншим, теж не зовсім точну, бо мається на увазі поезія «Смерть бандуриста», де на фоні романтично змальованої неспокійної природи чується спів старого козака-бандуриста: «Грім напусти на нас. Боже, спали нас в пожарі, Бо і в мені, і в бандурі вже глас замирає! Вже не гримітиме, вже не горітиме, як в хмарі, Пісня в народі, бо вже наша мова конає!..») Ці слова кваліфікуються М.Пилинським як нібито пророцтво А.Метлинського (хоч це слова літературного героя, а не самого автора). У цьому зв'язку не можна не сказати про те, що на догоду недосконалій літературознавчій схемі («активний (прогресивний)» і «пасивний (консервативний)» романтизм) штучно витворено образ А.Метлинського як зневіреного плаксивого консерватора, який жив із переконанням, нібито українська мова неодмінно умре... Але це абсолютна вигадка! Для такої характеристики не дають жодних підстав ні поетичні, ні наукові твори А.Метлинського. Повертаючись до наведеної цитати, у якій нібито пророкується смерть українській мові, зауважимо, що це початок пісні бандуриста, а в кінці є такі обнадійливі слова: «Може, і пісня з вітром ходитиме, Дійде до серця, серце палитиме; Може, й бандуру ще хто учує, й серце заниє і затаскує... І бандуру, і мене Козаченько спом'яне!» Показово, наприклад, що Д.Запара (1826—1865), колишній студент А.Метлинського, який добре знав свою професора, бо жив у нього на квартирі, в одному з листів до товариша студентських років М.Де-Пуле зауважив із підкресленою твердістю, що «Амвросій Лук'янович, при своєму холодному характері, — ентузіаст. Це одразу можна побачити, як тільки зачепиш за його живу струну — українську мову і пісні»; показово й те, як пояснює Д.Запара (теж автор рукописного словника української мови, датованого 1849 р.) причини змін у ставленні до себе з боку А.Метлинського: «Причина цього, здається, та, що я став менше божеволіти і більш розсудливо дивитися на всяку народну поезію, а особливо на народні мови. Я ніколи не перестану любити своєї рідної мови, однак, входячи в літа, я дивлюся на неї зовсім інакше, ніж раніше; тобто я поважаю її в піснях і взагалі в поезії, але не можу припустити, щоб вона могла служити науці і суспільству, за теперішнього її розвитку, чого саме хотів би Амвросій Лук'янович» (ІРЛІ: Пушкінський Дім. — Ф.569, спр.226, арк. 10 зв—11). У різних джерелах нерідко цитують і таке місце з мовознавчої праці А.Метлинського «Заметки относительно южнорусского языка»: «Південноруська, кажу, мова з дня на день забувається й мовкне, і прийде час — забудеться й замовкне...» Правда, чомусь мало беруться до уваги слова, які трохи нижче: «Але може бути й те, що в епоху зневаги південноруської мови любов до неї прокинеться. Хто ж збере, як добрий син прах батьків своїх, зникаючі рештки південноруського слова? Вони розсіяні від Вісли до Кубані» (див.: Українські поети-романтики 20— 40-х років XIX ст. — К.: Дніпро. 1968. — С. 177, 152—153). Не пророка конання мови, а оптиміста побачив у поезії А.Метлинського і С.Єфремов, який писав: «Метлинський дає вихід наболілим почуванням у розпачливому крикові «останнього бандуриста», [...] проте живе таки в серці у його надія на відродження рідної поезії» (Історія українського письменства. — Вид. 4. — Нью-Йорк. 1991. — T. 1. — С. 431).
  20. Шахматов А.А. Отзыв о Словаре украинского языка, представленном редакциею журнала «Киевская старина» на соискание премии Н.И.Костомарова // Отчет о присуждении премии Н.И.Костомарова на словарь малорусского наречия. — СПб.. 1906.
  21. Лященко А. Зазнач. праця. — С. 114. Див. також: Москаленко А.А. Зазнач, праця. — С. 44.
  22. Источники, из которых составитель Корнеслова Русского языка почерпал сведения по Славянским наречиям и иностранным язикам // Корнеслов русского языка, сравненного со всеми главнейшими славянскими наречиями и с двадцатью четырьмя иностранными языками / Удостоен Демидовской премии / Составлен Федором Шимкевичем. — Ч. 1. - СПб.. 1842. — С. XX.
  23. Докладніше див.: Гуліцкі М.Ф. Нарысы гісторыі беларускай лексікаграфіі (XIX — пачатак XX ст.). — С. 16.
  24. Правопис перших видань «Енеїди» (1798, 1808) у багатьох мовознавчих працях кваліфікується як правопис І.Котляревського, хоч для цього немає достатніх підстав, оскільки два перших видання поеми з'явилися без відома і згоди її автора. Так само доданий до «Енеїди» українсько-російський словничок неправомірно приписується І.Котляревському (не ходила ж по руках у різних копіях «Енеїда» разом із словничком!). Що правописна система тексту поеми «Енеїда» (1798, 1808) і доданий до неї словничок — справа рук і розуму Й.Каменецького. відомо давно, проте чомусь ця істина й досі ще не пробилася до свого законного місця в системі знань про наше культурне минуле. Може, авторитетне слово Є.Кирилюка в його ґрунтовній книзі «Іван Котляревський. Життя і творчість» (К.: Дніпро. 1981. — 287 с.) і ця наша примітка додадуть сміливості науковцям, без боязні помилитися, користуватися поняттями: правопис Й.Каменецького (правопис перших видань «Енеїди», 1798, 1808) і словник Й.Каменецького (доданий до 1 і 2-го видання «Енеїди»). Ось що писав у вищезгаданій книзі Є.Кирилюк: «Відомо також, що при виданні «Енеїди» Парпура мав помічника — Йосипа Каменецького. Свого часу (Каменецький) подарував Російській академії примірник першого видання поеми (1798) з таким дарчим написом: «Императорской Российской академии от издателя г. надворного советника и инспектора С.-Петербургского физиката Иосифа Кирилловича Каменецкого» («Основа», 1861, № 2). Йосип Каменецький (1754—1823) народився на Україні, поблизу Стародуба на Чернігівщині, закінчив Чернігівську семінарію, а потім Петербурзький медико-хірургічний інститут (1780). Працював лікарем, а з 1798 року — інспектором фізикату Медичної колегії, де працював також М.Парпура. Кошти на видання дав Парпура, а Каменецький був, так би мовити, редактором видання. Йому, зокрема, належить, словник українських спів, що були незрозумілі російському читачеві. Каменецький наглядав за виходом видання, зокрема читав коректу» (с. 33). І ще одне зауваження Є.Кирилюка: «Можна мати великий сумнів, чи здійснив би сам Котляревський авторське видання «Енеїди» (1809), коли б не перші дві книжки, видані заходами Парпури — Каменецького» (там же. с. 34).
  25. Див.: Запорожская старина. — 4.1. — Харьков, 1833.
  26. Шимкевич Ф. Корнеслов русского языка... — 4. 1. — С. 17.
  27. У цих підрахунках враховано і складені назви та фраземи (їх умовну частиномовну приналежність визначено за опорним компонентом).

Горецький П. Й. Історія укр. лексикографії. К., 1963

Другий українсько-російський словник 30-х років описаний А. Лященком у статті «Украинский рукописный словарь 1835 г.»[1].

На обкладинці рукопису цього словника напис: «Словарь малороссійскаго нарѣчія сравнительно съ другими славянскими нарѣчіями. Составлен...» (прізвища автора нема). Тут же два епіграфи — один німецькою мовою (з І. Мюллера), другий — французькою (з А. Ремюза), в яких висловлюється думка про необхідність порівняльного вивчення мов.

На титульній сторінці словника читаємо: «Словарь украинскаго нарѣчія».

Самий словник записаний у 19 окремих зошитах. Сторінки в ньому пронумеровані. На стор. 437 запис: «Кончен 7 февраля 1835 г.». Після цієї сторінки автор дає короткі зауваження про синоніми в українській мові і далі — ще 14 сторінок — «Дополнения» до словника. Всього словник має 450 сторінок і містить 4 500 слів.

На звороті обкладинки вказані використані джерела (всіх — 13). Це переважно українські видання починаючи з 1808 («Енеїда» Котляревського) до 1833 р. («Повісті» Квітки-Основ'яненка). «Із списку скорочень, — зазначає Лященко, — видно, що автор користувався також словниками Павловського і Войцеховича».

До українських реєстрових слів даються російські відповідники або пояснення, в багатьох випадках і ілюстрації з літературних творів (із зазначенням автора, іноді й сторінки), а в окремих випадках — порівняльні приклади з інших мов.

Порівнявши рукопис цього словника з «Словарем української мови» Б. Грінченка, Лященко встановив, що в останньому відсутні деякі слова, які є в рукописному словнику, напр.: навернякать, напрямъ, навскоки, навскубки, надатокъ та ін., а в деяких випадках рукописний словник дає, у порівнянні з словником Грінченка, додаткові пояснення або цитати до реєстрових слів, як напр., до слів навдивовижу, наділки (ножны; у словнику Грінченка біля цього слова стоїть знак питання) та ін.

Отже, розгляданий рукописний українсько-російський словник, обсягом значно більший за всі попередні лексикографічні праці 20—30-х років, містив слова, яких немає навіть у словнику Грінченка. Крім того, в ньому бачимо деякі нові прийоми опрацювання матеріалу — приклади вживання українських слів, а також посилання (навіть із зазначенням сторінок) на використані джерела.

Порівнявши цей рукописний словник із словником (і передмовою до нього) при виданні «Думки и пѣсни та шче де-шчо» А. Могили (Амв. Метлинського), А. Лященко приходить до висновку, що автором цього рукописного словника був теж Амв. Метлинський.


  1. Див. «Сборник статей в честь академика А. И. Соболевского, изданный Академией наук», Ленинград, 1928, стор. 111—114. Відомості про словник подаємо за цим описом.


Москаленко А. А. Нарис історії укр. лексикографії. К.., 1961

«СЛОВАРЬ МАЛОРОССІЙСКАГО НАРѣЧІЯ» А. МЕТЛИНСЬКОГО

У 1925 р. П. К. Сімоні звернув увагу дослідників української літератури та мови на рукописний словник української мови, який знаходився в архівах АН СРСР. А. Лященко в 1925 р. коротко описав цей словник[1].

За словами дослідника, словник має 448 сторінок із заголовком на обкладинці: «Словарь малороссийскаго наречия сравнительно с другими славянскими наречиями. Составлен...» Однак прізвище автора було не дописане.

А. Лященко зіставив знайдений рукописний словник із словничком, доданим до збірки «Думки и песни та шче де-шчо», виданій у 1839 р. під псевдонімом А. Метлинського А. Могила. Подібність виявилась разюча. Ось декілька прикладів:



«Думки и песни...» «Словарь малорос. наречия» байдуже, — нет нужды байдуже или байдуже —нужды нет!

брязкотня — звук мелких металлических или стеклянных вещей брязкотня — звук, происходящий от мелких металлических или стеклянных вещей,

вертаться — возвращаться вертаться — возвращаться вхопыть — схватить вхопыть — схватить вырынать — вынырять вырынать — вынырять галас — шум и смятение галас — шум и смятение гаять — задерживать гаять — медлить, мешкать, задерживать

згнущаться — издеваться згнущаться — издеваться


Крім цих прямих доказів, є і побічні. Кінчаючи передмову до збірки «Думки и песни...», А. Метлинський писав: «Целью моей было не высказывать всего достоинства, всей важности, всех свойств Южнорусского языка: это можно сделать только в полной его грамматике и в его словаре или идитиконе, для которых желал бы и я приложить своих трудов лепту, если бы бог помог и люди мне в этом не возбранили; я имел целию — остановить внимание ученого и неученого южноруса на некоторых особенностях его Слова; по которым это слово достойно большаго и лучшаго внимания, нежели каких оно удостоилося»[2].

Таким чином, А. Метлинський у 1839 р. тільки мав намір розпочати роботу по збиранню матеріалу для великого словника української мови. З наведеної цитати видно, що він за цю працю взявся б, якби йому допомагали, а не перешкоджали люди.

В 1839 р. А. Метлинський, надсилаючи в Академію наук збірку «Думки и песни» і працю «О цивилизации и значении ея элементов», написав і листа, в якому прохав видати йому грошову допомогу на збирання матеріалів для словника і граматики української мови. Академія наук відмовила А. Метлинському в грошовій допомозі, але зауважила, що «ежели он, сочинив словарь малоросю. языка, напечатает его и доставит в Академию, тогда по рассмотрению, если Академия найдет труд его удовлетворительным: то не оставить его приличным вознаграждением по своему усмотрению»[3].

На думку А. Лященка, А. Метлинський почав упорядковувати словник у 1834 р., «тому що серед його джерел подано ряд видань 1834 р.»[4], а закінчив десь у 1835 р. Тому А. Лященко і назвав свою статтю «Украинский рукописный словарь 1835 года». Наведена вище відповідь Академії наук А. Метлипському на його прохання про допомогу, нам здається, заперечує твердження. А. Лященка, що словник був упорядкований уже в 1835 р., і дає підстави думати, що словник А. Метлинський упорядкував десь після 1839 р.

Постає питання, що спонукало А. Мєтлинського взятись за упорядкування словника української мови. Вважається, що поштовхом до упорядкування словника української мови для А. Метлинського, як і для інших, була дискусія про придатність української мови бути літературною мовою, дискусія про те, чи можна українською мовою написати щось «і звичайне, і ніжненьке, і розумне, і полезне», чи українською мовою «опріч лайки та глузування над дурнем, більш нічого не можна й написати» (Квітка-Основ'яненко).

Цю думку підтверджує А. Метлинський у 1839 р., характеризуючи українську мову, її лексичні багатства.

«И так заметим: при выражении какой бы то ни было страсти, какого бы то ни было чувства, южнорус не встретит недостатка в родном языке своем! Гнев ли закипит в нем, тоска ли налетит на него, размягчится ли сердце его нежностию, или он придет в шутливо-веселое расположение духа — не встретит он недостатка в родном языке своем... все выразится на этом языке...»[5]

«Вартість словника визначається, — пише А. Лященко, — передусім досить значною кількістю поданих у ньому слів (понад 4500). Цікаві деякі пояснення слів; важливі вдало дібрані цитати із Котляревського, Гребінки, Квітки-Осноп'яненка та ін.

...Взагалі, український рукописний словник 1835 р. не повинен бути залишений поза увагою при складанні повного словника української мови»[6].



  1. Украинский рукописный словарь 1835 г., Статьи по славянской филологии и русской словесности, Сборник Отделения русского языка и словесности АН СССР, т. 101, № 3, 1928.
  2. А. Могила, Думки и песни та шче де-шчо, Харків, 1839, стор. 34—35. Цитату подано з дотриманням сучасної орфографії.
  3. ЗНТШ, т. 150, 1929, стор. 438.
  4. Статьи по славянской филологии и русской словесности, стор. 113.
  5. А. Могила, Думки и песни... , Харків, 1839, стор. 20.,
  6. Статьи по славянской филологии и русской словесности, стор. 114.