Хвиля А. Викорінити, знищити націоналістичне коріння на мовному фронті

Матеріал з Хронологія мовних подій в Україні: зовнішня історія української мови
Перейти до: навігація, пошук

Андрій Хвиля

Викорінити, знищити націоналістичне коріння на мовному фронті[1]

В питаннях української мови, її творення, останніми роками від НКО не було дійсно більшовицького керівництва. Зараз на цій ділянці ми маємо такий загрозливий стан, коли потрібно це питання докладно обговорити і скерувати цей процес більшовицькими шляхами.

Ленін, Сталін учили нашу партію про те, що творення української культури повинно йти шляхами спільними з творенням культури братнього нам російського народа.

На початку виступу Шумського та Хвильового проти ленінської національної політики тов. Сталін в своєму листі до ЦК КП(б)У, викривши всю націоналістичну суть шумськізму-хвильовизму, писав про культурний рух на Україні, що:

“при слабкості корінних комуністичних кадрів на Україні цей рух, що на його чолі стоїть усюди некомуністична інтелігенція, може подекуди набрати характеру боротьби за відчуженість української культури і громадськости, від загально-радянської культури і громадськости, характеру боротьби проти “Москви” взагалі, проти росіян взагалі, проти російської культури. Я не доводитиму, що така небезпека стає дедалі більш 114 реальною на Україні. Я хотів би тільки сказати, що від таких дефектів не вільні навіть декотрі українські комуністи”...

Ці слова тов. Сталіна не було реалізовано по лінії творення української культури на мовному фронті. На мовному фронті українська контрреволюція, прикриваючись національною формою, проводила по суті велику шкідницьку роботу. Вона виявилася в тому, що останніми роками в питаннях творення української термінології, в питаннях української синтакси, — українську мову спрямовували на націоналістичні шляхи. Ця робота провадилася в напрямку ліквідації загальновживаних в українській і російській мові термінів у науковій, технічній термінології.

Ці спільні в українській мові з російською мовою терміни ліквідували, вигадуючи штучні так звані українські самобутні слова, які ніякого поширення серед широких багатомільйонних робітничих та колгоспних мас не мали і не мають. Ось ці новотвори — українські “відповідники”:

Слово петит замінено на слово дрібень
курсивписьмівка
фотометрсвітломір
сифондуховик
секторвитинок
сегментутинок
экранзастувач
экскаваторкопалка
контактдотик
штепсельпритичка
кинофабрикакінарня
кабельный заводжільникарня
автозаводавтомобілярня
фабрика игрушекцяцькарня
обувная фабрикавзуттярня
электр. станцияелектровня
буфервідпружник
аэрографиямарсознавство
атомнеділка

Таке слово, як завод, відоме широким багатомільйонним масам, було ліквідовано і замінено словом “виробня”. З приводу ліквідації цього слова відбулася спеціяльна ухвала українського інституту наукової мови в 1930 р. В 2 числі “Вісника” цього інституту подано матеріяли Арбітражної Комісії, з яких видно мотиви ліквідації слова “завод”. За ухвалою арбітражної комісії слово “завод” ліквідовано через те, що воно походить з 115 російської мови. І хоч це слово замінено словом “виробня”, що не є українське слово, а походить з чеської та польської мови, проте, як видно з протоколів арбітражної комісії, його ліквідовано, через те, що це слово є “русизм”[2].

Треба сказати, що й тов. Скрипник по суті виступив проти інтернаціональних термінів, проти їх запровадження в українській мові. Його мотиви досить цікаві. Він вважає, що такі терміни не можна запроваджувати доти, доки не буде створено інтернаціональної мови.

Цебто треба підождати, поки в усьому світі буде побудовано комуністичне суспільство.

Ось що казав тов. Скрипник у своєму виступі на катедрі нац. питання в УІМЛ 3/V 1931 р.:

З другого боку запровадження інтернаціональних термінів, замість національних, це ще не є інтернаціоналізація мови, бо ці терміни це не інтернаціоналізми, а европеїзми; і нам ніяк не личить хворіти на европейську обмеженість. Існують же сотні мільйонів трудящих Китайського, Індійського й інших народів, які мають інші терміни, інші згуки”[3] (підкреслення моє — А. Х.).

Таким чином, сховавшись за спину Індії та Китаю, — тов. Скрипник виступав завуальовано проти того, щоб в українську термінологію вносити інтернаціональні — технічні та наукові терміни.

Процес творення української наукової термінології, скеровування української наукової мови, — було направлено по лінії штучного відриву від спільної, братньої українській мові, мови російського народу.

На мовному фронті націоналістичні елементи роблять усе, щоб між українською радянською культурою та російською радянською культурою поставити бар’єр і повернути розвиток української мови на шляхи буржуазно-націоналістичні. Це робилося для того, щоб, користаючись українською мовою, виховувати маси в куркульсько-петлюрівському дусі, виховувати їх в дусі ненависти до соціялістичної батьківщини, а любови до козацької романтики, гетьманщини тощо.

Ведучи таку роботу, буржуазно-націоналістичні елементи відгорожували українську мову від досягнень світової культури, від інтернаціональної технічної термінології, що є, зрозуміла річ, досягненням усього людства. 116

Націоналістична робота по лінії термінології

Наведемо кілька прикладів із тої “термінології”, що нею українські буржуазно-націоналістичні елементи замінювали широко вживану, знайому широким масам технічну наукову термінологію. Таку шкідницьку націоналістичну роботу ми маємо по лінії видання науково-технічних словників. Так, наприклад, ми маємо виключне засмічення української наукової термінології у фізиці, хемії, математиці, природознавстві тощо. А звідси, з цих словників ця термінологія йшла в підручники наркомосівські, в школи. Таким чином, мільйони дітей калічили, відривали від загальновідомої наукової термінології, прийнятої самим життям соціялістичної країни — збивали на шляхи штучного відгорожування від російської мови.

Тут ми маємо справу не з випадковим явищем, не з окремими помилками, не з окремими зривами тощо, а маємо справу з шкідництвом українських націоналістичних елементів на фронті творення української радянської культури.

Як робили це буржуазно-націоналістичні елементи?

Про це казав український націоналіст Сергій Єфремов на допиті на процесі СВУ:

“ ... трохи згодом, коли вийшов відомий роман Винниченка “Соняшна машина”, ця п’ятьорка півжартом прозвала себе “Інарак”, взяла цю назву з названого роману. Плян роботи цей “Інарак” накреслив собі у формі пропаганди ідей СВУ серед тих груп громадянства, що вдавалися за всякими мовними справами до інституту, між іншим, малося на увазі і безпосередні стосунки з селом, збираючи там термінологічний матеріял і одшукуючи для цього кадри кореспондентів, була думка вносити національну течію і в саму роботу інституту по складанню словників, надаючи термінам переважно українського вигляду, замінюючи загальновживані спеціяльно вигаданими”... (підкреслення наше — А. Х.)[4].

Настанова Єфремова, щоб вносити націоналістичну течію в творення української мови, — була відбита в практиці інституту української наукової мови. В передмові до “Вісника Інституту української наукової мови”, сказано, що цей інститут ставить собі за завдання створити “однолиту суцільну націю працівників” і творити українську термінологію наукову “на щирій народній основі”. У “Віснику Інституту Української Наукової Мови” вказано, як саме треба творити нові терміни, як їх треба добирати та вигадувати. Там ми читаємо інструкцію, в якій 117 точно дано спрямування цій роботі. Там зазначено, що не треба подавати готового існуючого терміну, “а треба повернути справу так, щоб слухач сам його подав, або вигадав” (підкреслення наше — А. Х.). Таким чином, ми бачимо, що інститут дав директиву вигадувати терміни в той час, коли ці терміни існують. Цікаво, якими термінами в цій інструкції радив інститут замінювати вже існуючі терміни.

Ось зразки “порад” з цієї інструкції про те, як треба творити українську наукову термінологію:

Перший приклад:

“Як звуть, чи як би назвати ту дудочку, що нею переливають воду або й наливку з бутиля? (слід продемонструвати сифона і попросити описати й назвати його)”.

Другий приклад:

“Як звуть електричну лямпу: лямпа, банька, пухирець чи може ще як?”

Третій приклад:

“Як-би назвали антену: — “той дріт, що хапає, ловить хвилі” чи “ловичка” або “перехоплювач”, чи ще як? “Приймач” чи “підслухувач?”

Четвертий приклад:

“Рупор” чи “говорило”, “голосник”, “голосномовник” чи може ще яке слово?

Отже бачимо, що Інститут української наукової мови давав ясну і точну директиву про те, щоби такі слова, як лампа електрична, антена, рупор, сифон, що є і в українській і в російській науковій термінології, що кожен день вживаються в словесному матеріялі десятків мільйонів трудящих мас в Росії і на Україні, щоб ці слова викинути й замінити на “баньки”, “пухирці”, “дудочки”, “ловички”, “говорила”, тощо.

Така настанова складання словників вела до того, що в усіх спеціяльних термінологічних словниках ми бачимо багато замінених загальновживаних термінів на терміни вигадані, незрозумілі широким масам. От, наприклад, у 4-му томі російсько-українського словника, що його підготовив до друку Інститут української наукової мови, замість терміна “нефтяной фонтан” знаходимо терміни — “нафтограй”, “нафтомет”.

Коли ми маємо слово російське “скоропечатный”, то замість нього треба обов’язково придумати слово українське “скородруківний”, слово “пресс” замінено на слово “гніт”. 118 Така словотворчість призводить до того, що коли треба, припустімо, перекласти “советский пресс”, то українською мовою вийде “радянський гніт”.

Націоналістична настанова призводила до того, що українську мову, українську термінологію, яка зараз серед багатомільйонних трудящих мас відбиває собою процес бурхливого соціялістичного будівництва, — повертали назад до часів, коли українська мова і термінологія відбивала феодальний стан України, добу козаччини.

З’явилися теоретики, які, виходячи з цих націоналістичних настанов, доводили, що терміни нові в українській мові, звороти в українських реченнях треба повернути до часів романтично-козацьких, коли речення мали іншу конструкцію. Для цього автори цих теорій шукали собі підтверджень в історичних українських грамотах часів Литовсько-Української держави, Запорізької Січі, Богдана Хмельницького, в українських євангеліях, життях святих.

Треба зазначити, що словники ці буржуазно-націоналістичні елементи оформляли буржуазно-націоналістичним, релігійним, чорносотенним літературним матеріялом. Ось приклади:

В IV томі російсько-українського словника знаходимо такі націоналістичні, релігійні, чорносотенні ілюстрації:

“Московська протекція дорого коштувала Україні”.
“Безладний блудить мир, а хто сліп той проводир”.
“Повна руйнація господарства”.
“Плутають публіку, не даючи нічогісенько”.
“Пастор добрий душу свою поклав за вівці”.
“Сидить христос на святих облаках”.
“Бог це найвища істота, створитель світу і всього, що в нім”.
“Ангол — це небесний дух”.
“А хто-ж їй (євангелії) вірити не хоче? Сам тільки поганин та жид”.
“Іван Попович узявся за полковництво і жидів казав усіх вибити”.

Зрозуміла річ, що таке оформлення словників мало за мету провадити буржуазно-націоналістичну роботу.

Скерування розвитку української мови на націоналістичні шляхи

Це по суті робилося так, як радив робити це проф. Іван Огієнко, бувш. петлюрівський міністр, керівник автокефальної 119 церкви, теперішній петлюрівський емігрант. В своїй роботі про чистоту і правильність української мови (вид. Львів, 1925 р.) він пише так:

“З цього коротесенького нарису життя української літературної мови ясними стають перед нами й її найважливіші хиби: процес перетворення старої нашої літературної мови на нову все відбувався в нас ненормально, бо для цього ми не мали так потрібної своєї власної державности. Чужі й шкідливі для язикового розвитку впливи — польський та московський — глибоко вдерлися до нашої мови і перервали нам стару нашу язикову традицію, перервали часом постільки, що чуже — польське чи московське — часто стає в нас за своє, бо загал втратив як раз розуміння своєї рідної традиції”.

Ось чому він дає настанову звертатися, орієнтуватися на джерела, що мають зразки того, як розвивалася “давня українська мова, поскільки її можна познати по старих пам’ятках”[5].

Як бачимо, за цими настановами йшла група націоналістичних елементів, що руйнувала українську мову в інтересах буржуазно-націоналістичних.

Всі ці теорії — є теоріями української буржуазії, українського фашизму.

Українські фашисти — Донцов та інші завжди розвивали теорії про те, що українська мова, українська культура — европейські, а тому можуть і повинні орієнтуватися в своєму розвиткові на буржуазну Европу. Вони в питанні мови стояли і стоять на тих позиціях, що українська мова, українська культура — повинні втікати від впливів, від братнього співжиття з російської культурою, бо це, мовляв, єсть азіятська мова, культура.

Звідси вони кличуть до того, щоб творення української мови пішло такими шляхами, коли між українською мовою та російською мовою було б поставлено китайський мур.

Ця ж лінія війни проти так званих русизмів провадилася в підручниках Наркомосу. Берімо для ілюстрації один з таких підручників — “Українська мова в найвищих групах учителів” Миколи Осипова. Кажучи про знання мови слухачем, він відзначає, що в мові є:

“чималий лексичний запас з української мови, вельми неорганізований, забруднений росіянізмами, чи просто витворами зросійщеного інтелігента на кшталт: завідуючий, слідуючий...”.

Або ось ще один приклад з того ж підручника:120

“... але словниковий матеріял нашого слухача здебільшого так забруднений росіянізмами, жаргонізмами і т. інш., що доводиться до курсу найвищої групи заводити спеціяльні години, щоб скультивувати поправну лексику та викоренити все чуже українській мові, все зайве...”[6].

Як бачимо, мова йде тут про війну так званим росіянізмам. І такого підручника “Державний науково-методичний комітет Наркомосвіти УСРР дозволив по секції соціяльного виховання, професійної освіти, політосвіти до вжитку на курсах українознавства та книгозбірнях установ соцвиху, політосу та масової профосвіти”.

Але справа ходить не тільки про термінологію. В 1932 р. вийшла книжка Сергія Смеречинського “Нариси з української синтакси”. Ці нариси роблять спробу повернути будову української фрази, ії стилістику до старих часів української мови, яка зовсім не може відповідати укранській мові багатомільйонних трудящих мас, що ведуть соціялістичне будівництво.

Наприклад, автор тільки через те, що дієслово (глагол) — “було”, “буде” — не відповідає українській народній мові при формах на — “но”, “то”, вважає, що не можна писати так: постанови XVI партз’їзду було (буде) видруковано, а можна писати тільки постанови XVI партз’їзду видруковано. Або не можна писати: постанови XVI партз’їзду будуть видруковані, а можна писати тільки: постанови XVI партз’їзду видрукують. Таким чином, слова “було”, ”буде” викидаються. Це робиться з мотивів тих, щоб викинути російські впливи, бо, мовляв, “ці невластиві народній мові звороти — було, буде... знає українська література не без впливу, гадаю, російської літератури”.

Для ствердження цього положення автор приводить такі ілюстрації: “Минуло ще тільки 20 років після того, як замучено козака Байду в Цареграді”.

Далі, мовляв, не можна писати — “ці постанови ухвалено XVI партз’їздом “, а можна тільки писати — “ці постанови ухвалив XVI партз’їзд”. Чому це зроблено? Тому, що, мовляв, коли писати — “ці постанови ухвалено XVI партз’їздом”, то це буде відповідати російській фразі: “эти решения утверждены XVI партс’ездом”, а треба писати, на думку Смеречинського, “ці постанови ухвалив XVI партз’їзд” — (“эти решения утвердил XVI партс’езд”).

Далі виходить, що не можна писати так: “написані мною оповідання”, а можна писати тільки: написані від мене 121 оповідання, бо це, мовляв, невластиво українській фразеології і буде нагадувати русизм — “написанный мною рассказ”. До чого це може приводити, можна бачити хоч би з такого. Візьмемо такий приклад: за цим правилом не можна писати “Звільнена Червоною армією територія”, а можна тільки писати “звільнена від Червоної Армії територія”. Таким чином виходить, що це правило зовсім викривляє зміст і замість фрази російською мовою: “Освобожденная Красной Армией территория” виходить “Освобожденная от Красной армии территория”.

Цікаво, між іншим, що така побудова української фрази не відповідає мовному матеріялу, що ми його маємо зараз в широких українських народних масах.

Що ж робить Смеречинський, щоб повернути назад будову української фрази і спасти її від близькости з російською мовою? Він для ствердження своїх думок приводить приклади, починаючи від посилання на “Слово о полку Ігореві” і літописів.

Ось ці приклади:

“Тогда Игор възре на светлое сонце і виде от него тьмою вся своя воя прикрыты” (Ак. В. Перетц. “Слово” 97).
“Привилей данній от короля”. (Літопис самовидця)”.
“Твоя корова зіпсована від їдної чарівниці”.
“Од рук Енеєвих лежали порізані Онит Супрон”.
“А Мазепа од Палія був навчен”.

Звороти в українській мові, конструкція українських фраз, як бачимо, повертається до часів князя Ігоря, польських королів та Івана Котляревського. Все це робиться спеціяльно для того, щоб “спасти” українську мову од впливу конструкції російської мови. Зрозуміла річ, що тут ми маємо буржуазно-націоналістичну спробу взяти українську мову, яка з часів пролетарської революції бурхливо розвинулася, має величезні досягнення, і відкинути її на кілька сторіч назад. І така книжка Смеречинського виходить з передмовою керівника Київського н. д. інституту мовознавства Ткаченка. В ній він, між іншим, так характеризує роботу Смеречинського: “як старанно призбирані матеріяли, саме як матеріяли для дослідника-марксиста, — “Нариси “стануть у пригоді”!?

Зрозуміла річ, що мова кожного народу в СРСР живе, зростає, розвивається. Цей процес іде в країні будованого соціялізму УСРР. Це знайшло свій відбиток і в українській мові. Ростуть нові поняття, терміни. Мова українська збагачується, її, як і кожну мову, не можна взяти в береги раз встановленої 122 термінології тих чи інших галузевих словників. Але нові слова, терміни ми повинні брати з життя, бо їх творять мільйони трудящих мас і це треба зрозуміти кожному робітникові на мовному фронті. Як висновок з цього, треба відновити в усіх словниках загальновживані терміни в українській мові. Треба відкинути увесь штучний, мертвий термінологічний матеріял, що його збудовано на основі буржуазно-націоналістичного підходу до складання української, наукової термінології. Треба витравити буржуазно-націоналістичне оформлення українських словників, треба усталити технічну термінологію, уніфікувавши її з термінологією, що існує у всьому Радянському союзі. Треба ввести радянську лексику, яка б відбивала могутній процес розвитку соціялістичного будівництва, в усі нові словники.

Що зробили з українським правописом?

Але питанням словників, питанням української наукової термінології та будови української фразеології-синтакси, питання мови не вичерпується. Треба рішуче поставити одне з найважливіших питань — це питання про існуючий правопис, що його затверджено 6-го вересня 1928 р. тодішнім наркомом освіти України т. М. Скрипником. Ми маємо на увазі особливо 3-й розділ цього правопису — “Правопис чужих слів”.

Перед цим кілька слів до історії українського правопису. 23 липня 1925 р. Раднарком України організував при НКО державну комісію для розробки правил українського правопису. В цій ухвалі Раднарком України дав таку директиву НКО: “У своїй праці комісія повинна виходити з сучасної літературної мови, що є синтезом основних народніх діялектів, принявши за основу “Найголовніші правила українського правопису Всеукраїнської Академії Наук”, затверджені НКО УСРР 1921 р.”. НКО України розгорнув цю роботу і вже 1926 р. було виготовлено проекта українського правопису, було його видруковано в 2000 тиражі. З серпня м-ця 1926 р. почався другий етап широкої публічної критики проекту.

25 травня 1927 р. відкрилася в НКО України правописна конференція, яка тривала 10 днів і детально обговорила поданий проект українського правопису.

Найбільше на конференції було суперечок з приводу розділу 3-го, про “правопис чужих слів”. Крім того, на конференції виникла дискусія в зв’язку з тим, що виступала досить значна група робітників конференції на чолі з т. Пилипенко, яка запропонувала ввести латинську абетку в українську мову замість дотеперішньої кирилівки. Зрозуміло, що це поставило б 123 бар’єр між російською та українською мовою, зрозуміло, що це на руку українським націоналістам. І коли голосуванням ці пропозиції було відкинуто, справа з алфавитом на цьому не скінчилася. Тов. М. Скрипник вніс пропозицію в український алфавіт внести дві латинських літери для визначення звуків “дз” та “дж”. Тов. Скрипник для визначення “дз” пропонував ввести латинську літеру — S, а для визначення “дж” — Z.

Отже після цієї реформи треба було б писати:

Замість — дзвін — sвін
дзига — sиґа
джерело — zерело
ходжу — хоzу

Можна собі уявити, як би виглядало українське письмо, коли б цю пропозицію т. Скрипника було запроваджено в українському правописі!

ЦК КП(б)У під керівництвом тов. Л.М. Кагановича — засудив таку лінію на введення в українському алфавіті нових латинських літер. Конференція скасувала своє попереднє рішення про “дз” і “дж”.

Але конференція прийняла розділ про правопис чужих слів, який одриває, відштовхує українську мову од російської мови, утруднює для трудящих засвоєння українського правопису, створює великі труднощі для засвоєння його робітниками і таким чином утруднює розвиток української мови.

В чому суть розділу “правопису чужих слів”? Суть його ось в чому. В § 54 правопису сказано так:

“Чужомовне “l” в укарїнській мові почасти передаємо як не м’яке, себто “ле”, “ла”, “ло”, “лу”, “л”, почасти як м’яке, себто “лі”, “ля”, “льо”, “лю”, “ль”. Це пояснюється головним чином тим, що чужі слова заходили до нас із різних мов, у різні часи і різними шляхами”.

Таким чином, як бачимо, § 54 правопису встановлює, що чужомовне “л” в одних словах чужоземних треба писати твердим “л” — ле, ла, ло, лу, л, в інших словах треба писати його м’ягким “л” — себто: лі, ля, лю, льо, ль і робити це треба в залежності від того, з якої чужоземної мови зайшло це слово, в які часи і якими шляхами.

В слідуючому абзаці цього § 54 сказано так:

“Запозичення старіші, особливо до середини ХІХ сторіччя, більше засвоєні з нем’яким “л”, запозичення пізніші — з “л” м’яким. Точно визначити випадки з м’яким і не м’яким “л” неможливо”. 124

Таким чином, як бачимо, в цьому § 54 перший і другий абзац діяметрально один одного заперечують. Перший абзац твердо наказує писати “л” тверде або м’яке в залежности від того, з якої мови і коли це слово зайшло і якими шляхами воно зайшло. Кінець другого абзацу каже, що точно визначити випадки з м’яким і нем’ягким “л” неможливо. Перший абзац, очевидно, ставить питання про те, щоб той, хто пише чужоземне слово з “л”, знав, чи слово зайшло з Греції, чи з Риму, чи з Німеччини, чи воно заходило суходолом, чи через Чорне море. Другий абзац ставить питання, що, мовляв, можна в запозичених чужоземних словах писати тверде “л”, але в тих словах, які запозичено до середини ХІХ сторіччя. Проте, не сказано, до якого саме десятиріччя середини ХІХ сторіччя, подруге, бачимо, що навіть до середини ХІХ сторіччя не можна писати всі слова з твердим “л”. Як бачимо, перед кожним, хто хоче вивчити український правопис, коли він дійде до 3-го розділу, зразу стане нерозрішиме завдання: поперше, він повинен знати усі чужоземні мови, щоб знати, з якої саме мови йшло те чи інше слово, подруге, він повинен знати, в які часи це слово йшло і якими шляхами і, нарешті, він повинен знати, які слова прийшли на Україну з чужоземних слів до середини ХІХ сторіччя і навіть, коли вони прийшли, то які більше засвоєні. Окрім цього, він повинен знати, які чужоземні слова зайшли в українську мову після середини ХІХ сторіччя.

§ 54, відзначивши, що “точно визначити випадки з м’яким і не м’яким “л” неможливо”, все таки береться ці випадки визначати.

З цього визначення ми довідуємось, що:

“У словах грецького походження, як здавна запозичуваних з нем’яким “л”, звичайно пишемо “ла”, “ло”, “лу”, “л”, а також і в старих запозиченнях з інших мов”.

Таким чином ми пишемо:

“Атланти, Атлантійський океан, атлас, Лакедемон, Платон, аналогія, кілограм, колона, колонія, Лондон і т. ін.”.

Але для того, щоб написати так ці слова, ми повинні знати, що це слова грецького походження, що їх запозичували давно з нем’яким “л”, або що це слова давно запозичені з інших мов. Бо другий розділ § 54 каже таке:

В інших випадках новіші запозичення з західньо-европейських мов віддаємо м’яким “л”.

Таким чином за правилом правопису чужих слів, згідно з настановою другою розділу § 54, замість слова: — 125

аероплан треба писати аероплян
балада баляда
баланс балянс
бацилабациля
буллабуля
галантереягалянтерея
декламациядеклямація
капеллакапеля
класкляса
лабораторіялябораторія
лавалява
ландшафтляндшафт
лафетляфет
парламентпарлямент
планплян
прокламаціяпроклямація
балонбальон
блокадабльокада
пломбапльомба
флорафльора
флотфльота

і т. д.

Поперше, ми бачимо, що тут є слова далеко не новішого запозичення з західно-европейських мов. Як відомо, папи римські існують далеко раніше середини ХІХ сторіччя, “булли” почали видавати теж давненько і слово “булла” зайшло на Україну щн з часів панування Польщі. А це, як відомо, було теж раніше середини ХІХ сторіччя. Як бачимо, справа з “лаканням” і “ляканням” в українському правописі цілковито заплуталась. Можна “лякати” і до середини ХІХ сторіччя, можна “лякати” і після середини ХІХ сторіччя, можна “лякати” і в грецькій мові і в інших мовах. Поради тут будь-якої український правопис чужих слів не дає, а тільки шкідливо зводить писання слів із чужоземних мов на неправдиві, шкідливі шляхи, що відривають українську мову, термінологію від російської мови, термінології, забивають дітям голову і до неможливости утрудняють роботу викладачам, які дійсно сумлінно хотять дати дітям знання з української мови.

І, дійсно, кому потрібно оце “лякання”? Адже відомо всім, що український робітник та селянин говорить не “аероплян”, а “аероплан”. Відомо, що український робітник та селянин говорить не “плян”, а “план”, не “плятформа”, а “платформа”. Відомо, що український робітник та селянин говорить не “фльота”, а “флот”. Відомо, що український робітник та селянин говорить не “льозунг”, а “лозунг”. 126

Як бачимо, ці вправи з українським правописом зроблено для того, щоб одірвати визначення термінології чужоземних слів в українській мові від того визначення, що воно є в російській мові, і цим самим утруднити сприймання цієї термінології багатомільйонними масами трудящих.

Йдемо далі в § 55 читаємо:

Чуже “h” передаємо нашою “г”, щодо чужого “g”, то в новіших запозиченнях його треба передати через “ґ”, у запозиченнях, засвоєних давніше, особливо з грецької мови, віддаємо нашим “г”.

Таким чином, в кожному чужоземному слові, де треба писати українське “г”, трудящий повинен знати, як це слово пишеться в оригіналі відповідної чужоземної мови, чи воно пишеться через “h”, чи воно пишеться як “g”. Друге, він повинен знати, що коли навіть в чужоземній мові пишеться слово через “g”, то чи це слово є новіше запозичення, чи воно давно запозичене українською мовою і, нарешті, він повинен знати, чи ця літера “g” перейшла в слові з грецької мови, чи з якоїсь іншої мови. Таким чином, виходить, що в одних словах можна писати м’яке “г”, в других словах потрібно тверде “ґ”. Наприклад, через м’яке “г” можна писати: “Англія”, “газ”, “газета”, “гамма”, “Германія”, “генерал”, “геній”, “географія”, “граф”, “Грузія” і т. інш., зате в інших словах можна писати тільки через тверде “ґ”, наприклад: “ґарантія, ґвардія, ґлядіятор, ґумма, диріґент, інтеліґент, Чікаґо і т. інш.

Зрозуміла річ, в українській мові звук “г” вимовляється двояко. Наприклад, не можна сказати “ганок”, а треба казати тільки “ґанок” з твердим ґ. Але це не тому, що це слово заходило в тому чи іншому сторіччі до української мови, з тої чи іншої мови, а тому, що слово це так вживається в багатомільйонних українських масах. І все. Отже нічого забивати голову людям тим, коли яке слово зайшло і в залежности від цього повинно відбивати літеру “g”, бо це буде надзвичайно великою перешкодою до засвоєння української мови. А треба, очевидно, вимовляти твердо, або м’яко “г” в залежности від того, як слово зайшло з чужоземної мови в українську мову, як воно тут в широких багатомільйонних масах сприйнято, вимовляється. А писати його можна одним знаком — “г”.

Отже ми бачимо, що оскільки мова йде про надзвичайно велику слів і оскільки такий порядок правопису цих слів ставить бар’єр між українською і російською мовою, бо він змінює спільні для нас терміни, що зайшли з чужоземних мов, бо він утруднює процес засвоєння широкими масами 127 українського правопису, — потрібно правопис в певних частинах переглянути й змінити.

З’являється питання, як і звідки внесено такий пакт, таку течію в український правопис?

Це вніс т. М. Скрипник.

Ще в 1926 р. вийшло виданням Державного вид-ва України “Дві тактики” Леніна за головною редакцією М. Скрипника. Там же ми читаємо у вступній статті від редакції перекладу за підписом М. Скрипника таке:

“В кінці декілька пояснень щодо правопису. Як відомо, правопис української мови також ще не цілком удосконалений та вироблений. Правопис вироблений Комісією Академії Наук під головуванням академіка А. Кримського та затверджений в 1921 р. Наркомосом т. Гриньком перше всього не має і не мав обов’язкової сили. Навіть сам Наркомос не цілковито проводив його у своїх виданнях, зокрема підручниках. Академія Наук у нових виданнях правил правопису занадто змінила затверджені Наркомосом правила. Хоча так званий академічний правопис зробив велику працю для уніфікації українського правопису, однакож і зараз ще це завдання уніфікації правопису остаточно не вирішене. По моїй пропозиції комісія по Українізації при Раднаркомі УСРР постановила доручити Наркомосові скликати конференцію для вироблення правил українського правопису, які повинні бути остаточно затверджені в законодавчому порядкові, щоби надати їм обов’язуючу силу для всіх офіційних видань. Тут приходиться уникати уклонів в двох напрямках, що мають місце при виданню українського правопису: стремління шляхом правопису відріжняти українську мову від польської або від російської мови, залежно від тої чи іншої орієнтації, яка є у тих чи інших представників нашої науково-суспільної думки.

У цьому виданню за підставу мною, як головним редактором, прийнятий академічний правопис з деякими змінами, а саме:

1) У всіх чужоземних словах літеру “g” передано через “ґ”.
2) Після літери “л” у всіх чужоземних словах ставиться м’ягка голосна.
3) З двох слів “проґрама” та програм” взято слово проґрам, як більш вживане”.

Таким чином, як бачимо, вже в 1926 р. перед М. Скрипником стало питання, що за допомогою українського правопису можна “відріжняти українську мову від польської або від російської мови. Залежно від тої чи іншої орієнтації, яка є у тих або 128 інших представників нашої науково-суспільної думки”. Очевидно, т. М. Скрипник стояв і на тій „орієнтації”, щоб відріжняти українську мову за допомогою українського правопису від російської мови. Бо тов. Скрипник, як бачимо, ще в 1926 р., редагуючи український переклад Леніна, ввів в український правопис „ґакання” і „лякання”, а потім, ставши Наркомосом, ввів це „ґакання” і „лякання” в чужоземних словах, що увійшли в українську мову, 3-м розділом в український правопис.

Що саме з цієї орієнтації виходила правописна конференція, яка прийняла таке рішення під головуванням тов. Скрипника, видно хоч би з того, що в книжці „Культура українського слова” проф. Синявський в статті „Коротка історія українського правопису”, згадуючи про те, як обговорювалося це „ґакання” і „лякання” на мовній конференції, пише так:

„Але питання ще ускладнювалося тим, що спинитися на першому для Наддністрянців значило визнати надто велику залежність нашої літературної мови від мови російської, що звичайно сприймає західньо-европейські слова з твердим „л”. Виходило, західньо-европейські слова до нас ішли і мають іти тільки через російську мову, а не безпосередньо. Так само і для Наддніпрянців видавалося неймовірним переробляти споконвічні наші „ла”, „ло”... в грецьких запозиченнях на „ля”, „льо”..., бо в їх очах це значило безоглядно підлягати польщизні. Наслідком довгого грунтовного змагання з’явилося непевне і власне значною мірою відповідне до справи голосування: 22 учасники конференції стояло за „ля”, „льо”... 20 за „ла”, „ло” і один утримався. Очевидно таку важку справу не можна було вважати вирішеною”.

Але, як бачимо, ця справа була вирішена і вирішена саме по лінії відриву української мови російської мови. Український правопис, не зважаючи на те, що половина конференції була проти 3-го розділу його, було затверджено, згідно з тими позиціями, які в питаннях орієнтації українського правопису тов. Скрипник посідав у наведеній нами передмові до перекладу Леніна „Дві тактики” — ще в 1926 р.

24 червня 1931 р. Відбулося засідання редакційного бюро Української Радянської Енциклопедії під головуванням т. М. Скрипника. Розглядалося спеціяльно лінгвістичні питання УРЕ. Зпротоколу цього засідання, опублікованого в бюлетені УРЕ №2, що розійшовся в 2-х тисячах екз., ми бачимо, що там знову повстало питання про „ґакання” і „лякання” в чужоземних словах, що занесено в українську мову. Цебто там стояло 129 питання про те, як в українській радянській енциклопедії має бути запроваджено розділ українського правопису про правопис чужоземних слів. Ось що в ухвалі записано:

„Мовне оформлення української радянської енциклопедії має базуватися на твердих і ясних принципових засадах державного правопису української мови.
Ред. Бюро заздалегідь відхиляє всілякі пропозиції, що приводили б, принципово чи фактично, до перегляду основних засад державного українського правопису.
Ред. бюро визнає, що перед ним стоїть лише завдання — відповідно до потреб української радянської енциклопедії — далі розвивати і деталізувати державний український правопис, виходячи з його принципових настановлень”.

Які ясні принципові засади українського державного правопису, — ми вже про це казали.

Проте, подивимось, як розшифровує ухвала ред. Бюро УРЕ розділ українського правопису про правопис чужоземних слів, що зайшли в українську мову. Читаємо ухвалу ред. Бюро далі:

„Визнати, що в чужомовних словах, зокрема тих, що приходять з західньо-европейських мов, фонеми „l” і „g” згідно з принциповими настановами державного українського правопису, як правило, треба віддавати „л” пом’якшеним (ль, ля, льо, лю) і „ґ” з винятком таких основних груп, твердо визначених державним українським правописом”.

І далі йде перелік тих груп. Потім ухвала зазначає, що:

„поза цими групами уживати „г” і „л” відповідно до чужомовних „l” і „g” лише в окремих небагатьох словах — здебільше старих запозиченнях, повний реєстр їх дасть майбутній державний правописний словник української мови”.

Як бачимо, вже редбюро забилося в круг протиріч, бо ті правила, які записані в українському правописі щодо правопису чужоземних слів в українській мові, зовсім неясні, плутані й шкідливі. Редбюро обіцяє, що буде видано спеціяльного правописного словника української мови, де буде реєстр старих запозичених слів чужоземних в українську мову. Таким чином, коли б ми йшли по лінії виконання настанов українського правопису в цьому пакті, нам потрібно видати реєстр, де і як писати „ґ” і „л”. Це було б щось подібне до тої старої таблиці в старому російському правописі дожовтневому, було зазначено, де писати і де не писати „ять”.

Які висновки з усього вищенаведеного треба зробити? Ці висновки такі: 130

1. На мовному фронті ми маємо проведену націоналістичними українськими елементами шкідницьку роботу.
2. Ця робота йшла по лінії відгороджування української мови від російської мови, відгороджування української мови від інтернаціональної наукової термінології, спрямовування української мови та термінології на буржуазно-націоналістичні шляхи.
3. В українському правописі, особливо 3-й розділ, це відгороджування української мови, термінології від російської мови продовжено вже в правописній формі та при запозиченні чужоземних слів.
4. Проти цієї роботи Наркомос України не вів будь-якої боротьби, а, навпаки, сприяв цьому.
5. Отже потрібно:
а) припинити негайно видання всіх словників,
б) переглянути словники і всю термінологію,
в) провести уніфікацію технічної термінології з тою термінологією, що є в Радянському союзі і вживана й на Україні,
г) переглянути кадри на мовному фронті і вигнати з цього фронту буржуазно-націоналістичні елементи,
д) переглянути український правопис,
є) змінити настанову щодо мовного оформлення УРЕ,
ж) видати спеціяльного документа, який би всі ці питання всебічно охопив і забезпечив цілковитий дальший розвиток української радянської культури на мовному фронті дійсно більшовицькими шляхами, так, як вчив нас Ленін, як цьому вчить нас тов. Сталін.

На протязі травня і червня Наркомос України розгорнув роботу у справі ліквідації націоналістичного засмічення мовного фронту України.

В питаннях термінології, граматики, українського правопису проведено роботу в напрямкові ліквідації всього шкідництва на мовному фронті.

В питаннях термінології —– розпочато перегляд усіх словників з тим, щоб викинути з словникового матеріялу всі буржуазно-націоналістичні засмічення та провести певну уніфікацію науково-технічної термінології до тої, яка існує в нашому Радянському Союзі, зрозуміла для широких українських трудящих мас.

Вже проведено таку уніфікацію з хемічної, фізичної, математичної, географічної термінологій.

З словників викинуто шкідливий націоналістичний матеріял. Ліквідовано вигадані націоналістичними елементами штучні терміни. 131

В граматиці ліквідовано всі штучні, націоналістичні форми, які відтягали творення української мови назад на цілі століття. Роблячи це, націоналістичні елементи хотіли відтягти розвиток української мови від завдань соціялістичного будівництва.

В українському правописі в ІІІ розділі „правопису чужих слів” ліквідовано правило про вживання пом’якшеного „л”, коли це не виникає з природи самої мови.

Для визначення двох звуків „г”, що має українська мова, — визнано за потрібне залишити одну літеру „г”.

Ліквідовано архаїчні форми та провінціялізми.

Ліквідовано паралельні форми. В „Українсьий правопис” внесено виправлення, зміни по лінії усунення всіх штучних правил, які було спрямовано на те, щоб повернути розвиток української мови в бік польської буржуазної культури.

Крім того, потрібно цілковито змінити переважну більшість літературних ілюстрацій, бо в тому правописі, що його схвалив т. Скрипник, є низка літературних ілюстрацій націоналістично-куркульського гатунку.

Буржуазно-націоналістичні елементи ведуть шалену боротьбу проти розгорнутого наступу соціялізму. Це, як бачимо, особливо позначилося на мовному фронті.

Проти цієї роботи націоналістів не було розгорнуто дійсно більшовицької боротьби по лінії органів народньої освіти, в наукових установах.

Зараз під керівництвом ЦК КП(б)У, що його зміцнено ухвалою ЦК ВКП(б) від 24/І 1933 р., — розгортається велика робота на фронті боротьби за дійсно більшовицькі шляхи розвитку української радянської культури.

Ці завдання роботи на культурному фронті — з усією більшовицькою чіткістю, цілком правдиво поставив, підняв на велику принципову височінь тов. П.П. Постишев.

Ті викривлення національної політики, що останніми часами мали місце на Україні, — є наслідок відсутности класової пильности, відсутности нещадної боротьби.

Цю роботу треба розгорнути на всіх ділянках, нещадно б’ючи, викриваючи всілякі буржуазно-націоналістичні елементи, які подекуди ведуть свою ворожу роботу, пркриваючись партійними квитками.

Цю роботу потрібно вести нещадно, борючись проти російського та українського націоналізму.

Нашу роботу на мовному фронті українські націоналістичні елементи намагаються витлумачити як „нищення української культури”. Ми нищимо не українську культуру, а українську буржуазну культуру. 132

Ми робимо це для того, щоб ще швидшими темпами розгортати будівництво української пролетарської культури.

Під геніяльним керівництвом тов. Сталіна ми в усіх ділянках соціялістичного будівництва досягли велетенських перемог. Під керівництвом тов. Сталіна, ми на фронті будівництва української пролетарської культури в нещадній боротьби проти українських націоналістів — дійдемо всесвітніх історичних досягнень.

Для цього потрібна дійсно більшовицька пильність, дійсно більшовицька робота.


Більшовик України. — 1933 р., № 7 — 8, травень. — С.42-56.

Передруки
  • У листопаді 1933 р. статтю було видано окремою брошурою з тією ж назвою накладом 60 тис. примірників.
  • Українська мова у ХХ сторіччі: історія лінгвоциду. Документи і матеріали. Упорядники: Л. Масенко, В. Кубайчук, О. Демська-Кульчицька. К.: Вид. дім Києво-Могилянська академія — 2005 — 113-132 с.

  1. Номери сторінок (грубий шрифт зеленого кольору) подано за Українська мова у ХХ сторіччі: історія лінгвоциду. Документи і матеріали. За ред. Л. Масенко. К.: Вид. дім Києво-Могилянська академія — 2005,
  2. “Вісник і-ту української наукової мови”, вип. 2, стор. 56. 1930 р.
  3. “Червоний Шлях” 1932 р. №1-2, стор. 92.
  4. Спілка визволення України — стенографічний звіт судового процесу, том І, вид. ДВОУ, Пролетар., с. 100.
  5. Проф. І. Огієнко — “Чистота і правильність української мови”, ст. ст. 7-9, вид. Львів, 1925 р.
  6. Микола Осипів, “Українська мова в найвищих групах учителів, ст. 4, 10, вид. Центр Держ. Курсів українознавства при УПО НКО.