Дунаю, Дунаю

Баладний вірш-пісню «Дунаю, Дунаю, чему смутен течеш?» було віднайдено в рукописній граматиці 1571 року, яку готував до друку видатний чеський учений і культурно-освітній діяч XVI ст. Ян Благослав (помер у 1571 р., не встигши здійснити задумане видання).

Текст твору Ян Благослав, як він сам засвідчив, записав від якогось Никодима, що прийшов до нього у Моравію із Венеції. Можливо, то був один із молодих українців, що в ті часи ходили до Італії по науку і, розбуджений нею, жадав добра і розквіту слов'янському Відродженню, слов'янським мовам. «Часті згадки в... наших розмовах бували... про прикмети чеської мови. Що нам обом,— писав Ян Благослав,— бувало жаль, так се те, що така благодатна мова... така запущена і занедбана».

Никодим подав Янові Благославу відомості про інші слов'янські мови, зокрема про українську, і продиктував вірш-пісню.

Твір аноніма XVI ст. «Дунаю, Дунаю, чему смутен течеш?» є найдавнішим зразком живої народної мови і зразком найстарішої власне української книжної епічної поезії.

ДУНАЮ, ДУНАЮ, ЧЕМУ СМУТЕН ТЕЧЕШ?

Дунаю, Дунаю, чему смутен течеш?
Ой як же Дунаю смутному не течи,
Що дно його точать студені криниці,
А посередині та рибоньки мутять,
На версі Дунаю три роти ту стою?
Первша рота турецка,
Друга рота татарска,
Третя рота волоска.
В турецькі-м роті шаблями шермую,
В татарські-м роті стрілками стріляю,
В волоскі-м роті Стефан-воєвода,
В Стефанові роті дівониця плачет,
Дівониця плачет, плачучи, повідат:
«Стефане, Стефане, Стефан-воєвода!
Альбо мене пуйми, альбо мене лиши!»
А што ж ми одречет Стефан-воєвода?
«Красна дівонице, пуймил бих я тебе,
Красная дівонько, неровнай ми єси;
Лишил бих я тебе, миленька ми єси».
І што ж 'му одрекла красная дівонька?
Одрекла дівонька: «Пусти мня, Стефане!
Скочу я у Дунай, у Дунай глибокий.
А хто мя доплинет, то єго я буду».
Ніхто не доплинул красную дівоньку,
Доплинул дівоньку Стефан-воєвода
І узял дівоньку за білу ї ручку:
«Дівонько-душенько, миленька ми будеш».