Відмінності між версіями «Василевський С. Добити ворога»

Матеріал з Хронологія мовних подій в Україні: зовнішня історія української мови
Перейти до: навігація, пошук
 
(Не показано одну проміжну версію цього користувача)
Рядок 161: Рядок 161:
 
<references/>
 
<references/>
  
[[Категорія:Документи та матеріали]]
+
[[Категорія:Документи та матеріали 1931-1940]]
 
[[Категорія:Цензура]]
 
[[Категорія:Цензура]]
[[Категорія:Репресивні документи та матеріали]]
+
[[Категорія:Репресивні документи та матеріали першої половини 30-х років]]

Поточна версія на 10:35, 2 липня 2017

Степан Василевський

Добити ворога[1]

На жаль, у нас і досі нема добрих праць, які б показали, довели численними прикладами, як Маркс, Енгельс, Ленін, Сталін шанують слово, як високо вони підносять і розвивають культуру слова, слова не взагалі, а слова партійного, класового, щоразу доводячи тим самим, яку колосальну зброю в класовій боротьбі становить слово, мова. Читаючи й вивчаючи Маркса, Енгельса, Леніна, Сталіна, ми захоплюємося їхнім словом, їхньою мовою, ми бачимо кожного разу, яку непереможну класову силу становить їхня мова, ми бачимо, що тут кожне слово продумане, поставлене на свою позицію не випадково, а цілком свідомо, кожному слову тут надана певна функція, воно, слово, покликане тут говорити не про будьщо, а обороняти, обстоювати певний партійний, більшовицький погляд, покликане стати агітатором, пропагандистом, учителем.

І коли говорити про марксоленінську методологію в мовознавстві, то, безумовно, насамперед треба говорити про глибоке, найдетальніше вивчення не лише висловлювань класиків марксизму-ленінізму про мову, мовознавство, мислення, а й про вивчення, дослідження всього мовного скарбу в працях класиків марксизму-ленінізму.

Часто, трактуючи питання про культуру слова, дослідники посилаються на окремих представників художнього слова. Ніяк не заперечуємо того, що в художній літературі маємо 164 чимало прекрасних зразків нашої класової культури слова. Але нема ні в якому художньому творі кращих зразків нашої класової партійної культури слова, як в працях класиків марксизму-ленінізму.

Нема ні в якому художньому творі таких класичних зразків більшовицької пильності в мові, як у творах класиків марксизму. Саме в працях Маркса, Енгельса, Леніна, Сталіна більшовицька пильність в слові не є якась „річ у собі”, а виявлена в найконкретнішій, найвойовничішій дійовості. У наших мовознавчих працях протягом останнього п'ятиліття можна натрапити на чимало місць, коли той чи інший автор присягається марксизмом-ленінізмом, цитує навіть окремі думки з творів класиків марксизму, чимало декларує про потребу побудови марксоленінського мовознавства. Але деклараціями справа в більшості й обмежується. Конкретно, по більшовицькому радянські мовознавці на мовному фронті України досі працювали мало.

Це зрештою й спричинилося до того, що класовий ворог — націоналісти, петлюрівці, агенти фашизму використали так зручний для них момент, використали обставини втрати класової більшовицької пильності на мовному українському терені і рушили свої ворожі сили на цю ділянку нашого ідеологічного фронту.

Це вони — агенти української буржуазії, з одного боку, з провокаційною метою створювали дискусії про те, наукова, чи не наукова словникова робота, першорядна чи другорядна, а з другого — посиленим темпом випускали наскрізь націоналістичну словникову продукцію. Це вони — агенти української буржуазії — з провокаційною метою створювали дискусії про граматичні категорії, а самі тимчасом сотнями тисяч випускали націоналістичні підручники. Це вони — агенти української буржуазії — величезними томами своїх „праць” доводили, що мовознавець є анатом, який лише пізнає мовний процес в його розвиткові, але ніяк на нього не впливає, бо, мовляв, яке він має право накидати мові свої індивідуальні смаки, уподобання. Це вони — агенти української буржуазії — всіляко намагалися довести, мобілізуючи для цього весь арсенал своєї ворожої зброї, що мова, зокрема українська, не є класова категорія. Це вони — агенти української буржуазії — усякий новий факт української мови таврували знаком „русизм” і таким чином уперто працювали над тим, щоб скувати розвиток української мови, щоб спрямувати його біг на капіталістичний шлях, щоб створити бар'єр між мовою українською і мовами братніх республік, зокрема мовою російською.165

Роками творилася мерзенна робота. І те слово, що про нього поет-трибун гнаних і голодних покріпачених трудящих мас України — Шевченко сказав: „Возвеличу малих отих рабів німих! Я на сторожі коло них поставлю слово”, — те слово, яке в поета було могутньою зброєю в його боротьбі за визволення покріпачених, експлуатованих, знедолених в його боротьбі з царатом, яке лунало в поета войовничим закликом до боротьби, яке голосно на цілу Україну, на ввесь світ закликало „малих отих рабів німих” рвати кайдани, ворожою, злою кров'ю кропити волю, — те слово жовто-блакитна наволоч, агентура фашизму спотворила, спробувала перетворити на свою класову зброю, вістря якої спрямоване на український пролетаріат, на колгоспне селянство.

Українська мова зазнавала не раз утисків і переслідувань. Роки найлютішої царської реакції на Україні в першу чергу позначилися на українському слові. Цензура, поліція, царська наука — все ставилося на ноги для того, щоб остаточно знищити навіть коріння української мови. Відомий наказ 1876 року, який говорив, що

„Государь император в 18/30 день минувшего мая высочайше повелеть соизволил:
1) Не допускать ввоза в пределы империи, без особого на то разрешения Гласного управления по делам печати, каких бы то ни было книг и брошур, издаваемых за границей на малорусском наречии;
2) печатание и издание в империи оригинальных произведений и переводов на том же наречии воспретить, за исключением лишь: а) исторических документов и памятников и б) произведений изящной словесности, но с тем, чтобы при напечатании исторических памятников безусловно удерживалось правописание памятников, в произведениях же изящной словесности не было допускаемо никаких отступлений от общепринятого русского правописания и чтобы разрешение на печатание произведений изящной словесности давалось не иначе, как по рассмотрении рукописей в Главном управлении по делам печати;
3) воспретить также разные сценические представления и чтения на малорусском наречии, а равно и печатание на таковом же текстов к музыкальным нотам".

— прекрасна ілюстрація до того, як царат боявся розвитку української мови, як люто розправлявся він з українським словом, які тортури ставив він на шляху його розвитку. З другого 166 боку, докладали рук і представники української буржуазії до того, щоб увібгати живий процес розвитку мови в сонні й тихі береги Росі, кулішівського хутора, в коло інтересів основ'янської перекупки.

Пролетаріат і трудящі маси України, керовані комуністичною партією, в спілці з пролетаріатом і трудящими масами усієї кол. Росії, рушили на штурм фортець капіталізму. Перемігши в цій довгій, упертій, кривавій боротьбі, трудящі маси стали до творчого мирного будівництва на всіх ділянках свого буття і свідомості, маючи безмежні, досі небачені в історії людства, перспективи для своєї творчої роботи. Це особливо стосується України, колишньої царської колонії, для якої Жовтень приніс повне соціальне, економічне й національне визволення, дав всі можливості для всебічного розвитку.

Жовтень, визволивши Україну спід колоніального гніту, дав усі можливості для національно-культурного розвитку її, зокрема для української мови, що віками була на нелегальному стані, віками була гнана, переслідувана.

Ми маємо всі підстави сказати, що саме з часів Жовтня починається й розвиток на Україні науки про мову — українського мовознавства, саме з часів Жовтня українська мова дістала право зватися мовою, а не „наречием”.

Нам можуть заперечити і вказати, що давно, давно, ще в XVI столітті, ми маємо факти наукового вивчення української мови, зокрема спроби лексикографічні. Можуть назвати нам Лаврентія Зізанія Тустановського і його книжку, видану у Відні 1596 р. „Наука ку читаню, и розуменю писма словенского, ту тыж о святой Тройци, и о въчловечении Господни”, Памву Беринду й його „Лексикон словеноросский и имен Тлъкование...”, виданий в Києві 1627 року, Павловського й його „Грамматику малороссийского наречия” з „Кратким малороссийским словарем” (1818 р.), чимало авторів інших і їхні лексикографічні збірники чи словники і нарешті самого Б. Грінченка і його словник.

Так, ми ніяк не відкидаємо певної історичної цінності цього матеріалу. Але попри все це, то були все таки аматорські спроби окремих представників, зокрема буржуазної чи дрібнобуржуазної інтелігенції на Україні, перейняті буржуазно-народницькими ідеалами, ідеалами сільського багатія, куркуля. Це не були Шевченки. Ні. Слово вони не розуміли й не цінували так, як його цінував, використовував поет покріпачених злидарів. Вони не боролися за це слово і цим словом так, як боровся Шевченко. Їхня боротьба не виходила за межі інтересів і бажань інтелігента-ліберала. 167

За яскравий приклад такої ліберально-буржуазної боротьби може правити хоч би Антонович.

„Есть ли малорусская речь — язык, наречие, говор или диалект, не беремся судить, — это вопрос спорный, и назначение ранга, к которому следует отнести эту речь, охотно предоставляем филологам-специалистам по славяноведению”[2], — каже Антонович.

Отже — „спорный вопрос”, що таке є українська мова. Буржуа, „общеросс” Антонович ухиляється від визначення „ранга” української мови і „охотно” віддає цю справу філологам. Побачимо, як філологи говорять про це. Відомий буржуазний український філолог К. Михальчук у статті „До питання про українську літературну мову” полемізує з чорносотенним „Киевлянином” на цю ж таки тему — що таке є українська мова, чи то є якась „річ у собі”, чи то є конкретна реальна дійсність. Позиції „Киевлянина” досить відомі в цьому питанні, — це позиції російського імперіалізму, позиції колоніального придушення України. К. Михальчук наводить у статті чимало яскравих незаперечних фактів і часами майстерно, разюче б'є свого противника. Але попри це все він далі за межі буржуазного ліберала не виходить. Супроти Антоновича він прогресивніший хібащо тим, що визначає „ранг” української мови і домагається для неї, благає... автономії.

„Дозволимо собі заявити категорично, що й місцевий краєвий патріотизм і культурний націоналізм українців аж ніяк не заваджає їх щирому бажанню бути цілком лояльними. Думати на них, ніби вони мають зазначені вузько націоналістичні прагнення, можна тільки через якесь непорозуміння"[3].

Або:

„Подруге, щодо політичної благонадійності українців, то, залишаючи осторонь ті супроти неї огріхи (що від них не вільні й росіяни в Росії і німці в Австрії), взагалі не можна заперечувати того загальновідомого факта, що відколи впала польська держава й одночасно розв'язано політичну долю українського плем'я, і український народ і його національна інтелігенція не тільки в Росії, а й в Австрії не давали жадних істотних приводів, щоб сумніватися в їх щирому бажанні бути цілком лояльними й відданими інтересам тих держав, до яких їм судилося увійти (нагадаймо випадок, коли українська інтелігенція могла заявити себе більш або менш самостійно цією стороною, а саме її поведінка підчас польських заколотів на Правобережжі в 1869 р. й адреса з цього приводу київської української молоді, складена з її 168 власної ініціативи). І отака вірність своїм державам завсіди була тим живіша й глибша, чим з більшою довірою та увагою ставилися були ці держави до їх природного й цілком законного почуття прихильності до всього свого рідного, заповіданого від батьків та дідів”[4].

Ідеологія „вірних тирольців Сходу” в межах Російської імперії стопроцентна в оцих Михальчукових рядках. Зберегти для власного замилування одну-другу тисячу „запашних” слів — така програма боротьби української буржуазії в мовознавстві. А між тим скільки крику про „народ” український, про його мову, скільки балаканини облудної, ніби про боротьбу за розвиток української культури, мови. Впродовж цілих віків під таким огидним прапором ошуканства, обдурювання українська буржуазія в спілці з буржуазією російською, польською, єврейською творила своє мерзенне діло — шалену експлуатацію трудящих мас. І свої ліберальні гасла, зокрема в мовознавстві, вона висувала лише тільки в інтересах своєї конкурентної боротьби: лише в інтересах своєї власної кишені, відвертаючи увагу експлуатованих мас від їх справжніх соціальних класових інтересів і боротьби. Коли представники російського царату в науці, як, наприклад, Флоринський, виконуючи замовлення російського імперіалізму, за всяку ціну намагалася філологічно, етнографічно й антропологічно підперти „единую, неделимую”, то українські буржуазні мовознавці й письменники не йшли далі сантиментальних благань і, висловлюючи свою вірнопідданість тронові, в найкращому разі просили... автономії для українського слова, пісні, прикриваючи щоразу свою убогу потріпану природу й безсилля „народницькими” гаслами.

Після Жовтневої революції, як і в дні її, українська буржуазія активно виступала весь час проти диктатури пролетаріату. Ця активна політична контрреволюційна акція української буржуазії також активно відбилася і на теоретичній ділянці, зокрема в мовознавстві. Українська буржуазія спрямовувала всі свої сили на те, щоб реставрувати капіталізм на Україні. Ці контрреволюційні політичні плани української буржуазії широко відбилися на мовній ділянці.

Виразним представником цієї контрреволюційної програми української буржуазії в українському мовознавстві є безумовно Курило, автор „Уваг до сучасної української літературної мови”. Ми маємо всі підстави так говорити, бо врешті саме „Уваги” довгий час були найавторитетніші в мовних питаннях, саме в „Увагах” сконденсовано найбільше націоналістичної 169 зарази, саме „Уваги” заподіяли чи не найбільше шкоди, що й тепер ще дається взнаки, саме „Уваги” були продовженням отої буржуазно-націоналістичної ошуканської програми під заялозеним, спаскудженим „народницьким” прапорцем.

Побіжний огляд усього того. що зібрано в „Увагах”, переконує з усією категоричністю в тому, що це згусток ідеології українського націоналізму. Починаючи від „Вступного слова”, де кожна літера буквально агітує за націоналізм на зразок того, що:

„Але коли сучасна українська літературна мова, здебільшого наукова, заховуючи тільки свої фонетичні, морфологічні та лексичні (переважно) особливості, усіма іншими сторонами відбігає свого природного джерела — народної підстави, де є інші психічні асоціації, і набігає чужої собі тропи, що нею йде російська літературна мова, то вона стає в такій мірі неприродна й штучна, що перестає бути українською мовою” —

і кінчаючи найменшими, найпростішими прикладами, — усе в „Увагах” спрямоване на те, щоб звернути шляхи розвитку української мови на націоналістичну основу. „Уваги” претендують на те, щоб на підставі аналізу цілого ряду мовних фактів — фонологічних, морфологічних, лексичних, синтаксичних — проказати шляхи розвитку української літературної мови. Завдання чималої політичної ваги, чималої відповідальності, завдання державної ваги. Адже хто буде заперечувати величезне політичне значення того, як має висловлювати свої думки український трудящий, як має говорити з мільйонними масами наша преса, як має йти комуністичне виховання в школі. Хто нарешті зможе будьяк заперечити, що це є справа партійна. Можуть бути різні шляхи розвитку літературної мови і ці шляхи передусім залежать від того, в чиїх руках держава, а відтак і преса, школа, як органи партійного впливу, партійного виховання. Курило, сумлінно виконуючи політичне замовлення недобитків петлюрівщини, українського куркуля, подала розгорнуту програму націоналізму в українському мовознавстві. Чимала кількість етнографічного матеріалу, мобілізована Курило, повинна була довести, що українською мовою треба говорити „плазовий емпіризм”, а не „повзучий”, „ростівний”, а не „ростучий”, треба говорити тільки „За яскравий приклад більшовицького готування до весни є колгоспи села Ставище” і ніяк не можна сказати „Яскравим прикладом більшовицького готування до весни є колгоспи с. Ставище” , треба говорити „Злодій, вбитий від міліціонера”, а не „Злодій, вбитий міліціонером” і т. д. 170 На допомогу силі етнографічного матеріалу „Уваги” покликали представників художньої літератури, як Куліш, Квітка-Основ'яненко.

Загалом мобілізована була чимала сила, яка за всяку ціну мусіла розвиток української літературної мови в умовах Радянської України спрямувати на буржуазно-націоналістичні шляхи. „Уваги” вперто, свідомо, як заклятий і одвертий класовий ворог, ігнорували і обминали факти сучасної мови, вперто ні слова не говорили про нашу пресу, про нашу художню літературу.

Класовий ворог діяв за заздалегідь продуманою програмою і на чільне місце, замість, скажімо, Микитенка, висував Квітку-Основ'яненка, як зразок літературної норми.

Який справді це зразок — ми побачимо зараз. Цілком очевидно, що письменника Квітку-Основ'яненка з його мовою ми ніяк не можемо відривати від Квітки-Основ'яненка публіциста, політика, вірнопідданого ідеолога українського дворянства, куркульства. От чому нам завжди й треба пам ятати, що в особі Квітки-Основ'яненка ми маємо найзавзятішого реакціонера, вірного слугу царського трону.

„От я доложився нашому начальству, бо без нього не треба нічого робити, хоч би ти і думав, що воно дуже гаразд буде, отже то начальство і позволило мені обо всім до вас писати... Якби не до діла списав або не до добра вас навчав, так би мені не позволило начальство”[5].
„А всьому свому народові, хоч солдатам, хоч мужикам усякого сорту, і купцям, і панам, і судящим, і усім, усім, хто є у нашому царстві, одна голова, один начальник, один государ наш імператор Ніколай Павлович, нехай бог для нашого і дітей наших, і унучат наших щастя на світі продержить у щасті і здоров'ї. Як бог на небесах, так він у нас на землі. І що то? Як отець милосердний. Так словно, як батько у сім'ї вбивається за всіх, доглядує за усіма, щоб усім було порівно, чи роботи, чи достатку, і щоб ніхто з його дітей ні жодно зобидів; так він, його імператорське величество, ніч і день трудиться, над усім догляда, начальників поставля усюди і якомога повеліва і укази посила, щоб усюди була правда, щоб ніхто не смів нікого і нічим ізобидіти...”

Ці дифірамби на адресу найбільшого ката України і всіх трудящих народів колишньої Російської імперії Миколи І виголошував саме Квітка-Основ'яненко, загальну ідеологію якого ми не можемо розглядати окремо від його язикового мислення. Та й він сам це прекрасно довів. У листі до Плетньова Квітка пише:171

„По случаю был у меня спор с писателем на малороссийском наречии. Я его просил написать что серьезное, трогательное. Он мне доказывал, что язик неудобен и вовсе неспособен. Знав его удобства, я написал „Марусю” и доказал, что от малороссийского языка можно растрогаться. Здешние предлагали мне напечатать, и я, предохраняя себя от насмешек русских журналистов, написал „Солдатский портрет”. Книгопродавец просил составить целую часть; я написал „Мертвецький Великдень”. И так пошло далее, именно для одной забавы себе, веселого чтения с женою и видя, что землякам это нравится”[6].

Безперечно, Курило читала, знала цей документ. Проте, як бачимо, на висновки в мовознавстві це аж ніяк не вплинуло. Навпаки, Квітка в „Увагах”, поряд з Кулішем — центральна постать, незаперечний авторитет мовного розвитку. Адже природно, здається, мусіло б бути так, що „захисниця народу”, „народної мови”, „борець” за швидше „визволення” спід „московського поневолення” в мовознавстві вірнопідданого Квітку викриє, заперечить, покаже його монархічне лице. Тимчасом, як бачимо, сталося навпаки. Квітка, Куліш владно панують в „Увагах”. Звичайно, нам це зовсім не видається якоюсь несподіванкою, фактом незрозумілим, фактом, що його важко з'ясувати. Ми знаємо, що так звані українські народники-націоналісти ніколи справді не боролися з царизмом і його агентурою на Україні.

Ця боротьба, як ми й вище вже казали, не виходила за межі конкурентної боротьби української буржуазії за ринки, за масштаби експлуатації. Звідси й походять тактика української буржуазії, звідси і створення теорії безбуржуазності української нації, жонглювання минулим, розпалювання національної ворожнечі. Але як тільки повстала безпосередня загроза пануванню всякої буржуазії на Україні в дні Жовтневої революції, як „національний” жовто-блакитний прапор раптом зблокувався з монархізмом російським, німецьким і яким хочете. Те, що ми мали в політичному житті, яскраво відбилося в науці, зокрема в мовознавстві.

Післяжовтнева епоха в розвиткові української мови, як і в мовах усіх народів СРСР, — це історична епоха, від якої почався новий якісно і кількісно творчий процес розвитку мови. Феодальні дворянські і буржуазні традиції в правописі, лексиці, термінології гинуть, як і їх клас-носій. Проте, без бою своїх позицій не здають вони. І як у політиці українська буржуазія, змагаючись з пролетарською революцією, висовує фальшиві націоналістичні гасла, посилаючись щоразу на минуле, 172 виставляючи його в формі ніби справжньої національно-визвольної боротьби українського народу, так і в мовознавстві Курило допомагає своєю лінгвістичною зброєю боротьбі української буржуазії з пролетарською революцією, мобілізуючи для цього всі їй знані етнографічні пам'ятки, Куліша, Квітку тощо. І як у політиці українська буржуазія виступає спільно з російською буржуазією проти пролетарської революції, так і в мовознавстві Курило виступає наслідувачем і прихильником поглядів чорносотенців-монархістів типу Квітки. Приховується справжнє лице цієї персони, і вона подається як зразок, на який треба орієнтуватися. Це було політично потрібно агентові української буржуазії в мовознавстві і це, попри все відоме негативне, робилося.

Такі факти фальшування матеріалу не поодинокі в українському мовознавстві. Ми знаємо, що запізнілий епігон українського націоналізму Смеречинський таксамо ошукував довірливого читача, подаючи з етнографічних і літературних джерел лише ті мовні факти, які потрібні йому були, щоб доводити неможливість, наприклад, уживання в українській мові складного присудка в орудному відмінкові, і заховуючи той численний матеріал у цих же пам'ятках, що заперечував його твердження. Ми знаємо, що ціла плеяда молодших епігонів, як Мироненко, Осипів, Сулима тощо в свою чергу свідомо продовжували націоналістичну справу своїх учителів.

Не меншою мірою, ніж Курило, обгрунтовував націоналістичну орієнтацію на священні мовні традиції етнографічних пам'яток і „талантів” XVII — XVIII — XIX віку Кримський. Говорячи про літературну історію української мови, Кримський пише так:

„Найдавніші пам'ятники, писані чистісінькою малоруською мовою, а не отаким язичієм (Кримський тут має на увазі пам'ятки XVI — XVIII вв., писані мішаною церк.-слов., пол. і укр. мовами — С. В.) — це записи народних пісень XVI — XVIII віку, драматичні жартівливі інтерлюдії з початку XVII в. (Гаватович та інші), вірші XVII — XVIII віку. Густо-часто писано їх буквами латинськими, а не священною церковно-слов'янською кирилицею. З отакої простонародної літератури XVII — XVIIІ віку, підо впливом теж ідей західноєвропейського романтизму XVIII віку, виріс на Наддніпрянській Україні отой язиково-демократичний літературний рух, що його виразником зробилися Котляревський і інші талани”[7]. 173

Курс на далеке минуле, як бачимо, досить виразний, не прихований. У тому минулому, за словами Кримського, і „чистісінька малоруська мова”, у тому минулому „язиково-демократичний літературний рух” і „талани” Котляревський та інші, у тому минулому всі мовні ідеали Кримського. Не вперше, звичайно, в історії ми здибуємося з таким захопленням минулим і категоричним відкиданням сучасного. Коли Кримському сучасне не миле, коли в майбутньому не має він жадних перспектив, коли його буржуазний клас, а відтак і він, як носій його ідеології, конає, нічого іншого не лишається робити, як полинути думками у віки феодалізму, нічого іншого не лишається, як змагатися в передсмертних корчах цією зброєю. Але перемогти не вдалося і не вдасться. Ми досить уже сильні, ми досить уже зміцніли, щоб добити ворога остаточно.

Проте, недооцінювати ворога ми не маємо права і тому, що це сприяло б послабленню нашої пильності, і тому, що ворог не добитий остаточно, що заподіяна ним шкода надто дається ще нам взнаки і досі, що чимало фактів свідчать про величезну знахабнілість представників українського націоналізму в мовознавстві. Ось, наприклад, той же Кримський в тій же роботі так характеризує роль Шевченка в процесі розвитку літературної української мови:

„Шевченків геній трохи був надламав силу оцього принципу (тобто принципу наслідування в мові пам'яток XVI — XVIII вв. і Котляревського — С. В.), а саме в словарному погляді. Шевченко, захопившися слов'янофільством, виходив з ідеї, що український письменник повинен вибирати із словарної скарбниці живої української мови переважно такі елементи, що їх могли б зрозуміти по змозі геть усі слов'яни, і повинен він, на скільки це річ можлива, не брати тих українських слів (хоч би й дуже звичайних), котрі могли б являти собою будьякі труднощі для решти слов'янства. Щоб українську мову краще розуміли всі інші слов'яни, Шевченко широко користувався таксамо словами церковно-слов'янськими, біблійними. Щоправда: Шевченкова мова не переставала через те бути дуже художньою малоруською мовою, та все ж таки в Шевченка виявилася вкраїнська мова лиш так, як у прекрасній мармуровій білій статуї виявляються риси живої людини, — без тієї колоритності, якою виблискуватиме живописний малюнок, і без тієї детальної точності, яку може дати фотографія”[8].

Ми не фетишизуємо Шевченка, не робимо і не збираємося робити з нього культу. Ми прекрасно знаємо окремі зриви поета і в його літературній практиці, і в його мові. Ми не 174 приховуємо цих зривів, про них говоримо, з'ясовуємо їх з погляду наших партійних позицій. Але ми нікому не дозволимо робити наклепів на поета кріпацько-батрацьких мас. Те ж, що говорить Кримський про поетову мову, є не тільки наклеп. Ні, це далеко більше. Це явно ворожий випад проти трибуна гноблених. Наш „учений” навіть не потурбувався навести хоч би один переконливий доказ. Та й навести його він не зможе, не сфальсифікувавши мови Шевченка.

Адже що надає величезної соціальної функції сильній революційній ідеї поета в його літературних творах? Що величезною мірою сприяло тому, що в особі Шевченка ми маємо справді народного поета, поета трудящих мас? Безумовно мова. Але річ у тім, що мова поета була справді мовою української голоти, українських кріпаків, а не панів Котляревських, Квіток тощо. І чи не тому вона так ріже панське вухо „вченим” типу Кримського, і чи не тому вона їм видається лише як „риси живої людини у прекрасній мармуровій білій статуї”, і чи не тому проти цієї мови ці „вчені” оголошують похід, вдаючись ло наклепів на поета, вдаючись до фальсифікації.

Канівський повітовий дворянський маршалок перелякано писав до Києва своєму начальству 1861 р., що „могила Шевченка — це ніби гасло для об'єднання тим людям, що прищеплюють ненависть селянам до місцевого дворянства” і що „селяни починають ненавидіти всіх: поміщиків, що вимагають од їх повинностей за землю; усе начальство, що примушує їх виконувати свої обов'язки”. Сила поетового слова була колосальна, слово його — бойовий заклик. Ворог тремтів. Це прекрасна ілюстрація до того, що саме Шевченкова мова була справді українською мовою, мовою українських трудящих, які прекрасно розуміли те, що говорив їм поет. І тому то ми маємо повне право сказати, що найкраща наша традиція української літературної мови саме пов'язана з ім'ям Шевченка, а не Котляревського чи Квітки, і тому то ми маємо повне право сказати, що Кримський, роблячи наклеп на мову Шевченка, виступає як відвертий реакціонер, націоналіст, фальсифікатор.

Таке от націоналістичне брудне діло впродовж багатьох років творилося на ділянці літературної мови українського мовознавства. Але, звичайно, справа цим не обмежувалася. Ворог уперто й завзято працював на інших ділянках, зокрема в галузі історії українського язика, дуже важливій галузі нашого мовознавства. Що ця галузь мовознавства дуже важлива, вряд чи треба наводити особливі якісь докази для цього. Доводиться тільки пожалкувати ще й ще раз, що в нас і досі ця ділянка найзанедбаніша. Наше подекуди легковажне ставлення до цієї 175 ділянки мовознавства, а почасти й лівацьке — мовляв, це глибока давнина — треба кваліфікувати передусім як антиленінське ставлення до історії язика, треба кваліфікувати як політичний злочин. Наша легковажність, байдужість переросла в даному разі в явний опортунізм, саботаж, а це дало змогу класовому ворогові щоразу зміцняти тут свої націоналістичні, буржуазні позиції.

Безумовно, найколоритнішим репрезентантом буржуазного націоналізму в історії українського язика є проф. Тимченко. Свої буржуазні погляди на історію язика взагалі, і українського зокрема, проф. Тимченко найвиразніше виклав у своїй праці „Курс історії українського язика”, виданій двома виданнями, — останнє видання 1930 року.

ДВУ, видаючи згадану книжку 1930 року, коли в мовознавстві уже цілий ряд тверджень буржуазних лінгвістів, що довгий час вважалися незаперечними, зазнали критики, і цим твердженням були вже протиставлені думки діаметрально протилежного порядку, думки, побудовані на базі розуміння мови як явища соціального, класового[9], почувало, очевидно, певну ніяковість, що з його редакційного портфеля виходить на 13-му році Жовтневої революції мовознавча праця, та ще й з історії мови, від початку й до кінця явно буржуазна своїм ідеологічним спрямованням, націоналістична своєю суттю. Так от, почуваючи напевно цю ніяковість, ДВУ додало передмову Глухенка до праці проф. Тимченка. Але навіть побіжне ознайомлення із згаданою передмовою переконує одразу в тому, що передмова зовсім не мала на увазі знешкодити ворожу ідеологію „Курсу...”, а якраз навпаки — ліберальними делікатними зауваженнями проторувати легальну стежку для буржуазно-націоналістичної пропаганди Тимченка.

Глухенко, з перших рядків похваливши Тимченка, бо, мовляв, «„Курс” проф. Тимчечка є саме на часі, бо досі ми мали самі монографії з історії української мови чи її теорії, а загального й стислого викладу цих дисциплін нам бракувало, коли не брати на увагу деякі поодинокі спроби (напр., І. Огієнка та ін.). Це є підручник, насамперед, але до того ж, особливо в своїй теоретичній частині (фонетиці), цей курс має подекуди ще й характер наукової розвідки» (с. III), переходить до „критики”, але не цілої праці, а лише, як він каже, „елементів соціологічного 176 порядку”, уважаючи, очевидно, що „історично-мовознавчий аспект” не є елемент соціологічний і тому чи є підстави підозрівати Тимченка в чомусь. І от Глухенко починає на 13 сторінках своєї передмови полемізувати з Тимченком на тему, що таке нація, коли постала українська нація, нація і держава тощо. Вірний до кінця своїй настанові, Глухенко за всяку ціну намагається врятувати націоналіста Тимченка і його ворожі концепції, а відтак під заслоною ніби марксистського переднього слова дати легальну можливість для поширення шкідницької продукції. Замість того, щоб чітко показати на основі вчення Леніна, Сталіна вороже трактування Тимченком питань поняття нації, держави, затаврувати його, Глухенко переконує Тимченка, повчає, делікатно критикуючи за те, що „автор допустивсь логічного анахронізму” (с. V).

А тимчасом під обороною буржуазно-ліберального переднього слова Глухенка проф. Тимченко, здобувши вільну трибуну для своєї пропаганди, проголошує:

„Різні язики виявляють неоднакові акустичні властивості. Ці властивості є вислідом питимих артикуляційних рухів, що виявляються в формі язика і в напрямі його рухів, в чинності губ, спіднього щелепу, м'якого піднебіння, голосових в'язел, і передаються з покоління в покоління. Так, наприклад, в українській мові вимова більше середньоязикова, як у московській, губи діяльніші, м'яке піднебіння енергійніше, артикуляційна енергія триває до кінця складу, через те наприкінці слів шелестівки заховують свою голосність, тимчасом в московській мові вони вимовляються глухо”[10].

Два питання варті інтересу в оцій цитаті. Перше — це спадковість в артикуляційній базі. Лінгвісти буржуазного табору доводять, що артикуляційну базу, тобто суму звичок і артикуляційних рухів, властивих даному язиковому колективові, ми успадковуємо біологічно, або, як каже Тимченко, „з покоління в покоління”. Очевидно, це твердження треба розуміти так, що, скажімо, українець народжується з готовою артикуляційною базою своїх предків і тому він ніколи не спроможний буде вимовляти „форм, жертв, капіталізм, імперіалізм, соціалізм, комунізм”, а тільки „фором, жертов, капіталізом, імперіалізом, соціалізом, комунізом”, бо тільки ж так за Тимченком спроможна віддавати українська артикуляційна база ці слова. Нічого, звичайно, доводити, що цей погляд Тимченка нічого спільного з наукою не має, що цей погляд силкується обгрунтувати теорію націоналістичної самобутності в мовознавстві. За цією 177 концепцією, всупереч усім фактам нашої мовної дійсності, укладався старий правопис під проводом Скрипника.

Друге питання — це питання характеристики артикуляційної бази в українській мові. Передусім, треба ясно сказати, говорячи про характеристику артикуляційної бази, що ні в одній мові світу, в тому числі, звичайно, і українській, нема загальнонаціональної артикуляційної бази з властивими тільки їй і більш нікому ознаками, тобто, наприклад, такого стану, щоб українець не міг вимовити слово „ґород”, а росіянин „бригада”, а не „бриґада”. Питання щонайбільше зводиться до набутих у певному соціальному оточенні звичок, які зникають, міняються, як тільки змінюються соціально-економічні умови, де живе даний мовний колектив, класовий колектив. А тимчасом „вчені” типу Тимченка не тільки твердять про загальнонаціональну артикуляційну базу, а більше того — визначають цілий ряд ознак, властивостей, на зразок того, що „губи діяльніші, м'яке піднебіння енергійніше”, ніж у „московській мові”. Це націоналістична ланка одного ланцюга, що охоплював усі науки. Адже відомі, наприклад, факти такого от „наукового” дослідження в етнографії, як:

„Українець-русин вважає за етичне все те, що справедливо. У великоруса виступний етичний пункт сила”; „Великоруси охочі слухати тільки авторитету і слухати абсолютно, безперечно. Вони проти авторитету не тільки не мають нічого незгідного, суперечного, а, навпаки, ще знаходять таку підлеглість дуже потрібною, пожиточною і корисною. Русини мають інший ідеал — це правда, правдивість, громадська рівноправність. Такий ідеал вбачається в стародавнім віці, в козацькій раді, в Запоріжжі, де члени мали повну волю і рівноправність — всі були однакові й рівні”[11].

Це одвертий зоологічний націоналізм. І в етнографічних дослідах Антоновича, і в мовознавчих поглядах Тимченка це виявлено досить активно. Це ще й ще раз свідчить про те, що відверта пропаганда націоналізму була по всіх ділянках науки.

Але підемо далі за „Курсом...” Тимченка. На с. 39 читаємо таке:

„Нарешті в останні два віки XVIII — XIX постерігаємо дужий вплив на українську мову в.-руської, як вислід російської державності на Україні і сполученої з цим денаціоналізації українських вищих і середніх верстов, цим пояснюється і той факт, що багато неологізмів в сучасній термінології утворено на російський слововзір”.178

Про що йде мова в поданій цитаті? Чи тут є справді бажання з'ясувати правильно політичну суть історичних явищ і їх вплив на українське мовознавство, на розвиток української мови, чи тут є хоч краплина зненависті до царату, що душив віками українське слово. Ні, нічого подібного нема тут. Зате тут є інше. Тут є наклеп на ленінську національну політику. Досить вдумливо прочитати подане твердження, щоб переконатися в тому, що учений професор, як літописець, констатує, що „постерігаємо дужий вплив на українську мову в.-руської”, більше нічого, — не „постерігаємо” політики царської, політики Валуєвих, ні. Але, коли справа йде про радянські часи, професор кидає манеру літописця і починає „пояснювати”, що „цим пояснюється і той факт, що багато неологізмів в сучасній термінології утворено на російський слововзір”. Що це означає? Це означає, що фактично між царською мовною політикою і нашою радянською ніякої різниці нема, що ми успадкували великодержавництво і всіляко сприяємо його дальшому розвиткові в мовознавстві, в лексикографії. Ясно, хто це говорить, хоч би й як він прикривався ученими фразами і мантією літописця. Це говорить націоналіст.

Про абсолютну, що не потребує ніяких доказів, ігнорацію фактів нашої мовної дійсності, про абсолютне небажання спробувати проаналізувати хоч би один факт нашої мови в її сучасному вигляді свідчить взагалі вся праця, але зокрема такі розділи, як „Фонетична еволюція”, „Фонетичні умови еволюції голосівок”, „Фонетичні умови шелестівок”, „Зміни в мові нерегулярні”. Жадного сучасного факта, прикладу. Але більше того. Тимченко дозволяє собі, наприклад, такий випад. Щоб пояснити ,,людову етимологію” (термінологія автора „Курсу...”), він говорить так: «Або, почувши російський романс „Звук унылый фортепьяна”, сприймали як „Жук у глині, Харко п'яний”»[12]. От де „людова етимологія”! Націоналістична це етимологія, куркульська, петлюрівська.

Такі окремі „наукові цінності” „Курсу...”. А коли додати, що вся книжка методологічно побудована на основах індоевропеістики, коли „Курс...” трактує всі явища мови лише з погляду фізіологічного й психологічного, опиняючись таким чином в обозі навіть буржуазного мовознавства, коли зважити на те, що буржуазно-націоналістичні розмови Тимченка оздоблені такою термінологією, як тембро, фором, литвин (білорус — С. В.), москаль, людова мова, забара в чинності, ритмо високості, забара в наступі, ділати на фонетичні зміни і т. ін., то 179 стане цілком очевидним, яку небезпеку націоналістичну являє „Курс...”, особливо легалізований „Переднім словом” Глухенка, стане очевидним, що в особі Тимченка і його зброєносця Глухенка ми маємо активних войовничих націоналістів.

Між іншим, дуже цікаво в зв'язку з націоналістичною термінологією Тимченка в його „Курсі...” зупинитися на „етимологічних” вправах Глухенка в „Передньому слові”. Справа йде про уживане Тимченком слово „москаль”. Глухенко в стилі ортодоксального дидакта так повчає автора „Курсу...”:

„Річ у тому, що це слово („москаль” — С. В.) в нашій мові має потрійне значення: а) насамперед, це є зневажлива назва для народу росіян, що витворилася переважно в Польщі, а звідти й поширилася на захід України, б) серед селянства цим терміном називали солдатів, незалежно від їхньої національності, в) у східній (українській) Галичині цим терміном означали москвофілів. Ми скажемо, що з методологічного боку його слід уникати, бо з його є назва певної територіальної ознаки: москаль визначає — „мешканець Московщини”, як киянин означав „мешканець Київщини”. Це все є терміни що не розкривають суті явища, в даному разі — національної приналежності”[13].

Відомо, що „язик якраз і є практична, існуюча і для інших людей, і лише тим самим існуюча також і для мене самого дійсна свідомість”[14], що „свідомість (das bewusstsein) ніколи не може бути чимсь іншим, як усвідомленим буттям (das bewusste Sein), а буття людей є реальний процес даного життя”[15], і що коли з такою настановою підійти до трактування слова „москаль” чи „хахол”, „кацап” тощо, то, звичайно, поважаючи хоч найменшою мірою радянську науку про мову, бажаючи хоч найменшою мірою стати до боротьби з ворожою ідеологією, треба, нехай і в історичному аспекті, подати етимологію слова „москаль” ніяк не таку, яку подано в „Передньому слові”.

Припустімо, що справді колись селянство на Україні солдатів називало „москалями”, припустімо, що справді це слово, як слово із зневажливим значенням для російського народу, походить з Польщі, припустімо нарешті, що в Галичині називали так москвофілів. Нехай так. Історичні екскурси не заважають справі, коли оцінено, проаналізовано історичні факти правильно і з допомогою правильного аналізу минулого дано правильний висновок, аналіз сучасному. У минулому „москаль”, як каже Глухенко, назва для солдат. А в сучасному що? 180 Сталася чи ні трансформація в значенні цього слова? Глухенко мовчить, Глухенко на це не відповідає.

Трансформація сталася і то чимала. Сталася вона тому, що змінилися історичні умови буття, змінилося мислення. От чому значення слова „москаль” тепер не те, що, скажімо, було в добу Шевченка (хоч і тоді воно не в усіх суспільних верствах було однакове; зовсім не те значення, напевно, вкладав у це слово кріпак-селянин і козацький старшина, землевласник). Петлюрівщина досить попрацювала над тим, щоб націоналістичний зміст цього слова якомога більше поширити. І як відображення націоналістичної ідеології звучить це слово в „Курсі...” Тимченка. А тимчасом Глухенко повчає Тимченка: «...з методологічного боку його слід уникати, бо з його є назва певної територіальної ознаки: москаль визначає — .мешканець Московщини”, як киянин означає „мешканець Київщини”». Як бачимо, наш „методолог” все звів до „територіальної” ознаки лише. Ясно, що це цілком очевидний націоналістичний маневр, який не лише прикривав справді ворожу суть націоналістичного терміна, а й, надаючи йому безневинної ніби територіальної ознаки, легалізує йому життя.

Таким чином український націоналізм в мовознавстві виступає під політичним прапором української буржуазії. Тут специфічними засобами лінгвістики він, націоналізм, бореться за реставрацію капіталізму на Україні, за відрив України від СРСР.

Кримський, Курило, Тимченко, Сулима та інші сумлінно виконували замовлення свого умираючого класу — буржуазії. Вони вперто боролися своєю зброєю. У теоретичних працях розроблялися на підставі архаічних форм, чужих тепер уже українській мові, цілі системи у фразеології, лексиці, суфіксації, префіксації, правописі, кожний підручник, словник оздоблювався прикладами з літературних джерел давнього минулого, в багатьох випадках спеціально підібраними, сфальсифікованими.

Про те шкідництво, що його заподіяли націоналісти в мовознавстві, вже писалася чимало, уже й викрито чимало фактів цього шкідництва. Зокрема вже багато зробив в цьому напрямкові Інститут мовознавства. Перегляд 19 словників — технічних, природничих, математично-фізичних і ін. — велика вкладка в справу боротьби з націоналізмом.

Але, хоч і чимало вже зроблено, проте все ж зроблено ще мало і навіть дуже мало. Досвід перейденого вже етапу боротьби досить наочно довів, що націоналістична ідеологія в мовознавстві це не просто пара праць Кримського, Курило, Тимченка тощо. Він, досвід, переконливими і численними фактами довів, що ми маємо справу з цілою викінченою націоналістичною системою, що корінням своїм сягає XIX віку, що ми маємо справу з ворогом озброєним, який перегорнув не одну тисячу сторінок етнографічних пам'яток і взагалі різних літературних джерел. Ми не маємо права по спрощенському підходити до цієї справи. Нам безумовно треба таксамо перегорнути і уважно переглянути ці тисячі сторінок, викрити, як націоналісти фальсифікували факти, показати справжнє лице ворога-інтервента, буржуа, показати трудящим, що за „чистою наукою” Тимченка, Кримського, Курило та інших ховалися фашистські інтервенціоністські плани, показати трудящим з погляду науки Маркса-Леніна-Сталіна справжню цінність нашого мовного минулого, показати, що з того минулого нам годиться використати і що не треба.

Коли ми зробимо все це, коли твердо станемо на мовний грунт нашого прекрасного сучасного і, з його позицій і потреб виходячи, будемо будувати українське радянське мовознавство і з його позицій і потреб будемо оцінювати наше мовне минуле, коли викриємо до кінця ворожу суть у теоретичних і практичних студіях мовознавства, коли в усіх деталях викриємо націоналістичний ухил Скрипника в мовознавстві, що безумовно живив націоналістичні концепції в мовознавстві, тоді українське мозозназство стане справді потужним чинником соціалістичного будівництва, зокрема національно-культурного.

Боротьба не закінчена, боротьба триває. Охвістя ворога люто борються. Але як би не змагався ворог, ми безумовно переможемо. Ми, озброєні наукою Маркса-Леніна-Сталіна, остаточно доб'ємо ворога і побудуємо більшовицьке українське мовознавство, гідне доби соціалізму.

“Мовознавство” – 1934, № 1. – С.23 – 36

Передруки

  • Українська мова у ХХ сторіччі: історія лінгвоциду. Документи і матеріали. Упорядники: Л. Масенко, В. Кубайчук, О. Демська-Кульчицька. К.: Вид. дім Києво-Могилянська академія — 2005 — 163-181 с.

  1. Номери сторінок (грубий шрифт зеленого кольору) подано за Українська мова у ХХ сторіччі: історія лінгвоциду. Документи і матеріали. За ред. Л. Масенко. К.: Вид. дім Києво-Могилянська академія — 2005,
  2. В. Антонович, Твори, т. І, с. 279.
  3. „Укр. діялектол. збір.”, кн. ІІ, с. 36.
  4. Там же, сс. 38, 39.
  5. Листи до любезних земляків.
  6. „Основьяненко”, Сочинение Гр. Данилевского, СПБ, 1856, с. 92.
  7. Акад. Ол. Шахматов. – Акад. Аг. Кримський, Нариси з історії української мови та хрестоматія, с. 114.
  8. Там же, сс. 114 – 115.
  9. Маємо на увазі плідну працю акад. М.Я. Марра, який викрив буржуазну суть індоевропейського мовознавства в таких питаннях, як єдина прамова, прабатьківщина, питання родини індоевропейських язиків, питання расовості в мові тощо і протиставив буржуазним концепціям струнку систему вірних поглядів на ці питання.
  10. „Курс...”, с. 45
  11. Антонович, Твори, сс. 204, 205, 210.
  12. „Курс...”, с. 101.
  13. „Курс...”, с. ХІ.
  14. „Маркс, Енгельс, Ленін, Сталін о проблемах языка и мышления”, с. 75.
  15. Там же, с. 78.