Цензура чернетка

Матеріал з Хронологія мовних подій в Україні: зовнішня історія української мови
Перейти до: навігація, пошук

Цензура — (лат. censura — суворе судження, посада цензора, від censere — визначати ціну, переписувати) — контроль офіційної влади за змістом, випуском у світ і поширенням друкованої продукції, змістом та виконанням (показом) театральних постановок, кінофільмів, радіо- і телепередач, а інколи й особистого листування (перлюстрація) з тим, аби не допустити чи обмежити поширення ідей та інформації, визнаних владою небажаними або згубними. Як правило, проявляється у придушенні вияву певних ідей, торкання певних тем або вживання певних слів. Як привід до цензури часто називається намагання нібито стабілізувати суспільство.

За способом здійснення Ц. поділяється на

  • Попередню (censura praevia), що передбачає необхідність отримання дозволу на вихід у світ книжки, постановку п'єси тощо.
  • Наступну, що виражається в оцінці вже надрукованих, випущених видань та у вжитті заходів заборони або обмеження стосовно тих, хто порушив вимоги Ц.

Цензура буває відкритою, коли видаються спеціальні закони, які забороняють публікацію або оприлюднення певних ідей (наприклад, Китай, Австралія або Саудівська Аравія, де законом заборонено відвідування веб-сторінок певної тематики); або прихованою, у вигляді залякування, коли людям забороняють висловлювати або підтримувати певні ідеї під страхом втрати роботи, суспільної позиції, або загрозою їх життю.

У більшості сучас. країн Ц. заборонено, крім окремих спеціально визначених випадків. Зокрема, в Україні Ц. може запроваджуватися при оголошенні режиму надзв. або воєнного стану (ст. 64 конституції України).

Початки цензури

Заборони щодо писемного слова виникли з появою писемності. Становлення і оформлення їх відбувалось в епоху античності, коли в Греції спалювали книги про богів. За часів Римської імперії твори, що не відповідали інтересам влади, знищували або забороняли для широкого вжитку, а авторів ізольовували від суспільства.

З перемогою християнства долю книжок почало вирішувати духовенство. Родоначальником духовної цензури вважається папа Геласій (IV ст. н.е.), який уклав перший індекс заборонених книг «Index librorum proxibitorum», що призвело до знищення не лише книжок, але й їх авторів. Наслідком духовної цензури стало зникнення майже всього доробку стародавньої цивілізації. Ось декілька фактів з цих трагичних подій:

Цензура Княжої доба

У Київській Русі цензуру було запроваджено після прийняття християнства, коли з'явились рукописні книги, переважно релігійного змісту, що надходили з Візантії та Болгарії і зберігались у фондах монастирських бібліотек підпорядкованих духовенству, яке слідкувало за їх написанням, перекладом, та розповсюдженням. Перешкоджаючи розповсюдженню літератури антирелігійного характеру, візантійські богослови створювали списки літератури, що заборонялась для поширення. Потрапивши у Київську Русь вони набули назви списків «істинних» і «ложних» книг. Списки «ложних» книг включали твори, що підлягали забороні ортодоксальною церквою для читання у бібліотеках, а до списків «істинних» книг відносилась література, яку духовенство рекомендувало для читання і книговживання. До «ложно написаних», «відречених», або «сокровенних» книг, відносилися апокрифи. Інтерес до апокрифів пояснювався тим, що вони містили практичні поради, допомагали знайти відповіді на питання, пов'язані з поясненням природних явищ навколишнього світу. В ІХ ст. списки «істинних» і «ложних» книг було внесено не тільки в «Ізборник Святослава» (1073 р.) та «Тактикон» Никона Чорногорця, але і у перший індекс слов'янського типу, що увійшов до «Погодинського Номоканона» - збірника статутного характеру. Від 1280 р. "Списки апокрифічних творів» духовенство вносило у «Кормчу книгу» та «Церковний устав» - збірники правил, викладених церковною та громадянською владою, за допомогою яких церковна влада впливала на соціокультурний розвиток суспільства. Новоутворювані монастирські бібліотеки, хоч і збирали та зберігали всі рукописні тексти, але для широкого вжитку надавали тільки ті твори, які відповідали спискам «істинних» книг. В "Изборнике Святослава" ( 1073 г.) приведены списки "истинных" и "ложных" книг - "Богословьцы от словес", сопровождавшиеся предупреждением читателям: "Книги ложные, их же не подобает чести и держати православным христианам" [6].

Одно из первых упоминаний о наказании за чтение и хранение таких сочинений имеется в Кормчей книге (1284 г.): "Иже кто иметь еретическое писание у себя держати, и волхвованию его веровати, со всеми еретики да будет проклят, а книги те на темени их сожещи" [7].

Церковна цензура в Україні

Як і в інших країнах, в Україні церкві цензура передувала державній. Берестейський собор православний єпископ 5 листопада 1591 року ухвалив, щоб єпископи «звод книг, повинни, спробовавши, з підписами рук своих и з печатьми до друку отдали». Ця попередня цензура була спрямована на те, «аби што противного церкви божоє не виходило». Подібно було в уніятів: стаття 27 Берестейської унії 1 червня 1595 року застерігала, щоб друкарні «нічого без відома єпископів своїх і дозволу їх не друкували», «щоб якісь єресі не множились». Іноді до українських друків мала застереження польська влада вже після їх появи. Так, 1647 року львівського друкаря М. Сльозку позвано на королівський суд за видання в 1645 році катехизис у П. Могили. З московською духовною цензурою українське друкарство зайшло в конфлікт ще перед Переяславською угодою 1654 року. У 1627 році під обвинуваченням у «єресі» спалено у Москві «Катехизис» Л. Зизанія та «Євангеліє учителное» К. Транквіліона і заборонено ввозити на Московщину книги «литовського друку», тобто українсько-білоруські. Після підпорядкування Української Православної Церкви московскому патріархові 1685 року, його цензура стала відчутною і на Гетьманщині. 1689 року московський патріарх Йоаким наказав надсилати йому новозладжені церковні книги на розгляд перед друком. 1690 московський собор кинув анатему на твори П. Могили, І. Ґалятовського, Л. Барановича, А. Радивиловського, Є. Славинецького та інших 1720 Петро І наказав обом друкарням на Гетьманщині (в Київській Лаврі і Чернігівському Троїцько-Іллінському монастирі) жадних книг не друкувати без попередньої цезури Духовної Колеґії (що постала замість московського патріархату і від 1721 року прибрала назву Святішого Синоду), щоб не виникла у таких книгах ніяка єресь чи незгідність з великоросійськими друками. У 1724 році за порушення цього указу обидві друкарні зазнали грошової кари.

Цензура в Російській імперії

З кінця 18 століття російська влада почала заводити в Україні світську цензуру при губернських управах. 1804 Олександр І доручив цензурування на деякий час уніатам. Микола І завів 1826 спеціальну цензуру проти уніатських видань. Від 1828 місцеві цензурні комітети, серед інших у Києві й Одесі, підлягали Головному Управлінню Цензури в Петербурзі. Секуляризація життя в імперії уможливила появу української літератури друком (спершу в Росії, а від початку 19 століття і на підросійській Україні). Щойно політизація українського відродження у 1840-их роках принесла перші цензурні удари по новій українській літературі (заборона в 1847 Шевченкових творів, зокрема «Кобзаря» виданого 1840 року, дальші видання виходили з цензурними купюрами).

Новий наступ російської цензури проти українських видань почався 1863 циркуляром міністра внутрішніх справ П. Валуєва, який заборонив українські книжки духовного змісту, шкільні підручники і взагалі твори народного вжитку. Тоді ж церковна влада не допустила до друку українскьий переклад Євангелії П. Морачевського. У 1865 заведено цензуру публікацій, що йшли з-за кордону. У 1875 створено спеціальну Комісію, очолену міністром внутрішніх справ для вироблення засобів боротьби з українофільською діяльністю. У висліді праць Комісії Олександр II 8 травня 1876 видав Емський указ, який забороняв друк книжок українською мовою, також українські переклади, театральні вистави, деклямації і тексти до нот та довіз українських книжок з-за кордону. При забороні української мови на сцені наказувано іноді перекладати українські пісні на російську мову. Заборона українських текстів під нотами була такою абсурдною, що 1881 Миколі Лисенкові вдалося за допомогою київського, і харківського генерал-губернаторів домогтися її зняття. Олександр II дозволив тоді також друк українських словників та умовно українські сценічні вистави. Хоч можна було тепер друкувати українські словники, але це не стосувалося граматик. У 1895 заборонено українські книжки для дітей. 1901 заборонено передплату «ЛНВ» зі Львова. Цензура забороняла слово «Україна» і похідні від нього, заміняючи його словом «Малоросія», не радо бачила слова «Січ», «козак» й інші; викидала неологізми, породжені розвитком мови, усунула навіть українізми з російських творів. За 1895 - 1904 роки 70% рукописів, висланих до цензури, не побачила світу. За окремі роки (1866, 1877) не вийшла в Російській Імперії жодна українська книжка. Заборона українського слова від 1863 спонукала авторів з підросійської України друкуватися в Галичині. У Росії легше було щось видати українською мовою в Москві, ніж у Києві, де цензура особливо лютувала (1894 вийшло 14 книжок у Москві і 8 у Києві).

Революція 1905 спонтанно скасувала основні заборони української мови (за її скасування висловилася тоді Імператорська АН). Українські публікації почали цензурувати на загальних засадах, тобто за змістом, а не за мовою. Спадщина Валуєва і Олександра II, однак, залишилася: 1906 заборонено повний переклад Святого Письма і довіз його перекладів з-за кордону. Деякі газети заборонялися через їх зміст: «Хлібороб» у Лубнах (1905), соціал-демократична «Боротьба» у Києві, «Вільна Україна» в Петербурзі, «Добра порада» і «Запорожжя» в Катеринослав і, «Народна Справа» в Одесі, «Слобожанщина» в Харкові (1906) та інші. 1911 заборонено повне видання творів Тараса Шевченка, висилання українських часописів до сільських кооператив. Після вибуху першої світової війни українські публікації були дуже обмежені, низка видань була заборонена, діяла військова цензура, яка особливо суворою була в окупованій Росією Галичині.

Цензура на інших українських землях

Австро-Угорщина

В Австрії українські публікації зазнавали також цензурних обмежень при чому не тільки від австрійської влади (ці цензурні умови були значно легші, ніж в Російській Імперії), але й з боку власних консервативних кіл, зокрема до революції 1848. 1834 цензор для так званих руських книжок, о. В. Левицький, на вимогу греко-кататолицького митрополита М. Левицького, заборонив збірку «Зоря» Руської Трійці (хоч дозволив її віденський цензор Є. Копітар). Вона вийшла в Будапешт і під назвою «Русалка Дністровая», але більшу частину її сконфісковано потім у Галичині. Причиною заборони був надто «простонародний» характер її мови. 1838 з подібних причин заборонено руську граматику Й. Лозинського, яка вийшла у 1848 році. Після заведення конституційного ладу в Австрії у 1867 році попередню цензуру замінило (особливо в Галичині) право прокуратури на арешт небажаних видань. Щоб уникнути матеріальних втрат, бідніші видавці висилали рукописи прокуратурі на попередній розгляд (так звана превенційна цензура). Українська преса не раз зазнавала цензурного шантажу з боку цензорів-поляків (конфіскації «Діла», «Гром. Голосу» й інших). На початку 20 століття австрійська цензура щодо українськиих видань стала значно ліберальнішою.

Березнева революція 1917 принесла свободу друку на Центральних і Східних землях. Цензуру введено за гетьмана П. Скоропадського 1918 з уваги на антиурядову кампанію більшості преси як української, так і російської. Тоді закрито ліві газети «Боротьба» і «Народна Воля» в Києві; «Мысль народа» і «Народне Діло» в Харкові; «Наш Луч» у Катеринославі, «Дніпро» в Херсоні й інші. За Директорії цензура належала в Києві спершу командуванню СС (яке закрило «Киевскую Мысль» та деякі інші російські газети за антиукраїнські виступи), а потім Головному Управлінню Преси і Пропаганди, яке очолював у кінці 1918 - на початку 1919 О. Назарук. Він вимагав від російської преси друкувати матеріали українською мовою. В ЗУНР окремої цензурної установи не було.

Польща

Після захоплення Західної України Польщею 1919 року українські видання були спершу під попередньою цензурою, а у 1930-их роках під цензурою після публікації; у 1924 український посол С. Хруцький говорив у варшавському сеймі: «Майже кожне число українських часописів має на собі проречистий заголовок - «По конфіскаті другий наклад». У 1930-их роках заборонено заповнювати сконфісковані місця газети іншими матеріалами. Білі плями з написом «сконфісковано», всупереч намірам польської влади, діяли як протест. Формою оборони, як і за Австрії, було читання сконфіскованих сторінок у сеймі і їх передрук за сеймовими стенограмами. У 1932 - 1938 заборонено в Польщі серед інших 11 видань Т. Шевченка. Цензура українських книжок порівняно з пресою була ліберальніша.

Буковина

На Буковині румунська влада на самому початку 1918 року заборонила газети «Нова Буковина» і «Борба». Для цензора українські редактори мусили виготовляти вдвічі більше матеріалу, ніж призначалося для друку, бо зазвичай половину він викреслював. Білих плям не можна було залишати. Крім попередньої цензури, траплялися поліційні конфіскації вже дозволених і надрукованих матеріалів. Особливо під строгим цензурним наглядом був чернівецький тижневик «Самостійність», а видані ним календарі на 1936 і 1937 роки були заборонені румунською цензурою.

Закарпаття

На Закарпатті за Чехо-Словаччини цензура існувала після публікації для преси, а для книжкових видань попередня. За виразно опозиційні і протичехословацьці виступи кілька пресових органів були заборонені зовсім або тимчасово. Угорці запровадили попередню цензуру 1939 - 1944 роки і для преси. Видання українською літературною мовою і фонетичним правописом були заборонені.

Німецька окупація

У Генеральній Губернії (1939 - 1945 роки) німецька цензура у Кракові була суворою як щодо преси (попередня цензура), так і щодо книжок, кількість яких і наклади були обмежені. Наукові публікації не були дозволені, книжки з історичною тематикою (зокрема з 1917 - 1920 роки) обмежені. Для полегшення контролю і цензури влада віддала видавничу монополію Українському Видавництву в Кракові; в Галичині українські газети видавало німецьке напівурядове видавництво. До вибуху німецько-радянської війни була заборонена критика більшовиків. Нечисленна україномовна преса у Рейхскомісаріаті України була переведена під безпосередній контроль німців. Українські книжки в Рейхскомісаріаті України майже не виходили, натомість з`являлися в Німеччині, де й цензура була не така сувора.

Цензура в Радянському Союзі

Радянський уряд швидко відновив цензуру преси, яка ще частково була у приватних руках або видавалася громадським організаціями. Революційний трибунал, встановлений 2 серпня 1918, кваліфікував як «злочин» використання преси проти радянського режиму. 29 грудня 1918, нібито на охорону військових таємниць, запроваджено військову цензуру, яка виходила за межі своїх компетенцій. 1922 утворено Головне Управління в справах літератури і видавництв (Головліт) і за його зразком республіканські головліти при наркоматі освіти, які і були цензурними установами. В СРСР ще діяло Управління в справі охорони державних таємниць у пресі. Крім спеціальних цензурних установ в СРСР і УРСР цензура здійснює партійний контроль, що дбає за політичну лінію. Існує також цензура бібліотек (періодичні «чистки» деяких творів, які передаються в недоступні «спецфонди», або знищуються). На відміну від царської, радянська цензура спрямована не так проти української мови, як для нагляду над змістом. Вістря цензури спрямоване проти козацької і релігійної тематики і проти окремих осіб, зокрема націонал-комуністів. У 1933 - 1934 раптове загострення антиукраїнського курсу принесло заборону низки видавничих проектів (продовження «Історії України-Руси» й «Історії літератури» М. Грушевського, видання української енциклопедії, великого Російсько-Українського Словника, Українського Історичного Словника тощо).

Цензуру в УРСР спершу належала Укрголовлітові, а з 1963 р. безпосередньо Державному Комітетові Друку при Раді Міністрів СРСР (а не УРСР). Нагляд над пресою здійснює також ЦК КПУ. Цензура інших ділянок української культури керують державні комітети радіомовлення і телебачення, кінематографії, мистецтва - усі в Москві. Цензура не тільки забороняє згадки про деякі події й осіб, але й фальшує класичні тексти. Купюри часто позначаються трьома крапками. З класиків української літератури заборонені антимосковські твори (наприклад, «Якби то ти, Богдане п`яний...» Шевченка, «Бояриня» Лесі Українки). Українських борців з Москвою не можна згадати інакше, як у супроводі лайки. Цензура здиференційована територіяльно (наприклад, у 1944 - 1945, під час дій УПА на Західній Україні, «Радянська Україна» та інші київські газети мали вставні сторінки, призначені винятково для Західної України, з деяким місцевим матеріалом). Завдяки самвидавній літературі стали також відомі деякі дії цензури: наприклад, московська «Хроника текущих событий» сповістила про заборону українських фільмів «Київські фрески» С. Параджанова (1966) і «Камінний хрест» Л. Осики] (1968).

Як довго триває проходження всіх видань через цензурні перепони, видно з написів на книжках і журналах на останній сторінці: термін між датами «здано на виробництво» (чи «здано до набору») і «підписане до друку» триває для журналів пересічно 2 місяці, для книги - від кількох місяців до року, хоч кожне видання вже наперед проходить так звану самоцензуру, яка відограє також важливу ролю: автори і редактори самі пильнують, щоб не стягнути на себе кари за відхилення від партійної лінії. Одним з наслідків цензурних утисків стала поява з початку 1960-их pp. українського самвидаву.

Цензура в незалежній Україні

Традиції радянських часів значною мірою зберегли цензуру в Україні і за часів незалежності. Хоча на офіційному рівні декларувалась свобода слова і совісті, реально більшість громадських діячів, державних службовців і журналістів були змушені підтримувати офіційний курс керівництва держави, або зазнати втрат і утисків в професійній сфері або бізнесі. Були випадки вбивств журналістів, які дозволяли собі ставити неприємні питання керівникам і їх оточенню або розслідувати їх діяльність. В останні роки правління президента Кучми цензура особливо загострилась, засоби масової інформації відкрито переслідувались за донесення об`єктивної інформації про діяльність опозиції. Майже на всіх телевізійних каналах панували "темники". Навіть після перемоги Помаранчевої Революції журналісти засобів масової інформації продовжують самоцензуру, боячись викликати гнів власників цих ЗМІ або інших пов`язаних з ними впливових осіб в державі.

Цензура в світі

У країнах радянського блоку українські й україністичні видання підлягали попередній цензурі на загальних засадах, а крім того, діяло зовнішнє радянське втручання. Дещо вільнішою була цензура в Юґославії. Тоталітарні режими сьогочасності також використовують цензуру.

Література

  • Скабичевский А. Очерки истории русской цензури (1700 - 1863). П. 1892;
  • Каракоз О. Цензура в публічних бібліотеках України: сутність та форми прояву (1917-1939 рр.), Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук, Київ-2006;
  • Білокінь С. Масовий терор як засіб державного управління в СРСР (1917-1941 рр.). Джерелознавче дослідження. Київ, 1999;
  • Котович А. Духовная цензура в России. П. 1909;
  • 'Об отмене стеснений малорусского печатного слова. П. 1910;
  • Огіенко І. Як Москва нищила волю друку Київської Печерської Лаври. Тарнів 1921;
  • Міяковський В. Ювілей цензурного акту 1876 р. Бібліографічні вісті, ч. 3. Київ 1926. Під рум. постолом.Париж 1937;
  • Svoboda V. Shevchenko and Censorship. The Ukrainian Reviev. Лондон 1961 - 1962;
  • Бутрин М. До історії австр. цензури. Архіви України, 1970, №5.
  • Энгельгардт Н. Очерк истории русской цензуры в связи с развитием печати (1703 – 1903), СПб: Издание А.С. Суворина, 1904.
  • Ефремов с. Вне закона: к истории цензуры в России.«Русское богатство».– 1905.— № 1.–С. 64–104. Передрук у кн: Єфремов С. Літературно-критичні статті. Київ: Дніпро, 1993, с. 14-45.
  • Миллер А.И. „Украинский вопрос” в политике властей и русском общественном

мнении (вторая половина ХIХ в.). – Санкт-Петербург, 2000. Кирієнко О. Діяльність органів військової цензури 1914–1917 рр.: історико-правові аспекти. Український історичний збірник, Вип. 12, 2009, С. 160—166.

  • Бахтурина А. Политика Российской Империи в Восточной Галиции в годы Первой мировой

войны / Ассоциация исследователей российского общества XX века / В.В. Шелохаев (предисл.). – М., 2000.

Отримано з http://movahistory.org.ua/index.php?title=Цензура_чернетка&oldid=4612