Культура мови сучасних художніх перекладів

КУЛЬТУРА МОВИ СУЧАСНИХ ХУДОЖНІХ ПЕРЕКЛАДІВ

Переклади художньої літератури — це величезний політичний і культурний чинник взаємозв'язку, взаєморозуміння між народами, знаряддя обміну культурними надбаннями, фактор збагачення радянської культури, літератури, в яких, як 324 відзначив Л.І. Брежнєв, при різноманітності національних форм «дедалі помітнішими стають спільні, інтернаціоналістські риси»

Внаслідок постійного обміну матеріальними і духовними цінностями відбувається зближення культур, поглиблюється процес взаємодії і взаємозбагачення мов братніх народів. Це позначається на рівні розвитку кожної з мов, сприяє як дальшому збагаченню їх національних барв, так і виробленню елементів спільності у вираженні єдиної соціалістичної ідеології радянського народу — нової історичної спільності людей.

У спільну скарбницю радянської культури, літератури вносить свої духовні надбання і український народ. Щороку в видавництвах республіки виходить близько сотні художніх перекладів: вітчизняна і зарубіжна класика, твори сучасних радянських письменників, що пишуть багатьма мовами народів СРСР, і кращі твори сучасних зарубіжних авторів. Переклади знайомлять українського читача з багатою світовою літературою, сприяють розширенню його ідейно-естетичних обріїв, виховують благородні почуття поваги до культур інших народів.

Дедалі зростає не тільки кількість перекладів українською мовою, а й змінюється сам характер перекладацької діяльності. В останні роки помітно збільшилося число мов, з яких перекладають у нашій республіці, розширився діапазон перекладної літератури як у плані вибору для перекладу нових, раніше не відомих творів чи авторів, так і в плані часової перспективи: перекладаються твори від давнини до сучасності. Український читач знайомиться з найновішими досягненнями чужомовних літератур. Причому він має змогу прочитати художній твір українською мовою незабаром після того, як цей твір з'явився в оригінальній літературі.

Ознакою нового, вищого етапу в розвитку радянського художнього перепаду є той факт, що здебільшого переклади здійснюються безпосередньо з мови оригіналу. Це, звичайно, вимагає планової підготовки кваліфікованих кадрів перекладачів з усіх мов; така робота, як свідчить практика міжлітературиого обміну, протягом останніх років активно ведеться на Україні.

Крім політичної, культурної ваги, крім літературно-художньої вартості, переклади, як відомо, мають велике значення для 325 розвитку літературної мови, шліфують її стилістичні засоби, збагачують, урізноманітнюють художній стиль.

Звичайно, мова художньої літератури в цілому і мова сучасного художнього перекладу зокрема характеризується високим рівнем розвитку. Вона вбирає в себе найкращі здобутки писемно-книжної й усно-розмовної традиції мови сучасної української нації. В ній відчуваються багаті й виразні інтонації індивідуальних стилів, майстерність у використанні лексичних і фразеологічних джерел української мови. „Характер мови художніх перекладів визначають розвинені сучасні стилі, а не мова «старої Нафталінічни». Із зростанням художньої, мовної майстерності перекладу зростають і вимоги до нього, з'являються нові критерії оцінки перекладу. Адже в перекладі важливо не тільки те, чи досягається загальна змістова відповідність оригіналові, а й як досягається ця відповідність, якими засобами сучасної української мови. Отже, йдеться як про відтворення в перекладі загальної семантики, значення мовних образів першотвору, так і про їх стилістичну відповідність оригіналові. З цього погляду великої ваги набуває стильова диференціація сучасної мови і стилістична кваліфікація усіх мовних засобів, які активізуються в мові перекладу.

Саме через сучасну мову, представлену в її численних стильових розгалуженнях, через майстерне використання її стилістичних ресурсів виявляє себе реалістичний переклад.

Перекладний твір тільки тоді стає цінним і довговічним здобутком рідної культури, коли він реалістично передає зміст оригіналу, майстерно відтворює його художньообразні особливості, коли він перекладений досконалою мовою, яка не суперечить існуючим літературним нормам.

Отже, одним із критеріїв оцінки мови перекладу є її літературно-нормативний характер. Проблемі співвідношення сучасної літературної мови і мови перекладу багато уваги приділяли й приділяють теоретики радянської школи перекладу — А. Федоров, M. Рильський, К. Чуковський, О. Кундзич, С. Ковганюк, В. Коптілов, І. Гачечиладзе та ін. А. Федоров наголошував на тому, що мова, зберігаючи в перекладі свою основну функцію найважливішого засобу людського спілкування, повинна відповідати сучасним літературним нормам.

Серед тих проблем науки про переклад, які розробляв видатний перекладач М. Рильський, значне місце відведено 326 мовним питанням. Це, наприклад, відношення літературної мови і діалектів у практиці перекладу діалектного тексту, відображення в перекладі національної специфіки оригіналу, межі відтворення чужомовного колориту та ін. Дуже актуально звучить сьогодні зауваження М. Рильського про те, що «перекладати треба на свою мову, причому не діалектну, а загальнолітературну, і разом з тим так, щоб відчувався повів і колорит первотвору, щоб Шекспірів Фальстаф відрізнявся манерою висловлюватися від Тобілевичевого Харка Ледачого». Чітку відповідь дав М. Рильський на питання, як перекладати діалектизми: «Вірно, на мій погляд, роблять перекладачі, віддаючи, як правило, західноукраїнські діалектизми Франка словами загальнолітературної російської мови». Він застерігав перекладачів від «спокуси обарвити твір суто національним колоритом мови, на яку перекладаєш».

Розвиваючи сучасну теорію перекладу, значну увагу мовним питанням приділяв О. Кундзич. Він вимагав від перекладача глибокого знання мови в її історичному розвитку. Підкреслюючи живу народну основу сучасної літературної мови, О. Кундзич різко засуджував таку практику перекладачів, внаслідок якої поставала або примітивна канцелярщина, або архаїчна, нежива, чужа сучасному читачеві мова, що її він називав мовою старої Нафталінічни.

Теоретичні й практичні положення праць радянських дослідників художнього перекладу не втратили своєї гостроти та актуальності й сьогодні.

Розмаїття мовних засобів, якими послуговується перекладач, не завжди є ознакою багатства й досконалості мови перекладу. Іноді мовна творчість перекладачів перетворюється на самоціль. У своєму прагненні урізноманітнити мовні засоби вони нехтують стилістичні норми сучасної української мови, виявляють ту саму обмеженість у своїх поглядах на тенденції розвитку мови перекладу, проти якої так пристрасно виступали і М. Рильський, і О. Кундзич.

На певній частині перекладів кінця 60 — початку 70-х років, опублікованих у ж. «Всесвіт», а також тих, що побачили світ у видавництвах «Дніпро», «Веселка», негативно позначилися тенденції відриву мови перекладу від загальнонародної літературної мови, вплив своєрідних «перекладацьких штампів». 327

Головні недоліки мови деяких сучасних перекладів виявляються насамперед у тенденційному прагненні окремих перекладачів і видавничих редакторів наблизити мову перекладу, тобто мову сьогодення, до мови перекладів, здійснюваних у 20-і роки, отже, перекреслити досягнення п'ятдесятирічного розвитку української мови в сім'ї вільних братніх народів СРСР.

Тенденційність виявляється в непомірно широкому й стилістично неправильному вживанні діалектизмів, у зниженні стилю оповіді, що нерідко призводить до змістових помилок, у культивуванні архаїзмів, непотрібних запозичень та сконструйованих під архаїзми слів, у невиправданому наданні перекладним творам «українського», точніше, навіть «обласного» колориту, у запровадженні штучних, пропонованих у 20-і роки націоналістичне настроєними письменниками і мовознавцями конструкцій і форм.

Перекладачі активізують діалектні, розмовні форми, які з погляду сучасної літературної мови сприймаються як позанормативні. Нехтуючи правило, що літературна норма завжди стилістично диференційована, вони нав'язують позанормативні вислови допіру, длятися, живоття, забракти, посімейство, зарід (зародок), рамці (рямці), позирк, принатурюватися, тлум, зизий, завідомити, звинний, запосісти, скорше, незда-лий, горувати, поминутися, пательня і под.

Діалектні слова вплітаються і в авторську мову, і в мову персонажів, вони нарочито залучаються в діалоги освічених людей, стилістично знижуючи мову і загальний стиль художньої оповіді. Пор.: «Я постояла пепред ворітьми, задлялась на моріжку, походила мощеною алеєю» (1, 129); «Як цього не розуміє італійський генерал і так уперто дляється з відповіддю» (II, 96); «...Надто все задлялося» (II, 116); «Якою вона була колись за живоття» (III, 64); «Про їдло не згадував, бо вже, певне, вечеряли» (IV, 119); «Густий чоловічий тлум біля стойки не чує його» (IV, 80); «Звітний, мов кіт» (V, 8); «Роз'їхатися домів» (II, 30); «Я скорше вдарю жінку, ніж тебе» (І, 299); «Я товаришила 328 Діані та Мері у всьому» (І, 357); «Люди! — гукнув він понад юрбою. — Люди! Найперше хочу завідомити всіх, хто ще не знає звичаю: кожен, хто тут копає золото, мусить прийти, як тільки почує гасло тривоги [гасло тривоги — це все-таки не сигнал!]» (V, 75); «Чи можу я сподіватися, що цю дитину буде взято ученицею?.. — Можете, пані: її буде прихищено [в школі для сиріт]» (І, 48).

Невідомо, з якою метою у текст перекладу творів Агати Крісті вводиться поряд із літературним хотіти діалектна форма хтіти: «Приїде дехто з ваших армійських друзів... хтілося б згадати про старі часи» (VI, 169).

Дуже популярне в художніх перекладах діалектне слово допіру, воно заступило всі синонімічні літературні вислови (тільки-но, нещодавно, недавно, тільки що, щойно, оце), стало нормою «перекладацької мови», наприклад: «...З трьох його [майдану] боків тягнуться допіру зведені безликі й безбарвні будівлі» (II, 22); «...Ніби вона допіру оце встала» (II, 57); «...Тільки допіру розплющив очі й застогнав» (VII, 54); «його обличчя скам'яніло так, як допіру обличчя бецківського пана» (VIII, 22); «Все, що Барбара допіру сказала» (IX, 166); «Але ж ти допіру з'їв цілу купу булочок» (X, 42).

Рясніють цим допіру і переклади творів Мопассана. Намагання будь-що оминути літературне слово, замінивши його діалектним, призводить і до таких кумедних випадків, як у перекладі твору Ф. Купера «Слідопит»: білка в цій книжці зветься вивіркою, але річковий корабель має назву «Білка».

Як переконують наведені вище приклади, діалектизм із засобу розширення стилістичних можливостей мови може перетворитися при невмілому користуванні ним на свою протилежність.

Іноді з метою індивідуалізації мови персонажів, підкреслення їх національного походження вдаються до ...українських 329 діалектів. Так, автор перекладу «Слідопита» знайшов, як йому здається, оригінальний спосіб передавати українською мовою шотландський акцент персонажів. Він прикрашає їх мову словами з південно-західного наріччя: «Адже ти, враховуючії і той неофіційний випадок, ще за твого парубоцтва в Шотландії, був одружений уже штири рази!» (XI, 236); «А є ж дурні, що розраховують на блаженство зі своїми дружинами й на тамтім світі» (XI, 244). В одному місці мова М'юра, яка за змістом книжки претендує на вишуканість, звучить так: «Любий мій друзяко, — почав М'юр, — ниньки ми вас, після того, як ви оце всіх нас порятували, будемо в тисячу разів більше цінувати, ніж цінували дотепера!» (XI, 694). Вдаватися до такого прийому — це йти по лінії найменшого опору у відтворенні художніх цінностей оригіналу.

Дехто з перекладачів, редакторів видавництв намагається уникати нейтральних літературних слів, вживаючи замість них розмовні або вузьковживані застарілі форми і вислови.

Розмовні, просторічні форми, як відомо, є спеціальними стилістичними засобами в мові художньої літератури. Вони завжди мають у своєму емоційному змісті елемент зниженого стилю. Проте окремі просторічні звороти чи спрощені форми типу все дно (все одно), мо (може) не псують перекладу, коли вони вдало введені у контекст, пор.: «Навіть король міг би йому довірити свою корону, як він довіряє її своєму старшому синові, котрому вона все дно з часом перейде» (XI, 335); «Всеньку ніч над дев'ятьма димарями спалахували червоні омахи» (XII, 114); «[Я] зателефонувала на студію...» (XIII, 51); «Об скляний дах тераси ...порощить дощ» (IX, 146); «...Але потім здорово поморочилася, поки заштопала» (IX, 67); «Дивна річ, — подумав Блор, — скидається на те, що старий впав у транс, чи, мо, щось гірше» (VI, 230).

Розмовні вислови надають жвавості, невимушеності діалогам, художній розповіді, але надмірне вживання їх свідчить про відсутність художнього такту. Французькі пани-добродії, і шукачі золота в Америці, і стокгольмські діти, і словацькі робітники не можуть розмовляти (як у перекладах) однаковою, стилістично зниженою українською мовою. Пор.: «Лікар мовив мені: — У нього трапляються несамовиті напади шалу; таких от своєрідних божевільних, присяй-богу, я ще не спобігав» (III, 5, 59). У книжці «Тулузькі таємниці» барон говорить: «Я думав, що ви вже обляглися, друзі» (61).

Іноді навіть словесне оточення підказує, що розмовний вислів у перекладі вживається недоречно. Пор.: «Під ескортом 330 мотоциклістів під'їхав [підполковник Ганс Барге] до штабу італійської дивізії і знов поставився перед генералом» (II, 97).

У мові перекладів стерлися стилістичні функції таких розмовних слів, як видко, очевидячки, загодя, стерятися, справуночок, взавтра і под. А тому немає потреби вживати в перекладах дитячої літератури розмовний прислівник взавтра, який, до речі, не втратив ознаки свого діалектного походження: «Взавтра мосьє Дорен приніс звістку, що вже прийнято рішення» (XV, 100); «Взавтра його було покарано — на дві години залишено після уроків» (XII, 25—26).

Деякі розмовні слова, звичні в текстах про давні події, в текстах із стилізованою мовою, штучно, неприродно звучать в устах сучасних дітей: «Спатиму шістнадцять годин поспіль, далебі» (X, 76); «Далебі, оце з тобою розмовляє не хто інший, як пані Янсон» (X, 98). Звичайно, такою мовою, пересипаною претензійними далебі, важко передати невимушену розповідь сучасного стокгольмського хлопчика. Так само не віриться, щоб для сучасних українських дітей назва скляна рурка («витяг довгу скляну рурку» — X, 89) була природніша, ніж скляна трубка. Нема потреби в авторську мову вводити просторічну форму соша (IV, 231). Адже за таким принципом треба було б уживати і струмент та под.

Позначені відтінком розмовності й такі форми, як невдячниця, гордівниця, чорнявець, білявка: «Батько Тісту — високий чорнявець, гарно зодягнений, охайний... мати — чарівна білявка» (XII, 13). Коли такі слова трапляються в українській народній казці, їх стилістична роль зрозуміла читачеві, а в сучасних художніх перекладах ці форми здебільшого звучать як штучні, вигадані.

Призбирування розмовних, знижених елементів спричиняється до помилок у загальному осмисленні художнього образу. Так, образ Джейн Ейр знижують розмовні вислови: «не хотіла пособляти твоєму щастю» (1, 247); «став справдешнім дияволом» (І, 268); «назвала містера Рочестера вигадьком» (І, 276); «стяг мене із дзиглика, назвавши партачкою» (1,279) і под.

Велику трудність для перекладу з будь-якої мови становить розмовне мовлення, особливо тоді, коли воно має відтінок грубого чи лайливого. Адже в таких випадках уживаються, як правило, відповідні вигуки, емоційно забарвлені вислови, фразеологізми, характерні звертання тощо. Переклад їх українськими відповідниками (теж розмовними, емоційно забарвленими) іноді надає текстові виразного українського колориту, і тоді переклад сприймається як перелицьований твір. Образно кажучи, іспанська перекупка не повинна говорити мовою 331 перекупки української, хоч, звичайно, вона не може говорити і як соромлива панночка. Тут надзвичайно багато важить відчуття міри, художнього такту. На жаль, воно іноді зраджує перекладачів, і тоді знижена, лайлива, просторічна лексика стає основою як мови персонажів, так і авторської мови. Прикладом цього може бути стиль перекладного роману «Потоп»: «...Проциндрювалася сотня тисяч песо» (XVI, 3); «Чоловік усе ще витріщається на його уніформу» (XVI, 5); «...Багато чого я, йолоп, не знаю» (XVI, 10); «...Не робіться дурниками» (XVI, 21); «...Я не маю наміру милуватися твоїм писком» (XVI, 122). Загальне враження зниженого стилю посилюється від того, що замість зрозуміти послідовно вжито второпати (XVI, 118, 139), замість чоловік — чолов'яга, замість хлопець — хлопчак або хлопчисько, дівчина спочатку «вдивляється в люстерко» а потім «надибує чорну валізку» (XVI, 134).

Зловживаючи застарілими, розмовними словами, перекладач книжки «Бранець своєї землі» примушує одного з персонажів, адмірала, висловлюватись у такому стилі: «Коли прочитав про тебе, то знав, що ти видряпаєшся, хоч і не відав достоту, що з тобою скоїлось. І зараз не відаю» (XVII, 127). Створюється якась неприродна мовна суміш з елементів діаметрально протилежного стилістичного звучання: високого (відаю) і низького (видряпаєшся, скоїлось).

Розмовні, просторічні слова, як відомо, є важливим стилістичним резервом художньої мови, коли йдеться про індивідуалізацію мовлення персонажів, про відтворення їхнього нелітературного мовлення або надання діалогам жвавості, невимушеності. Проте захоплення таким стилістичним джерелом збіднює художній стиль, надає йому звучання зниженої розповіді. Перекладач не може не зважати на те, що розмовна лексика завжди має характерне мовно-територіальне забарвлення, вона так чи інакше пов'язується з діалектним мовленням. Захоплення розмовними формами нерідко призводить до того, що перекладний твір обарвлюється суто національним колоритом української мови.

Так само порушують стилістичну рівновагу оказіональні, рідковживані вислови. Перекладачі зловживають словами, які в сучасних словниках позначені ремаркою рідко. Деякі з них могли б виконувати певну стилістичну функцію в мові поезії (владати, відразно, запальчасто, гриміт, частунок), а в прозових художніх текстах сприймаються як штучні «прикраси»: «Гранд-мама не владає собою» (IX, 139); «Залізним киктем заохочує до частунку» (IV, 80); «...Відразно навіть думати про 332 заміжжя» (І, 397); «Мені це не приснилося, — відрізала я трохи запальчасто» (І, 166).

У пошуках незвичайних, «оригінальних» українських виразів перекладачі вдаються і до запозичень з інших мов, зокрема польської. Мову перекладів Мопассана прикрашають полонізми одробини, здольний,вар’ят, коханок, змислова потреба, жадний, покоїк, і под.: «Хіба не дивно, що це волосся збереглося, тоді як не залишилося бодай найменшої одробини тіла, що виростило його» (III, 62); «Я нічого більше не здольний хотіти» (III, 62). У книжці для дітей з'являються стилізовані під старовину новотвори типу «шоколадний пудинг на другу одміну» (X, 83) замість звичайного «шоколадного пудинга на друге».

Як недоречне «оздоблення» вживаються в перекладах І. Пасенка та Д. Андрухова з чеської мови та Е. Хоменка з англійської («Всесвіт», 1973, 5) оказіональні слова й форми — таця, кукібний, нараз, грубий (замість товстий), слоїк (замість банка), перхнябити (замість схилити), дзвонив телефоном і под. Треба зауважити, що вислови й конструкції, які визначали стиль і практику перекладів 20-х років, нерідко механічно переносяться в сучасні художні переклади, надаючи їм забарвлення стилізованих творів. Яку художню функцію виконують у перекладному тексті такі, наприклад, вирази: «...Спружини нашого фізичного єства» (III, 392) або «Щось подібного буває уві сні» (III, 391 )?

Звичайно, художній стиль послуговується застарілими щодо сучасних літературних норм словами, конструкціями, проте їх уживання завжди зумовлюється стилістичними вимогами твору. Наприклад, таке застаріле слово, як виправа із значенням «похід, виряджання» може бути доречним в історичному романі (його, зокрема, вживає І. Ле). Як застаріле, це слово несе в собі певний емоційний заряд. Тому іноді в сучасних творах оригінальної літератури воно набуває трохи іронічного звучання: «Геть з моїх очей, бо матимеш таку виправу, що через поріг сторчака летітимеш» (М. Стельмах). Введення слова виправа в переклад твору із сучасного життя також вносить у його зміст іронічний відтінок. Замість звичайної фрази «Перед від'їздом я старанно розробив увесь маршрут» у перекладі читаємо: «Перед виправою я старанно розробив увесь маршрут» (II, 296). Пор. також: «Зробив чарівну виправу» (III, 380). Єдиним іменником виправа перекладачі замінюють найрізноманітніші відтінки значень, які передаються синонімічним рядом подорож, мандрівка, похід, виряджання.

Архаїзація мови перекладу не може бути виправдана жодними стилістичними настановами чи вимогами реалістичного 333 перекладу. Навіть коли перекладається твір давньої літератури, перекладач не має права наповнювати мову перекладу архаїчними конструкціями і зворотами. Про це дуже чітко висловився О. Кундзич: «Архаїчність мови не відтворюється, якщо вона не була художнім засобом і не входила в наміри автора».

Деякі сучасні українські переклади можуть наштовхнути читача на хибну думку, що зарубіжні автори використовують архаїзми як стилістичний засіб у творах надзвичайно різних за тематикою, не однакових щодо художньообразних особливостей. Очевидно, в таких перекладах нерідко відбувається переорієнтація мовних засобів оригінального твору, перекладач «удосконалює» мову, надаючи їй або надто високого або зниженого звучання, що не відповідає мовному стилеві першотвору. Разом з діалектними словами застарілі вислови справляють враження мовної мішанини, яка протиставляється літературній нормі.

Надмірне захоплення застарілими словами часто призводить і до стилістичних помилок — слово вживається не на місці, неточно передає думку: «Він сів у машину й поїхав до Аргостоліона... Але на звороті до його слуху долинув тріскіт випалу» (II, 192). Щоб збагнути зміст наведеного речення, треба здогадатися, що зворот — це поворот, заворот дороги, тріскіт — це тріск, а випал — очевидно, постріл.

Затемнює зміст висловленої думки вживання дуже популярного в перекладах прислівника враз у значенні «водночас», яке для сучасної мовної практики не характерне: «Мати обійняла мене, не ховаючи гордості, а враз і страху» (XV, 100); «Гося трохи гидувала тарганом... Але враз вона й жаліла таргана» (XVIII, 25).

Не подобається чомусь перекладачам звичайне літературне слово будинок, замість нього пропонується тільки дім, домок: «Я увійшла до дому на плаці святого Домініка» (IX, 121); «Шикувалися на лужку перед домом» (XII, 15); «Катеринин домок промайнув обік» (II, 187). Проте між словами дім і будинок намітилася певна семантична різниця: дім уживається переважно у значенні «родинне коло», будинок у значенні «будівля».

Досить модне в перекладах слово поспіль іноді потрапляє в тексті не на своє місце, вживаючись замість квапливо та інших слів: «Павлинка поспіль накидає на голову хустину» (IV, 213); «Стах поспіль тягне Агнешку в коло» (IV, 70). 334

Поряд із використанням застарілої, діалектної, рідковживаної лексики в сучасних перекладах спостерігається тенденція до створення нових слів, які своєю морфологічною будовою нагадують нормативні, зафіксовані в словниках, проте відрізняються від останніх суфіксами, префіксами, закінченнями тощо. До явищ перекладацького словотвору може бути зараховане слово сльотава (IX, 53). Тільки з контексту можна здогадатися, що означає зазлість (III, 130) (тобто злість одне на одного), безрушно (IX, 137), опромогтися (тобто спромогтися) (III, 146); незагайна: «Я її [цікавість] мусила вдовольнити, і то незагайно» (І, 391); загальнолюбець (IV, 140); «Не мав жодної чубини» (X, 19); «Виздоровниці сиділи на табуретках» (III, 42); «...Щораз відчутніший стужний дрож» (IV, 199). Замість прикметників квітучий, тінявий або тінистий натрапляємо на новотвори квітний (XII, 56), тінний (IV, 85).

Не сподобалися перекладачеві означення «сіре, одноманітне життя», і він дуже легко утворює нове синтезоване означення «сіроманітне життя (І, 125) — слово, загалом не позбавлене виразної художньої семантики, але стилістично чуже в тому контексті, де його вжито. Усе це, звичайно, претензії на оригінальність, які нічого не додають до створених народом скарбів української літературної мови і негативно позначаються на художній вартості перекладів.

Відомо, що кожний переклад знайомить читача з матеріального побуту, суспільного життя, специфічними для певного народу, країни. При перекладі таких назв нерідко виникає загроза надто виразної «українізації» тексту. Зокрема, деякі перекладачі орієнтуються не на загальновживані літературні назви, а на слова, що мають характерне локальне забарвлення або відтінок застарілості. Наприклад, із південно-західної мовної практики послідовно вводяться в переклади слова церата, карафка, філіжанка. Подекуди надається перевага запозиченню таця перед давнім піднос. Введення в переклад не існуючих в сучасному літературному мовленні назв реалій надає перекладацькому стилеві відтінку штучності, нереалістичності. Нема ніякої підстави загальновживане слово тротуар замінювати багатозначним словом пішохід: «Вони [жінки] царюють на пішоходах і на бруківці» (III, 50); «На пішоході вистукували підборами люди» (X, 25) або запроваджувати замість назв спеціалізованих магазинів іменник крамниця. Навряд чи можна назвати сучасний гастроном крамницею: «Цукерки продаються в крамниці — у гастрономі або в кондитерській»; «Крамниця з птахами» (XVIII, 8, 23) «крамниця іграшок» (X, 32). 335

Шкодить реалістичному перекладові й насаджування назви шпиталь замість госпіталь: «Ведмідь лежав горілиць, так, як лежать хворі в шпиталях» (VII, 7); «В Туле, де американці тримали його й важко хворого Водоп'янова в шпиталі з кондиціонованим повітрям, він уже не вставав з постелі» (XVII, 68) або вживання обох назв — шпиталь і госпіталь (повість «Переддень»). Слова типу дзигарі, пішохід, шпиталь, шинквас у стилістично нейтральних текстах сучасний читач сприймає як застарілі. Коли в творі йдеться про побут глухого села, згадується корчма, крамниця, гуральня, то в такій ситуації стилістичну роль може відігравати і назва шинквас, в описі ж сучасного бару вона не вмотивована ні стилем художнього твору, ні настановами реалістичного перекладу.

Введення застарілих назв, що відбивають давній український побут, у розповіді про сучасні події, сучасний побут європейського міста, створює комічний ефект. Справді, важко уявити собі квартиру в Стокгольмі, в дверях якої є клямки, як у сільській хаті, в якій є сіни, а в сінях... телефон (!), наприклад: «...В сінях задзвонив телефон» (X, 67); «...Панна Цап у своїй кімнаті вже намацувала клямку» (X, 67). Так само дивно звучать у розповіді про події другої світової війни слова бюрко, світлиця, строї та однострої, на які натрапляє читач у перекладі сучасного італійського роману.

Орієнтація деяких перекладачів на штучну українську говірку, заперечення сучасних літературних норм відчувається і в доборі рідкісних, здебільшого віджилих граматичних форм, у запровадженні синтаксичних конструкцій типу: «вийшла дівчина з глеком на воду» (II, 304), формочка на пісок, папір до малювання, папір до вирізування (XVIII, 5), шпарка на ключ (X, 86).

Перекладачі вперто пропагують конструкції з родовим відмінком іменника у словосполученнях купив автомобіля, сів на пароплава, приніс пакунка, етюдника, оглянув револьвера, намацала вимикача, обертав ключа, хоч в оригінальній українській літературі вживання родового відмінка в таких конструкціях досить обмежене. Трапляються випадки граматичного керування, поєднання слів, не властиві літературній мові: «Грім тільки гуркотить, проте ніколи не влучає тут, серед міста» (X, 68); «Він за звичкою різав шматок хліба на невеличкі кубики і, здавалось, повністю був поглинутий у цю роботу» (VI, 79); «[Балч] зближається до Агнешки» (IV, 197); «Адже ж ката не вбирають за генерала» (ІІІ, 39).

Як протиставлення сучасній літературній нормі добираються невживані морфологічні форми дієслів та оказіональних 336 прикметників: «Малий поспішився дістати тарілку; треба поспішитися» (X, 7, 10); «Тому вона й поспішилася перша до сіней» (X, 18); «Збігне ще хтозна-скільки років» (ІХ 57); «не накоїв чого такого» (IX, 22); «американцева сестра» (IX, 265), «служницина душа» (III, 135).

Подібна тенденція спостерігається і в синтаксисі простого та складного речення. Надто поширені в перекладах часові конструкції з прийменииком за в такому значенні: «...Справжня забава мала початися десь за годину» (І, 184). Зловживають перекладачі також сполучними словами що його, що їх, якими приєднуються означальні підрядні речення. Надаючи перевагу присудковим формам на -но, -то, перекладачі, очевидно, вважають їх більш українськими, ніж синонімічні їм конструкції з особовими формами дієслова. У перекладі «Джейн Ейр» раз у раз натрапляємо на речення типу: «...Дзеленькнув дзвоник, і відвідувачеві відчинено» (43) ; «Вона одразу подзвонила, а коли внесено підноса, заходилась розставляти чашки» (133); «...Озвався господар, коли підноса забрано, їй звелено розважатися» (134); «...Нікого не послано спитати, як я тут маюся» (305). Таке нагромадження однотипних конструкцій нівелює стилістичну виразність синтаксичних синонімів, робить мову перекладу одноманітною, примітивною.

Так само штучною перекладацькою літературністю позначені конструкції «замість+інфінітив»: «Він ступив у завойовані міста й села на чолі своєї автоколони і замість дивитися на них як на здобич дознавав такого почуття, ніби повертався до себе в знаний колись дім» (ІІ,10).

Часом у переклади потрапляють і синтаксичні полонізми: «Судити, чи добра є мета, можна з того» (II, 72); «Ходи сюди, поглянь, що то є справжня паша» (XX, 9); «Лежав у ліжку, що його перестелювалося раз на тиждень» (III, 10). У переклади творів Мопассана вводяться конструкції з інверсійним, власне романським порядком слів: «...Здогадуються про таємне і все сильніше бажання покупцеве» (III, 61).

Із двох граматичних конструкцій типу у мене болить голова — мені болить голова, друга має обмеженішу сферу вживання, характеризується діалектним забарвленням. Проте в перекладах послідовно вживають тільки цю конструкцію: такі думки снували мені в голові (IX, 10); личко йому розчервонілося (IX, 71), ніж випав мені з руки (IX, 27), вуха йому зачервоніли (XII, 48) та ін.

Цілком природно, що недбала синтаксична конструкція нерідко затемнює зміст вислову: мені забажалося думати цей лист до вас (IV, 179); Треба ще подякувати Семенові за стільки 337 праці (IV, 93); навчальне полювання партизанів (XXI, 68) і под. або призводить іноді до несподіваного комічного ефекту: «Хіба він [поранений] може рухатися, сер? — Безперечно!.. він рознервувався, і йому треба додати руху» (І, 220); «...Киваючи в лад собі чорними пальцями на ногах» (X, 101). Як бачимо, прагнучи незвичних синтаксичних конструкцій, наповнюючи переклади оказіональними словами, окремі перекладачі, проте, часом не помічають логічних, змістових помилок у висловленні думки.

Вдаючись у своїй мовній творчості до діалектних, архаїчних, оказіональних форм, перекладачі користуються цими формами як орнаментом для прикрашування мови, забуваючи при цьому, що «бездумне, стилістично не вмотивоване вживання в ній діалектизмів, як і архаїзмів, незалежно від їх рівня й походження не тільки не збагачує мову, а, навпаки, обтяжує її зайвими варіантами, розхитує її норми, зіштовхує на нижчі щаблі розвитку». Вживання в перекладі діалектизмів, застарілих слів тощо стає об'єктом критики саме тому, що перекладачі зловживають ними.

Останнім часом, завдяки успіхам українського мовознавства взагалі й лексикографії зокрема, перекладачі озброїлися посібниками із стилістики і словниками, які відбивають практично всі скарби української мови. На жаль, доводиться констатувати, що не всі перекладачі вміють ними користуватися, підходять до них, сказати б, як іноземці, що не знають живої мовної практики. З погляду словника (навіть багатотомний, він не може передбачити й охарактеризувати всіх нюансів конкретного слововживання) слово либонь, наприклад, є цілком нормативним, літературним, хоча й останнім у ряді синонімів за вживаністю (РУС, 1968 р.). Словник може ще вказати на його розмовний характер (УРС), але це не такий істотний момент, бо художній стиль, як відомо, широко використовує розмовні елементи. Проте в перекладному тексті це слово не може бути нейтральним, його забарвлюють такі фактори: 1) ширше вживання у письменників-класиків (Л. Глібов, М. Коцюбинський), ніж у сучасних письменників; 2) невживаність у сучасному науковому та офіційно-діловому стилі; 3) широке вживання у фольклорі («Чорна хмара наступає, либонь дощик буде»). Про все це словник може сигналізувати тільки тим, що слово либонь стоїть на третьому місці — після певно (певне) і мабуть. І той, хто перекладає художній текст, повинен одразу зрозуміти рекомендацію словника: це слово належить до менш 338 уживаних у мові взагалі, тим більше до менш уживаних у мові перекладів, яка, порівняно з мовою оригінальної літератури, тяжіє здебільшого до загальновживаних слів і виразів. Замість цього дехто з перекладачів перейшов до майже виключного вживання слова либонь. Це слово входить у список «модних» у перекладацькій мові, серед яких можна назвати ще подільське відтак (потім), до того ж часто в помилковому значенні «отже» і «тому», годен, потому, нараз, достоту, достеменно, радше, діалектне аби (в значенні «щоб») і под.: «Будь-які можливості зв'язатися з дівчиною зникли, хоча було життєво необхідно, аби вона знала, яку оборону я обрав. Певна річ, вона, либонь, спробує дати про себе знати» (VI, 130), «Капітан Альдо Пульїзі — це мій батько, тому я й вирушив у цю мандрівку, аби побачити місця, де він воював і загинув» (11, 6); «...Куди можна було дістатися лише крутими сходами, що скидалися радше на таку драбинку, як на вітряку» (XV, 13); «Тепер він побачив, що гості коло вікна були радше бандити, аніж гендлярі» (V,5).

Для мови деяких сучасних перекладів характерне також штучне поєднання книжних висловів (літературного походження) із зниженими розмовними, просторічними словами й формами. Як наслідок у перекладах звучить не жива мова, а штучний витвір. У перекладі роману «Потоп», наприклад, речовини називають не пальними, а запальними (112). Тут зустрічаємо навсібіч (20, 131), попервах (126), локальне церата (126), потому замість потім (127). На фоні просторічної та лайливої лексики (Кристина пошила його в дурні — 132; чорт забери цей струп — 127; під три чорти, волати йому про це, чи що — 140) вживається раптом... поетичне перса, або застаріле перси (118).

Введення в знижений, розмовний стиль штучних книжних висловів, архаїзмів — одна із ознак тих перекладів, які суперечать сучасним тенденціям розвитку української літературної мови, роблять її примітивною, відсталою. Тим часом розвинені сучасні стилі, які мають широку сферу функціонування, виявляють великі можливості, ресурси української мови «для передачі найвищих інтелектуальних, емоційних, естетичних, наукових, психологічних категорій, назв, образів, структур». Стилістичні багатства української літературної мови дають змогу добирати такі синоніми, такі емоційні фразеологічні звороти, які передавали б і жвавий стиль розповіді для дітей, і колорит глибоких філософських роздумів у сучасному романі, і народно-розмовний стиль художнього опису.

Тенденція вживання в сучасних художніх перекладах діалектизмів, розмовних, просторічних слів, архаїчних, застарілих, штучних висловів, які примітивізують мову, свідчить не тільки про погану обізнаність деяких перекладачів з історією мови, з традиціями попереднього розвитку мовної структури, а й про вільне, легковажне поводження їх із ідейно-образною структурою художнього твору. «Ідейно-образна структура втілюється в мовних особливостях твору і пізнається через них» саме тому, що вона щоразу в різні епохи прочитується по-новому, перекладачі не вільні у виборі стилістичних засобів для відтворення оригіналу. Примітивізуючи мову, орієнтуючи її на мову перекладів 20-х років або «українізованих» перекладів XIX ст., вони водночас збіднюють ідейно-образну структуру художнього твору, віддаляють цей твір від сучасного читача. Адже навіть гарний твір, коли він погано перекладений, не знайде свого читача і може відвернути його від літератури, яку цей твір представляє. Тому вимога реалістичного відтворення суспільно-історичної та естетичної вартості першотвору щільно пов'язана з турботою про високу культуру мови сучасного перекладу.

Мовознавство, 1974, № 1, с. 3-14.

Передруки

• Українська мова у ХХ сторіччі: історія лінгвоциду. Документи і матеріали. Упорядники: Л. Масенко, В. Кубайчук, О. Демська-Кульчицька. К.: Вид. дім Києво-Могилянська академія — 2005 — 323-339 с.

---