Корогодський „Запротоколюйте мою заяву…“
„Запротоколюйте мою заяву…“
Роман КОРОГОДСЬКИЙ
«Літературна Україна», 11 січня 1990 р.
«Тут хтось із депутатів питав, а де ж ті дискримінуючі українську мову документи? Зверталися навіть до Голови Ради Міністрів»
(Д. Павличко. Виступ на сесії Верховної Ради УРСР).
Не знаю, що казав з цього приводу Голова Ради Міністрів, але я хочу допомогти йому відповісти на це слизьке питаннячко. Отже, ви зараз познайомитесь із зовсім невідомою сторінкою історії нашої мови, бо на кожній одиниці зберігання фонду №2 ЦДАМЛМ УРСР були написані дві літери «ДО», що для посвячених означає допуск обмежений. «Аркуш використання документів» утішає незайманою чистотою. Тим часом ідеться про листи видатних діячів української культури (О. Довженко, В. Сосюра, І. Кочерга, А. Петрицький, П. Козицький) до заступника Голови Ради Народних Комісарів УРСР передвоєнних і воєнних років Редька Федоре Андрійовича.
Зізнаюсь, я не знайомий а працями історика і літературознавця Редька Ф. А., не знайшов його слідів у «Біо-бібліографічному словнику», тому зрадів грунтовній оповіді відомого літературознавця А. І. Костенка, котрий разом з ним вчився в аспірантурі в Інституті літератури АН УРСР. Анатолій Ілліч сказав просто: «Для висуванця тих років бути наркомом освіти чи ким завгодно — це свята віра в доручення партії. З однаковим успіхом він міг очолити НКВС чи Наркомтяжпром. Він будь-яке доручення візьметься виконувати — тільки накажи. Таким я знав Федора Редька, та незабаром нас доля розлучила: він на радянський Олімп, я — не Колиму».
З документів, особливо В. Сосюри, постав трохи інший образ. Усі кореспонденти, зрозуміло, звертаються до нього з великою шанобливістю, офіційно — високе начальство. А В. Сосюра на звороті свого фотознімка написав: «Дорогому другові Феді Редько, героєві моєї поеми «Редько», більшовикові-українцеві. Хай гинуть вороги України, Твій В. Сосюра, Москва 16/ХІІ-42 р.» Навіть враховуючи, що йде Велике Вітчизняна війна, за таким дарчим написом впізнається автор «Третьої Роти»...
Чому варто було спробувати бодай кількома штрихами відтворити портрет Ф. А. Редька? Надамо слово документам.
З «Доповідної записки» Голови Державної Правописної Комісії Ф. Редька до ЦК КП(б)У і Раднаркому УРСР від 30 червня 1942 р. ми дізнаємося: «14 травня (938 року Рада Народних Комісарів УРСР затвердила Державну Правописну Комісію для перегляду українського правопису в такому складі: т. Редько Ф. А. (голова комісії), доктор філологічних наук проф. Грунський М. К. (учений секретар), члени комісії: Бойко М. Ф. (Інститут мовознавства АН), Гавриш Ф. С. (Держлітвидав), Грінштейн Г. 3. («Радянська школа»), Пеліпас Ю. С. (КДУ), акад. Тичина П. Г. (Інститут літератури АН).
Завданням цього перегляду було ліквідувати націоналістичні перекручення в теперішньому правописі, виправити виявлені в ньому помилки та внести до правопису додатки, яких вимагає наша життьова практика» (Підкреслення моє. — P. К.)[1]. Ці завдання формулювалися вже по п'яти роках діяльності комісії (30 червня 1942 p.). Щоб уявити всю драматичну історію роботи цієї комісії, з деякими особистісними колізіями наводимо повністю тексти чотирьох документів.
Спочатку — продовження «Доповідної записки» Ф. А. Редька:
«Державна Правописна Комісія розпочала роботу а травні 1938 року. За час своєї роботи Комісія опрацювала 4 проекти правопису.
Перший проект був складений Інститутом мовознавства Академії наук УРСР. Розгляд цього проекту показав, що він не цілком задовольняє ті вимоги, які ставив Уряд перед переглядом правопису. Комісія дала про це свої зауваження і повернула проект Інституту мовознавства для додаткового опрацювання.
В липні 1938 р. Комісія знову розглянула проект інституту. Цей другий проект українського правопису (у великій мірі змінений редакційною комісією Державної Правописної Комісії) був ухвалений пленумом Державної Правописної Комісії як перший проект виправленого українського правопису і опублікований для обговорення громадськості. В обговоренні взяли участь кафедри українського та російського мовознавства університетів, педагогічних і учительських інститутів, учителі середніх шкіл, окремі науковці, працівники видавництв, газетні робітники тощо.
Обговорення тривало до листопада 1938 року.
Опрацювавши матеріали обговорення правопису, грунтовно переробивши і значно доповнивши правопис новими матеріалами. Комісія ухвалила другу редакцію українського правопису. У лютому місяці 1939 р. був скликаний поширений пленум Державної Правописної Комісії з участю представників мовознавчих кафедр педагогічних вишів України та представників громадських організацій. Поширений пленум обговорив другу редакцію українського правопису, після чого Державна Правописна Комісія остаточно зредагувала правопис і подала його на затвердження Центрального Комітету КП(б)У і Ради Народних Комісарів УРСР.
В кінці 1939 і в 1940 році в Москві було утворено комісію для перегляду російського правопису. Виникла потреба погодити проект нового українського правопису з реформами російського правопису. (Підкреслення моє — P. К.). За дорученням ЦК КП(б)У Правописна Комісія встановила контакт з російською правописною комісією і протягом 1940 року було погоджено основні принципи українського і російського правописів.
Так було створено третю і четверту редакції українського правопису. В кінці 1940 р. четверта редакція знову була подана не розгляд ЦК КП(б)У.
Після обговорення четвертої редакції правопису в ЦК з визначними спеціалістами було визнано за потрібне деякі правила правопису ще уточнити і зредагувати.
Для підсилення складу комісії видатними мовознавцями (бо в складі комісії до того було лише два наукові працівники — мовознавці) в березні місяці 1941 року за постановою ЦК і РНК, на наші подання, було введено додатково до складу правописної комісії т. т. Бажана, Яновського Ю. та т. Кобилецького.
Поповнена комісія вже в складі т. т. Редько, Грунського, Тичини, Яновського, Бажана, Гавриша, Пеліпаса, Грінштейна, Бойко і Кобилецького в 1941 році розпочала остаточну редакцію правопису, і робота вже наближалася до закінчення.
Війна і евакуація Києва перервали роботу Правописної Комісії. Члени Комісії роз'їхались і Комісія не змогла зібратись і закінчити роботи до цього часу.
До роботи Комісії були залучені окремі науковці — мовознавці м. Києва те Харкова, Інститут мовознавства Академії наук, учителі середніх шкіл тощо. Комісія використала всі ділові зауваження, що були надруковані в газетах «Правда», «Комуніст», «Вісті» та в різних журналах.
У своїй роботі Державна Правописна Комісія керувалася усталеною практикою сучасного українського письма, практикою письма найвидатніших українських дореволюційних і сучасних радянських письменників та практикою російського правопису.
Після Жовтневої революції український правопис змінювався вже тричі. Це внесло великий різнобій і плутанину в правила правопису. Постала дуже відповідальна потреба створити стабільний правопис, який би задовольняв сучасний рівень розвитку української літературної мови.
Правописна Комісія, свідома великих державних завдань, які перед нею були поставлені Партією і Урядом, не могла складати новий правопис наспіх, незважаючи на цілий ряд закидів з боку окремих працівників; Комісія вперто і настирливо продовжувала свою відповідальну роботу в галузі створення стабільного українського правопису.
Новий проект українського правопису, порівнюючи до попередніх видань українських правописів, є оригінальним як щодо викладу правил, так і щодо охоплення правописного матеріалу. Новий правопис охоплює правилами всі види мовної практики і являє собою науково-популярний довідник про основні правила правопису сучасної української літературної мови.
Тепер в м. Уфі перебувають члени правописної комісії т. Тичина П. і Ю. Яновський. Їм потрібно доручити закінчити редагування правопису і після закінчення роботи скликати пленум Правописної Комісії для остаточного розгляду правопису. Список членів Правописної Комісії та три примірники тексту українського правопису додаються (редакція 1938 p., 1939 р. і 1940 p.).
30 червня 1942 р.
Ворошиловград |
Голова Державної Правописної Комісії
Ф. Редько |
СКЛАД ДЕРЖАВНОЇ ПРАВОПИСНОЇ КОМІСІЇ
Прізвища та ініціали | Посада | Де перебуває зараз | |
1. | Редько Ф. А. | Голова | Ворошиловград |
2. | Грунський М. К. | Вчений секретар | Залишився а Києві |
3. | Тичина П. Г. | Член комісії | в Уфі |
4. | Пеліпас П. С. | — « » — | в Армії |
5. | Гавриш | — « » — | невідомо |
6. | Бажан М. П. | — « » — | Південно- Західний фронт |
7. | Яновськмй Ю. І. | — « » — | в Уфі |
8. | Кобилецьинй Ю. С. | — « » — | в Воронежі |
9. | Грінштейн | — « » — | невідомо |
10. | Бойко | — « » — | невідомо |
Примітка — т.т. Бажан, Яновський і Кобилецький були введені додатково до складу правописної комісії постановою РНК УРСР від 22 березня 1941 року».
Паралельно працював Інститут мовознавства АН УРСР над складанням «Російсько-українського словника». Про це — ще одна «Довідка» того ж таки Редька Ф. А.
«ДОВІДКА
Про редагування Російсько-Українського словника
Колектив наукових працівників Інституту мовознавства Академії наук склав Російсько-Українського словника і в 1940 році олублікував І том для широкого обговорення. Обговорення словника викликало істотні заперечення принципів складання словника, І в зв'язку а цим ЦК КП(б)У у вересні місяці 1940 року утворив спеціальну Редакційну Комісію а складі 13 осіб для редагування словника. До складу Редакційної Комісії увійшли такі т. т.: Редько Ф. — Голова Комісії, Богомолець О. О., Бухало С. М., Бажан М. П., Грунський М К., Калинович М. Я., Корнійчук О. Є., Кримський А. Ю., Кобилецькй Ю. С., Лисенко Й. Г., Тичина П. Г., Чеканюк А. Г., Яновський Ю, І.
Редакційна Комісія розпочала свою роботу у вересні м-ці 1940 року і продовжувала працювати до початку війни. Після початку війни члени Комісії роз’їхалися в різні міста і робота Комісії була перервана.
За час роботи Комісії з вересня м-ця 1940 року до череня 1941 року відбулося 16 пленарних засідань Комісії. Комісія закінчила редагування 25 друкарських аркушів словника, що складає більше 1/4 всього словника.
В процесі роботи Комісії виникло багато ускладнень. Метеріал словника був настільки спірний, що виникла потреба грунтовного перегляду всього реєстру слів і відповідників. При такому великому склвді Комісії (13 членів) засідання відбувалися щотижня по 5—6 годин і за одно засідання можна було розглянути максимум 1 друкарський аркуш.
Для прискорення редагування словника Редакційна Комісія ухвалила створити редакційну підкомісію в складі 5 членів: Кримського (голова), Калиновича, Тичини, Яновського і Грунського.
Підкомісія мала працювати щоденно і виносити на розгляд Пленуму Комісії лише принципові питання.
Редагування було значно прискорено.
В процесі роботи підкомісії виникли такі гострі розходження між академіком Кримським і академіком Калиновичем, під керівництвом якого було складено словника, що акад. Калинович припинив роботу в підкомісії і поставив вимогу (заява від 14,11. 1941 року), щоб Пленум Редакційної Комісії переглянув всю роботу, проведену підкомісією, заново.
Редагування словника знову було перенесено на Пленум і робота знову загальмувалась.
Суперечки на Пленумі знову так загострилися, що акад. Кримський в травні 1941 року заявив про свою цілковиту незгоду з Інститутом мовознавства і вийшов з складу Комісії і припинив всяку роботу (заява від 4.V.1941 року). Цей конфлікт не був врегульований, бо почалась війна і робота Комісії була перервана.
Досвід роботи показав, що Редакційна Комісія в такому великому складі не може забезпечити безпосереднього редагування словника і цю роботу має виконати 1—3 члени, а Комісія мусить лише санкціонувати проведену роботу і апробувати словник до видання.
Тепер в м. Уфі перебуває 4 члени Редакційної Комісії з 13 — Калинович, Тичина, Яновський і Богомолець.
В складі Інституту мови і літератури Академії наук тепер працює академік Булаховський і група письменників: М. Рильський, В. Сосюра, І. Кочерга та Інші, яких теж потрібно залучити до роботи над словником.
Щоб прискорити закінчення редагування словника, потрібно покласти всю редакційну роботу на 3-х редакторів — членів Комісії: т. Тичину, Калиновича і Яновського, як найбільш кваліфікованих мовознавців. Головним редактором словника призначити П. Тичину.
Після закінчення редагування словника обговорити на Пленумі Редакційної Комісії і схвалити до видання.
До цього додаються копії заяв акад. Калиновича і акад. Кримського та проект постанови ЦК.
Голова Редакційної Комісії Р. У. словника — Ф. РЕДЬКО 12 череня 1942 р.».
І, нарешті, надається слово двом основним опонентам — академікам Калиновичу М. Я. і Кримському А. Ю.
«14.11.41.
Заступнику Голови Ради Народних Комісарів УРСР Голові Урядової редакційної Комісії по перегляду російсько-українського словника — тов. Редько Ф. А.
Згідно з Вашою пропозицією подати відомості про роботу підкомісії по перегляду російсько-українського словника повідомляємо, що підкомісія закінчила розгляд слів на букву «л» і приступила до розгляду слів на букву «м». Члени підкомісії засідань не відвідують І зауважень, крім т. Яновського, не присилають. Проте, в протоколах підкомісії зафіксовано дуже багато запроектованих виправлень до словника. Інститут мовознавства вважає бажаним і необхідним, щоб якнайшвидше була скликана Урядова комісія для розгляду пропозицій підкомісії, серед яких є багато спірних, а також таких, які потребують принципіального вирішення.
Директор Інституту мовознавства АН УРСР — академік (Калинович)»
«4/V-1941. Вельми шановний Хведоре Андрієвичу! Більше вже не присилайте автомобіля по мене на засідання словникової комісії: я рішуче і безповоротно виходжу із складу комісії, бо не мою вже сил, фізичних навіть, виносити тую шкоду, яку мені завдають тії засідання. Словник складено не попросту в обрусительному дусі (це було б ще півбіди): складено його із свідомим напрямом систематично покалічити нашу мову, спотворити й перекрутити її структуру. А в державній комісії калічники нашої мови, автори цього антинаукового й тенденційно-шкідливого «російсько-російського» словника, засіли не на лаві підсудних у характері провинників, ба на лаві суддів, з правом вирішальних голосів. На останньому засіданні, коли прихильників оздоровлення української мови прийшло всього три (Ви, я та Тичина), а калічників було два, вони тримали себе надто впевнено; і навіть коли одкинуто було їх дике слово (ніби українське!) «гриміровка», з двома грубими морфологічними спотвореннями та з одним фонетичним, тобто з трьома покаліченнями, ми почули, що, мовляв, цим разом калічники відступаються, але в дальшому вперто боротимуться за слова на «іровка». Інакше сказати: коли ще хтось із ворогів мовного калічення не прийде на засідання, або коли калічників прийде не двоє, а троє, вони проведуть чергове слово «інсценіровка», «нівеліровка», то що, а окрім того узаконять для словника таку антиукраїнську дичу, як «ізящний». «ізящество», «нравствена нечистоплотність» і безліч інших мовних жахів та дивоглядів типа «закалятися» (в розумінні «загартовуватися»), які в цей плюгавий словник напхано. Зроблять вони це з такою самою легкістю, з якою провели на останньому засіданні комісії слово «готовність» (по-українськи лінгвістично можливая форма чулася б «готівність», пор. готівка, заготівля, і ин.) замість єдиного досі відомого «готовість», або як провели слово «государ», «государиня», що досі було абсолютно невідоме українській мові[2], і ще деякі страхіття. Я весь хвилювався і тремтів, слухаючи войовничі наступи діячів українського мовного калічення, а як вернув додому, тяжко заслаб. Чотири дні у мене серце то колотиться, як не лусне, то спиняється; чотири дні я спати не можу од думки, що я своєю присутністю скріпляю протинаукове й протинародне калічення української мови, я, спеціяліст-історик української мови, загально визнаний її знавець, ще й старий український письменник!... А що ж буде з дальшими словниковими постановами, коли я поїду на літо з Київа, а калічники сміливо розпережуться, як то мовиться, «во всю»? Доки моє ім'я фігурує в складі комісії, я несу свою частку відповідальності за всі її постанови, які рішуче йдуть проти моїх наукових лінгвістичних переконань. Ні, ні! далі для мене це річ нестерпна, нестерпна й фізично й морально! Будь ласка, запротоколюйте мою заяву, що я не маю змоги бути членом редакційної комісії, і що моє ім'я не повинно фігурувати ані десь на заголовку словника, ані десь у передмові, І ніде в тому виданні. Я рішуче бажаю бути непричетним до цього словника, а тим самим і не відповідати морально за будь-які його лексичні і, надто, морфологічні факти.
І це ще не всі мої мотиви. Я бажаю чесними очима дивитися в вічі галичанам та буковинцям.
За страшних царських часів Львів та Чернівці гостинно дали мені, як українському письменникові, притулок на сторінках своїх видавництв, і я їм на віки вдячний. Знов же й вони мене пам'ятають і досі люблять, або, як вони мені в вічі висловлюються, «Галичина боготворить Кримського» (це саме, цими самими словами, ствердив мені й т. Лисенко, агітпроп). Вони твердо вірують, що я не здатний висловити щось проти свого щирого переконання, і з пошаною повторюють мої політичні заяви про заслуги радянської влади, або мої привселюдні вислови хоч би отакі (перероблені в Жуковського: «Певец в стане русских воинов»):
Привет тебе, советов власть!
О, наша власть святая!
Какое сердце не дрожит.
Тебя благословляя?
Ні в кого з західніх українців не було досі сумніву, що отакі мої проголошення (або інші в тому самому експансивному дусі, — їх багато) можуть бути чимсь иншим, ніж найщирішим вигуком пересвідченої душі. І ото, уявім, вийшов би тепер у світ «російсько-російський» словник каліченої хахлаччини, про яку кожен галичанин і буковинець знають, що Кримський не здатен, органічно не здатен підписатися під нею. А в передмові, чи де, сказано буде, що в складі комісії, яка не змогла одвоювати права й норми правдивої української мови проти диких видумок калічників-авторів, знаходився й Кримський?!... Та тоді ж кожен чесний галичанин матиме право вважати мене за нещиру людину, яке через опортунізм легко одступається од своїх наукових переконань. Тим самим неминуче впаде підозріння і на щирість моїх політичних гимнів радянській владі. Скажуть (і мусять сказати): «Коли Кримський співає про радянську владу
«...о наша власть святая!
Какое сердце не дрожит.
Тебя благословляя?»
то ці його слова — таке саме опортуністичне лицемірство, як і прилучення до видумок калічників української мови. Адже — скажуть — з калічниками Кримський безперечно не може мети внутрішньої солідарності, та проте дав своє імення каліцькому словникові, поблагословивши всякі «іровки» тощо! А якщо хтось із галичан знає стару російську літературу, то він могтиме до поетичних радянських викликів музи Кримського прикласти іронічні слова архангельського мужичка Ломоносова: «А муза єсть такая девка, которую завсегда изнасиловать можно».
Ні, я не хочу рискувати своїм чесним ім’ям перед галичанами, що досі твердо вірували в мою непідкупну чесність, і рішучо усуваюся од участи в словникові, де безшабашно гарцюють усякі мовокалічники та мовозасмітники, а люди, повні найкращих намірів (Ви, Тичина, Яновський), не зважуються дати різку одсіч цим охочекомонникам. Отже, я відходю. Гадаю, що й «без Гриця вода освятиться», Всього шкідництва, напущеного в російсько-російському словникові. Ви троє (досвід це показує) не спроможетеся усунути; але безперечно усунете хоч деяку частину вчиненого мовного покалічення, і в тім полягатиме Ваша незбита заслуга. А мені, спеціялістові-історикові мови, не чля плутатися в цю справу ані же. У кожного спеціаліста бувають не просто переконання, ба й непохитні аксіоми, які він, як спеціяліст, не може навіть пускати на голосування, бо аксіоми не голосуються. Для мене, наприклад, ясна аксіома, що «нівеліровка» це є неприпустиме потрійно калічення української мови, і що «нравствена нечистоплотність» придатна хіба для мови возного в Наталці Полтавці, щоб викликати сильніший регіт у публіки. Астроном, разом з Галілеєм, має аксіому, що сонце стоїть, а земля крутиться. Він чудово знає, що ледві один відсоток людства держиться цієї непохитної аксіоми, а 99 відсотків вірує: сонце ходить круг землі, а земле — стоїть. І коли б міліярди людей проголосували, що земля стоїть, астроном стиха осміхнувся б і спокійно сказав би: «А все ж вона рухаться! E pur si muove!» I звичайно, що був би одмовився брати участь у такому голосуванні, бо наперед знав би, що правда на його боці, а не мільярдових голосувальників.
Прощаючись з Вами, як з головою словникової комісії, прохаю Вас пам'ятати, що за винятком справи плюгавого цього словника, я раз-у-раз готовий служити Вам своїми знаттями. От Ви надіслали мені проект віддавання української номенклатури по-російськи, і я, не вважаючи на хоробу, негайно переглянув присланого рукописа з як найбільшою уважністю; це Ви побачите з моїх олівцевих приміток. З цілковитою сумлінністю ставлюся я й до словничків, що супроводять кожен том Франкових писань. І т. н.
Ваш як-найщиріший прихильник і шануватель(ник) академик орденоносець А. Кримський»[3]
Коментар зробити залишаю світлу сьогоднішніх знань про воістину трагічні події того часу.
...Як у німому кіно — титр: МИНУЛО ДВАДЦЯТЬ РОКІВ...
Перемогли у Великій Вітчизняній війні.
Дожили до XX з'їзду КПРС.
Перші дісталися космосу.
У Києві вже працює Клуб творчої молоді — Лесь Танюк збирає навколо КТМ усе талановите, щоб удруге всією громадою взятися за відродження української культури. Гримлять вечори Леся Курбаса, Миколи Куліша.. На поетичних вечорах виступають молоді Ліна Костенко, Ірина Жиленко, Симоненко, Драч, Вінграновський. Олійник, Коротич. А в далекій тиші горлівської школи молоденький викладач української мови і літератури Василь Стус повіряє свої болючі питання листу до визначного поета і депутата Верховної Ради України Андрія Самійловича Малишка.
Цей документ також не бачив світу I ніби до всіх нас надісланий сьогодні, зблизька, з Байкового пагорба. Та ні!На конверті — зворотна адреса: Донецька обл., Горлівка-ІІ, СШ №23, Стус В. С. На штемпелі — 13.12.62.
Отже, познайомимося ще а одним документом на обрану тему.
«Дорогий Андріє СамійловичуІ
Звертаюсь до Вас за порадою. І прошу — коли Ви в змозі це зробити — зарадьте, будь ласка. Інколи, зосереджуючись на однотонних враженнях від навколишнього, шукаючи кінцевих результатів дуже стрімкого процесу денаціоналізації значної частини українців, відчуваєш, що це — божевілля, що це — трагедія, якої лише інколи не почуваєш в силу притаманної нам (як національної риси) байдужості і, може, трохи релігійної віри в то, що все йде на краще. І тоді згадуєш одного поета, здасться, Расула Гамзатова, котрий в рамках ортодоксальних все ж прохопився зі своїм затаєним: коли його мова зникне завтра, він волів би померти сьогодні.
Я колись звертався до Вас за порадою. Але тоді були вірші. За-радьте, будь ласка, зараз.
Ще студентом Донецького педінституту я пам'ятаю, як був вражений виступом Миколи Тарновського, який щойно був повернувся на Україну, враження од якої були захлинені радістю зустрічі з рідною землею.
Я радів за нього, радів за землю і, грішний, одночасно думав про те, що Донбас — то не така вже і Україна, і Україна — то не така вже й Україна...
Донецьк — місто чисто російське (чи майже чисто російське), я взяв призначення на роботу в глибинну Україну — на Кіровоградщину, хоч і відчував, що це — моя безсилість, що це — утеча. А втеча — не вихід. Це ганьба...
Зараз я читаю рідну мову в Горлівці, в російській, звичайно, школі. В Горлівці є кілька (2—3) українських шкіл, яким животіти зовсім недовго. В Донецьку таких немає, здається. Отож, картина дуже сумна.
У нас немає майбутнього. Коріння нації — тільки в селі, а «хуторянським» народом ми довго не проживем, пам’ятаючи про вплив міста, про армію, про всі інші канали русифікації.
На Донбасі (та й чи тільки!) читати українську мову в російській школі — одно недоумство. Треба мати якісь моральні травми, щоб це робити.
Одна усна заява батьків — І діти не будуть вивчати мови народу, який виростив цих батьків. Хіба це не гопашний театр — з горілкою і шароварами? Обов’язково — німецьку, французьку, англійську мови, крім рідної.
Коли є цей закон, є право, то чого ждати? Чому немає масовості, чому немає максимального запровадження цього закону в життя, чому ми нечесно граємо — проти самих себе?
Ганьба! Я волів би, щоб цей закон пішов у життя, тоді багато хто зміг би переконатись ще дужче, як розквітла наша культура, соціалістичне за змістом, національна за формою.
Іноді видає, що діячі нашої культури роблять даремну справу. Вони співають, коли дерево, на якому вони сидять, ритмічно здригається од сокири... Яко можна зрозуміти їх спокій? Як можна зрозуміти слабосилі зітхання, кволі піклування про долю хутора Надії, слабенькі нарікання, коли мусить бути гнів, і гнів, і гніві?
Ми перед роком, який відомий для України прізвищем Валуєва. Вловлюється страшна діалектика. І реакція — подібна. Тоді були метелики, каганцювання «основ'ян» чи «громадян», а тепер — тільки спів і гробове мовчання. Міцкевич казав, що Україна — край співців. Чи не діждем ми того, що співці стануть Україною?
Коли хвиля русифікації — це об'єктивний процес і потрібний для майбутнього (історично-справедливий), то чом нашим діячам культури і не служити прогресові? Чому б тоді не «перекваліфікуватись», щоб не пхати палиць в колеса того воза, який котиться по трупах таких дон-кіхотів як козацькі літописці, і Капніст, і братчики, і Тарас, і «громадяни», і Драгоманов, і Франко і т. і. і т. п.
Як можна далі ждати? Як можна з усім цим миритись? Зовсім не важко знайти факти найгрубішого шовінізму, найбезсоромнішого національного приниження, проти чого достатньо зброї в ленінському національному арсеналі.
Чому ж ми такі байдужі, звідки у нас стільки покори перед долею як фатумом?
Я вважаю, що доля Донбасу — це майбутня доля України, коли будуть одні солов'їні співи. Як же можна миритись з тим особливим інтернаціоналізмом, який може призвести до згуби цілої духовної одиниці людства? Адже ми не прусси, не полаби, адже нас — за 40 мільйонів.
У факті такої денаціоналізації народу багато вини традиційної давньої, багато тут завинили минулі покоління, але це лишень пояснення і поясненне часткове. А пояснення — то ж не вихід, воно нічого не змінює. «Від сорому, який нащадків пізніх палитиме, заснути я не можу», — писав великий наш поет. А ми нині маємо (та й не тільки нині), що українське стає часом синонімом відсталого, неглибокого, примітивного навіть. І тут, я гадаю, є деяка рація. Я чомусь вірю людям, і через це мені важко навіть подумати, що, може, і не всі діячі нашої культури могли б підписатися під словами Расула Гамзатова.
Я не можу повірити, що серед них може існувати думка, що на їх вік стане, а по тому — то хоч потоп.
Я знаю, що заради щастя рідного народу я міг би всім пожертвувати, я знаю, що тут я вихований рідним духовним хлібом — «Жагою» Рильського, Вашим віршем «Батьківщино моя», тож скажіть, поете, що робити.
Прошу — зрозумійте мене як слід. Я хочу тільки добра, чесного добра, а асиміляторство — хіба це чесна штука? Зрозумійте мене а моєму горі, бо я чую прокляття віків, чую, бездіяльний, свій гріх перед землею, перед народом, перед історією. Перед людьми, що своєю кров’ю кропили нашу землю. Довгий мартиролог борців за національну справедливість лишає нам історія, а ми навіть на гнів праведний не можемо здобутись.
Скільки їх загинуло в 30-і роки, а ми, їх нащадки, ллємо пізні сльози співчуття і уже марно обурюємось. І сидимо, склавши руки. Чи не нагадуємо ми, їх нащадки, патріотичного Івана-молодця з сатири В. Самійленка? Я читав вірш Д. Павличка «Ти зрікся мови рідної». Це ж тужіння Метлинського! Це Ж тільки плач і нічого більше.
Даремно сумувати в горі, здаються божевільними радіння, коли над головою навис меч. В історії, кажуть, є сили обєктивно-суб'єктивного порядку. Краще б ми вірили тільки в суб’єктивні сили, навіть в волюнтаризм. Тоді б хоч робота заглушила наш стид, нашу ганьбу вікову.
Я чув таку думку, що десять— двадцять Довженків могли б багато чого зробити. Але звідки ж бути цим Довженком зараз, в цьому спокійному болоті, яким видає мені часом духовно Україна. Адже він знявся на повені 20-х років, на масовості соціальних і національних змагань широкого загалу, а тапер повені ж нема... Ріка, сказати б, висихає. Індія звільнилася на гандизмові, який став масовим. Це диво — для нас. А наш Сковорода — теж трохи «гандист», а наш Сковорода відбив геніально душу нації, зрефлексованої мораллю, фанатичною вірою і прагненням абсолютної загальнолюдської справедливості, кришталевої Правди. Я не вірю чомусь, що український варіант гандизму, як духовної сутності, міг би стати серйозним суперником тій національній несправедливості, результати якої стають перед нас смертним вироком.
Я не боюсь, що мене деякі судді можуть звинуватити в націоналізмі — уже хоче б тому, що совість мене може гризти тільки за то, що ніколи, мабуть, по силі не дорівняю шовінізмові отих суддів.
Я дуже не хотів би, щоб такі ось адресати можуть Вам зашкодити. Я потерпаю за це, але невідомість гнітить мене. Зрозумійте мене, будь ласка. Написав я Вам листа тільки тоді, коли вирішив, коли зрозумів — не можу не написати — до культурного діяча. Не гнівіться, що Вам адресую свій перший зойк.
Вибачайте, Андрію Самійловичу. що свій біль я вирішив виплескати на папір. Коли є змога — дайте, прошу, хоч яку-небудь відповідь. І знову — Павличко:
Не бійсь нічого, доки я з тобою,
Іди і правду людям говори!
Не жди ніколи слушної пори —
Твоє мовчання може стать
ганьбою!
Це — до пояснення мого листа. Хотів би мати ці рядки своїм credo.
Бажаючий Вам здоров'я і успіхів
з привітом Василь Стус. 12.ХІІ.62 р.
Ви колись дали мені путівку в літературу. Я досі боюсь «підвести» Вас. Два роки не друкувався ніде. Заперечувала і «Літ. Україна», і «Дніпро», і «Жовтень», і «Прапор». Сього року проріс колоском серед літературних сходів у альманасі «Донбасс». Дещо друкує обласна гезета.
Я дуже не хотів би підвести Вас, дорогий поете»[4].
П'ять документів... різний досвід різних людей. Казенна грунтовність, супокій радянського сановника. Впевненість, захмарна незворушність акедеміка. І совісливість, відповідальність, розпач і безпорадність українського інтелігента, громадянська відвага і мужність якого повстали проти «калічинків»-яничарів. І, нарешті, злива питань і благання зарадити допомогти жити душею, надією, що наша мова, культура не зникнуть. І ми як нація разом з ними.
Минули ще двадцять сім років. І наше становище стало найкритичнішим. Ми стоїмо перед гамлетівським «бути чи не бути?» Сподіваюсь, ці документи для майбутніх депутатів Верховної Ради УРСР будуть достатнім аргументом на користь тверезого усвідомлення: «В своїй хоті своя правда»...
...і мова святая.
- ↑ У всіх документах збережено авторську орфографію і пунктуацію
- ↑ «Государство» — по укр. «держава». Згідно а цим «государь» досі було «державець». або «пан держави». Є ще синонім «владар» (у підручниках і скрізь навіть в театральних афішах та лібреттах). До «государ» ще в нас досі, здасться, ніхто не додумався!
- ↑ ЦДАМЛМ УРСР. ф 2. оп. І. од. зб. 12. арк. 1—10. Агатингел Кримський (1871 —1942). поет, прозаїк, видатний мовознавець. літературознавець. Друг І. Франка і Лесі Українки. В 29 років — професор, один з перших академіків АН УРСР (1919 р.), організатор науки, вчений із світовим іменем, неперевершений знавець мов Сходу
- ↑ ЦДАМЛМ УРСР. ф. 23. on. 1. од. зб. 410. арк. 1—4, Василь Стус (1938—1985), поет, літературознавець. перекладач, один а найвидатніших правозахисників Союзу