Горецький П., Кириченко І. Націоналістичне шкідництво в синтаксі...

П. Горецький, І. Кириченко

Націоналістичне шкідництво в синтаксі сучасної української літературної мови.

„Що таке національна культура за панування національної буржуазії? Буржуазна своїм змістом і національна своєю формою культура, що має на меті отруїти маси отрутою націоналізму і зміцнити панування буржуазії. Що таке національна культура за диктатури пролетаріату? Соціалістична своїм змістом і національна формою культура, що має на меті виховати маси в дусі інтернаціоналізму і зміцнити диктатуру пролетаріату".

Сталін.   

„Ми, комуністи, зараз будуємо культуру, ми будуємо українську культуру, але, будуючи українську культуру, ми встановлюємо, що пануюча роль у цій культурі належить і мусить належати робітничому класові і що в процесі будівництва української культури буржуазну культуру ми будемо викривати, ми будемо з нею боротися".

Л. Каганович.   

Жовтнева революція, знищивши експлуатацію і всякий гніт капіталізму в колишній царській „тюрмі народів", утворила найсприятливіші умови для розвитку, під проводом комуністичної партії, пролетарських, соціалістичних змістом, національних формою культур усіх національностей СРСР, які в братерськім єднанні будують соціалістичне суспільство. На XVI з'їзді ВКП(б) товариш Сталін говорив:

„На ділі період диктатури пролетаріату і будівництва соціалізму в СРСР є період розквіту національних культур, соціалістичних змістом і національних формою".

Там же, на XVI з'їзді ВКП(б), товариш Сталін сказав:

„Що таке національна культура за диктатури пролетаріату? Соціалістична своїм змістом і національна формою культура, що має за свою мету виховати маси в дусі інтернаціоналізму і зміцнити диктатуру пролетаріату”.

Розвиток і розквіт соціалістичних змістом, національних формою культур народів СРСР, у братерському їх єднанні і співробітництві на грунті здійснення спільних завдань соцбудівництва, має величине значення, бо цей розвиток національних формою, соціалістичних змістом культур усіх народів СРСР нерозривно зв'язаний з успішним розгортанням усіх ділянок соціалістичного 40

будівництва, сприяє приєднанню до соціалістичного будівництва і свідомій, активній участі в ньому найширших мас пролетаріату і колгоспного селянства.

Разом з цим розвиток соціалістичних змістом, національних формою культур народів СРСР найтісніше зв'язаний з розвитком мовного будівництва, з розвитком мови — зброї класової боротьби і знаряддя соціалістичного будівництва, знаряддя підвищення класово-політичного, загальнокультурного, економічного, технічного рівня найширших мас пролетаріату і колгоспного селянства.

Жовтнева революція забезпечила буйний розвиток і розквіт пролетарської української культури в УСРР і розвиток літературної української мови. Школу, пресу, науку, техніку і т.д., політичний, економічний і культурний розвиток нашої країни — всі ці ділянки соцбудівництва покликана обслужити українська літературна мова.

Тому і вивчення та розвиток української літературної мови — знаряддя класової боротьби пролетаріату, знаряддя культурного будівництва і розвитку найширших мас — має величезне значення в усіх її ділянках: у лексиці, синтаксі та фразеології, в стилістиці, в словотворі, в правописі.

Перемога Жовтневої революції на Україні забезпечила нечуваний досі розвиток української літературної мови, яка лише недавно перед тим була в пригніченому стані.

З перших же років революції починається й наукове, теоретичне опрацювання питань літературної української мови, розроблення лексики, граматики, питань синтакси української мови і т. д.

Розвиток соціалістичного будівництва і нерозривно з ним зв'язаний розвиток культурного будівництва і творення пролетарської української культури в УСРР викликають шалений опір класововорожих елементів, викликають боротьбу ворожих пролетаріатові класів проти соцбудівництва і творення пролетарської, соціалістичної змістом, національної формою, української культури. Класововорожі елементи намагаються спрямувати цей розвиток культури на буржуазний, націоналістичний шлях. Товариш Сталін, аналізуючи питання про ухили в галузі національного питання і розвитку культур народів СРСР — ухил до великодержавного шовінізму і ухил до місцевого націоналізму, про ухил до місцевого націоналізму говорив:

,У чому в суть ухилу до місцевого націоналізму?

Суть ухилу до місцевого націоналізму є в прагненні відокремитися і замкнутися в рамках своєї національної шкаралупи, в прагненні затушкувати класові суперечності всередині своеї нації, в прагненні оборонитися від великоросійського шовінізму через відхід від загального потоку соціалістичного будівництва, в прагненні не бачити того, що зближує і з'єднує трудящі маси національностей СРСР і бачити тільки те, що може їх віддалити одну від одної.

Ухил до місцевого націоналізму відбивав невдоволення вмираючих класів колись гноблених націй з режиму диктатури пролетаріату, їхнє прагнення відокремитися в свою національну державу і запровадити там своє класове панування. Небезпека цього ухилу в тому, що він культивує буржуазний націоналізм, послаблює єдність трудящих народів СРСР і грав на руку інтервенціоністам" .

В УСРР українські націоналістичні, петлюрівські елементи розвинули широку роботу, спрямовану, на боротьбу проти розвитку пролетарської, 41 соціалістичної змістом, національної формою української культури, а зокрема в ділянці мови — проти розвитку сучасної літературної мови, мови пролетаріату і колгоспного селянства. Націоналістичні елементи всіляко намагаються спотворити українську літературну мову, спрямувати її розвиток на буржуазні шляхи, націоналістичні шляхи, намагаючись таким чином зробити українську мову знаряддям роз'єднання трудящих різних національностей Радянського Союзу, знаряддям розвитку буржуазної української культури, знаряддям класового панування буржуазії, засобом реставрації капіталізму на Україні.

Тому то боротьба проти націоналістичного шкідництва, різних націоналістичних концепцій і поглядів у питаннях мовного будівництва, у питаннях найрізніших явищ сучасної української літературної мови, зокрема її синтакси, становить собою складову частину боротьби за генеральну лінію партії у здійсненні ленінської національної політики, частину боротьби партії за створення пролетарської української культури, боротьби проти місцевого українського націоналізму, як головної небезпеки на Україні на даному етапі, і проти великодержавного російського шовінізму, головної небезпеки в масштабі всього Радянського Союзу.

Як зазначено вище, з перших років Жовтневої революції починається наукове розроблення питань української літературної мови як дожовтневої, так і пожовтневої, і зокрема питань її синтакси. І в багатьох працях з питань української літературної мови до недавнього часу у більшій чи меншій мірі виявлялося націоналістичне шкідництво, різні націоналістичні концепції і твердження, що є ворожі для розвитку пролетарське," української культури-Ми не маємо змоги спинятися на всіх цих працях з української мови, які вийшли з 1920 р. і до минулого року і в яких трактуються питання синтакси: О. Курило, особливо „Уваги до сучасної української літературної мови” (вид. 1, 1920 р., останнє — трете, 1925 р.); Є. Тимченко, Льокатив в українській мові (1925 р.); Вокатив і інструменталь в українській мові (1926 р.) та інші праці; М. Мироненко, Українська фразеологія (1927 р. і вид. 2, 1929 р.); М. Сулима, Українська фраза (1928 р.); М. Гладкий, Наша газетна мова (1926 р.), Мова сучасного українського письменства (1930 р.); М. Осипів, Лексично-синтаксичні зауваження до мови вчителя (1928 р.); С. Смеречинський, Нариси з української синтакси (1932 р.). Такий же характер мають і такі підручники української мови, як М. Гладкого, Практический курс украинского языка (1924 р.), М. Трохименка і К. Буйного, Робоча книжка з української мови (1926 р. і пізніші видання). Всі ці праці пройняті націоналістичним шкідництвом, перекрученням фактів української мови, шкідливими націоналістичними твердженнями й приписами щодо синтакси сучасної української літературної мови.

Є цілий ряд націоналістичних тверджень щодо окремих питань сучасної української літературної мови і її синтакси і в „Підвищеному курсі української мови, за редакцією Л. Булаховського (1931 р.), і в „Нормах української літературної мови" (1931 р.) О. Синявського, і в інших працях (раніших років) того ж автора, і в різних практичних курсах і шкільних, підручниках української мови, як напр., П. Горецького і Ів. Шалі, Українська мова — Практично-теоретичний курс (1926 р. і пізніші видання, останнє 1929 р.), М. Наконечного, 42 Українська мова — програма-конспект (1928 р.), Карбаненка і О. Матійченка, Українська мова (1930 р.) і інших авторів, що приймали і поширювали висловлені в теоретичних працях націоналістичні, політично шкідливі твердження про найрізніші питання сучасної української літературної мови.

Розглянемо тут деякі з указаних вище теоретичних мовознавчих праць, які мали найбільший вплив і які особливо пройняті націоналістичним шкідництвом, особливо виразно виявляють свою шкідливу методологію і дають свої націоналістичні приписи і поради щодо найважніших питань синтакси сучасної української літературної мови.

Перша з таких праць — „Уваги до сучасної української літературної мови" О. Курило (вид. 1, 1920 р., трете — останнє, 1925 р.) — найпоширеніша і найвпливовіша аж до 1929—1930 pp. праця з синтакси сучасної української літературної мови.

Про цю працю один автор писав:

„Насамперед передбачаймо велику роботу над українською стилістикою; в найближчому часі вона полягатиме, очевидно, в переборюванні деяких небезпечних тенденцій, узаконених в українській літературній мові відомою і вельми впливовою книжкою О. Курило, а далі догматично спрощених та узагальнених зусиллями всякого роду перекладачів, викладачів, коректорів та редакторів мови" .

Націоналістична методологічна база, на якій стоять „Уваги" О. Курило, обумовила й розв'язання багатьох синтаксичних питань, що їх розглядав авторка в своїй роботі.

Про революційні зрушення в сучасній, пожовтневій українській літературній мові — супроти мови дожовтневої — „Уваги" говорять:

“Ні одна літературна мова, крім української, не зазнала в процесі свого розвитку такої раптової зміни в не що й довгий час, ба тільки від революції 1917 p.”.

І далі:

„Сучасна українська наддніпрянська літературна мова — найбільше в спеціально-наукових та в популярно-наукових виданнях своєю складнею та фразеологією, почасти й словотвором, мало нагадує українську народну мову: вона намагається йти шляхом російської наукової мови з її здебільшого далеким від народного складом фрази" .

Думку про потребу для української літературної мови стояти на грунті „народної мови" і не сходити з цього „природного джерела" „Уваги" підкреслюють і далі:

„Але коли українська літературна мова, здебільшого наукова, заховуючи тільки свої фонетичні, морфологічні та лексичні особливості, усіма іншими сторонами відбігає свого природного джерела, народної підстави, де є інші психічні асоціації, і набігає чужої собі тропи, що нею йде російська літературна мова, то вона стає в такій же мірі неприродна і штучна, що перестає бути українською мовою” .

Такі думки висловлюють „Уваги" про „природне" джерело для сучасної української мови і про „чужу тропу" — той шлях, яким іде російська 43 літературна мова, що теж „відбігла народної тропи", але, як це прекрасно знають „Уваги", не стала „неприродна й штучна" і не перестала бути російською мовою, як це, на думку „Уваг", стає чи має статися з українською літературною сучасною мовою.

Яке ж те „природне джерело" і ті „психічні асоціації", які мають дати базу для розвитку сучасної української літературної мови, мови пожовтневої?

„Уваги" кажуть про це так:

„Кожна мова виявляє своїми кращими представниками слова певну, властиву даній нації звичку думати, що витворилася як на даних оточення, як і на суб'єктивних авторових рисах у мові. Суб'єктивізм той кристалізує, шліхує, словом стилізує народну мову. Це і є лінгвістичний смак даної особи, її чуття мови і те чуття мови йде в наших кращих представників слова здебільшого одним шляхом, воно висуває своє одмітне (підкреслення автора). Так стилізували українську народну мову Квітка-Основ'яненко, Куліш, Марко Вовчок. Треба на оці мати й поширеність даного язикового факту. Це і є той шлях, що ним і надалі повинна йти українська літературна мова" .

Отже „Уваги" трактують питання про сучасну літературну мову не з погляду придатності її виконувати свою соціальну функцію в сучасному, в добу диктатури пролетаріату, а з погляду відповідності її до мови „стилізаторів" „народної" мови середини XIX століття, мови буржуазно-феодальних письменників — Квітки-Основ'яненка, Куліша, Марка Вовчка, цих, по рекомендації „Уваг", „кращих представників слова", а по нашому — представників царсько-хвалебницьких (Квітка-Основ'яненко) і буржуазно-фашистських (Куліш) „психічних асоціацій" (класових поглядів).

Заперечуючи пореволюційну, пожовтневу літературну українську мову через невідповідність її до мови вказаних „стилізаторів", до „народної" мови, тобто „всенародної" позакласової селянської мови середини минулого століття, і через відхилення від цієї „народної тропи", „Уваги" базою для сучасної літературної мови вважають мову письменників середини минулого століття і давню „народну" мову. „Уваги" кажуть:

„Українська літературна мова останніх років, найбільше наукова мова, ухилялася від того основного процесу, і треба докласти щонайбільшої праці, щоб ізнов наблизити її до народної, до мови класиків українського слова" .

Отже хоч як сучасна, пожовтнева літературна українська мова відійшла від того „зразка", який найкраще, на думку „Уваг", відбиває „дух" мови, — від мови „стилізаторів'" народної мови, — проте „Уваги" твердять, що сучасна літературна мова ще може (і повинна) досягти, чи, вірніше, ще може і повинна вернутися до того „зразка". Про це „Уваги" кажуть:

„Усталеної в широкому розумінні української наукової літературної мови ми ще не маемо і чи та неусталеність не стає їй (мові) десь у пригоді саме тим, що дає їй найширші можливості, а передусім можливість мати народну підставу і розвитком своїм іти за розвитком народної мови" .

Сприяти розвиткові сучасної літературної української мови в цьому напрямку і мають своїм завданням „Уваги". Курило пише: 44

„Поданими тут фактами я б рада прислужитися сучасній літературній мові тим, щоб допомогти їй зійти з російської підстави, набігти живої народної тропи, тієї, що йшла нею літературна мова давняшніх українських письменників, а відбігла її сучасна мова. Для української літературної мови є єдина можлива підстава — народна мова: елемент, що з його тепер твориться українська інтелігенція, це українське селянство, — тільки воно може дати обличчя українській літературній мові” .

Так, заперечуючи сучасну літературну мову і всі явища в ній, які не відповідають „мові давняшніх письменників" і становлять „відбіг" від „живої народної тропи" (тобто від мови буржуазних письменників, від мови української буржуазії), „Уваги" вказують і загальний практичний шлях „виправлення" сучасної літературної.

„Як же наблизити українську літературну мову до народної, як зберегти її „дух", її індивідуальні прикмети? Як навчитися думати по українському і не збиватися на чуже?"

— питають „Уваги". І відповідають на це так:

„Треба уважно читати класиків українського слова, вважати на їх мову, відзначати в них своє, українське, найбільше синтаксичні та фразеологічні явища в мові. Так само треба й до етнографічних записів поставитися" .

Такий дають „Уваги" загальний рецепт „виправлення" сучасної української мови, рецепт, пройнятий повним відкиданням усього сучасного, усього пожовтнеаого в сучасній літературній мові, пройнятий націоналістичними порадами.

Подані вище моменти із вступних частин „Уваг" О. Курило (та окремих зауважень у кінці її праці) дають нам головні загальні методологічні настанови в трактуванні сучасної української літературної мови. Вони, ці настанови, побудовані цілком на засадах буржуазної лінгвістики, пройняті сугубо націоналістичними вимогами висувати „своє, одмітне", „думати по українському і не збиватися на чуже" і т. ін. „Уваги" давали міцний грунт для націоналізму в українському мовознавстві. Ці настанови, як і вимога до сучасної української літературної мови розвиватися на грунті „народної мови", яку „стилізували" Квітка-Основ'яненко, Куліш і інші письменняки, тобто фактично на грунті феодально-буржуазної мови віджилої доби, заперечували новий етап розвитку української літературної мови, етап творення пожовтневої літературної української мови, мови пролетаріату і колгоспного селянства. Цим самим „Уваги" намагалися загальмувати розвиток сучасної української літературної мови, спрямувати його на ворожий шлях.

Керуючись з'ясованими вище шкідницькими методологічними принципами і настановами, „Уваги" О. Курило подавали свої поради і приписи до синтаксичних (а також стилістичних, фразеологічних, словотворчих) питань дожовтневої мови. Ці поради й приписи, кажучи поданими вище словами. Б. Ткаченка, стали на якийсь час „узаконеними" в українській літературній мові. Самі методологічні принципи „Уваг" і уґрунтовані на них поради й догми щодо багатьох синтаксичних явищ літературної мови широко підхоплювали інші автори, подаючи їх у своїх теоретичних і практичних працях з мови, іноді доповнюючи „Уваги" такими ж буржуазними націоналістичними засадами 45 і синтаксичними та фразеологічними й іншими правилами, порадами, „законами" і т. д. української мови.

З дальших праць, що трактують питання синтакси сучасної української мови, спинимось на праці М. Сулими „Українська фраза".

М. Сулима є яскравим представником українських буржуазних лінгвістів, які шлях розвитку сучасної української літературної мови бачать в „онародненні" її. В своєму популярному начерку „З історії української мови" він зазначає:

„Тільки ж не треба не помічати й того, що після Жовтневої революції й утворення УСРР українська газетно-журнальна й інтелігентська мова помітно повертає на той шлях, що він здавна ліг перед українським письменством, — цілковите онароднення літературної мови. Отже, відколи Жовтнева революція скинула національний гніт і з більшої частини українського народу, і з українського слова, увесь антинародний і зовсім зайвий намул „літературницький" швидко гине, поступаючись і знічуючись перед масовонародними тенденціями".

Погляди акад. Кримського — „отак, як говорить простий нарід на Україні — так треба точка в точку й писати">, і О. Курило — „вона [українська літературна мова] ще має в собі можливість стати такою, якою б сам нарід заговорив...") — цілком поділяв М. Сулима. Він пише:

„3а часів робітничо-селянської епохи українська літературна мова й не може бути іншою, як не масовою, бо монополістом тої літературної мови на всіх ділянках життя (газета, підручник, белетристика, канцелярія, наука тощо) має бути маса, а не хтось інший".

Це твердження М. Сулими, як влучно висловився Н. Каганович у статті «Проти „народництва" в мовознавстві», є намагання підвести ідеологічну базу під погляд „лінгвістів-народників". Під масовою мовою, як видно з наведених М. Сулимою прикладів і джерел в його праці „Українська фраза", треба розуміти так звану народну, мову. Алеж відомо, що пропагування „загальної народної мови", звичайно, базується на теорії безбуржуазності української нації, теорії, що її виплекав український націоналізм.

Мовні елементи, як слова, звороти, фразеологія, що відбивають власницькі інтереси й ідеали, властиві ворожому для працюючих буржуазному класові, не можуть увійти до сучасної української літературної мови, мови пролетаріату й колгоспного селянства; всі такі „народні" елементи мусять відмерти. Тому з цього погляду було б шкідливо орієнтувати сучасну українську літературну мову на цю „народну" мову; бо це явно протирічить мовним потребам робітничо-селянських мас, що успішно будують соціалізм. Вимога М. Сулими „цілковитого онароднення" сучасної української літературної мови є явище регресивне, є назадництво. Ця вимога є по суті відбиття політичних прагнень української буржуазії в мовознавстві.

З метою нормувати сучасну українську літературну мову за принципом „онароднення" її М. Сулима випускає книжку „Українська фраза. Коротенькі 46 начерки" (Харків, 1928). В „Українській фразі" він послідовно проводить цей принцип. Вся книжка рясніє висловом „народна мова". Ось приклади з „Української фрази":

„Раз-у-раз народна українська мова вживає ніякого роду"; „Є так звана маєстатна (звеличальна) множина. В народній мові вона зовсім незнана"; „в українській народній мові частенько ще трапляється така множина (замість однини), що вею виявляють чемність, пошану до якоїсь особи"; „у народній українській мові і в старших письменників..."; „в народній українській мові такого типу звороти дуже раритетні"; „Можна бути певним, що невдовзі ці сурогати (прикметникові словотвори на -чий, -мий, -тий) зовсім зникнуть і українська літературна мова стане ще чистішою й правильнішою з народно-масового погляду" .

Цей епітет „народна" в „Українській фразі" маємо дуже й дуже часто.

Всі ті форми української мови, яких не знайдено в народних говірках, пам'ятках чи в мові старіших дореволюційних письменників, М. Сулима вважає неукраїнськими, наявність же їх у сучасній мові пояснює впливом російської або польської мови і заперечує такі форми. Маємо, наприклад, такі характерні його зауваження в „Українській фразі":

„При зв'язці є (єсть) наявній і невжитій орудний відмінок буває лише в мові тих, що йдуть за польською мовою... Говорити так не слід"; „в українській мові такого типу родовий відмінок становить собою або архаїзм, або росіянізм .."; „релятивно-сполучного постпозитивного який в українській народній мові майже не вживається, а коли й уживається, то не без впливу російської або польської мови"; „все це (вживання орудного дійової особи при дієслівних формах на -но, -то) результат наслідування російської літературної мови і — наслідування зовсім непотрібного” .

Ці твердження М. Сулими явно націоналістичні. На думку М. Сулими, все те, що є в сучасній українській літературній мові, що є фактом пожовтневої літературної мови, не мусить мати місця в сучасній українській літературній" мові, бо воно, на думку Сулими, постало як результат наслідування російської мови. Тільки націоналістичне засліплення може диктувати стати на такий шлях. Часто такого впливу, про який говорить М. Сулима, довести не можна, бо це й не в в більшості випадків вплив іншої мови, а явище, що постало в українській літературній мові шляхом звичайного мовного розвитку.

Констатацією того, що те чи інше явище в сучасній українській літературній мові з'явилось під впливом російської мови, М. Сулима не обмежується; такі форми він вважає „невластивими" українській мові, і хоч вони поширені в сучасній українській літературній мові, рекомендує їх не вживати, рекомендує „очистити" сучасну українську літературну мову від „росіянізмів". Мотив заперечення різних таких форм у Сулими переважно один — „невластиві українській народній мові".

М. Сулима не зважає на факти мови, а спирається на свої уподобання, забував про те, що мова — відображення реальної дійсності; мовним фактом він вважає те, що йому до вподоби. Свої твердження М. Сулима подає в категоричній рецептурній формі. „З приводу мовних фактів, що про них говориться в цій книжці, я насмілився трохи не раз-у-раз і завжди навмисне 47 подавати певні рецептурні висновки", — каже М. Сулима в передмові до „Української фрази". Скрізь у книжці розкидані такі характерні його вислови, як: „говорити так не слід" (с. 41); „слід забракувати це слово..." (с. 50); „переносити в українську синтаксу... не слід..." (с. 55); „не слід заступати зворота..." (с. 64); „при дієслівних формах-присудках на -но и -то у народній українській фразі не буває (це закон) орудного діяльника; він противний язиковим звичкам українського народу" (с. 79) і т. п.

І дійсно, в багатьох випадках такі висновки М. Сулими є чистісінький його суб'єктивізм, бо навіть у мові обмеженого щодо часу кола письменників маємо ті чи інші, на погляд М. Сулими, „невластиві українській мові" форми. Тут же він сам і наводить приклади цих форм. Зазначивши, що такі форми є вплив російської або польської мови, він рекомендує уникати їх; все це виходить з націоналістичної потреби замкнутися в рамках „народної" мови, з потреби заперечувати нові явища в сучасній українській літературній мові. Цим самим М. Сулима протидіє розвиткові сучасної мови, яка щоразу постійно мусить підноситись на вищий щабель, щоб дійсно бути фактором соціалістичного будівництва.

Для ствердження своїх рецептурних приписів „онароднення" мови М. Сулима використовує твори дореволюційних письменників, народні приказки, пісні, оповідання, словник Б. Грінченка тощо; посилання ж на сучасних, пореволюційних письменників, на сучасну пресу — поодинокі явища. В „Українській фразі" М. Сулима використав понад 100 різних джерел, вірніше різних видів джерел (вважаємо всі твори певного письменника за одно джерело і т. п). Маємо такі, наприклад, посилання: 230 — на твори Т. Шевченка; від 85 до 66 — на твори Тесленка, Л. Українки, Глібова (кожного з них); 52 — на твори Хвильового; 45 — на словник Б. Грінченка; від 38 до 35 — на твори Тичини і Франка (кожного з них); від 31 до 21 — на Номиса, народні думи, народні пісні, П. Мирного, М. Вовчка, Олеся, Куліша, Чубинського (на кожне з цих джерел); від 18 до 13 — на Кв.-Основ'яненка, Коцюбинського, Неч.-Левицького, Котляревського, народні приказки, Черкасенка, Вороного (на кожне з цих джерел); посилань на „Вісті" маємо 11, на різні газети — 5, на твори Чумака — 5, Кириленка — 5; по одному-два посилання — на твори Качури, Коцюби, Первомайського, Сенченка, Сосюри. Мова пожовтневих революційних письменників фігурує як джерело в дуже й дуже обмеженій кількості. Основне джерело для М. Сулими — твори дореволюційних письменників і дореволюційна народна творчість.

Не можна не відзначити також характеру прикладів, наведених в „Українській фразі". Тут ми маємо такі слова й речення: „німота" (с. 18), „татарва" (с. 19), „ляхва" (с. 19), „ляшок" (с. 31), „бурсацтво" (с. 19), „духівництво" (с. 19), „казань", „купіль" (с. 5), „не плач, пане, ще хліба стане" (Чуб.)" (с. 31), „на столі лежала булава Брюховецького (П. Куліш)" (с. 31), „у царя є дочка чудової вроди (Б. Грінченко)" (с. 33), „він зрадив рідний край і віру (С. Черкасенко)" (с. 37), „я свого пана коників пізнала (Чуб.)".

На книжці є позначення, що Державний науково-методологічний комітет Наркомосвіти УСРР дозволив до вжитку „Українську фразу" як посібник та підручник для профшкіл... Очевидно, не на таких прикладах слід виховувати молодь. 48

На позиціях розглянутих вище авторів — О. Курило і М. Сулими, — в теоретичних працях яких з питань сучасної української літературної мови яскраво виявляються методологічні настанови цілого націоналістичного лінгвістичного фронту щодо сучасної української літературної мови, стоїть М. Гладкий, що своїми працями — „Наша газетна мова" (1928 р.) і „Мова сучасного українського письменства" (1930 р.) мав чималий вплив на мовних практиків — редакторів мови, газетних робітників, викладачів мови тощо.

М. Гладкий, маскуючи свою націоналістичну пропаганду за буржуазну мову, трактує літературну мову як явище надкласове: він оперує такими висловами, як „загальнонаціональний язик", „ствердити екстериторіальний літературний язик на культурну потребу всіх верств українського громадянства", „літературна мова кожної нації є синонім до поняття культурного язика кожної нації, спільного всім освіченим людям, що розмовляють даною мовою".

Розглядаючи явища сучасної української літературної мови, мови пожовтневої, він (як це ми бачили в „Увагах" О. Курило і в „Українській фразі" М. Сулими) намагається не тільки „позакласово" чи „надкласове" їх констатувати, але пробує їх оцінити і нормалізувати: він намагається визначити норми сучасної літературної мови, на підставі яких треба, на його думку, прийняти чи засудити певне явище в сучасній мові і які він хоче покласти за основу для дальшого розвитку сучасної літературної мови. Які ж ці норми?

„За такі норми — пише автор — треба вважати насамперед узвичаєні досі в нашому попередньому письменстві і зафіксовані в відповідних наукових виданнях літературні традиції, а потім і ті норми українського культурного язика, що вже більш-менш яскраво позначилися в працях наших академічних установ і в окремих розвідках на мовні теми авторів-лінгвістів".

Отже, для сучасної пожовтневої української літературної мови М. Гладкий не хоче прийняти тих норм, що виробляються або виробилися в ній у сучасному на базі живої мови пролетарських і бідняцько-селянських мас, а шукає таких норм у минулому, „в попередньому письменстві", а також „у працях академічних установ і в окремих розвідках на мовні теми авторів-лінгвістів", маючи, безперечно, на увазі такі „праці" мовознавчих академічних установ, як шкідницькі термінологічні словники Інституту наукової мови і такі „розвідки на мовні теми авторів-лінгвістів", як „Уваги" О. Курило, як праці Є. Тимченка і подібні до них. Які ж норми „попереднього письменства", які ж норми, „що вже більш-менш яскраво позначилися в працях академічних установ і в окремих розвідках авторів-лінгвістів", вважає М. Гладкий обов'язковими для сучасної української літературної мови в питаннях синтакси? — Ті норми, які відповідають „народній" мові, бо — твердить автор, повторюючи О. Курило,—„на грунті народної 49 фразеології тільки й може розвиватися далі наш культурний язик".

Автор стоїть на погляді „сталості синтаксичних форм" у мові взагалі, причини якої „треба шукати — каже він — у властивостях людської психології". Це невірні й сугубо ідеалістичні погляди, бо ніякої особливої „сталості синтаксичних форм" супроти інших форм мови немає; а щодо „властивостей" „людської психології", то ми ж знаємо, що людська психологія постійно змінюється на основі суспільно-виробничих відносин.

Говорячи, зокрема, про синтаксичні явища української літературної мови, Гладкий пише:

„Синтаксичні норми української літературної мови ще не викристалізувалися остаточно, цебто новітнє письменство ще не потрапило підперти їх сильною традицією своєї літературної форми; тим то ми постерігаємо тут відхилення від синтакси народної мови, розходження з визначеними, здавалося, нормами переднішої літературної доби та, як наслідок усього цього, сильний вплив чужої синтакси, що часто відчувається в читацькій масі, як прикрий нелад у будові речення, як болісна перешкода в складному процесі сприймання письменницької думки й в утворенні свого власного комплексу уявлень" .

Отже М. Гладкий, бачачи в сучасній літературній мові такі явища, які „те сходяться з т. зв. „народною" мовою і з нормами „переднішої літературної доби", не хоче визнавати нові явища сучасної української літературної мови на новому її етапі, а по суті по націоналістичному відкидає і заперечує їх, як ніби чужі, як „вплив чужої синтакси", який, мовляв, „відчувається як болісна перешкода... в утворенні свого власного комплексу уявлень".

Мова „переднішої літературної доби", мова буржуазних дореволюційних письменників для М. Гладкого є ідеал, зразок для сучасного письменства.

“Старі класики — пише автор — гаразд розуміли всю, вагу народних діалектів і обіруч черпали звідти все потрібне, не маючи ані попереднього досвіду, ані друкованих праць з обсягу мовознавства. По селах, ярмарках, по незрусифікованих ще передмістях шукали вони потрібних слів і зворотів і лишили нам багатенну спадщину".

„Красу і гармонію" цієї „багатенної спадщини" порушили, на думку автора, „випадкові впливи чужої мовної стихії".

„Процес цей — пише автор далі — особливо гостро виявився в добу Великої соціальної революції та широко відкрив браму різним чужомовним елементам, надто російським, що широким потоком почали були вливатися в лоно української літературної мови передреволюційного періоду. Саме під цей час постерігаємо найбільші порушення граматичних, лексичних і семантичних норм та звичок у мові нашого письменства передреволюційної доби".

Це звичайно так, що велика Жовтнева революція зробила великі зрушення в українській літературній мові. Це й повинно було статися," бо з Жовтня почався буйний розвиток літературної української мови, яка мала заперечити і відкинути, яка заперечила і відкинула багато „граматичних, фразеологічних, 50 семантичних" і інших явищ буржуазної мови дожовтневого періоду і дала багато нових явищ, щоб стати найкращою зброєю класової' боротьби пролетаріату, найкращим знаряддям соціалістичного будівництва, знаряддям творення пролетарської української культури. А М. Гладкий, як і інші буржуазні теоретики-лінгвісти, заперечує ці революційні зрушення, ці зміни в сучасній українській літературній мові, радить їх відкинути і йти шляхом дореволюційної мови, яка була заснована на грунті мови віджилої епохи, на грунті т. зв. „народної" мови. М. Гладкий навіть висловлює думку, що на такий „шлях свого нормального розвитку"1) сучасна літературна мова вже й стає.

„Наші спостереження над мовою сучасного українського письменства доводять, — пише автор, — що навіть між мовою літературних творів 1925, 1926, 1927 і останніх років, надто коли рівняти до мови літературної продукції 1929 року, помічається не абиякий поступ".

Дійсно, в цьому автор по своєму правий: за цей час (з 1925 до 1929 року) широкою хвилею розійшлися націоналістичні теорії і твердження таких творів, як „Уваги" О. Курило, „Українська фраза" М. Сулими, „Наша газетна мова" М. Гладкого та інші праці, в яких встановлювалися і поширювалися „властиві народній українській мові" правила і догми для сучасної літературної мови. Але всі вони звертали сучасну літературну мову на дореволюційний буржуазний шлях розвитку, всі вони гальмували здоровий розвиток сучасної літературної мови, як літературної мови пролетаріату і колгоспного селянства, як зброї класової боротьби пролетаріату; всі вони вносили в сучасну літературну мову, і зокрема в її синтаксу, елементи націоналізму, знесилювали мову як знаряддя творення пролетарської, соціалістичної змістом і національної формою культури.

Твердження й поради М. Гладкого так само мали на увазі підсилити поворот сучасної української літературної мови на дореволюційний буржуазний шлях розвитку. „На грунті народної фразеології тільки й може розвиватися наш культурний язик", — каже Гладкий. А вихваляючи старших письменників, які „гаразд розуміли вагу народних діалектів, ...по селах, ярмарках, по незрусифікованих ще передмістях шукали потрібних слів і зворотів", автор закидає сучасним письменникам, що „їхній мові взагалі, а лексиці зокрема, бракує культури, закінченості, витонченості").

Отож відсутність „культури, закінченості і витонченості" в мові сучасних українських письменників і пояснюється, на думку автора, тим, що вони (сучасні письменники) не шукають потрібних слів і зворотів по найглухіших кутках („по незрусифікоааних іще передмістях" — за термінологією автора), а зокрема тим, що вони, як каже автор, „лінуються перегорнути кілька сторінок наших словників". У цьому пункті М. Гладкий — супроти інших рецептантів української мови — вказує новий засіб „виправлення" сучасної літературної мови — звертатися до словників: він, очевидно, має 51 на увазі (і в своїй праці частенько на них посилається) такі шкідницькі словники, як академічний „Російсько-український словник" (т. І і т. III), який складався за проводом членів СВУ на чолі з Єфремовим, і різні словники термінологічні Інституту наукової мови, які складалися за проводом членів філіального відділу СВУ — членів ІНАРАК-у. Так М. Гладкий намагається встановити тут єдиний націоналістичний лінгвістичний фронт — встановити зв'язок між працями теоретиків-лінгвістів на зразок самого М. Гладкого і працею лінгвістів-практиків, зокрема словникарів, що на грунті тих самих буржуазних націоналістичних концепцій, теорій і поглядів на сучасну українську літературну мову до словників теж вносили націоналістичні перекручення і шкідництво, відкидаючи все сучасне і за всяку ціну просуваючи все „своє, одмітне", дуже часто визбируючи його по найглухіших кутках України, в старих етнографічних матеріалах і т. ін.

Показані вище буржуазно-націоналістичні методологічні настанови праць розглянутих авторів спільні в більшій чи меншій мірі, як зазначено вище, чималому числу й інших авторів-лінгвістів (Є. Тимченко, М. Осипів, С. Смеречинський та ін.). Такі настанови покладені були в основу розв'язання багатьох питань граматики (синтакси, фразеології, стилістики) сучасної української літературної мови в теоретичних працях цих авторів, наслідком чого теоретичне освітлення і розв'язання багатьох питань української граматики, а таксамо і мовна практика в цій ділянці протягом років пройняті були націоналістичними приписами і правилами, шкідливими для розвитку сучасної української літературної мови. Про це так говориться в резолюції комісії НКО для перевірки роботи на мовному фронті в справі граматичній:

„Відштовхуючися від пролетарських шляхів розвитку української літературної мови, ігноруючи й поборюючи все позитивне для цих шляхів, нацдемівські мовники, як теоретики-дослідники, так і практики, широко запроваджували й пропагували натомість свої власні граматичні, фразеологічні, стилістичні вигадки, видавали це власне робливо за „закони" української мови, намагалися підносити й прищеплювати різні забобонні вигадки й свої вподобання, як непорушні канони".

Радянське мовознавство розглядає і повинне розглядати сучасну українську літературну мову як мову пролетаріату і колгоспного селянства, мову, що має розвиватися на основі сучасної живої мови трудящих. Виходячи з цього, в оцінці явищ сучасної української мови і зокрема питань її синтакси ми повинні, стоячи на грунті марксоленінської лінгвістики і генеральної лінії партії щодо розвитку національно-культурного будівництва, боротися в мовознавстві за принцип єднання трудящих усього світу і трудящих нашого Союзу і братерської їх спілки на основі спільної боротьби їх в усіх ділянках соціалістичного будівництва. В розгляді явищ сучасної літературної мови і зокрема її синтакси ми повинні брати на увагу сучасну літературну практику і традиції літературної мови, критично оцінюючи цю практику і традиції з погляду їх прогресивності, з погляду їх прийнятності для сучасної літературної мови як класової мови пролетаріату в його боротьбі за соціалістичне будівництво і творення пролетарської культури.

Розгляньмо найважливіші з цих питань синтакси. сучасної української літературної мови, в розв'язанні яких націоналісти-лінгвісти подавали і пропагували 52 свої безпідставні, неприйнятні для сучасної української літературної мови, шкідливі для неї правила й рецепти.

Про звороти з орудним дійової особи О. Курило говорить так:

„У сучасній літературній мові часто подибуємо конструкцію фрази, де інструменталь дійової особи стоїть у залежності від пасивного присудка хоч у формі пасивного дієприкметника на -ний, -тий, хоч у формі пасивного дієприслівника на -но, -та, хоч у формі 3-ої особи однини чи множини пасивного дієслова на -ся: Головну увагу звернуто мною. Це вже подано ним до відома. Злодій забитий міліціонером. Ним видаються книжки. — Така конструкція невластива українській мові. Треба казати: Головну увагу я звернув. Це вже він подав до відома. Злодій забитий від міліціонера. Він видає книжки".

М. Гладкий пише про це ширше:

„Слідом за російською літературною мовою, що підо впливом іще книжної церковно-слов'янської мови культивувала була пасивні звороти з орудним відмінком дійової особи..., і в нашу літературну мову, навіть старших письменників, почали просякати невластиві народній мові пасивні звороти з орудним дійової особи, як от відомі в Шевченка: „і навіки прокленетесь своїми синами", „дідами крадене добро", „не нами дане" тощо.

Тепер такі пасивні звороти — продовжує автор — з орудним дійової занадто вже поширились у нашій газетній мові, а через неї і в мові сучасних письменників".

Далі автор подає з сучасного письменства багато конструкцій з орудним відмінком дійової особи при дієприкметниках пасивних. Всі такі конструкції, наведені на чотирьох сторінках (напр.: „Прозваний так хлоп'ятами нашої рудні" — Л. Скрипника; „П'єсу, рекомендовану ним самим до постави" — В. Ярошенка; „у призначений ним час" — О. Копиленка і т. д.), на думку автора, „треба, відповідно до народного, переробити на конструкції з прийменником від плюс родовий відмінок або з активним зворотом.

М. Сулима пише:

„У декотрих старих навіть письменників (напр., у Т. Шевченка), не говорячи вже за пізніших, трапляється лише орудний дійової особи при формах переємного стану" [і далі приклади: „Дідами крадене добро" та ін.].

На тій же сторінці вище він каже:

„У народній українській мові і в старших письменвяків при формах переємного стану замість поширеного тепер (через російський літературний вплив) орудного відмінка дійової особи раз-у-раз уживається конструкції від плюс родовий".

Яким же конструкціям М. Сулима дає перевагу? Чи тим, що вживаються тепер і у теперішніх письменників, і „у декотрих старих навіть письменників (напр., у Т. Шевченка)", чи тим, які є в „народній" мові і у старих дореволюційних письменників? Автор на це дає таку відповідь:

“Ці письменницькі традиційні" орудні назов дійових осіб слід би обмежити, їх не слід надуживати. Теперішній, минулий і майбутній час переємного стану слід би, де тільки можна, заступати конструкціями прямого стану, а при переємних дієприкметниках варто якнайчастіше вживати від плюс родовий відмінок (коли на це дозволяв лексичне значення дієслова)". 53

Як бачимо, в розгляденому питанні зійшлися О. Курило, М. Сулима, М. Гладкий. Такий же погляд висловлює С. Смеречинський, Є. Тимченко й ін.

Такі твердження — про „невластивість" українській мові конструкцій з орудним відмінком дійової особи при пасивних дієприкметниках на -ний, -тий — і поради „віддавати" їх конструкціями з прийменниками від плюс родовий відмінок дійової особи або активними зворотами, повторені багатьма іншими авторами і практичними підручниками для школи, були найшкідливішим націоналістичним перекрученням. Грунтуючись на тому, що такі конструкції ніби „українській мові невластиві" і що „надто часто вживані" вони сучасними письменниками під впливом російської мови, — ці твердження перекручували факти дожовтневої і пожовтневої літературної української мови, в якій ця конструкція стала щодалі більше поширюватися разом з розвитком української культури (маємо ці звороти у Шевченка, П. Мирного, Коцюбинського, Франка, Головка та ін.).

Проф. Синявський про звороти з орудним дійової особи пише:

„Таким чином щодо літературної української мови, то можемо сказати, що вона знала конструкцію з орудним при дієприкметниках з найдавніших до найновіших часів в усіх стадіях своєї історії, як ніколи не переривану традицію" .

Зокрема треба звернути увагу, що велике поширення в сучасній літературній мові дієприкметників пасивних з орудним дійової особи тісно зв'язане а поширенням дієслівних іменників і конструкцій — дієслівний іменник плюс орудний відмінок. Напр., маємо: „Здійснення цих завдань нерозривне з опануванням техніки нашими господарчими кадрами"; „Рапортуємо про повне виконання нашою групою свого плану" (з усної мови). Цей зв'язок між конструкціями „опанування техніки кадрами", „виконання плану групою" і „опанована кадрами техніка", „виконаний групою план" і т. д. безумовний.

Отже поради і вимоги буржуазних пуристів не вживати зворотів з орудним відмінком дійової особи при пасивних дієприкметниках є виявлення націоналізму, є перекручення фактів української літературної мови, — ці поради спричиняються до знесилення сучасної літературної мови як знаряддя класової боротьби, примітивізують її, знижуючи до мови, нездатної користуватися складнішою синтаксичною будовою речення. Зокрема слід відзначити, що додержання порад націоналістичних пуристів не вживати орудного відмінка при дієприкметниках пасивних зробили б сучасну українську літературну мову нездатною передавати такий синтаксичний зв'язок, де дієприкметник з орудним дійової особи становить відокремлений член речення. Ми маємо, напр., такі речення у М. Коцюбинського: „Вигнаний батьком, Рустем навіть вкінці оселився у його". Аналогічні приклади маємо з сучасних письменників: „Сам поет [Гейне] поневірявся на чужині, вигнаний 54 німецьким урядом за непокірний талант світ за очі". „Блукав увесь час по місту [Варшаві], переслідуваний нахабним шпиком" При заміні в таких реченнях конструкції з дієприкметником і орудним дійової особи (напр., в останньому реченні з І. Микитенка) на конструкцію дієслівну радикально міняється не тільки синтаксично-стилістичне оформлення думки, але і взаємний зв'язок понять, про які йде мова. Щождо конструкцій з прийменником від, які рекомендують націоналісти на заміну зворотів з орудним дійової особи, то вони дуже мало мають грунту в живій мові (а таксамо в сучасній літературній мові). Тимчасом приписи теоретиків, що забороняли звороти з орудним дійової особи і радили заміняти їх зворотами з від і родовим відмінком, призводили до повного перекручення думки. Наприклад: „зброя відібрана від ворога"—тобто у ворога відібрали зброю, а не ворог, відібрав зброю, як це мало б значити за приписом нацдемівців.

Тісно зв'язане з питанням про орудний дійової особи при дієприкметниках пасивних питання про пасивні дієслова (дієслова пасивного стану) і конструкції з орудним відмінком при цих дієсловах. Про ці дієслова і конструкції з ними „Уваги" О. Курило дають окремий розділ „Звороти з пасивними дієсловами на -ся". Тут читаємо:

“Незвичний до російської літературної мови українець трохи чи й зрозумів як слід такі ото звороти, як; Зразки грунту бралися... виготовленим приладдям. Зразок ділився потім на шари... Кожний шар досліджувався окремо... Діти розпускаються на два місяці та ін., — де таким дієсловам-присудкам на -ся... надано невластивого їм у підметових фразах пасивного значення. Українські діаслова-присудки на -ся мають у підметових фразах здебільшого значення активне. І взагалі українські дієслова на -ся здебільшого активного, а не пасивного значення. Ділитися, розпускатися.. це не значить бути діленому, розпущеному, а самому ділитися, самому розпускатися".

І хоч „Уваги" дають далі чимало прикладів з дієсловами на -ся в пасивному значенні (з словника Грінченка, з Шевченка, Стороженка), але називають це „окремими випадками". І тому „Уваги" наостанку говорять:

„Не зможна, розуміється, річ у літературній мові обходитися без дівслів на -ся в їх пасивному значенні, як це здебільшого й мав місце у народній мові; проте, де можна прикласти часто вживані народні конструкції, там нема потреби вживати мало, а то й зовсім невластивих народній мові конструкцій. Подані вище чужі українській мові звороти треба заміняти на: Зразки грунту брано (або активне — брали)...; Зразок ділено (або ділили) на шари...; Кожний шар досліджувано (або досліджували) окремо; Дітей розпускають, на два місяці".

До цього погляду приєднується М. Сулима. Висловлюючись проти орудного дійової особи при пасивних дієприкметниках, він далі констатує, що у деяких письменників орудний дійової особи вживається „при дієсловах на -ся напр.: І навіки прокленетесь (= будете прокляті) своїми синами (Т. Шевченко)". Такі конструкції автор „Української фрази" радить обминати: 55

„Ці письменницькі традиційні орудні назов живих осіб слід би обмежити, їх не слід надуживати. Теперішній, минулий і майбутній час переємного стану слід би, де тільки можна, заступати конструкціями прямого стану".

В другому місці Сулима пише:

„До орудного засобового стосується й той. що означує дійову особу при дієсловах переємного стану. Цей орудний становить собою книжне й чуже українській мові явище".

Зокрема він, вихваляючи конструкції з прийменником від при пасивних формах (будеш битий від мене), каже:

„Це — органічні українські конструкції, і уникати їх не треба. Вони бувають і при дієсловах на -ся: напр.: Вони... в своїх розпорядках урядкувалися від гетьманів (О. Стороженко) и т. ін " .

Виступає проти дієслів переємного стану з -ся і М. Гладкий. В „Мові сучасного українського письменства" він пише: „Насамперед треба відзначати, що письменники наші взагалі дають без ніякої потреби перевагу пасивним зворотам перед звичайними в нашій народній мові зворотами активними, наприклад: „Корови... ранніми хазяйками спроваджувалися на толоку" (І. Ле) замість — „ранні хазяйки спроваджували корови на толоку".

На с. 48 автор ще дає приклад з Копиленка: „святкується переможцями". Отже ті матеріали, що подають самі борці проти дієслів пасивного або переємного стану на -ся, а таксамо проти орудного дійової особи при таких дієсловах, говорять проти них. Ми бачимо, що пожовтнева сучасна мова (як і мова дожовтнева) такі дієслова вживає, як уживає при таких дієсловах і орудного відмінка дійової особи (на зразок Шевченкового „прокленетесь своїми синами" або „святкується переможцями" — Копиленка). Тобто — залежно від того, що ми висуваємо на чільне місце в реченні, — конструкція може бути активна або пасивна. „Корови... хазяйками спроваджувались на толоку" — тут „корови" — підмет; „Хазяйки спроваджували корови на толоку" — тут „корови" уже стало залежним словом; у кожній із таких конструкцій інший взаємний зв'язок між поданими в реченні поняттями. А коли маємо речення — „спроваджуються корови", „спроваджують корови" або „так тут обробляється земля" і „так тут обробляють землю" і т.п., то в реченнях із -ся зовсім нема визначення дійової особи (хто спроваджує, хто обробляє), а в других реченнях (безособових) уже виступає (у формі дієслова — обминають, обробляють) дійова особа (люди).

З поданого вище розгляду думок націоналістичних лінгвістів-теоретиків про конструкції з орудним відмінком дійової особи ми бачили, що заперечення орудного дійової особи при пасивних дієприкметниках і пасивних дієсловах на -ся йде поруч із запереченням орудного дійової особи при дієслівних формах 56 на -но, -то (див. відповідне місце про це з „Уваг" О. Курило). В „Українській фразі" М. Сулими читаємо:

„При дієслівних формах на -но й -то у народній українській фразі не буває (це — закон!) орудного діяльника. Не можна по народному сказати, напр., так: „мною одержано листа"; треба: „я одержав листа”....

І Там же:

„Чужомовний орудний діяльника, хоч вія і противний язиковим звичкам українського народу, дехто з наших письменників і взагалі інтелігентів заводить у свою мову”.

І далі автор дає чимало прикладів таких зворотів, що хоч і „невластиві язиковим звичкам українського народу", а проте вживаються досить часто в українській мові; от деякі з цих прикладів: Ще більше [перлів]... загублено нами (Чернявський); Що зроблено нами на місцях для розповсюдження газет" (.Вісті"); Студентом... зроблено замах на життя; Ухили засуджено з'їздом („Плуг") та ін.

Навівши ці приклади, М. Сулима пише: „Все це — результат наслідування російської літературної мови, — наслідування зовсім непотрібного. Орудний діяльника рідко бував навіть у такій собі інтелігентській балачці, і дозволити його — це значить виявляти просто якийсь нерозбірливий лібералізм. Тут же зазначу, що при присудках на -но, -то іноді буває в українській фразі конструкція „від" плюс родовий... Отже, напр., замість говорити „Найголовніші правила правопису встановлено Академією Наук", треба в згоді з народною традицією вжити зворота: „від Академії Наук" .

Так рішуче засуджує М. Сулима орудний дійової особи при дієслівних формах на -но, -то, посилаючись на „народну" мову і т. ін. А тимчасом і в „народній" мові є зафіксовані матеріали з орудним відмінком дійової особи при формах на -на, -то (див. „Збірник Секції граматики української мови", 1930, 24). Такі конструкції знані і в дожовтневій українській літературній мові; приклади на це дає робота О. Матвієнка „Стилістичні паралелі" з П. Куліша, П. Мирного. Такі звороти з'явилися в зв'язку з поширенням конструкцій з дієприкметником пасивним плюс орудний дійової особи і далеко ширше вживані в сучасній літературній мові (напр., „Та в русі кожному прочитано юрбою ті мислі й почуття, що він хова в спокої" — М. Рильський [приклад. з указаної вище праці О. Матвієнка; див. також наведені вище приклади, які подані в „Українській фразі" М. Сулими]). Цей процес поширення такої конструкції, крім зв'язку його з конструкцією — дієприкметник пасивний плюс орудний дійової особи, — зв'язаний з розвитком самої літературної мови, що повинна була, відповідно до своїх завдань, передавати ускладненіші зв'язки понять, повинна була шукати й ускладненіші, нові засоби синтаксичних сполучень мовного матеріалу.

Характерною особливістю української літературної мови є безпідметові звороти з присудковими дієслівними формами на -но, -то. Називаючи ці звороти „улюбленими в нашій народній мові", М. Гладкий каже: „Звороти ці справедливо вважають за найвищий ступінь так званих „безсуб'єктних речень" цілої європейської синтакси. Цінність їх є в тому, що вся увага ваша скупчується 57 на присудку, на вираженій у ній дії, і психічна енергія не відвертається ані на так званий „неправдивий підмет" речення, ані на "займенникові слівця" дійсні (французьке „on", німецьке „man") чи уявлювані („они" в російських конструкціях типу “человека убили)”.

Нормалізаторських замахів зазнали й ці звороти від лінгвістів-націоналістів. Крім заперечення вживання при цих зворотах орудного відмінка дійової особи, і О. Курило (в „Увагах"), і М. Гладкий, і М. Сулима, і С. Смеречинський, і інші твердять, що при них не повинно бути допоміжних було, буде. „Не розуміючи безпідметових активних зворотів з присудковими дієприслівниками на -но, -то, не відчуваючи в них минулого часу, письменники наші частенько додають до них без потреби за російським взірцем помічне дієслово було,— каже М. Гладкий. М. Сулима про це пише в „Українській фразі" так: „Українській мові аж ніяк невластиві такі фрази, де до присудків на -но, -то бувають додаткові форми помічного дієслова було й буде" . Звороти на -но, -то з було, буде М. Сулима називає „калічними зворотами" 4). Слово буде при присудках на -но, -то він вважає „просто недоречним і максимально диким".

Заперечуючи звороти з дієслівними формами на -но, -то плюс було, буде, націоналісти-мовознавці разом з тим наводять і приклади, що суперечать їх твердженням, цебто подають звороти на -но, -то, де в при них було чи буде. Пояснюють вони ці конструкції в українській мові впливом російської мови. Мабуть, тому це й неприпустимо в українській мові, на їх погляд! „Ці невластиві народній мові звороти з було, буде при формах на -но, -то знає літературна не без впливу, гадаю, російської літературної", — пише Смеречинський.

Такої ж думки про вплив на ці звороти російської мови і М. Сулима.

Указуючи, що в російській мові цілком поправно ставити при дієприкметниках минулого часу переємного стану для дії в минулому часі було і для дії в майбутньому часі буде, ці автори зазначають, що такі звороти російської мови спричинилися до непоправного вживання в українській мові при формах на -но, -то допоміжних було, буде.

В російській мові дієприкметник минулого часу пасивного стану вживається в ролі присудка для визначення дії в теперішньому часі. В українській мові дієслівні форми на -но, -то вказують тільки на минулий час. А через те то й не можна, на думку вказаних авторів, при них ставити ні було, ні буде. „Загубивши нормальне чуття до укр., напр., „написано", наші автори, коли їм треба означити минулість, і додають до того „написано" недоречне „було"; на означення майбутності вживають при „написано" недоречного „буде", — читаємо в „Українській фразі" М. Сулими.

Що ж говорять факти мови? Вони говорять про те, що звороти з -но, -то плюс було, буде є в українській мові. Самі автори, противники їх, наводять багато прикладів з такими конструкціями. Маємо в „Українській фразі" М. Сулими: „Було 58 засіяно десятину з чвертю землі (Ів. Шевченко). Батала... постановлено було послати в Червоне Козацтво (В. Кузьмич). Їй підсипано було чогось у питво (Ю. Будяк). У всіх установах організовано було гуртки українознавства („Вісті") й ін.". Наводячи ці приклади, М. Сулима каже: „їх (конструкцій з було) аж занадто рясно в сучасній інтелігентській мові, в газетах, в наукових та інших писаннях". І далі: „У старших письменників такі звороти з було трапляються зрідка, та й то не в усіх". Подає М. Сулима приклади і з буде. Ось вони: „Підойму буде зламано (П. Панч). Скоро буде закінчено перший радянський будинок (І. Кириленко). Хуліганів буде притягнено до відповідальності (з газети) й т. ін.". Наводить подібного характеру приклади й М. Гладкий в „Мові сучасного українського письменства": На зборах було виявлено цілу низку хиб... (І. Литвин, Серед верстатів і металу, 13); Підчас стрілянини в темноті його було поранено (В. Ярошенко, Гробовище, 133)". Подає такі приклади й С. Смеречинський: „Донесено було цю новину до короля — Кул., VI, Г., 76". Чимало наводять прикладів, де присудок — дієслівна форма на -но, -то має було, проф. О. Синявський і О. Матвієнко. Укажемо деякі з них: „Купив син солі, скільки було сказано йому (Нар. прип.). Пішли вони дальше в другий льох, де було зложено саме золото (Нар. казка). І навіть піднято було мене на сміх (М. Рильськ.). Не встигла й ніч настати, як було вже місто взято (Л. Українка)". А ось деякі з прикладів, що подає О. Матвієнко в своїй праці „Стилістичні паралелі": „Я вам хочу сказати одно: коли ви протягом найближчого тижня не складете іспитів і не почнете відвідувати лекцій, вас буде виключено з Інституту... (Ю. Шовкопляс). Згадав, що вже кілька місяців, як було дано Синявському наряди на шлюзи в тунелях, і разом ніби чогось злякався (Іван Ле). П'ятирічку буде виконано („Харк. пролет.", 3.VI 1930 р.). Швидко друге селище закінчать... Ще частину буде задоволено... — спокійно додав Віктор (І. Кириленко, Кучеряві дні, 56).

Сучасна українська літературна мова надзвичайно широко користується зворотами, де при присудках дієслівних формах на -но, -то є було чи буде. Досить взяти сучасну пресу, щоб переконатися в цьому. В ч. 232 „Пролетарської правди" за 1933 рік маємо: „...в колгоспах справді буде створено радісне культурне, заможне життя". В ч. 212 „Пр. пр." за той же 1933 рік читаємо: „Про день похорону буде оповіщено окремо"; „Це обвинувачення було висунуто потім"; „Голова перервав Танева, заявивши, що питання про політичну діяльність буде розглянуто пізніше"; „Наприкінці 1931 року його було заарештовано, але йому пощастило втекти".

Всі наведені матеріали переконливо говорять, що було, буде при формах на -но, -то вживаються в українській мові, що це є незаперечний факт. Цей 59 факт відкинути не можна. Відкидати його — значить гальмувати розвиток мови. Такі звороти потрібні в мові, вони дають можливість визначити складніші мовні нюанси, дають можливість визначити складніші життьові факти. Вірну думку висловив про це О. Матвієнко.

„Отже, на нашу думку, в реченнях примітивного типу, ...коли авторові не потрібно цю подію ув'язувати або зіставляти в часі з іншими подіями, дієслова було, буде зайві. А в реченнях складніших, де говориться разом про кілька подій, де треба відзначити якусь подію в перспективі минулого чи майбутнього часу, ці особові дієслова потрібні".

І якщо в мові людини примітивного стану, примітивного типу господарювання такі звороти були непотрібні, то в наш час, час потужного піднесення культурного, політичного й господарського життя, вони виконують корисну мовну функцію. Заперечувати і відкидати їх тільки тому, що ніби їх нема (скоріш вони рідко траплялися) в старій народній і дожовтневій літературній мові або тому, що вони нагадують певні форми в російській мові (чи хай би і виникли під впливом російської мови) шкідливо. Виганяти їх з мови — значить тягти мову назад і гальмувати її розвиток.

З не меншим запалом і завзяттям атакували націоналістичні теоретики (а їх твердження підхоплювали і поширювали практики мови) питання про віддієслівні іменники.

В „Увагах" О. Курило про дієслівні іменники читаємо:

„У народній мові дієслівні речівннки на -ння не мають того широкого застосування що в літературній. Це з багатьох причин зрозуміло, а надто в науковій термінології. Проте сучасну літературну мову треба очистити від деяких невластивих, чужих українській мові конструкцій з дієслівними речівниками: ті конструкції не засобляють мову а занечищують її; народна мова знає відповідного значення інші конструкції".

В інших місцях „Уваги" дають докладні рецепти цього „очищення" сучасної мови від „деяких невластивих, чужих українській мові конструкцій з дієслівними речівниками".

«Дієприслівниками... — кажуть „Уваги" — можна заміняти невластиві українській народній мові звороти на означення часу, обставин, що виражені речівниками дієслівного походження на -ння, -ття з прийменниками при, по, після та ін. у фразах без граматичного підмету, де дійова особа стоїть у дативі: При читанню йому здалося, що... — треба замінити на: читаючи йому здалося, що...; замість: По скінченню роботи треба їм додому їхати — природніше: скінчивши роботу, треба їм додому їхати. Тут можна й ужити особових зворотів: як він читав, (то) йому здалося, що... як вони скінчать роботу, (то) треба їм додому їхати. Звороти з дієприслівниками надаються до лаконічного, енергійного стилю".

Крім „очищення" сучасної мови від дієслівних іменників зворотами з дієприслівниками і особовими дієслівними зворотами, „Уваги" рекомендують ще один спосіб — конструкції з інфінітивом. Спираючись на твердження Є. Тимченка про те, що „генітив дієслівних на -ння, -ття... невластивий народній мові", „Уваги" кажуть: 60

„Такого роду інфінітивом можна заміняти дієслівні речівники на -ння у надто часто вживаній у сучасній літературній мові і мало в народній мові вживаній позиції генітива, що залежний від речівника. Замість: тіла, що мають властивість притягання — треба: тіла, що мають властивість притягати; замість: спосіб збирання матеріалів, спосіб швидкого піднесення продукції сала й м'яса — краще: спосіб збирати матеріали, спосіб швидше піднести продукцію сала й м'яса".

Підхоплює твердження „Уваг" про дієслівні іменники й М. Гладкий. У своїй книжці „Наша газетна мова" він пише:

„Невластива укр. мові тенденція .переводити" в певній конструкції особові дієслівні форми, звороти з дієприслівниками та інфінітивами на дієслівний іменник відзначалася ще в .Увагах" О. Курило. Гостро виявлена в рос. газетній мові тенденція ця дістала належну оцінку від авторів відомої книжки „Язык газеты"....

І далі автор використовує цю книжку („Язык газеты") М. Гуса, Ю. Загорянського і Н. Кагановича (Москва, 1926) для нападу на дієслівні іменника У пізнішій роботі „Мова сучасного укр. письменства" Гладкий ніби продовжує:

„З канцелярського російського жаргону просякають у сучасну літературну мову, очевидно, через посередництво й за допомогою вашої газетної мови зовсім невластиві їй конструкції з віддієслівними іменниками".

Далі автор подає багато прикладів конструкцій з дієслівними іменниками, які виправляє на дієслівні звороти; напр.: По закінченні музичної школи.., одержав він... (з Гордієнка) замість — Закінчивши музичну школу..., одержав він...". На цей же зразок виправляє М. Гладкий і конструкції з такими іменниками, як перехід, прихід, пропонуючи фрази: „По переході кордону лишився в свого приятеля" (з Г. Коцюби); „З'явився до нього зараз по приході в установу" (з В. Шовкопляса) — переробляти на: „Перейшовши кордон..."; „Прийшовши в установу..."

Такі погляди на конструкції з дієслівними іменниками і вимога заміняти їх дієслівними зворотами або іншими конструкціями (напр., прислівниковими), досить міцно прищепилися в різних авторів-лінгвістів. Навіть у праці, що вийшла 1931 р. — „Підвищений курс української мови" за редакцією Л. Булаховського — маємо аналогічне освітлення цього питання. Взагалі не заперечуючи конструкцій з дієслівними іменниками, „Курс" так говорить про конструкції з дієслівними іменниками з прийменниками, які (конструкції) стилістично паралельні до конструкцій з сполучниками коли, як та іншими при особових дієслівних формах:

„Не становлять в українській мові літературної норми з цими замінними функціями залежні дієслівні іменники на -ння, -ття, що мають велике поширення саме з цими замінними синтаксичними функціями в двох сусіднії мовах — російській та польській... В українській мові їх треба по змозі уникати. З таких конструкцій за нормативну править лише „дієслівний іменник на -ння, -ття + прийменник на, за, до в ролі заступників підрядного речення на означення мети та висказовості", напр.: „На дослідження цього питания"... „Далеко ширше застосування — читаємо далі — мають 61 в українській мові в цій замінній функції відокремлені групи слів і головне відокремлені дієприслівникові конструкції. Вони можуть виступати як заміна; синтаксичні засоби майже всіх підрядних частин складних речень (крім цілевих та висказових) відповідно до неукраїнських конструкцій: дієслівні іменники на -ння, -ття з прийменниками при, по, напр.: Скінчивши середню школу, він... (коли скінчив)...”.

Отже тут заперечуються дієслівні конструкції з прийменниками при, по. Показані вище думки і твердження про „невластивість" українській мові дієслівних іменників взагалі і зокрема про „неукраїнські конструкції" — дієслівний іменник + прийменник при, по — науково неправильні і шкідливі. Звороти з дієслівними іменниками „створилися в українській мові — каже Н. Каганович — паралельно до всіх культурних мов, бо відбивають складний процес абстрагування дії, характерний саме для високорозвиненого мислення — особливо мислення діалектичного. Це мовне явище, загалом, є явище прогресивне. Зовсім інша справа, як і коли слід його (з стилістичних міркувань) припускати в художній мові, та це вже є питання стилістичне". Отже в мові — залежно від мотивів стилістичних, а таксамо від завдань і теми викладу (чи твору) — можуть бути паралельні конструкції — з дієслівною особовою формою (або інфінітивом), з дієприслівником і з дієслівним іменником без прийменника або з прийменником. (Коли він скінчив школу..., скінчивши школу... і по скінченні школи...).

У сучасній українській літературній мові конструкції з дієслівними іменниками і зокрема з дієслівними іменниками з прийменниками при, по, після, без, для та ін. щодалі поширюються і існування їх — незаперечний факт. Напр.: „Після закінчення війни..."; „Через два роки після написання статтів"; „Після закінчення промови з'їзд улаштував т. Калініну тривалу овацію" — і багато ще можна подати інших прикладів.

Показані конструкції і їх поширення в сучасній мові не є „наслідок чужого впливу (а хоч би це й було іншомовним впливом, то ми не повинні його цуратися, коли він корисний для розвитку мови), а цілком закономірне і прогресивне явище, характерне для мови особливо на сучасному етапі її розвитку.

От коротенькі уривки з сучасної літературної мови, з дієслівними іменниками:

„Головне в наступі соціалізму, за наших сьогочасних умов, це — посилення темпу розвитку нашої промисловості, посилення темпу розвитку радгоспів і колгоспів, посилення темпу економічного витискування капіталістичних елементів міста й села, мобілізація мас навколо соціалістичного будівництва, мобілізація мас проти капіталізму...

...Інші гадають, що наступ соціалізму є огульне просування вперед без відповідного підготування, без перегрупування сил у процесі 62 наступу, без закріплення завойованих позицій, без використання резервів для розвитку успіхів...".

Коли б за порадами націоналістичних теоретиків сучасної літературної мови в цих уривках, замість дієслівних іменників, дати звороти з особовими дієслівними формами або дієприслівниками (чи це взагалі можливо?) — це позбавило б подані уривки їх виразності, рішучості і сили.

Тому вимога націоналістів, що, намагаючись оберегти сучасну мову від „невластивих" їй дієслівних іменників, цих нібито „чужих впливів" і т.д., є вимога шкідлива і реакційна; ця вимога, позбавляючи літературну мову засобу висловлювати думку конструкціями з дієслівними іменниками, засобу абстрактного мислення—тим самим обезкровлює мову, зводячи її до мови примітивної, придатної хібащо для певного мовного жанру, тим самим ослаблює її.

(Далі 6уде)

---