Гіпотеза Погодіна-Соболевського

Українська мова. Енциклопедія

«ПОГОДІНА — СОБОЛЕВСЬКОГО ТЕOРІЯ» — умовна назва за прізвищами двох найвідоміших авторів антинаук. теорії про рос. етнічний характер нас. Наддніпрянщини (зокрема, Києва та Київщини) за часів Київ. Русі й неавтохтонність укр. населення на цій території. Постала як новий етап боротьби рос. шовіністичної науки з укр. нац. відродженням у 19 ст., коли передовою славіст, думкою було доведено самобутність укр. народу та його мови, що до цього трактувалася в Росії лише як наріччя російської. Вперше вигадку про неавтохтонність укр. населення на його етн. території висловив рос. історик і журналіст М. Погодін у ст. «Записки о древнем языке русском» (1856) і далі обстоював її у полеміці з укр. ученим М. Максимовичем на сторінках моск. слов'янофіл, журн. «Русская беседа». М. Погодін доводив, що нас. Київщини і взагалі Наддніпрянщини домонг. часів (літописні поляни) мало рос. етн. характер, але змушене було мігрувати на Пн. Схід унаслідок монг. навали; теперішнє укр. населення Наддніпрянщини з'явилося тут нібито внаслідок колонізац. міграції укр. етн. елементу з ареалу Карпат у 13—14 ст.

Висновки цієї «теорії» стали культурно-політ. обґрунтуванням виключної претензії Росії на старокиїв. спадщину, що на неї українці претендують нібито безпідставно. Ненауковість таких заяв довели М. Максимович («Филологические письма к М. П. Погодину», 1856; «Ответные письма к М. П. Погодину», 1857; «Новые письма к М. П. Погодину. О старобытности малороссийского наречия», 1863) і О. Котляревський (ст. «Были ли малоруссы исконными обитателями Полянской земли или пришли из-за Карпат в XIV в.?», 1862).

Пізніше «теорія» М. Погодіна була підтримана і розвинута рос. філологом О. Соболевським, який намагався обгрунтувати її фактами мови аналізованих ним пам'яток давньої писемності. У своїх працях «Как говорили в Киеве в XIV и XV вв.» (1883, опубл. 1888), «Очерки по истории русского языка» (1884), «Источники для знакомства с древнекиевским говором» (1885), «Лекции по истории русского языка» (ч. 1, 1888), «Древнекиевский говор» (1905) він безпідставно трактував усі давні пам'ятки, в яких помітив явище т. з. нового і та ін. риси, характерні для укр. мови, як виключно галицько-волинські. Протиставляючи їх старокиївським, О. Соболевський стверджував, що Київ і Київщина тепер уже аж до 15 ст. були російськими в етнокультур. розумінні, а українці з'явилися тут як зайшле населення лише з 15 ст. із Заходу  — з Поділля, Галичини та Волині, асимілюючи рештки старого (російського) населення.

З критикою тенденц. тверджень О. Соболевського виступали історики В. Антонович, М. Владимирський-Буданов, М. Грушевський та ін., літературознавець М. Дашкевич та мовознавці П. Житецький — «По поводу вопроса о том, как говорили в Киеве в XIV и XV веках» (доповідь виголошено 1883, опубл. 1888), В. Ягич — «Четыре критико-палеографические статьи» (1884) та «Критические заметки по истории русского языка» (1889), О. Шахматов — «Къ вопросу об образованіи русскихъ наречий и русскихъ народностей» (1899), «Краткий очерк истории малорусского (українського) языка» (1916) і особливо А. Кримський — «Филология и погодинская гипотеза» (1898; окр. вид. 1904), «Деякі непевні критерії для діалектологічної класифікації староруських рукописів» (1906), «Древнекиевский говор» (1906), «Украинская грамматика...» (1907) та ін., що поклали край полеміці навколо «П.—С. т.».

Літ.:

• Медведев Ф. П. Істор. граматика укр. мови, ч. 1. X., 1955
• Бевзенко С. П. Історія укр. мовознавства. Історія вивчення укр. мови. К., 1991
• Огієнко І. І. Укр. культура. К., 1992

В. Б. Задорожний