Українська Автокефальна Православна Церква

УКРАЇНСЬКА АВТОКЕФАЛЬНА ПРАВОСЛАВНА ЦЕРКВА (УАПЦ) — православна церква в Україні. Організаційне становлення УАПЦ відбувалося в контексті національного відродження України. Стрімкого поширення ідея автокефалії набула в умовах Української революції 1917-20 та демократизації суспільства. За відбудову Української національної церкви висловилися делегати багатьох повітових та єпархіальних з'їздів духовенства і мирян, ініціюючи розгляд питання про незалежність церкви на Всеукраїнському православному церковному соборі (1918). 1.1.1919 Директорія УНР прийняла закон про автокефалію Української церкви, однак внаслідок зміни політичної влади він не був реалізований. Дерусифікація церкви стихійно розпочалась у Полтаві, Кам'янці-Подільському, Лубнах, Катеринославі. У Києві перша служба в першій українській парафії (військовий Микільський собор) відбулась 22.5.1919. Організаційне оформлення УАПЦ було довершено на Всеукраїнському православному соборі у Києві 14-30.10.1921, де були затверджені канони та устрій церкви, сформована ієрархія. Самобутність УАПЦ полягала в канонічних новаціях — соборній висвяті в єпископи одружених священиків, соборноправності її устрою, сакралізації української мови та впровадження у церковне життя національних звичаїв і традицій. Керівництво церквою здійснював Всеукраїнський православний церковний собор, а в міжсоборний період — постійно діюча Всеукраїнська православна церковна рада (ВПЦР); на місцевому рівні — округові, районні, парафіяльні собори та відповідні їм церковні ради. Почесним головою ВПЦР був митрополит Київський і всієї України: у 1921-27 — митрополит Василь Липківський, у 1927-30 — митрополит Микола Борецький. Головами ВПЦР були: Михайло Мороз (1919-24); протодиякон Василь Потієнко (1924-25), єпископ Петро Ромоданів (1926-27), протоієрей Леонід Юнаків (1927-30). У 1920 роках УАПЦ налічувала 6л. 1100-1200 парафій та 2 млн. віруючих (12-14% православного населення), 30 єпископів, 1500 священиків. Районами найбільшого поширення були Київщина, Поділля, Полтавщина, Чернігівщина, Волинь. Мала єпископа у США (Іоанна Теодоровича), де виходив орган УАПЦ — газета «Дніпро» (Чикаго). Вважаючи, що 2/3 духівництва нелояльні до більшовицької влади, державні органи чинили постійний тиск на УАПЦ, організовували цькування церкви у пресі. Прагнучи максимально поглибити внутрішньоцерковні суперечності, влада сприяла перетворенню братства Діяльно-Христової церкви, що виникло при УАПЦ, на окрему структуру (зареєстрована на поч. 1924). У жовтні 1927 делегати Всеукраїнського церковного собору, під загрозою арешту і заслання всіх його учасників та під тиском частини єпископату УАПЦ на чолі з еп. П. Ромадановим, проголосували за усунення від церковного управління митрополита В. Липківського (17.10.1927). 28-29.1.1930 на Надзвичайному соборі під тиском державної влади церква проголосила про «самоліквідацію» у зв'язку з інкримінуванням їй антирадянської діяльності та участі у сфабрикованій органами ДПУ Спілці визволення України. Значна частина її діячів була заарештована за звинуваченням у приналежності до СВУ 9-12.12.1930 на церковному Соборі відновлено діяльність церкви під назвою «Українська православна церква». Церкву очолив митрополит Харківський і всієї України Іван Павловський (1930-36), який водночас був головою постійно діючого керівного органу Всеукраїнської церковної ради. Церква, поділена на 7 єпархій, нараховувала бл. 300 парафій. Припинила існування під тиском влади.

Нове відродження УАПЦ почалось у роки радянсько-німецької війни 1941-45 за благословенням (декрет від 24.12.1941) першоієрарха Польської автокефальної церкви митрополита Варшавського Діонісія (Валединського), якому до німецької окупації були підпорядковані православні парафії Волині та Західної України. Очолив УАПЦ Тимчасовий адміністратор архієпископ Луцький і Ковельський Полікарп. За Статутом керівним постійно діючим органом між Помісними соборами визначались Собор єпископів та вище церковне управління під назвою «Адміністратура Св. Православної автокефальної української церкви». На поч. 1943 окупаційна влада вдалася до реорганізації керівної структури церков в Україні, намагаючись підпорядкувати УАПЦ німецькій адміністрації. У серед. 1943 УАПЦ налічувала 13 єпископів, 1700 священиків, 3 тис. парафій.

Після закінчення війни частина духовенства на чолі з митрополитом Полікарпом та вірних перебралася на Захід. У Німеччині частина вірних, послідовників УАПЦ митрополита В. Липківського (відкидали синодальний устрій церкви, керованої Радою єпископів, домагалися допущення мирян до всіх церковних справ), відокремилася від ієрархії УАПЦ митрополита Полікарпа і на церковному з'їзді в Ашаффенбурзі (серпень 1947) створила Українську автокефальну православну церкву-собороправну. Згодом були створені численні парафії УАПЦ у США, Канаді, Франції, Великій Британії, Австралії та ін. країнах Західної Європи і Південної Америки. У цей період церкву очолювали митрополит Полікарп (1942-52), митрополит Ніканор Абрамович (1953-69) і митрополит Мстислав (Скрипник, 1969-93). У діаспорі видавалися друковані органи УАПЦ: «Рідна Церква», «Відомості Генерального церковного управління УАПЦ у Великій Британії» (1950) та «Праця й життя» в Австралії.

Новий рух за відродження УАПЦ в Україні почався в лютому 1989 із створення «Ініціативного комітету відновлення УАПЦ». У червні 1990 відбувся Всеукраїнський собор УАПЦ, який прийняв Статут церкви та обрав її главу, яким став першоієрарх Українських православних церков США і Канади митрополит Мстислав (Скрипник) з титулом «Патріарх Київський та всієї України» (інтронізований 18.11.1990). 25-26.6.1992 у Києві на Всеукраїнському православному соборі було прийнято рішення про об'єднання двох найбільших в Україні церков — Української православної церкви і УАПЦ в єдину Українську православну церкву — Київський патріархат. Главою об'єднаної церкви обрано патріарха УАПЦ Мстислава, заступником патріарха Київського Патріаршого Престолу — митрополита Філарета (Денисенка). Було створено Священний Синод УПЦ-КП і Вищу Церковну Раду. Однак 24.12.1992 Патріарх Мстислав відновив УАПЦ, призначивши архієпископа Петра (Петруся) тимчасовим керуючим справами Патріархату. Після смерті патріарха Мстислава (11.6.1993) на Другому помісному соборі УАПЦ обрано (7.10.1993) та інтронізовано (14.10.1993) нового патріарха, яким став єпископ Переяславський і Січеславський Дмитрій (у миру - Володимир Ярема). В червні 1995 державними органами зареєстровано Статут УАПЦ. Церква нараховувала бл. 1200 парафій, переважна більшість яких (1100) діяла в Галичині. 15.8.1996 частина єпископату схвалила рішення про перейменування УАПЦ на Українську автокефальну православну церкву Київського патріархату і зреклася (18-19.9.1996) послуху патріархові Дмитрію. 18-20.10.1996 без патріаршого благословення вони провели в Києві Архієрейський та 26.11.1996 — Помісний собор УАПЦ, який вивів за штат Собору єпископів патріарха Дмитрія та єпископів, що його підтримували. Ці дії внесли напруження в становище УАПЦ, розколовши П провід, меншість якого залишилась вірною патріархові.

С. Білокінь, О. Ігнатуша.