Плющ П. Недоречності одного перекладу

НЕДОРЕЧНОСТІ ОДНОГО ПЕРЕКЛАДУ

Павло ПЛЮЩ, доктор філологічних наук.

Вважається аксіоматичним, що сучасний український радянський перекладач у своїй повсякденній творчій праці користується сучасною українською літературною мовою — багатющою, високорозвиненою мовою, якою вона є нині внаслідок понадпівстолітнього її розквіту після Жовтня. Про особливі, специфічні випадки художньо мотивованого вживання елементів соціальних чи територіальних українських діалектів, просторіччя, арго і т. ін. у мові українських перекладів говорити не будемо: взагалі в принципі це можливо (як виняток, зазначене явище зустрічається і в мові перекладу книжки А. Лану). Але в пропонованій статті розглядається не це правомірне використання архаїзмів, діалектизмів тощо, а просто недоречне вживання окремих слів, синтаксичних конструкцій та фразеологізмів, які стали в сучасній українській мові анахронізмами і механічне вкраплення яких у текст перекладу іноді справляє неприємне враження.

Звернемося до конкретних прикладів, починаючи з елементів лексики: найчастіше якраз те чи інше слово, мов чужорідне слово в тільце в тексті, впадає в око своєю недоречністю. Випадки такого слововживання автори перекладу, на мою думку, дозволяють собі через недосконале знання сучасної усної народної й літературної української мови та відсутність мовного чуття. Єдиним джерелом їхньої мовної ерудиції в процесі перекладання були, мабуть лише різноманітні словники 305 української мови. Довільність слововживання і суб’єктивне захоплення окремими “колоритними” словами (колоритність цих слів здебільшого полягає в їхній раритетності, нехарактерності для мови сьогоднішньої) пояснюється, безперечно, становищем перекладачів книжки Лану, власне — неглибокою обізнаністю з сучасною живою і писемно-літературною українською мовою. Саме це міцно приковує їх до словників. Звідси деяка обмеженість мовного арсеналу, відчутна, зокрема, в штучності вживання ними окремих слів; вони беруть їх із словника, не помічаючи недоречності тих слів у тому чи іншому контексті (застарілості, семантичної невідповідності висловлюваним поняттям, образам, мовному стилю контексту, словесному оточенню тощо). Це стосується, наприклад, таких трьох чомусь особливо улюблених перекладачами слів, як либонь, далебі і сливе. Перед цим треба сказати, що в основі змісту книжки А. Лану, як грунтовного наукового дослідження, лежать монологічні міркування автора, виражені в популярно-науковій формі, але із зрозумілих причин йому часто доводиться користатися найрізноманітнішими джерелами (листування Мопассана і листи до нього, уривки з творів письменника, документи, що стосуються його біографії та ін.). Отже, у книжці перехрещується мовний матеріал у різних його складових частинах, належний до різних функціональних стилів мови. Певна річ, що це значною мірою утруднювало працю перекладачів.

Повернемося до частого вживання перекладачами слів либонь, далебі і сливе.

Усі ці слова є в шеститомному “Українсько-російському словнику”. Після перших двох стоїть позначка “разг.”, після “сливе” — “нар. разг.”. Проілюструємо, за браком місця, вживання перекладачами цих слів у контексті тільки одиничними прикладами.

Либонь: „І справді, відзначити нічого, крім, либонь, зауваження 15 грудня 1867 року з приводу несхильності учня до математики” (21). Це слова автора книги — А. Лану з приводу оцінок, одержуваних малим Мопассаном, учнем релігійного пансіону в Івето. У тих казенних оцінках не занотовано жодної суто індивідуальної риси хлопчика. З якої ж речі тут, в авторському контексті сухо-ділового змісту, вжито „либонь” — слово розмовної мови, яке в сучасній українській мові, навіть у народних місцевих говорах, вживається іноді тільки людьми похилого віку? У мові ж наукового або науково-популярного твору це слово сучасному читачеві здалось би зовсім недоладним: здебільшого воно йому просто не знайоме і сприймається 306 як діалектне (з походження таким воно і є). Зазирнувши до „Русско-украинского словаря” видання 1968 року, перекладачі в синонімічному ряді до російського слова вероятно побачили б такі українські відповідники: певно, певне, мабуть, либонь, а в синонімічному ряді до російського слова наверно в значенні вставного слова вони помітили б українські еквіваленти — напевно, напевне, певно, певне, певна річ, мáбуть і мабýть.

Як бачимо, і мовний контекст і наші словники ніяк не виправдують виключного використання либонь у наведеному вище прикладі. Перекладачі ж вибрали саме це слово, бо воно їм — суб’єктивно — здалося яскравішим за інші синонімічні відповідники і порівняно з ними, так би мовити „більш українським” словом.

Далебі: Ще архаїчнішим, ніж либонь, з погляду сьогоднішнього узусу є далебі (при ньому, як і при „либонь”, у шеститомному „Українсько-російському словнику” стоїть позначка „разг.”). Емоційним синонімом до далебі словник подає єй-єй, єй-же-єй. Проте в українському перекладі книжки А. Лану далебі, як і либонь, теж вживається суб’єктивно-вибірно, без обгрунтованої потреби; причому ігноруються інші українські слова з тим же значенням, співзвучніші мові сьогоднішнього дня (чесне слово, слово честі, справді, єй-єй і ін.). Пор.: „Це, далебі, перегукувалося з „Паризькими таємницями” (97).

Сливе: Сказане про либонь і далебі ще більшою мірою стосується вживання сливе. Наскільки воно архаїчне і невластиве сучасній українській мові, свідчить той важливий факт, що це слово ні разу не зустрічається ні в І. Котляревського, ні в Т. Шевченка. Перекладачі ж зовсім не замислюються над цим і вживають його як звичайне сьогоденне слово нашої мови. Це має такий кумедний вигляд: „13 березня 1884 року Гі пише з Канна одній чарівній дамі, сливе прототипові її попередниць, але ширшого масштабу” (187). Чому б замість сливе не поставити тут „майже”? Мабуть, тому, що перекладачам однаково як сказати: для них слова не живі реалії, а лише підручний словниковий матеріал для перекладу.

Усі навелені вище приклади є фрагментами авторської мови Лану в контекстах науково-популярного характеру. Наявність у цих прикладах таких застарілих слів, як либонь, далебі і сливе, абсолютно нічим не обгрунтована, крім суб’єктивного уподобання перекладачів, які не відчувають змін, що відбулися в українській мові після Жовтня, й не прислухаються до живої розмовної мови народу. Вони виходять з наявності того чи іншого слова в словнику, а не з щоденної мовної практики народу. 307

У перекладі книги А. Лану (правда, в добиранні поодиноких слів) ця тенденція яскраво прозирає від першої до останньої сторінки. Мова перекладу (в цілому непогана) майже на кожній сторінці дратує несподіваними (часто незрозумілими) слівцями на зразок: окремі прозірності (7), несподівані перейми (7), опісля порвистого орла (11, 30), рішенець (81), родимець (147), риштаки (150), його не оступачує це оточення (185), у сяйві милованок (234) і т. ін.

До цього треба додати деякі форми слів: багацько (91), усічені форми абстрактно-узагальнених назв типу уподіб багатьом (47, 72, 91), наїв утечі (24), докруж нас (273), напуст (393), умирущого батька (62), спозирання східнів (64, 155), забагли покататися на човні (92).

Перекладачі, правда, можуть послатися на те, що в українській радянській художній літературі можна не раз зустріти і слова і форми слів, частину яких наведено вище. Див. На березі їх було, либонь, тільки двоє. (Смол.); Далебі, безпорадне станонвище в Захара (Горд.). Але те, що природно для мови художнього твору, відгонить штучним провінціалізмом у мові науково-популярного твору, до того ж перекладного.

Є, однак, у перекладі книги А. Лану один цікавий випадок вдалого утворення простонародного слова, що не викликає заперечення. Це називання жінки за ім’ям її чоловіка за українським звичаєм. Мартениха від імені її чоловіка — Мартен (йдеться про персонажів з оповідання Мопассана „Повернення”). Обоє вони — люди з народу: Мартен — моряк, Мартениха — селянка. Тому й слово Мартениха звучить тут натурально.

Тенденція перекладачів книги А. Лану в окремих випадках до невмотивованого відхилення від норм сучасної української літературної мови спостерігається і в синтаксисі. Це виявляється, зрідка, в уживанні архаїчних синтаксичних конструкцій („А що у врятуванні англійця брав участь і Гі, Пауел запросив його на сніданок” — 34), у використанні конструкції прийменникового керування з непідходящим прийменником („і сумує з ненатуральності життя” — 34), у невдалому вживанні родового часового відмінку з прийменником „за” („За його приїзду в столицю тільки й розмов було...” — 42; „останній за цих веселих і бучних пригод несподівано виявляється одруженим” — 223), в елементарному незнанні того, що прийменникове слово „завдяки”вимагає після себе не родового, а давального відмінка („завдяки невикористаних досі прийомів” — 119)...

Крім того, в перекладі здебільшого механічно використовуються різні способи зв’язку підрядних означальних речень 308 з реченням головним. Найчастіше ці підрядні приєднуються тут до головного речення за допомогою сполучника „котрий”: „Після огляду... музеїв, котрі Мопассан дуже любив” (98), значно рідше — за допомогою сполучника „який”: „у бурмотінні хвиль, які розбиваються” (29) і тільки в поодиноких випадках — за допомогою конструкції „що займенник 3-ої особи”: „тільки-но з вітром у віконця ридвана, що ним він їхав додому, долине дух морських водоростей” (22). Бездумна одноманітність у майже виключному вживанні сполучника „котрий” спричиняється іноді до розладу ритму й мелодійності мови, до частого повторення одного й того ж слова. Перекладачі явно надають переваги сполучнику „котрий”.

Дуже прикро, що перекладачі постійно змішують сполучник „щоб” (при підрядних реченнях мети) з сполучником при умовно-обмежувальних підрядних реченнях „аби”: „І мені випало сісти в човен о десятій вечора, аби доправити цих двох... лебедиків в їхнє гніздечко” (91).

Нахил до надання переваги мовним засобам менш популярним, ніж інші, сучасні синонімічні їм засоби, відчувається і в фразеології мови перекладу. Так, наприклад, замість „одружитися”, „оженитися”, „вийти заміж” перекладачі вживають тільки: „узяти шлюб”, „віддатися”: „він узяв шлюб” (8), „Леопольд Боннен узяв шлюб з дочкою одного товариша” (65), „кинувши господарство на дочку Луїзу, що віддалася за свого художника” (197). Вживається в перекладі й штучне анахронічне „на позір”: „Після на позір спокійної весни” (43) і також „на взір” (на зразок, подібно до): „маленьке обійстя, щось на взір заїзду” (168). Невідомо, звідки взято ці вирази? Зовсім кумедно штучним є „матися батьком” (60), тобто „бути батьком”.

Кількість прикладів, подібних наведеним, можна було б значно збілльшити, але в цьому нема потреби. Помічені нами недоречності псують загальне враження від в цілому сумлінної праці перекладачів.

Було б добре, якби й інші перекладачі взяли до уваги наші міркування, оскільки не тільки перекладачі книги А. Лану, а й перекладачі інших творів іноді піддаються тенденції до архаїзації й „очуднювання” мови перекладів словами й виразами, не відповідними сучасній українській мові.

“Літературна Україна” — 27 квітня 1973 р.

Передруки

• Українська мова у ХХ сторіччі: історія лінгвоциду. Документи і матеріали. Упорядники: Л. Масенко, В. Кубайчук, О. Демська-Кульчицька. К.: Вид. дім Києво-Могилянська академія — 2005 — 304-308 с.

---