Русанівський В. За чим тужити?
Віталій Русанівський, заступник голови правописної комісії АН УРСР
За чим тужити?[1]
Стаття Б.Антоненка-Давидовича “Літера, за якою тужать” не могла не викликати здивування. Чому в шановного письменника виникла раптом “туга” за літерою г΄[2], яка свого часу викликала невиправдано великі клопоти в усіх, хто користувався українською мовою на письмі? Чим пояснити наявність у статті грубих помилок щодо витлумачення історії літери г΄, чому автор плутає звук з фонемою, графіку з орфографією, письмо національної мови з фонематичною транскрипцією і т.д.?266
Кожен народ прагне до простоти й економності в побудові граматичної і правописної системи своєї мови. Проблема спрощення правописних систем обговорюється, зокрема, науковою громадськістю Англії, Франції та інших країн. Те ж, що пропонує Б.Антоненчко-Давидович, може призвести тільки до невиправданих правописних ускладнень, тих, що були свого часу створені “Українським правописом” 1928 р.
Цей правопис уперше пропонував систему правил, які регламентують уживання г΄. І під час його обговорення і, особливо, після його запровадження у вжиток, у шкільну практику, стало цілком очевидно, що він надмірно ускладнений правилами, які не відповідають живому українському мовленню. Це стосувалося, зокрема, уживання літер г і г΄, буквосполучення ла, ло, лу та ля, льо, лю і деяких інших.
Проривний виступає в сучасній українській мові у словах гава, дзига, ганок, газда, гедзь, гудзик, гвалт, дзиглик (заст.), гирлига, а також у звуконаслідувальних — типу гелготіти, гелгати і под. Трапляється цей звук ще в деяких вузьких діалектизмах. Тому в спеціальній мовознавчій літературі ( в курсах фонетики, діалектології і под.) для передачі цього звука використовується знак фонетичної транскрипції г΄. Поряд з г΄ у фонетичній транскрипції вживаються такі знаки, як еи, оу, ў, н΄:, т΄: та багато інших. Б.Антоненко-Давидович, незважаючи на існування фонетичної транскрипції, пише: “ця скасована літера стала-таки знову з’являтися на сучасних друкованих сторінках — факт сам по собі промовистий і повчальний”. Словорозрізнювальне значення г΄ має тільки в кількох випадках: грати (у вікні) — грати (на скрипці), гніт (у лампі) — гніт (гніт капіталізму), гулі (набив гулі на лобі) — гулі (гуляння). Науково доведено, що частота вживання звука г΄ у сучасній українській літературній мові мінімальна ( вона становить 0,013, тоді як, наприклад, частота вживання б дорівнює 14,35, частота вживання в — 44,08, г-13,2 і т.д.) (див. Сучасна українська літературна мова. Фонетика, К., 1969, табл. 44 на стор. 327). Тому в запровадженні ще однієї літери в український алфавіт настійної потреби немає. Але, можливо, і шкоди це не завдало б? Звернімося до історії. До 1928 року літера г΄ уживалася в українському письмі спорадично, без чітко викладених правил. Але ось після тривалої дискусії виходить друком новий “Український правопис”, де вмотивовуються випадки уживання г΄, і його непридатність стає очевидною.
Для того, щоб правильно вживати г і г΄, згідно з “Правописом” 1928 р., треба було знати: своє це слово чи запозичене, а якщо запозичене, то з якої мови і в який час. Після 1928 р. 267 поряд з офіційним правописом з’явилося чимало допоміжної літератури, що мала з’ясувати, де треба вживати г, а де г΄. Тому-то в 1932 р. НКО УРСР прийняв постанову про переробку правопису. Над його переглядом працювали такі визначні радянські вчені, як Г.Левченко, М.Грунський, Л.Булаховський, М. Калинович та ін.
Головна увага при вдосконаленні орфографічних правил була звернута на правопис запозичених слів. З нового “Українського правопису”, що вийшов у світ 1933 р., зовсім була усунута літера г΄. Написання л, ла, ло, лу і ль, ля, льо, лю в словах іншомовного походження ( типу клас — кляса, лампа- лямпа і под.) було приведене у відповідність з багатовіковою східнослов’янською традицією. В цій частині український правопис став ближчим до живої народної мови. Аналогічна робота була проведена й щодо відновлення традицій написання т — ф ( ефір, а не етер), е - і (хімія, а не хемія) та ін. у лексичних запозичення з грецької мови.
Отже, питання, порушені в статті “Літера, за якою тужать”, - це анахронізм.
Вище вже згадувалося, що Б.Антоненко-Давидович припустився деяких фактичних помилок. Літера г΄ справді має свою історію, але, висвітлюючи її, автор ігнорує кілька важливих моментів. Українська народна мова, як свідчать пам’ятки, не знала розрізнення г і г΄. Давня літературна мова засвідчує його в словах, запозичуваних з латинської і польської мов (а через останню також з німецької, французької та ін.). Звук г΄ у давній українській мові передавався або сполученням “кг”, або латинською літерою “g”. З ХVІІ ст.. входить у вжиток літера г΄. У східнослов’янській правописній традиції ХІХ століття спорадично вживалося традиційне буквосполучення “кг” і латинське “g”. Західноукраїнська правописна практика рекомендувала для позначення проривного приголосного уживати літеру г΄. Проте виступала вона переважно в словах іншомовного походження типу гвардія, реорганізація, газета тощо. До речі, П.Куліш, на якого посилається Б.Антоненко-Давидович як на батька літери г΄, уживав латинську літеру “g”. Автор статті “Літера, за якою тужать” твердить, що П.Куліш запровадив алфавіт, яким користуємось і ми тепер, лише відкинувши з нього літеру г΄. Насправді ж відкинута була не літера г΄ (її там і не було), а літери э, ь, ё, е (у значенні є) і латинське g.
Українська графіка більш-менш усталилася тільки у 80-90 роках ХІХ століття, але про остаточну її уніфікацію не можна говорити аж до виходу в 1919 році (вже після встановлення радянської влади на Україні) “Найголовніших правил українського 268 правопису”. Цей правопис рекомендував уживати поряд з літерою г літеру г΄. Проте чітких правил, що визначили б уживання цієї літери тут, як уже згадувалося, ще не було.
Б. Антоненко-Давидович, прагнучи довести, що слів зі звуком г΄ в українській мові не одиниці, як це є насправді, а сотні, посилається на словник за ред. Б.Грінченка, що фіксує 270 слів на цю літеру. Прикладів із згаданого словника автор статті завбачливо не наводить. Чому? Та тому, по-перше, що переважна більшість наведених тут слів — вузько локальні діалектні слова типу г΄айдарь (музыкант, играющий на волынке), г΄аланці (узкие брюки), г΄алда (взятка), г΄альон (галун) і т.д. по-друге, Б.Грінченко наводить багато похідних слів, скажімо, слів із коренем г΄азд — тут 14, похідних від г΄валт — 4, від г΄рунт — 8. До того ж багато з них Б.Грінченко наводить у двох вимовних варіантах (скажімо, г΄рунт і грунт, г΄роно і гроно, г΄осподар і господар), але про це Б.Антоненко-Давидович теж не згадує.
Отже, як бачимо, автор статті не переобтяжив себе ретельним науковим вивченням історії вживання літери г΄, документального матеріалу, завдяки чому суть питання постала в неправильному, перекрученому вигляді.
Від редакції: В “Літературній Україні” від 4 листопада 1969 року було опубліковано статтю Б. Антоненко-Давидовича “Літера, за якою тужать”. Публікуючи статтю В. Русанівського, редакція поділяє думку автора.
Літературна Україна, №95, 28 листопада 1969 р.
Передруки
- Українська мова у ХХ сторіччі: історія лінгвоциду. Документи і матеріали. Упорядники: Л. Масенко, В. Кубайчук, О. Демська-Кульчицька. К.: Вид. дім Києво-Могилянська академія — 2005 — 265-268 с.
