Білокінь С. Начерк історії совєцької цензури

Матеріал з Хронологія мовних подій в Україні: зовнішня історія української мови
Перейти до: навігація, пошук

Начерк історії совєцької цензури [1]

Оскільки тоталітарна цензура призвела до викривлення корпусу друкованих джерел, в огляді джерел не можна обійти й цього питання.

Цензурними актами 1863 та 1876 років царизм грубо загальмував розвиток українського слова [2]. Революція 1905 року знесла цензурні рогатки. Перед революцією 1917 року переважна кількість заборонених книжок[3] являла собою партійні видання есерів, соціал-демократів, анархістів, себто видавничу продукцію партій, шо складали т.зв. визвольний рух. Сюди належали книжки Бакуніна, Бебеля, Каутського, Леніна, Маркса, Плеханова. Таких видань сотні. Вони виходили масово, здебільшого невеликими брошурами, розрахованими на цілі пропаганди, колосальними тиражами.

Значно менше, але все ж таки чимало «медичних» видань про статеве життя (як одержувати найбільше сексуального задоволення й водночас запобігти вагітності), а також книжок порно-графічних («Мемуары массажистки» Артура Беренда, «Извращения в любви» Ганса Рау, численні «твори» В. Москевича й Дона Бочара).

Не меншу групу складали видання, з точки зору царського режиму, спрямовані на конфронтацію з євреями — «Отрок-мученик» В. Голубєва, «Великие перевороты и евреи» Г. Красного, «Умученные от жидов» В. Островідова.

Зовсім мало книжок спеціально антихристиянських — альманах «Базар Сатаны», «Последние дни владычества над землей сатаны» Д. Верешякіна. Неправославний характер мали, зрештою, численні твори Льва Толстого, як відомо, відлученого від Церкви.66

Що стосується заборонених видань українських[4] — Б. Грінченка, М. Стасижя, С. Черкасенка, А. Шабленка, декламатора О. Коваленка «Розвага», то вони потрапили до цієї категорії не за мову, а за зміст, отже, розкладаються по інших, названих вище, групах. Внаслідок царського указу 12 грудня 1904 року заборона самої мови вже не діяла.

Ось один із прикладів цензурної репресії за зміст твору. 15 червня 1892 року петербурзький цензурний комітет слухав доповідь цензора С. Г. Коссовича про рукопис «Запомога: Мало-русский литературный сборник» М. Комарова. Про поему Б. Грінченка «Беатриче Ченчі» цензор писав: «Сюжет поэмы самый неудобный, можно сказать, омерзительный. Фабула известна. Оканчивает автор поэму обращением к своему родному краю — Украине» [5]. Не дивно, що твір Б. Грінченка було надруковано щойно в «Літературному збірнику, зложеному на спомин Олександра Кониського» (К., 1903).

Дореволюційний період в історії цензури українських книг вивчав у двадцятих роках завідувач центральної бібліотеки російської драми ленінградських державних театрів Юрій Нелідов (1874 — ?). Під керівництвом акад.С. Єфремова він підготував чотиритомник архівних документів з історії цензури[6]. Доля цієї праці й самого Нелідова невідомі.

Подібно до того, як у другій половині 80-х років заборонюване раніше дисидентство стало припустимою, більше того, декларованою, маніфестованою лінією центральних прогресивних видань, так і після революції 1917 року соціалістичні видання вийшли враз із категорії переслідуваних і на книжковому ринку запанували. Відбулась революція.

Сучасні дослідники В. М. Даниленко, Г.  В. Касьянов та С. В. Кульчииький висловили жорстку, але справедливу думку, що одним із найпослідовніших супротивників свободи друку був Ленін[7], який вважав, що це означає «свободу политической организации буржуазии», отже, запровадити у нас таку свободу — це те саме, що «помогать классовому врагу» [8]. Однозначно була відчужена від поліграфії Церква. Дозволяли друкувати свої памфлети тільки представникам опозиційних до Руської та Української православних Церков розколів, що їх сама влада й створила. 1922 року київське Управління друку містилось при губвиконкомі, до його відання входили всі питання, що стосувались і видавництва, й книгарства. 27 листопада 1922 року з'явився його наказ «Про порядок отримання дозволу на друкування творів», 10 березня 1923 року — «Про торгівлю творами друку», 22 березня — «Про урегулювання книжкової торгівлі», 8 серпня — «Про порядок одкриття підприємств друку» тощо[9]. Цензурну практику ліберальних часів непу відбив київський цензор С. Якубовський, який підленько схарактеризував окремі типи авторів, чиї твори вже не проходили друкарський варстат: графомани, шарлатани, церковні письменники[10]. Так почала наростати нова література. З 20 листопада 1922 року до 1 жовтня 1923 року на попередній розгляд до київського Управління друку надійшло 493 рукописи, не рахуючи дрібних видань (летючок, відозв тощо) [11].

Видання часів Розстріляного Відродження несуть на собі сліди тієї боротьби, яку вели з цензурою автори й видавці. Разом з Ананієм Лебедем і Максимом Рильським Михайло Могилянський упорядкував хрестоматію «За 25 літ»[12]. Коли книжку віддрукували, з Харкова «запропонували» зняти прізвище останнього як явного контрреволюціонера, інакше видання не зможе вийти. Довелося передрукувати обгортку, аби зняти прізвище, але сам Могилянський, як згадував потім на допиті 11 серпня 1931 року Данило Сухенко, під іншим прізвищем продовжував працювати у видавництві. Саму хрестоматію Наркомос згодом зняв із ужитку[13]. За розпорядженням 67 ГПУ, виданим на підставі директиви Укрліту, книжку Матвія Яворського «Коротка історія України» (ДВУ, 1928) та вміщену передмову Х.Раковського та портрети деяких опозиціонерів мала бути направлена до Центральної книжкової комори ДВУ в Харкові «для ґрунтовної переробки»[14]. У збірнику Музею діячів, присвяченому Миколі Лисенку[15], літконтроль зняв увесь мемуарний розділ, зокрема спогади Олени Пчілки, Старицької-Чер-няхівської та Опанаса Сластіона[16]. Збереглися лише окремі примірники віддрукованих зошитів. Один повний комплект ліг в основу повоєнного збірника спогадів[17]. Клопоти з цензурою мали буквально всі автори, навіть зовсім аполітичні. М. Левченко на допиті 11 вересня 1929 року згадував: «Одного разу я зустрівся із Мик. Зеровим на вулиці. Він був заклопотаний і на моє питання про причину — відповів, що йде до Окрліту, куди здав на перегляд останню збірку своїх поезій чи перекладів, і хоч там напевне нічого нема, до чого можна було б причепитися, але він певен, шо Окрліт щось почне вигадувати й викидати. «Зрештою, сказав він, коли дуже перемажуть, зовсім не друкуватиму»[18]. Перше-друге число журналу «Червоний шлях» за 1932 рік з'явилось із вклейкою перед титулом: «Від редакції. |...| 2. Оповідання М. Хмурого «Переможці» (стор.стор. 23-38) як твір, що неправильно трактує ударництво, що невірно подає боротьбу за високі темпи роботи та має прикрі, неприпустимі натуралістичні зриви — редакцією знято». З усього тиражу оповідання було вирізано. Опитом 17 лютого 1937 року Політбюро ЦК КП(б)У прийняло рішення: «Вилучити журнал «Під марксо-ленінським прапором», що редагувався ворогами партії Дзенісом, Ашрафяном, Гітелем і інш., які протаскували в цьому журналі злісні перекручення основних положень партії в галузі теорії і національної політики партії»[19]. Цензура була прискіплива до ідіотизму. На культпартнараді при Київському ОПК 24 листопада 1929 року заввідділу наросвіти Пасіка скаржився, шо інспектура наросвіти за п'ять років не дослідила релігійної ідеології школяра. А коли за ініціативою когось із вчителів в одній із шкіл спробували запровадити анкети, видрукувавши її у друкарні, окрліт її конфіскував[20]. Карикатурно-драматичннх рис набирала попередня цензура у газетах. 24 серпня 1936 року вийшло число димерської районної газети «Шляхом колективним»: ліворуч було надруковано передову статтю, у центрі вмішено портрет Сталіна, а праворуч унизу — рішення колгоспних зборів про боротьбу з троцькістською опозицією. Під портретом вмішено заголовок «Знищити гадину»[21]. Редакторку газети (з 28 липня!) Мільду Еспер, колишню кухарку у симбірській чека (1919), згодом другу секретарку димерського райпаркому, а також завідувача наросвітою Димерського району, за сумісництвом цензора («в.о.райліта») Спиридона Августінова, що затвердив це число до друку, заарештували. Бюро київського обкому КП(б)У 26 серпня прийняло рішення: «|...| простежити за вилученням цього нумера газети у всіх адресатів поза межами району. Прийняти до відому заяву тов. Мамчура, що по району провадиться вилучення цього нумера газети»[22]. Не знайшовши щастя в Україні, Мільда Еспер опинилась в Онеглазі.

Окремий розділ в мартирологу знищених українських видань можуть скласти виданя Української Академії наук. Наталя Полонська-Василенко[23] спробувала скласти реєстр таких книжок[24].

У двадцяті роки окремі вчені, здебільшого правого напрямку, відчуваючи потребу у вільному висловлюванні своїх думок, політично навіть цілком нейтральних, прагнули друкуватися в академічних журналах за кордоном. Це практикували візантіністи (Ф. Шміт), генетики, себто представники наук, що згодом взагалі підпали під заборону. Але й цей канал невдовзі перекрили. Сформувався порядок, якою конкретно дорогою мали проходити такі тексти. Так, у німецькому журналі «Zeitschrift fur Osterecht» в 1927-29 роках публікував свої статті юрист Є. Кельман. Викликаний на допит під час перегляду справи 13 березня 1940 року його колега В. Бошко інформував: «Порядок обычно был таков: научный работник обращался через Институт, в котором он работал, в Окрлит, представляя туда свою рукопись. Окрлит либо отказывал в выдаче разрешения, если считал недопустимым отправлять за границу такую рукопись, либо 68 разрешал такую отправку. В таком случае при рукописи Окрлит прилагал копию своей визы, которая должна была быть представлена почтовому отделению, отправляющему такую рукопись» [25]. У конкретному випадку з Є. Кельманом Бошко дав такі свідчення: «Как отправлял гр. Кельман свои статьи в этот немецкий журнал, я не знаю. Знаю только то, что он советовал товарищам — научным работникам, получившим предложение от редакции названного журнала — послать статьи по вопросам своей специальности, — отправлять эти статьи в Германию не иначе, как обратившись предварительно за разрешением (визой) в тогдашний Окрлит, помещавшийся при Наробразе. При этом, помнится, гр.Кельман указывал на то, что он сам так поступает» [26].

Але почали з'являтись і нові заборони. Зрозуміла річ, у першу чергу вони були спрямовані проти старої, досовєцької літератури. Так, 1923 року харківська губполітосвіта у згоді з Центральним управлінням у справах друку приступила до «очистки» бібліотек від «застарілої» літератури. Таку саму роботу провадило й київське управління друку по київських книгарнях та бібліотеках[27]. Це призвело до того, що в 63 бібліотеках (на 1923 рік) по містах Київської губернії через виключення з них шкідливих і непотрібних книжок загальна кількість книжок у них зменшилась, але зате їх значно «освіжили», як писала преса, новою літературою. Якщо наприкінці року відсоток нової літератури складав 9,5, то невдовзі він склав понад 14[28]. Цілком природно виникає питання, на якій підставі забороняли за совєцької влади нові книжки, якщо перед виходом у світ усі вони проходили цензуру, отже, відповідали цензурним вимогам? Відповідь тут проста. Книжки були прийнятні для певних цензурних інструкцій, але зі зміною курсу в напрямку до тоталітаризму приходили інструкції жорсткіші, й те, що годилось учора, тепер уже не підходило. Боротьба з «невідповідними» книжками в совсцьких бібліотеках різних типів тягнеться через всю історію совєцької влади. Наприклад, 1930 року партійні чиновники додумались провести на Київщині «бібліотечний похід». Чи не головну мету цієї акції назвав Я. Керекез: «У наших масових бібліотеках ще дуже багато шкідливої, ідеологічно чужої, непотрібної літератури, — під час бібліотечного походу буде перевірено книжкове майно всіх бібліотек та вилучено всю літературу, непридатну для масового читача»[29]. Вистачить нагадати, що всіх книжок по сільських бібліотеках Київщини налічувалося понад 150 тисяч.

Отже, 9 грудня 1934 року здано до складання й 15 грудня, за два тижні після убивства Кірова, підписано до друку «Список № 2», до якого додали «Список № 1» у новій редакції. Усе разом звалося «Зведені списки літератури, що підлягає вилученню з продажу, бібліотек та учбових закладів». Видання з'явилось під фірмою «НКО УСРР, Головліт — Бібуправа», отже його повинен був завізувати Володимир Затонський як нарком освіти (1933-38). Примітка проголошувала: «В зв'язку з тим, що у виданому раніше списку № 1 трапились помилки і неточності, цей список видається вдруге. Керуватися треба ТІЛЬКИ ЦИМ ВИДАННЯМ».

Зведені списки відбивали зміни, шо відбулись у культурному житті країни. Щойно провели процес т.зв. Спілки визволення України. Почались дальші арешти. Книжки репресованих авторів підлягали вилученню. 13 вересня 1955 року в.о. директора Інституту літератури Д. Чалий пояснював військовому прокуророві КВО І. Бударгіну: «Причиной изъятия произведений Досвитного и Губенко из общественных библиотек явилось репрессирование их авторов. |...| Сообщить конкретную оценку каждого произведения сейчас не представляется возможным, т.к. Институт не располагает изданиями сочинений указанных авторов, как известно, изъятыми» [30].

У списках фіксували автора, назву, видавництво, рік видання й мову. Уже перші партії книжок, шо підлягали забороні, були остільки великі, що в рубриці «назва» з'явилися записи, що спрощували роботу спеціально призначених на це людей: «Всі твори, за всі роки, всіма мовами».

Під таку тотальну заборону потрапили твори В. Атаманюка, В. Бобинського, М. Волобуєва, Остапа Вишні, М. Гаска, В. Гжицького, О. Досвітнього, Д. Загула, М. Ірчана, Г. Овчарова, С. Пилипенка, А. Річицького, О. Слісаренка, М. Скрипника, Л. Чернова, А. Шамрая, В. Юринця, О. Янати, М. Яворського, М. Ялового та ін. Чимала пайка заборонених видань належить тут вченим і письменникам, які пройшли по процесу СВУ — Й. Гермайзе, В. Дурдуківському, М. Івченкові, А. Ніковському, Л. Старицькій-Черняхівській. Це був справжній погром.

Узагальненість описів не дає змоги обробити матеріал статистично. Це може зробити тільки той дослідник, що складе повні списки книжок В. Атаманюка, повні списки В. Бобинського, Вишні і так далі. Що ж до видань, названих поіменно, то переважають чомусь видання останніх років, 1930-33, хоча, здавалося б, давніші менше відповідали «новим умовам», ніж пізніші, новіші. Мабуть, видання останніх років були актуальніші, й боротьба з ними віддзеркалювала 69 боротьбу громадсько-політичну. Раніших видань зовсім мало (дореволюційних немає цілком): 1922 року вийшла книжка Якова Мамонтова, 1925 — Б. Навроцького й М. Плевака, 1926 — Залужного, М. Панченка, Ю. Тютюнника, Т. Юрченка й того самого М. Плевака, 1927 — Мих. Мироненка.

Якшо поглянути на цей республіканський список №1 за ознакою мовною, то побачимо, що абсолютна більшість видань у ньому — це, розуміється, книжки українські. Крім російськомовних, є ще дві болгарською (Андреева й Радева), одна німецькою (Гірчака) й одна єврейською («Антологія сучасної української прози»).

Та цілковитого винищення окремих видань репресованих авторів було мало. У «Списку № 1» надруковано ще перелік 62 імен, які були протипоказані навіть у кількості неконцентро-ваній. Дослівно оголошено от що: «Негайному вилученню з продажу і вжитку по всій книготорговельній мережі, бібліотеках і учбових закладах підлягають всі збірки і хрестоматії, в яких брали участь такі автори»; при цьому названо Остапа Вишню, Загула, Слісаренка, — більш-менш тих самих письменників, вчених і публіцистів, чиї твори вилучались тотально.

Минав час, машина набирала обертів, і «Список № 2» приніс у жертву молохові нові імена -Г. Голоскевич, Г. Іваниця, К. Панченко-Чаленко, В. Підгаєцький, Г. Холодний, В. і М. Чехівські, В. Щепотьєв (усі вони проходили по "СВУ", але до списків потрапили чомусь із запізненням), Лесь Курбас, О. Камишан, П. Христюк, Г. Чупринка, О. Шумський та ін.

У «Списку № 3» — Б. Антоненко-Давидович, В. Вражливий, О. Влизько, Дм. Гордієнко, Г. Епік, П. Козланюк, Г. Косинка, Кость Котко, Микола Куліш і Лакиза... В. Мисик... О. Олесь і так далі, і так далі.

Списки третій і четвертий надруковано на машинці. Останні видання датуються 1935 роком, тому великий український книгознавець Ф. Максименко (се він зберіг примірники самих списків) датував їх 1935-36 роками. Отже, в останньому, четвертому — Марко Вороний, Лесь Гомін, батько й син Крушельницькі, Степан Рудницький, кооператори.

Списки документують винищення культури й відбивають хронологію арештів. Скрипник не був формально репресований, але після його трагічного самогубства заступник наркома освіти Андрій Хвиля як заложник системи доповідав 2 січня 1934 року до ЦК: «|...| вважаю за потрібне дати розпорядження про включення творів М. О. Скрипника до списку книжок, які треба вилучити з бібліотек або в крайнім разі не видавати на руки. Прошу санкціонувати ці заходи»[31]. Виникла проблема, як бути, якщо «вороги народу» перекладали Леніна. 10 листопада 1937 року Політбюро ЦК КП(б)У прийняло постанову: «Про перевірку перекладу |закреслено: ворогами народу| творів В.ІЛеніна з російської мови на українську. Для перевірки перекладу творів В.І.Леніна з російської на українську мову, виділити слідуючих товаришів:

І-й том - т.т. Гомберга, Чеканюка.
ІІ-й * — т.т. Хотімченко, Сухопалька.
III—й '- т.т. Мілько, Бородін.
IV-й * — '-' Кецельман, Лаврик.
VI-й •* — '-' Ткаченко, Пашко.
VIII -й * — '-' Зільберман.
XIІІ-й '- '-' Мирошніченко, Савенко.
ХІХ-й ' — '-' Середенко
ХХ-й ' — '-' Шоскин
ХХІ-й ' — '-' Вольська, Вольцева»[32].

Корективи в списки вносились від руки. Якщо спершу йшлося про вилучення лише окремих книжок М. Зерова, М. Плевака, Я. Савченка, Є. Шабліовського, то потім, згідно пізніших інструкцій, дописували: «Все». Навпаки, якесь хитання відчувається 1940 року. Якщо раніше книжки Л. Старицької-Черняхівської та А. Шамрая нищились цілком, «за всі роки, всіма мовами», то згодом дописували: «До 1940 г.» Книжки Людмили Михайлівни, щоправда, більше не виходили, але після довгої перерви її спомини змогли з'явитись у журналі під її власним іменем[33] (раніше вона користалася ім'ям сестри, Оксани Стешенко). Які віяння відбивають оці хитання?..

Так чи інакше, загальний підсумок один. Відбувся систематичний погром української культури. Знищення творців потягло за собою винищення їхніх творів. Імена Остапа Вишні, Досвітнього, Хвильового та Ялового було знову включено у наказ Головліту УРСР № 288 від 25 вересня 1938 року на вилучення усіх їхніх творів з книготоргівельної мережі й бібліотек громадського користування[34], ніби їх на той час ще не всі знищили.

Справа ускладнилась тим, що статті, проза й вірші репресованих авторів містились також 70 по журналах, антологіях, підручниках. Вони писали передмови й коментарі до творів Шевченка й Лесі Українки, Франка й Карпенка-Карого... Що було робити? Видряпували прізвища на титульних аркушах, вирізати відповідні сторінки.

Так здійснювалась давня ідея, яку сформулював філософ Лев Шестов, щоб «людина гола лишилась на голій землі».

Ясна річ, під час масових обшуків співробітники ОҐПУ не користувалися довідниками, виходячи лише з особистого розуміння книжкових багатств, що розкривались перед ними. 15 травня 1989 року Інна Федушак одержала на бланку КГБ УРСР повідомлення про свого батька, історика Віктора Юркевича[35]. Під час арешту у неділю 12 вересня 1937 року в нього вилучили дві книжки — Попова й Грушевського. Жодного з цих імен немає в жодному із списків.

Переховування забороненої літератури в СРСР завжди вважалось одним із найбільших злочинів. Про чистку її хатньої бібліотеки в Казані (1937) напередодні її арешту Євгенія Гінзбург згадувала: «Индекс расширялся с каждым днем. Аутодафе принимало грандиозные размеры. Даже книжку Сталина «Об оппозиции» пришлось сжечь. В новых условиях и она стала нелегальщиной» [36]. Ще 1957 року, на думку влади, підстав для реабілітації Григорія Косинки не було, оскільки він «хранил у себя на квартире буржуазно-националистическую литературу, которая была из'ята при его аресте» [37].

Разом з тим на кожного науковця відпускали по 120 карбованців валюти на рік на придбання літератури з його фаху за кордоном. Виписку провадили через бюро місцевої секції наукових працівників, яка пересилала замовлення до московського бюра. Ташкентський археолог Александр Потапов 20 березня 1930 року хвалився в листі до Єлени Нікольської[38], що після того, як замовлення було надіслано до Москви, з Парижа книжки надійшли за місяць і п'ять днів, з Берліна — за три тижні. Захопившись, він вирішив скористатися з паю котрогось із колег, «коим иностранные книжки не требуются» [39].

Але якщо для офіційно заборонених авторів у книжковому світі України наставало цілковите забуття, відкривались і нові обрії. Дехто з репресованих поетів одержав змогу висловити у віршах захоплення "перековкою" й трудовими звершеннями в'язнів ГУЛАГ'а. Так, у поетичній збірці, що вийшла за Байкалом у місті Свободному, вміщено поему Дмитра Загула «Семнадцатая», уявлення про яку може дати її початок:

Который уж день над голым бугром
Клубится, как дым, туман...
На линии — грозы, ливень и гром,
Не ветер, а смерч, ураган.
Идем на стихию, как на врага, -
Тут первым наш коллектив.
На трассе поет нам река Ундурга
С Урюмом угрюмый мотив.
На метров шесть поднялась вода —
В ней рокот, и ропот, и вой.
Строптивые волны готовы всегда
На насыпь ринуться в бой.
А в насыпь мы столько вложили труда
Шершавой нашей рукой, -
Не отдадим мы ее никогда
Дикой стихии лихой!
Шуми, разливайся, бесись, Ундурга!
У нас в мозолях ладонь, —
Породу грызи, кусай берега,

А нашей работы не тронь [40]

Після цього почалась війна. Перед відступом з Києва було спалено книжки з таємного відділу колишньої ВБУ — бл. 100 тисяч примірників[41]. Те, що недопалили, що, навпаки, додрукували перед 22 червня, піддали новому пересортуванню. Механічно, без жадних списків — і це самозрозуміло — німці нищили видання класиків марксизму-ленінізму, книжки партійних і 71 совєцьких діячів. Та з'явились і списки, до речі, грунтовно розроблені. Один з них звався "Изымаемые авторы и отдельные произведения до 1917 г." Тут простежуються дві категорії видань. Перша — це видання єврейських авторів. Пунктуальні упорядники, вказуючи навіть роки життя, й називаючи, скажімо, поета Ол. Вознесенського, розшифровували, що, мовляв, справжнє прізвище його — Ол. Бродський. Осип Димов — це Осип Перельман. Лев Жданов — Лев Гельман.

У цих випадках назви книжок були вже непотрібні, — передбачалися всі — так само всіма мовами, за всі роки... Була й друга, доволі екзотична для нас категорія видань — книжки про-тинімецькі, здебільшого часів першої Світової війни або про неї. Так потрапили сюди С. Городецький, Б. Лазаревський, М. Кузьмін, Ф. Сологуб... Антифашистська література західноєвропейських та американських авторів, а такок імена іноземних письменників-євреїв увійшли до іншої переліку — "Список запрещенной художественной литературы в переводах с иностранных языков". Тут Андерсен-Нексе й Арагон, Барбюс і Бехер, Брандес і Брехт, Фейхтвангер і Цвайг.

Повоєнний період відзчачився крайньою нестабільністю. У цей час вийшло безліч списків заборонених видань, ніяк не узгоджених між собою, що відбивали різні тенденції в діяльності органів літу.

Мені відомі, часом, на жаль, із других рук[42], такі покажчики союзні:

  • 1) Список книг, подлежащих хранению в спецфондах библиотек по "Алфавитному списку устаревших изданий 1948 г."
  • 2) Список книг, подлежащих хранению в спецфондах библиотек по "Сводному библиографическому указателю устаревших изданий 1951 г."

3) Сводный список № 7 произведений печати, изъятых из обращения приказами местных органов цензуры. М.: Изд-во Всесоюзной книжной палаты, 1952. 24 с.

  • 4) Библиографический указатель устаревших изданий. Серія. У "Списку післявоєнних видань..." зареєстровані № 2 (23), 5 (26), 1 (28), 3 (30).
  • 5) Список книг, подлежащих хранению в спецфондах библиотек по библиографическим указателям №№10-5(15).
  • 6) Список книг, подлежащих хранению в спецфондах библиотек по библиографическим указателям №№ 1 (22), 3 (24), 4 (25), 6 (27).
  • 7) Список КНИГ, подлежащих хранению в спецфондах библиотек по библиографическим указателям №№ 2 (29), 4 (31) — 7 (34), а также по отдельным приказам Главлита СССР.

8) Сводный список книг, подлежащих исключению из библиотек и книготорговой сети. Часть II. М.: Изд. Всесоюзной книжной палати, 1961. 460 с. 9) Приказ начальника главного управления по охране государственных тайн в печати при Совете Министров СССР. Серія, відомі накази з такими датами: 1968, 27 листопада; 1970, 20 травня, 30 червня, 29 липня; 1971, 26 березня, 13 травня, 16 липня, 27 грудня; 1972, 6 травня, 14 вересня.

Існує декілька покажчиків республіканських:

10) Зведений покажчик застарілих видань, що не підлягають використанню в бібліотеках громадського користування та книготорговельній сітці. X.: Вид-во Книжкової палати УРСР, 1954. 415 с. Тираж не вказано, але мій примірник — № 4429. 11)Список книжок, які залишені в "Зведеному покажчику застарілих видань, що не підлягають використанню и бібліотеках громадського користування та книготорговельній сітці" 1954 р. Частина І-V.— К.: Друкарня вид-ва "Рад. школа", 1957-59. 12) Список книжок, які підлягають вилученню з бібліотек громадського користування та книготорговельної сітки (які раніше вилучалися окремими наказами та списками Головліту УРСР). Вип. І. -К., 1958.

13) Список післявоєнних видань, які необхідно вилучити з бібліотек громадського користування на підставі наказів та списків Головліту СРСР і Головліту УРСР (1945 р. — 15.05 1960 р.). — |К.:| Міністерство культури УРСР, |друкарня МСГ УРСР, Б.Шевченка, 14,1960|. 70 с 14) Зведений список книжок, які підлягають виключенню з бібліотек та книготорговельної сітки. Частина І. X.: Книжкова палата УРСР, 1961. 16 с

Які висновки можна зробити, переглядаючи покажчики союзні й республіканські? Попервах, до української культури мають відношення вони всі. Скажім, у восьмому покажчику зареєстровано працю українського мистецтвознавця про українську архітектуру, видану в Києві[43].

По-друге, укладачі пішли в порівнянні з довоєнними роками вшир і вглиб. Вони зареєстрували низку видань дореволюційних, які, здавалося б, нічого антисовєцького не могли містити за всього бажання, як-от декламатор Б. Грінченка "Досвітні огні" ("Всі видання"). 72 Порядком парадоксу скажу, що з-поміж заборонених книжок, які добули до розвалу СРСР найдавніша — праця Буцинського про Богдана Хмельницького 1882 року видання. Далі, зареєстровано силу видань малозначних, прямо-таки макулатурних, наприклад: Ландо Л. Колгоспний рух на Україні на межі двох п'ятирічок (X., 1933. 36 с); Левін Н. Організовано розмістимо "Позику другої п'ятирічки" (випуск другого року)! Для комісій сприяння та організаторів кампанії в місті й на селі (X., 1934. 32 с). Що важливого може бути в цих пустопорожніх пропагандистських виданнячках?

По-третє, на складі повоєнного українського спецфонду позначались нові зміни політичного курсу. У 13-му покажчику, що вийшов після викриття антипартійної групи, — з покликом на наказ Головліту СРСР № 17 від 10 січня 1959 р., подано імена Булганіна, Кагановича, Маленкова. Молотова, Шепілова з формулюванням — «Отдельно изданные брошюры и книги». До індексу потрапила жалюгідна брошура «Перемога післявоєнної п'ятирічки — нове торжество ленінсько-сталінської дружби народів СРСР: Стенограма публічної лекції» (К.: Т-во для поширення політичних та наукових знань УРСР, 1951). Недосвідчена людина подумала б, що таке видання заборонити неможливо, — виявляється, автор «піддав нищівній критиці» т.зв. «кліку Тіто». Коли стосунки з Югославією покращилися, брошура логічно пішла до спецфонду. Така сама доля спіткала й книжечку М. Парнюка «Ватікан на службі світової реакції» (К., 1953) та ін.

10-й покажчик Книжкової палати УРСР підписано до друку 3 березня 1954 року. Нею Го-ловліт зустрів річницю смерті Сталіна. По книжках видно заборони різних років, і причини заборон різні (чиясь передмова, чийсь портрет, посилання в примітках), але відчуваються певні віяння. Тут є монографія М. Драй-Хмари про Лесю Українку, але збірок його віршів немає. Є декламатори М. Зерова, а його власних книжок знов же таки нема. Самого Троцького нема — заборонено натомість видання проти Троцького. Про що говорять такі нюанси? Невже про те, що неназвані видання були дозволені? Чи не означають ці «знаки мовчання» прагнення до нового повороту після смерті Сталіна? Накази (№ 9) поспіль складаються з книжок реабілітованих (скажімо, 6 травня 1972 року список книжок Ник. Поппе з бурято-монголознав-ства). Звучало це так (26 березня 1971 р.): «Исключить из «Сводного списка |...|» и передать в общие фонды библиотек после внесения соответствующих исправлений |...|». Особливо показовий у цьому відношенні наказ від 27 листопада 1968 року за підписом П. Романова, де видно розмах і перспективи. У брошурі 56 сторінок, їх займають списки реабілітованих книжок на літери А-Д, на останній сторінці є ще кілька назв на літери 'Л' та 'О', але це й усе.

Бажання апарату в нових умовах упорядкувати книжки спецфондів втілювалось у формах, приступних ерудиції й способу думання апарату. Згадувані више «соответствующие исправления» втілювались у цілком канібальських директивах: «Удалить статью на стр. 3-6», «Удалить предисловие на стр. 3-6», «Удалить предисловие на стр. ІІІ-IV».

Одна з повоєнних інструкцій стосувалася видання Шота Руставелі «Витязь у тигровій шкурі» в перекладі Миколи Бажана (К., 1950). У цьому розкішному виданні, що друкувалось на трофейному обладнанні (друкарні М-104 і М-185), треба було вилучити передмову Миколи Бажана «Безсмертна поема грузинського народу» (С. 5-17), де перекладач явно перестарався: передмова закінчувалась довжелезною цитатою з Л. Берії, характеру, треба сказати, зовсім банального.

П'ята частина покажчика № 11 містить «Список книжок, які належить списати в макулатуру»:

- Гадзинський В. Розум: Соната в двох частинах. |Одеса:| Провесень, 1929. 16 с.
- Звіт про діяльність Харківського наукового тевариства за 1924-1926 роки. X., 1927. 36 с
- Лекарственные дикорастущие растения юга России. Составлено прив.-доц. П.И.Чиашвили

и А. А. Янатой[44]. X., 1916. 20 с.

- Курило О. Уваги до сучасної української літературної мови. Всеукр, вид-во, Київ, філія, 1920.47 с.

І без того, скільки відомо, спецфонди зберігали тільки два примірники приреченої книжки, а решту нищили. Тут ішлось уже про книжковий геноцид. 20 травня 1974 року Ф. П. Максименко писав мені: «Я згадую історію з роботами академіка Є. В. Опокова, найбільшого фахівця в галузі гідрології Полісся й Верхнього Дніпра: він був репресований в 1937 р., всі його праці «всіма мовами, за всі роки» (тобто з 1890-го) були скрізь вилучені, ім'я його в науковій л-рі й б-фіях не згадувалося до 1964 р., коли він був реабілітований. Книги його зараз складають величезну рідкість»... Очевидно, за великим рахунком, це стосується всієї української книжки двадцятих років, десь так від 1917 до 1934 року. Як відомо, Острозька Біблія збереглась приблизно в двохстах примірниках. Нещодавно з'ясувалося, шо «Ліричні поезії» В. Свідзінського (Кам'янець-Подільський, 1922) — лише в одному, і цей унікум зберігавсь у харківського літературознавця Андрія Чернишова. Мабуть, невідкладне завдання наших видавництв полягає у відновленні тиражів знищеної української книжки методом фотомеханічного перевидання або виведення її у 73 Internet.

Ще кілька слів — про найбільших. 10-й покажчик вказує лише одну книжку М. Грушевського -«Ілюстрована історія України» (К., 1918). Справді, в мої студентські роки (кінець шістдесятих) у ЦНБ його праці лишались відкриті. їх переведено до спецфондів у лютому 1979 року на підставі усної вказівки літу, — це була одна з останніх акцій секретаря ЦК Компартії України Маланчука. Акція остільки дика, — адже йшлось про союзного академіка, який жодного разу не стояв перед судом, що літ, здається, так ніколи це розпорядження «законно», себто заведенням до списків, і не оформив.

Але чому до списків не потрапила жодна книжка С. Єфремова чи М. Хвильового, В. Винниченка й А. Ніковського? Очевидно, вони йшли окремим списком ІМЕН, тобто були заборонені тотально. За всього свого, порівняно зі списками тридцятих років «лібералізму», покажчики 60-х мають одну страшну рису. Якщо вирізнити в них ядро, серцевину, — ми побачимо, що буквально до вчорашнього дня[45] було заборонене все серйозне українознавство. А найбільші постаті були й найбільш заборонені, — якась зворотна ієрархія цінностей! Порево-люційну ситуацію в Росії характеризувала Є. Олицька: «В библиотеках с полок изымали книги нежелательного направления по присылаемым спискам или по собственному разумению вновь назначенных библиотекарей. В штрафной список попала тогда вся история России... Ключевский, Платонов, конечно, Елпатьевский, Карамзин. Один Покровский в первые годы революции был в чести. Лев Толстой подвергся гонению за его религиозно-философские работы, но заодно с полок смахивались «Анна Каренина», «Война и мир», «Воскресение» [46].

Про що розмовляли раніше дослідники, зустрічаючись на конференціях? Можу засвідчити, що улюбленою темою була робота у спецфондах, знахідки, що там робилися, відкриття, які доводилося буквально видирати в системи. Закритість каталогів (дослідник мав знати, які конкретно видання він розшукує), обмеження тем (видавали тільки літературу з теми, вказаної у відношенні) усе це удосконалювало вченого. Досконаліший фахівець міг більше взяти, бо ж недурно кажуть, що інформація — це влада! Тільки це — окрема тема, і не так статті, як радше споминів.

Але щоб про спецфонди в дії, про роботу в спецфондах було все-таки хоч щось сказано, наведу документ — лист визначного шевченкознавця Михайла Новицьксго до його товариша, нумізмата Івана Спаського (на жаль, недатований): «Письмо твое я получил своевременно, но ничего не мог сделать — все книги «Известий Нежинского института» за последние годы — изъяты, ими можно пользоваться только с разрешения (фонд обмеженого користування) дирекции библиотеки. Со служащими этого фонда я «полаявся», и мне неудобно было заходить к ним без разрешения. Если бы я побывал в Нежине, то по знакомству с библиотекаршей мне бы дали возможность ознакомиться со статьей И. П. Козловского. С нового года я думаю уладить это дело. Заручусь ходатайством музея — и добьюсь возможности пользоваться литературой «обмеженого фонду».

Цей лист наводить на сумні роздуми про те, що була заборонена україніка в принципі, україніка як така, що часом вона лишалась неприступна навіть вченим відомим і авторитетним. Така практика завдавала величезної шкоди науці, адже наші вчені молодшого покоління вже не могли розмовляти на паритеті з однолітками-емігрантами, яким це було відкрито. Брак інформацій робив праці ще молодших вчених дедалі слабшими, адже в кого їм було вчитися? Така практика не могла нарешті не вичерпатися.

Потребує спеціального вивчення практика посилань. В залежності від політичної кон'юнктури і, правдоподібно, особистої позиції відповідального редактора робити поклики на заборонені видання то дозволялося, то заборонялось. У статтях, надрукованих у 1959 і 1969 роках у журналі «Радянське літературознавство», мені трапилися поклики ня безумовно заборонені видання. Переглядаючи українські переклади з Шіллера[47], Н. Стучевська згадала й переклад Святослава Гординського, що з'явився в окупаційній збірці[48]. Подібним чином болгарин М. Дилевський у праці з історії книжної культури[49] зробив поклик на монографію емігранта (на той час) Ярослава Пастернака, видану знов же таки за часів німецької окупації[50]. Це дуже дивні винятки,- нормально такі речі переслідувалися.

Тим часом не можна обійти без уваги ще один аспект совєцької цензурної практики. Йдеться про управління читанням. Кількість і якість інформації в СРСР ретально дозувалася: з чим яка категорія читачів могла знайомитися. Якщо службовці державного апарату мали право на 74 доступ із доброякісними статистичними відомостями, посполита людність, тим більше читач іноземний одержував щось зовсім інше: «Как правило, публикуемые за последние годы советские статистические сведения закамуфлированы: они публикуются не в абсолютных цифрах, но чаше всего в процентах от неизвестных величин, вычисленных неизвестным способом»


  1. ↑ Номери сторінок (грубий шрифт зеленого кольору) подано за Білокінь С. Масовий терор як засіб державного управління в СССР. Джерелознавче дослідження. Київ, 1999.
  2. ↑ Міяковський В. Ювілей цензурного акту 1876 року // Бібліологічні вісті. 1926. № 3 (12). С. 62-73. Пор.: Алексеев Т. До історії цензурних нравів 90-х років: |Про Єл. та С. Бердяєвих| // Бібліологічиі вісті. 1930. № 3 (24). С. 62-73.
  3. ↑ Див.: Мезьер А.В. Словарный указатель по книговедению, ч. 3: Р — Я. М.; Л.: Гос. соц.-эконом. изд-во, 1934. Стлб. 269-380. Никольский А. А. Полный справочный указатель книг, брошюр, газет и журналов, арест на которые утвержден судебными установлениями по 1-е января 1912 года. К., 1912. [2], 158 с. ; Его же. Дополнение к Справочному указателю... За время с 1-го января 1912 г. по 1-е января 1913 г. К., 1913. — 40 с; Справочный указатель книг и журналов, арестованных с 17 октября 1905 г. по I января 1909 г. / Под ред. П. И. Бернова. Изд. неофиц. М., 1909. 160 с; Лемке Мих. Очерки по истории русской цензуры и журналистики XIX столетня. СПб., 1904. ХІІІ, |3|, 427 с, Добровольский Л. М. Запрещенная книга в России 1825-1904: Архнвно-библиогр. разыскания. М.: Изд-во Всесоюзн. книжной палаты, 1962. 254 с; Сводный каталог русской нелегальной и запрещенной печати XIX века. 2-е доп. и перераб. изд. Ч. 1-3. М.: ГБЛ, 1982
  4. ↑ Див.: |Комаров М.| Дещо з історії українського письменства XIX віку: Споминки і замітки М. Уманця // Діло. 1885. 7 лютого. Ч. 15; 9 лютого. Ч. 16; 12 лютого. Ч. 17; 23 лютого. Ч. 21/22; 26 лютого. Ч. 23; 28 лютого. Ч. 24; 2 березня. Ч. 25; 7 березня. Ч. 27; 12 березня. Ч. 29; 30 березня Ч. 34/35; Об отмене стеснений малорусскою печатного слова. К., 1914. 42 с; Данилів В. "Киевская старина" по цензурним документам // Бібліологічні вісті. 1925. 1-2 (8-9). С. 59-71; Грушевський М. Ганебній пам'яті // Україна. 1926. Кн. 4 (18). С 46-51; Міяковськийі В. Ювілей цензурного акту 1876 року // Бібліологічні вісті. 1926. 3 (12). С 62-73; Копержинський К. Бібліографічні уваги до історії української книги в Одесі 80-90-х років XIX століття // Праці Одеської Центральної наукової бібліотеки. [Том] 1. 1927. С. 164-171; Герасименко В. Заборонені українські рукописи 80-х років XIX століття // Записки Українського бібліографічною товариства в м. Одесі. Ч. 1. 1928. С. 30-33; Копержинський К. М. Ф. Комаров у суперечках з цензурою наприкінці 80-х і на поч. 90-х років // Україна. 1929. Кн. 38. Грудень. С. 50-64; Савченко Ф. Заборона українства. X.; К.: ДВУ, 1930. XIV, |2|, 415 с; Бутрин М. Л. Цензурные преследования украинской литературы в Галиции 70-90-х голов XIX века: Автореферат дисц. ... канд. фнлол. наук. .Л., 1971.21 с.
  5. ↑ ЦДІА СРСР. СПб., Ф. 776. Оп. 20. 222. Арк. 120зв.
  6. ↑ (Матеріали до історії цензури над українським словом | // Бібліологічні вісті. 1925. 1-2 (8-9). С. 139; Наука и научные работники СССР. Часть V: Научные работники Ленинграда. .Лгр.: Изд-во АН СССР. 1934. С. 255. Пор.: Українські матеріяли в архіві Культурно-історичної Секції в Ленінграді // Бібліологічні вісті. 1925. 1-2(8-9). С. 176-177.
  7. ↑ Даниленко В. М., Касьянов І. В., Кульчицький С. В. Сталінізм на Україні: 20-30-ті роки. К.: Либідіь, 1991. С 176.
  8. ↑ Ленин В. И. Письмо Г. Мясникову. 5 августа 1921 г. //Ленин В. И. ПСС, Том 44. М., 1982. С. 79.
  9. ↑ По Управлінню Друку // Бібліологичні вісти. 1923. Листопад, Ч. 3. Стовп. 35.
  10. ↑ Якубовский С. Пройдохи и графоманы: (ИЗ сорной корзины гублита и реперткома). К.: Культура, 1929. 95с.
  11. ↑ В Управління Друку в Київі // Бібліологичні вісти. 1923. Листопад. Ч. 3. Стовп. 35.
  12. ↑ Лебідь Ананій і Рильський Максим. За 25 літ: Літературна хрестоматія. К.: Час, 1926. 442 с.
  13. ↑ ЦДАГО України. № 60779 ФП / кор. 1585. Арк. 101-102; № 66213 ФП / кор. 1905. Арк. 81. Див.: Зведений покажчик за-старілих видань, що не підлягають використанню в бібліотеках громадського користування та книготорговельній сітці. X.: Вид-во Книжкової палати УРСР, 1954. С. 192.
  14. ↑ ЦДАГО України. Ф. 1. Оп. 20. № 2800. Арк.. 205
  15. ↑ Див.: Зведений покажчик застарілих видань. X., 1954. С. 135; Білокінь С. Спогади С. Єфремова про М. Лисенка // Український музичний архів, Вип. І. К., 1995. С 177-188.
  16. ↑ Вільхівець Аиатоль. Ювілей |М. Лисенка| наближається: Розмова з професором Д. М. Ревуцькнм // Українське слово. 1941. 30 листопада. Ч. 71. С 3.
  17. ↑ У текстах було викреслено місця, то пройшли царську цензуру, зокрема в спогадах Старицької-Черияхівської.
  18. ↑ ЦДАГО України. № 38791 ФП / кор. 428. Арк. 30.
  19. ↑ ЦДАГО України. Ф. 1. Оп. 6. № 438. Арк. 54.
  20. ↑ ЦДАГО України. Ф. 1. Оп. 20. № 3032. Арк. 138.
  21. ↑ Див.: Лагода. Знищити гадину // Шляхом колективним. Димер, 1936. 24 серпня. № 110(591). С 1.
  22. ↑ ЦДАГО України. № 54942 ФП / кор. 1240. Арк. 26 — 28 зв., 52, 64-65.
  23. ↑ Н. Д. Полонська-Василенко історик, філософ, біограф // Книжник. 1991. № 4. С 21
  24. ↑ Цей реєстр було опубліковано кілька разів: Полонська-Василенко Н. Видання Всеукраїнської Академії Наук у Києві, знищені большевицькою владою: Бібліографічна нотатка // Українські бібліологічні вісті. |Ч.| І. Авгсбург, 1948. С. 51-53; СПИСОК видань Академії наук, знищених в 1930-х роках // Полонська-Василенко Н. Українська Академія Наук: Нарис історії, Ч. II: 1931-1941. Мюнхен: Ін-т для вивчення СССР, 1958. С. 195-199; Збірник на пошану українських учених, знищених большевицькою Москвою. Париж; Чікаго, 1962. С. 106-110 (= ЗНТШ, Том СLХХІІІ); Книжник. 1991. № 4. С 23-25.
  25. ↑ ЦДАГО України. № 37378 ФП / кор. 385. Том 2. Арк. 100.
  26. ↑ Там само.
  27. ↑ [Очистка бібліотек від застарілої літератури] // Бібліологичні вісти. 1923. Листопад. Ч. 3. Стовп. 53.
  28. ↑ Кількість бібліотек по містах Київської губернії // Бібліологичні вісти. 1923. Грудень. Ч. 4. Стовп. 93.
  29. ↑ Бібліотечний похід на Київщині // Бібліологічні вісті. 1930. № І (22). С. 130. Підп.: Я. К.
  30. ↑ ЦДАГО України. № 44228 ФП / кор. 658. Арк. 82.
  31. ↑ ЦДАГО України. Ф. І. Оп. 20. № 6457. Арк. 119. Відповідну постанову було прийнято 27 березня.
  32. ↑ ЦДАГО України. Ф. 1. Оп. 6. № 458. Арк. 127.
  33. ↑ Старицька-Черняхівська Л. Відгуки життя: М.П.Старицький // Театр. 1940. № 11. С. 18-24; № її. С 1-5.
  34. ↑ ЦДАГО України. № 44228 ФП / кор. 658. Арк. 80.
  35. ↑ Див. про нього: Бабенко Л.Л. Поруч з корифеями науки // Репресоване краєзнавство, 20-30-і роки. К.: Рідний край, 1991. С 220-224.
  36. ↑ Гинзбург Евг. Крутой маршрут. С. 30.
  37. ↑ ЦДАГО України. .№ 46283 ФП / кор. 780. Арк. 180 зв.
  38. ↑ Побожій Сергій. Олена Нікольська: портрет на тлі тоталітарної доби // Пам'ятки України. 1998. Ч. 1 (118). С. 116-123.
  39. ↑ ЦДАМЛМ. Ф. 208. Оп. 1. № 657. Арк. 4 зв. — 5. Давніше Потапов працював молодшим співробітником Харківського археологічного музею.
  40. ↑ Путеармейцы: Стихи и песни лагкоров. — гор. Свободный ДВК: Сектор печати КВО Бамлага НКВД (Бам 2 пути), 1935. С. 61-62 (Не подлежит распространению за пределами лагеря).
  41. ↑ Бібліотека Української Академії наук // Українське слово. К., 1941. 4 грудня. Ч. 74. С. 4. Підп.: Михасько. Пор.: Кузьмин Евгений. Судьбы трофейных архивов // Лит. газета. 1991. 2 октября. № 39 (5365). С. 13.
  42. ↑ Покажчики, яких я не бачив, позначено зірочкою. Перераховано їх у списку № 13.
  43. ↑ Эрнст Ф. Художественные сокровища Киева, пострадавшие в 1918 г. К., 1918; пор.: Слабченко М. Е. Хозяйство гетман-шины в XVII-XVIII столетиях. Т. 3 (siс). Одесса, 1923; Нарбут В. В огненных столбах. Одесса, 1920 тощо.
  44. ↑ Див. про нього: Григор'єва Т. Ф. З любов'ю до землі // Репресоване краєзнавство (20-30-і роки). К., 1991. С. 142-145.
  45. ↑ Статтю написано 13 липня 1989 року.
  46. ↑ Олицкая Е. Мои воспоминания. [Кн.| І. |Frankfurt/Main:| Посев, |с 1971.| С. 108.
  47. ↑ Стучевська Н. І. Ф. Шіллер в українських перекладах // Радянське літературошавство. 1959. Листопад-грудень. № 6, С. . 151
  48. ↑ Шіллер Ф. Боги Греції / Перекл. С. Г ординський // Гординський С. Вибрані поеіії. Краків; Львів: Укр. вид-во, 1944. С 118-122.
  49. ↑ Дилевський М. М. Українське рукописне євангеліє 1568 року // Радянське літературознавство. 1969. № 2, С 88-89.
  50. ↑ 'Пастернак Яр. Старий Галич. Краків; Львів, 1944.
Отримано з http://movahistory.org.ua/index.php?title=Білокінь_С._Начерк_історії_совєцької_цензури&oldid=4864