Німчук В.В. Перший великий словник української мови Павла Білецького-Носенка

ПЕРШИЙ ВЕЛИКИЙ СЛОВНИК УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ ПАВЛА БІЛЕЦЬКОГО-НОСЕНКА

Українська лексикографія має дуже давню традицію, що тісно пов'язана з історією літературної мови, суспільно-історичними й культурними умовами життя народу. Доба формування та розквіту старого українського письменства й старої літературної мови залишила нам важливі словникарські праці: «Лексиконъ съ толкованіемъ словенскихъ мовъ просто» (рукопис, друга половина XVI ст.), перший друкований словник «Лексис Сирѣчъ Реченїѧ, Въкраіъцѣ събран(ъ)ны. И из слове(н)скаго языка, на просты(й) Рускій Дідле(к)тъ Истол(ъ)кованы» Лаврентія Зизанія-Тустановського (Вільно, 1596 p.), «Лексіконъ славенорсосскій и ймень Тлъкованїє» Памва Беринди (Київ, 1627 р.),: «Лексїконь латински(й) з Калепина преложенный на славенски(й)» Єпіфанія Славинецького (рукопис 1642 р. і пізніші списки), «Лексиконъ Славено-Латинскій». Єпіфанія Славинецького й Арсенія Корецького (рукопис, друга половина XVII ст.), «Синоніма славеноросская» (рукопис, друга половина XVII ст.), «Лексиконъ... Имѣющъ в(ъ) себѣ, Словеса первѣе Славенскіѧ, Азбучныѧ, посе(м)же По(л)скіѧ» (Супрасль, 1722 р. й пізніші почаївські видання). Як важливі пам'ятки української мови деякі з них уже перевидав Інститут мовознавства ім. О. О. Потебні АН УРСР . Українська жива народна мова органічно входила в систему старої літературної мови на всьому протязі її розвитку, була тим невичерпним джерелом, яке постійно освіжало й оживляло її. Однак елементи народної мови, що «все ширше проникали в «високу» мову, руйнували її структуру й образну систему, прискорюючи цим її занепад» . У другій половині XVIII — першій половині XIX ст. відбувався процес становлення національної літературної мови, зумовлений самим

6

процесом формування української народності в націю . З появою перших художніх творів новою літературною мовою, що стала базуватися на живій народній основі, з'явилась і нова українська лексикографія. Першою словниковою працею з новою літературною українською мовою в реєстрі був доданий до «Енеїди» І. П. Котляревського (1798 р.) українсько-російський словник «Собраніе Малороссійскихъ словъ, со- держащихся въ Энеидѣ, и сверхъ того еще весьма многихъ иныхъ, издревле вошедшихъ въ Малороссійское нарѣчіе съ другихъ языковъ, или и коренныхъ Россійскихъ, но не употребительныхъ» (972 реєстрових слова). «Краткій малороссійскій словарь» (1131 слово) додав до своєї «Граматики малороссійскаго нарѣчія» (1818 p.) О. Павловський. Невеликі словнички додали М. Цертелєв («Словарь малороссійскаго языка» — 218 слів) до збірки «Опыт собранія старинныхъ ма- лороссійскихъ пѣсней» (1819 p.) та І. Кулжинський («Изъясненіе малороссійскихъ словъ...» — 62 слова) до праці «Малороссійская деревня» (1827 p.). Окремо в збірнику «Труды Общества любителей рос- сійской словесносте» (1823 р.) надрукував І. Войцехович «Собраніе словъ Малороссійскаго нарѣчія» (1173 слова). «Словарь» (453 реєстрових слова) додав і О. Максимович до першого видання українських народних пісень «Малороссійскія пѣсни» (1827 p.).

Згадані словники були диференційними, в реєстрах їх подавалися лише ті українські слова, яких немає в російській мові. Вони мали на меті пояснити незрозумілі для читачів слава у творах українських письменників і народних піснях.

Значення їх полягає не тільки в тому, що вони допомагали читачам інших національностей знайомитись в оригіналах з творами українських письменників і з скарбами українського фольклору, давали матеріал для наукового вивчення української мови. Ці лексикографічні праці знайомили читачів інших українських земель із словниковими особливостями східноукраїнських говірок, на основі яких почала формуватись нова літературна мова, тому відіграли і певну нормативну роль. Однак всі вони були неповними, подавали лише невелику частину лексики української мови. Відчувалася потреба в окремому повному словнику української мови. Дедалі більше виходило творів українською мовою, більша увага приділялась багатій народній творчості України. Видатний філолог О. Максимович у передмові до свого словника писав: «Подробнаго и полнаго Малороссійскаго словар,я мы еще не имѣемъ... По мѣсту пребыванія и по занятіямъ своимъ, я не имѣю воз- можности взяться за сей прєдметь; а весьма бы желалъ, чтобы кто- нибудь изъ земляковъ моихъ.., живущихъ въ самой Малороссіи (хотя бы, напр., въ Харьковѣ!), принялъ на себя сей полезный и любопытный трудъ» .

7 Можливо, у відповідь на заклик О. Максимовича більш повний український словник уклав П. П. Білецький-Носевко.

Павло Павлович Білецький-Носенко народився 16 серпня (за ст. стилем) 1774 р. в Прилуках у дворянській сім'ї, що походила з давнього козацько-старшинського роду. Далекий предок його Іван Hoc брав участь у визвольній війні під керівництвом Б. Хмельницького, у боротьбі зі шведами. Друга дружина І. Носа походила з роду Білецьких, і нащадків їх названо Білецькі-Носенки. Дід його Георгій був прилуцьким сотником. Батько лексикографа Павло загинув у війні з турками. За родинною традицією Павла Павловича також готували до військової служби. П'ятирічним хлопчиком (у 1779 р.) його віддано в петербурзький Шляхетний сухопутний кадетський корпус. Через чотирнадцять років він блискуче закінчив курс навчання і 1793 р. в чині поручика був направлений у Катеринославський єгерський корпус. Восени 1798 р. пішов у відставку й повернувся додому в Прилуки. Жив переважно в своєму маєтку в с. Лапинцях біля Прилук, а певний час і в маєтку своєї дружини в містечку Хмелові Роменського повіту. У 1801 р. був обраний підсудком у Прилуцький повітовий земський суд. Поруч з цим у селі Замості в маєтку І. Величка навчав групу дворянських дітей. Викладав він найрізноманітніші науки, зокрема російську, французьку, німецьку мови, поезію, риторику й естетику, географію, природознавство, математику, геометрію та ін.

З 1807 по 1809 р. П. Білецький-Носенко був помічником попечителя у Прилуцькій лікарні. У 1810 р. став штатним наглядачем училищ Прилуцького повіту, а з 1812 р. — почесним наглядачем. Всю свою штатну платню він жертвував на користь училища, і був ним протягом 37 років.

П. Білецький-Насенко був членом Товариства наук при Харківському університеті (з 1817 p.), Петербурзького вільного економічного товариства (з 1824 p.), в які посилав різноманітні статті. Деякі з них, зокрема «О языкѣ малороссійскомъ», «О первыхъ гражданскихъ буквахъ въ Россіи», «О повѣрьяхъ и суевѣрьяхъ малороссіянъ» та ін., надруковано в полтавській губернській газеті, активним дописувачем якої П. Білецький-Носенко був у 1838—1841 pp.

П. Білецький-Носенко написав українською мовою ряд художніх творів: 333 байки, 23 казки, 15 балад, жартівливу поему «Горпинида, чи вхопленная Прозерпина», драматичне оповідання «Иванъ Золотаренко»,

8

російською мовою історичний роман «Зиновій Богданъ Хмельницькій», працю «Эстетика».

Він повністю переклав російською мовою «Статут Литовський». Перекладав також художні твори з французької та німецької мов.

Крім граматики й словника української мови, написав «Словарь герменевтическій, лингвистико-историческій, географическій, съ изъясненіемъ истиннаго смысла словъ устарѣлыхъ, вышедшихъ изъ употребленія, находящихся въ лѣтописяхъ російскихъ, старыхъ законахъ и проч., также важныхъ событій, мѣстъ, странъ, областей, нравовъ и обычаевъ разныхъ народовъ, явившихся на театрѣ міра и проч. до нашихъ временъ» (незакінчений), «Лингвистическіе памятники повѣрій у малороссіянъ, ихъ свадебные обряды съ народными пѣснями», а також велику кількість статей на найрізноманітніші теми (літературознавство, природознавство, археологія, економіка, медицина). Серед них відзначимо статті про етимологію слів колъ, волкулака, лемешъ, а також «Рассужденіе о нѣкоторыхъ малороссійскихъ словахъ, которые служать памятниками историческими: a) Цуръ, b) Дйдько, с) Колядовать, d) Купало», «Лингвистическія замѣчанія и толкованіе нѣкоторыхъ старинныхъ словъ въ лѣтописяхъ...»

За життя автора були надруковані тільки деякі твори, більшість їх залишилася в рукописах.

Помер П. П. Білецький-Носенко 11 червня (за ст. стилем) 1856 р. Похований у с. Лапинцях.

П. Білецький-Носенко був енциклопедично освіченою людиною свого часу, що видно з великої кількості його творів і широти наукових інтересів, хоч умови життя в тодішній провінції не сприяли його ростові і всебічному розвиткові таланту. Він уважно слідкував за тодішньою науковою і художньою літературою, мав бібліотеку на 2000 томів. Частину книжок віддав Прилуцькому повітовому училищу і був фундатором його бібліотеки.

Свою літературну й наукову працю П. Білецький-Носенко вважав патріотичним обов'язком, його творчість викликана прагненням зробити і свій внесок у розвиток української культури, ознайомити світ з мовою, народною творчістю, історією українського народу. «...Я не знаю, какъ кто, а я люблю родину и желалъ бы познакомить ее съ цѣлымъ свѣтомъ. Право! Она стоитъ того», — писав він до редактора полтавської губернської газети в серпні 1840 p. Цьому ж редакторові він висловив бажання, щоб газета друкувала фольклорні та інші матеріали: «... Нельзя ли допускать въ кее (газету. — ß. H.) иногда для разнообразія наши мѣстныя думы, или были, собранныя у слѣпыхъ бандуристовъ? Мнѣ кажется, онѣ будуть приняты благосклонно нашею и иногородною публикою. Для опыта прилагаю здѣсь четыре баллады на малороссійском языкѣ...» (лютий 1840 p.)

9

Отже, П. Білецький-Носенко займався наукою й літературою не для того, «щоб дати собі роараду і втіху» , я.к думали окремі історики літератури.

Про роботу над першим своїм словником української мови дізнаємося з листування П. Білецького-Носенка з А. Метлинським. У листопаді 1842 р. в листі до А. Метлинського, копію якого наводить син його Петро, писав: «Нѣкогда при вашем Университетѣ благонамѣренными профессорами учреждено было Общество Наукъ, къ которому я имѣлъ честь принадлежать <...> Я послалъ однажды туда (толстую in 4-to) рукопись о малороссійскомъ языкѣ съ приложеніемъ довольно подробнаго словаря; ее не налечатали и, как слѣдовало по уставу, мнѣ не возвратили...» Відповідаючи П. Білецькому-Носенкові (в квітні 1843 p.) A. Метлинський зазначав, що словник цей «...за нѣсколько предъ симъ лѣтъ, какъ знаю изъ достовѣрныхъ источниковъ, былъ представленъ въ Россійскую Академію и затерянъ» .

З наведених документів видно, що П. Білецький-Носенко, працював над першим словником десь із 30-х років минулого століття, якщо не раніше. Та невдача з першим словником не знеохотила П. Білецького-Носенка, і він заходився укладати новий: «Что жъ, выходитъ, нѣтъ худа безъ добра; за первымъ словаремъ я просидѣлъ болѣе семи лѣтъ, и онъ все-таки не удовлетворялъ меня, за составленіемъ втораго я тру- дился только пять, и онъ вышелъ гораздо полнѣе и лучше; теперь я составилъ 20 тысячъ не только словъ, но и объяснительныхъ къ нимъ статей!»

Отже, перед тим, як розпочати працю над другим словником, П. Білецький-Носенко мав не тільки зразки українсько-російських словників початку XIX ст., але й певний самостійний досвід лексикографічної роботи. Перший його словник, як можна судити з наведених вище документів, не відрізнявся в принципах пояснення реєстрового слова від словників І. Котляревського, О. Павловського, І. Войцеховича і М. Максимовича. Протягом п'ятьох років (1838—1843) П. Білецький-Носенко працював над другим словником, якому дав назву «Словарь малороссій- скаго, или юго-восточнорусскаго языка; филологическій, этимологическій, съ показаніемъ частей рѣчи, окончательныхъ корней словъ, идіотизмовъ, метаплазмовъ, со сводомъ синониімовъ, съ пословицами и поговорками, составленный по произношенію, какимъ говорять в Малой и Южной Россіи...» Поряд із цим він писав і «Грамматику малороссійокаго языка».

Про другу лексикографічну роботу П. Білецького-Носенка дізнався А. Метлинський, що також тоді працював над складанням словника

10

української мови. Знаючи долю першого словника П. Білецького-Носенка, він бажав допомогти йому в надрукуванні праці і писав восени 1842 p.: «Сообщаю вамъ это моє желаніе, упрашивая васъ какимъ- нибудь образомъ распорядиться объ напечатаніи словаря. Я собираю его также уже довольно давно. Если вамъ угодно будетъ и свой трудъ присоединить, буду вамъ благодаренъ, вы дополните, вѣроятно, мно- гимъ мой трудъ; если рѣшитесь напечатать отдѣльно, и это будетъ мнѣ также очень приятно» .

«Вамъ сказали справедливо, — писав П. Білецький-Носенко у відповіді А. Метлинському (листопад 1842 p.), — что я обрабатызаю словарь, сколько возможно полнѣе <...> До этой поры собрано болѣе 20 тысячь статей; остается привести въ порядокъ и переписать набѣло. Частному человѣку издать его почти невозможно; я думаю послать его въ Им. Академію Наукъ и просить пособія на счегь Демидовской премій» .

Закінчивши словник і граматику, П. Білецький-Носенко в кінці 1843 р. надіслав рукописи міністрові освіти Уварову, бажаючи йому їх присвятити . Одночасно він звернувся до президента Академії наук із проханням видати словник. Міністр освіти направив рукописи в її Відділ Академії наук на розгляд і рецензію. Однак, за відсутністю там знавців української мови, праці були передані до Києва в канцелярію попечителя Київської учбової округи з тим, щоб їх розглянув хто-небудь із учених Київського університету . Оскільки ніхто з професорів Київського університету вивченням української мови тоді не займався, рецензію на праці П. Білецького-Носенка попросили написати М. Максимовича. У своїй рецензії (квітень 1845 p.) M. Максимович зупинився головним чином на розгляді й оцінці словника :

Мнѣніе о Словарѣ и Грамматикѣ южнорусскаго языка, составленныхъ г. Бѣлецкимъ-Носенкомъ.

Разомотрѣвъ подробно сій два сочиненія г. Носенка, я нашелъ, что они имѣютъ несомнѣнныя достоинства и заслуживаютъ быть изданными въ свѣтъ, особенно Словарь, — какъ по богатству матеріаловъ и наблюденій, ведущихъ къ лознанію южнорусскаго языка, такъ и по той пользѣ, какую приведеніе въ извѣстность сего языка можетъ доставить окончательной обработкѣ рускаго словаря и руской грамматики. Но чтобы труды г. Носенка съ перваго изданія были возможно болѣе соотвѣственны цѣли своей и современному требованію филологіи, можно

11

бы предложить почтенному автору сдѣлать въ нихъ нѣкоторыя улучшенія. Таковыми, по моєму мнѣнію, могли бъ быть слѣдующія.

1. Языкъ, разсматриваемый въ Грамматикѣ и Словарѣ называть постоянно однимъ именемъ, всего лучше, — «южнорускимъ или малороссійскимъ», какъ и названъ онъ въ «Предъувѣдомленіи» къ Словарю. Прочія названія того же языка, встрѣчающіяся въ разныхъ мѣстахъ сочиненій г. Носенка, напримѣръ, «югозападный, украинскій, украино-малороссійскій», — можно вовсе исключить какъ наирасные синонимы.

2. Правописаніе южнорускаго языка слѣдуетъ болѣе сблизить съ тѣмъ, какое господствовало въ Южной Руси со введенія въ ней грамоты до настоящаго времени. Чрезъ то правописаніе южнорускаго языка приблизится къ общерускому, которое во всей Руси и возникло и утвердилось на основаній церковиославянскаго. Ломоиосовъ справедливо сказалъ, что въ право-писаніи долж.но наблюдать, чтобы оно «не удалялось много отъ чистаго выговора, и чтобы не закрылись совсѣмъ слѣды произведенія и сложенія реченій». Въ этомъ второмъ отношеніи много пог.рѣшаютъ нѣкоторые новые писатели на малороссійскомъ языкѣ, которые, безъ вниманія къ 8-вѣковой привычкѣ народа и къ этимологіи, имѣя въ виду одинъ только выговоръ, пишуть рускими буквами словно латинскими и притомъ разнообразно, каждый по-своему, и предлагая облегчить чтеніе, затемняють словопроизводство и затрудняютъ уразумѣніе языка. Въ этомъ не безгрѣшно и правописаніе г. Носенка, по употребленію буквы и вмѣсто ѣ, столь привычной и необходимой малороссійскому правописанію; противъ уничтоженія этой буквы говорять и тѣ образцы прозы 17 и 18 в., которые приложены въ Грамматикѣ г. Носенка, стран. 169—177. Въ тѣхъ случаяхъ, когда дру- гія гласныя выговариваются какъ и, можно писать ихъ ô, ê, y, какъ предложено мною еще вь первомъ изданіи «Малороссійскихъ пѣсень» и Краткомъ словарѣ, напечатанныхъ 1827 года. Полагаю, что и предлоги лучше писать съ ъ-мъ, иежели съ апострофомъ.

3. Чтобы полезнымъ сочиненіямъ г. Носенка быть безопаснѣе отъ притязаній критики и свободнѣе отъ ошибокъ, можно бы опустить все предъувѣдомленіе о языкѣ малороссійскомъ, находящееся въ Словарѣ. Тамъ многое есть, съ чѣмъ нельзя согласиться, по крайней мѣрѣ безъ- условно, напримѣръ, что языкъ южнорускій есть церко[вно}словенскій, измѣненный и исковерканный въ Запорожьи послѣ нашествія татар- скаго, и уже въ этомъ видѣ отъ запорожцевъ распространившійся по всей Южной Руси, что «Приказки» Гребенки не уступають баснямь Лафонтена и Крылова и т. д. Самая защита южнорускаго языка отъ противниковъ его едва ли достигаетъ своей цѣли, да, кажется, и вовсе не нужна: стоить ли возраженія всякое сквернословіе журнальное!

4. Слова, заимствованныя изъ письменнаго западнорускаго языка, въ Словарѣ надо бы отличить какъ-нибудь отъ тѣхъ, которыя принад- лежатъ народному языку южнорускому.

5. Окончательные слоги поставлены въ Словарѣ наравнѣ съ собственно такъ называемыми корен-ными и производными словами: не

12

лучше ли отдѣлить ихъ и поставить особо въ томъ прибавленій, которое находится въ Словарѣ (с. 381)? Тогда окончательные слоги и сами были бы виднѣе, и не заслоняли бы собою іпрочихъ словъ, составляющихъ собственнѣйшее достояніе Словаря.

6. Не вдаваясь въ частныя замѣчанія, упомяну только то, что вмѣсто семи народныхъ пѣсень, лриложенныхъ въ концѣ Грамматики, можно бы избрать другія лучшія и важнѣйшія. 1845 г. 29 апрѣля Статскій совѣтникъ Кіевъ М. Максимовичъ. На рецензію M. Максимовича (травень 1845 p.) П. Білецький-Носенко дав досить детальну відповідь : Моє мнѣніе

въ отвѣтъ на критику господина статскаго совѣтника и кавалера, бывшаго ректора и профессора Императорскаго университета св. Владиміра, Михайла Александровича Максимовича, о Словарѣ и Грамматикѣ малороссійскаго, или южнорусскаго языка, составленныхъ мною.

Я считаю себя обязаннымъ душевно благодарить почтеннѣйшаго любителя и признаннаго знатока нашего отечественнаго языка и филолога за признаніе моихъ сочиненій «заслуживающими быть изданными въ свѣтъ» и проч. Такой лестный отзывъ г-на Максимовича почитаю для меня, вовся для него неизвѣстнаго, безпристрастнымъ одобреніемъ. Къ сожаленію моєму, я долженъ сказать, что не могу безусловно согласиться съ почтеннѣйшимъ критикомъ въ предложенныхъ имъ улучшеніяхъ.

1) Безпрекословно языкъ малороссійскій можетъ быть названъ малорусскимъ, южнорусскимъ, a въ нѣкоторыхъ случаяхъ, юго-западнорусскимъ, судя по твореніямъ преосвященнаго митрополита Петра Могилы (лежащимъ теперъ предо мною и напечатанномъ въ Кіевѣ въ 1637 году) и по другимъ сочиненіямъ, изданнымъ въ Львовѣ, ко- торыхъ нарѣчіе (.названное русскимъ, какъ книжное) очень разнится отъ языка нынѣшпяго народнаго, на которомъ писали гг. Котляревскій. Основьяненко, Гребёнка и другіе. Сдѣсь кстати упомянуть, почему я похвалилъ «Приказки» Гребёнки — нельзя не похвалить того, что нра- вится всъмъ, подобно разсказу Гребёнки, подъ личиною простосердечнаго козака, гдѣ остроуміе прикрыто наивностью, ,по выраженію: онъ будто прость, a слышитъ, какъ трава растетъ.

2) Почтеннѣйшій издатель «Малороссійскихъ пѣсень» (напечатанныхъ въ 1827 году) изобрѣлъ своє правописаніе, для сближенія малороссійскаго съ общерусскимъ, основываясь на церковнославянскомъ языкѣ; онъ совершенно правъ: онъ хотѣлъ быть яснѣе и удобопонятнѣе

13

для великороссіянъ, а я о томъ не заботился, могуть ли понять тѣ малоросса, которые не знаютъ его языка, и потому принялъ правописаніе живаго малорусскаго произношенія жителей Полтавской губерній; отъ того и буква Ѣ лревратилась у меня вездѣ въ и. Естли малороссіяне и писали въ нѣкоторыхъ актахъ безотчетно иногда букву ѣ, но они вы- говаривали вѣчно ее какъ острое і. Ни одного предлога нѣтъ въ русскомъ и славеноцерков-номъ языкѣ съ мягкимъ знакомъ, и малороссы въ старыхъ печатныхъ книгахъ употребляли вмѣсто нынѣшняго ъ паеркъ, a въ писанныхъ универсалахъ и письмахъ послѣ предлоговъ ни апострофовъ, ни паерковъ не употребляли, а просто писывали предлоги: в, з, из, од и проч. безъ всякаго знака; къ чему жъ безполезное нововведеніе.

3) Предувѣдомленіе, мнѣ кажется, какъ всякое дѣльное предисловіе, не безполезно, а особливо въ видѣ исторіи малорусскаго языка; безъ него одинъ словарь остался бы очень сухимъ. Покойный полтавскій гражданскій губернаторъ, во время обозрѣнія своего присутствеиныхъ мѣстъ въ городѣ Прилуки, при многочисленномъ собраніи дворянъ, благодарилъ м.нѣ (!), отъ лица полтавскаго дворянскаго сословія, за напечатанную тогда мною исторію о хмалорусскомъ языкѣ въ Полтавскихъ губернскихъ вѣдомостяхъ. Въ малороссійскомъ языкѣ есть дѣйствительно множество словъ изковерканныхъ, конечно, запорожцами, куда, какъ извѣстно, ѣздили всѣ молодые люди учиться молодечеству; теперь эти слова находятся въ общемъ употребленіи, напримѣръ: ведмйдь (вмѣсто: медвѣдь), горобець (вмѣсто: воробей), горйхъ (вмѣсто: орѣхъ), намысю (вмѣсто славенск. монысто), тверезый (вмѣсто: трезвый) и проч. и проч. — Откуда онѣ могли взяться? Никакая критика не можетъ этого опровергнуть и доказать противное, потому что на это нѣтъ никакихъ фактовъ, кромѣ живаго употребленія словъ. Согласенъ, что слова, заимствованныя изъ письменнаго западнорусскаго языка, можно отличить особеннымъ шрифтомъ отъ словъ, принадлежащихъ къ языку народному южнорусскому.

4) Окончательные слоги (или какъ я ихъ назвалъ: окончательными корнями словъ) я поставилъ между полными словами для удобнѣйшаго нахожденія ихъ по азбучному порядку, и, кажется мнѣ, я отмѣтилъ ихъ особливымъ шрифтомъ, а потому они не могутъ быть помѣшательствомъ. Естли принятьоя опять ихъ всѣхъ вымѣстить изъ Словаря для того, чтобы они были только виднѣе, переписывать наново весь словарь... Это для меня море изпить! Станеть ли на зто моего вѣка? Я, слава богу, пожилъ на свѣтѣ! Составленіе Словаря, приведеніе словъ въ порядокъ, переписка набѣло занимали меня постоянно нѣсколько лѣтъ. Сдѣсь да позволено мнѣ будетъ припомнить изрѣченіе славнаго Буало: «La critique est aisée, mais l'art est difficile».

Я почелъ бы себя счастливымъ, естлибы мои сочиненія были изданы, какъ онѣ есть, — пусть счастливцы подаровитѣе меня обработаютъ

14

ихъ съ лучшимъ успѣхомъ, по готовому пути, проложенномъ мною для пользы общерусскаго языка, котораго корни «аходятся въ южнорусскомъ.

Почетный смотритсль Павелъ Белецкій Носенко Маія 31-го дня 1845 года г. Прилуки.

Переробляти словник 71-річному П. Білецькому-Носенкові було не під силу.

Після позитивної рецензії М. Максимовича міністр освіти дав згоду на присвяту йому словника й граматики, однак восени 1845 р. рукописи було повернено П. Білецькому-Носенкові і вони не були надруковані. Петро Білецький-Носенко пояснює це тим, що автор їх не погодився зробити в словнику змін відповідно до зауважень М. Максимовича . Три роки готовий словник знаходився у П. Білецького-Носенка. Автор продовжував працювати над словником, поповнював його новим матеріалом, який записував на окремих картках. На одній з них є посилання на ж. «Современникъ», № 2 за 1846 рік.

У 1848 р. він друкування своїх праць дав під опіку досвідченому в друкарських справах своєму учневі й другові історикові Миколі Маркевичу, який високо оцінив словник (М. Маркевич і сам працював над укладанням словника української мови) : «Цѣлую ночь, почти вплоть до разсвѣта, провелъ я за чтеніемъ вашего превосходнаго труда, труда тяжкаго, выполненнаго съ добросовѣстностью ученыхъ людей не ны- нѣшняго торговаго вѣка. Такъ теперь не работаютъ. Нынче все на коммерческомъ положеній. A вашъ трудъ єсть великій подвигъ, превосходно выполненный; это драгоцѣнный подарокъ всѣмъ славянскимъ нарада мъ» (січень 1848 p.),

П Білецький-Носенко уповноважив М. Маркевича .передати словник і граматику в Російське географічне товариство або Академію наук чи видати їх десь окремо. А щоб .не повторилась, було, як він сказав, «харківська штука», М. Маркевич обіцяв зробити чотири, а то й десять копій словника. Мабуть, одна з цих копій зберігається у Відділі рукописів Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР (шифр ф. 99, № 221), яка перейшла туди разом з архівом О. Бодянського. Це досить точна копія оригіналу на 345 аркушах (розмір 16,5X22 см). Вона має деякі ознаки того, що текст її готувався до видання: трохи змінено й уніфіковано систему скорочень в ремарках, всі реєстрові слова починаються з великої літери. Разом із текстом копії між аркушами 330—331 оправлено й два аркуші автографа М. Маркевича (частини листа до О. Бодянського з жовтня 1848 р.) і замітку «Нѣсколько словъ о правописаніи и о произношеніи на малороссійскомъ языкѣ», а також

15

довідку про П. Білецького-Носенка та його твори — «Замѣчанія объ авторѣ словаря». Подібні зауваження про правопис містяться в кінці оригіналу (див. нижче), зроблені, можливо, також М. Маркевичем. У довідці про Білецького-Носенка та його праці після вказівки на граматику української мови в дужках помітка: «Отправлено мною во Второе отдѣленіе Имлераторской академій наукъ», а при словникові — «при семъ мною прилагаемый».

Як відомо, Другий відділ Академії наук, завдяки підтримці І. Срезневського, почав публікувати «Словарь малороосійскаго нарѣчія» О. Афанасьєва-Чужбинського. Словником Білецького-Носенка зацікавився О. Бодянський і хотів його надрукувати в «Чтеніяхъ въ обществѣ исторіи и древностей рос- сійскихъ», які він редагував у 1846—1848 pp. Словник із додатком зазначених зауважень про орфографію й вимову та біографічною довідкою про автора М. Маркевич лослав О. Бодянському, про що писав йому в листі (3/Х 1848 р.) . Однак саме в цей час О. Бодянський перестав редагувати «Чтенія» і бажав повернути рукопис М. Маркевичеві. Копія словника, як уже зазначалось, залишилась в О. Бодянського.

Будучи людиною похилого віку, П. Білецький-Носенко справу видання словника цілком довірив М. Маркевичеві. Він до кінця життя вірив, що «произведенія его, на которыя онъ употребилъ столько неимовѣрныхъ трудовъ и времени, послужать на общую пользу, хотя бы это случилось въ XX столЬтіи» . За свого життя П. Білецький-Носенко діждався тільки згадки про словник і граматику в пресі . Зазнавши невдач з надрукуванням лінгвістичних лраць П. Білецького-Носенка, М. Маркевич віддав рукопис словника П. Кулішеві (в нього знаходився словник і після смерті М. Маркевича). П. Куліш збирався видавати повний словник української мови, про що повідомив в ж. «Основа», і просив надсилати йому зібрання лексичних матеріалів. Він назвав М. Маркевича серед осіб, які допомагають йому в цій роботі. П. Куліш, можливо, хотів видати словник Білецького-Носенка окремо або взяти за основу повного словника української мови. В оригіналі словника маємо редакторські виправлення й додатки (на початку літери А), зроблені його рукою. Мабуть, саме це мав на увазі Петро Білецький-Носенко, коли писав у 1861 p., що словник «метаморфози- руется теперь въ одной изъ нашихъ столиць, желая путешествовать уже ИНКОГНИТО» .

16

Однак слідом за повідомленням про намір видати повний словник української мови П. Куліш у наступному номері «Основи» повідомив про припинення друкування його в зв'язку з тим, що К. Шейковський підготував до видання словник на 35 000 слів.

П. Куліш в 1862 р. словник П. Білецького-Носенка разом з іншими лексикографічними матеріалами передав Харківській громаді, що збиралася видавати російсько-український словник, але у зв'язку з указом Валуєва свого задуму не здійснила і в кінці 60-х років передала їх Київській громаді.

В середині 1871 р. син Білецького-Носенка Петро заходився видавати твори батька, заключивши договір з київським видавцем Є. Федоровим на видання їх у п'яти томах. Передбачалось і видання словника окремим томом на 30 друк, аркушів у 1200 примірниках . На те, що словник готувався до друку очевидно вказують помітки переписувача тексту, який залишив дати закінчення переписування окремих частин словника (осінь 1871 p.).

Проте було надруковано в Києві лише поему «Горпинида, чи вхопленная Прозерпина» (1871 р.) та «Гостинець землякамъ. Казки сліпого бандуриста», збірку байок «Приказки» (1872 p.). Ось чому Петро Білецький-Носенко вимагав повернення йому батькових рукописів. Словником, без дозволу спадкоємця, користувались різні особи .

Незважаючи на те, що до цього часу була надрукована частина «Словаря малорусскаго нарѣчія» О. Афанасьєва-Чужбинського (1855 p.), перший випуск «Опыта южнорусскаго словаря» К. Шейковського (1861 p.), «Словарь малороссійскихъ идіомовъ» M. Закревського (1861 p.), частина «Словаря руского...» М. Петрушевича (1865 p.), «Нѣмецко-русский словарь» О. Партацького (1867 p.), «Словниця української (або югово-руської) мови» Ф. Піскунова (1873 p.), «Опытъ русско-украинского словаря» М. Левченка (1874 р.) , словник П. Білецького-Носенка й далі залишався найбільшим українським словником.

Видатний мовознавець П. Житецький групи приголосних української мови підраховував за рукописом П. Білецького-Носенка — найбільш повним, як писав він, з усіх відомих йому українських словників, давши цим високу оцінку роботі П. Білецького-Носенка.

З матеріалами редакції ж. «Кіевская старина» словник П. Білецького-Носенка, очевидно, було передано Б. Грінченкові. Дослідник української лексикографії М. Пилинський у Відділі рукописів Централь ної

1717

наукової бібліотеки АН УРСР виявив «Короткий список переглянутих джерел» Б. Грінченка до «Словаря української мови», серед яких названий рукопис П. Білецького-Носенка. Хоча в списку джерел до «Словаря» і в огляді історії української лексикографії Б. Грінченка згадки про словник П. Білецького-Носенка немає, посилання на нього трапляються в тексті, наприклад, при словах борзити, дев'ятуха, дзигарний .

Словник П. Білецького-Носенка як важлива лексикографічна праця використовувався навіть після виходу в світ «Словаря української мови» за ред. Б. Грінченка. Його знаходимо, наприклад, серед джерел до «Російсько-українського словника» 1924 р. Отже, рукопис П. Білецького-Носенка знаходився в Комісії для складання словника живої української мови Академії наук УРСР.

З 1935 р. він зберігається у Відділі рукописів Центральної наукової бібліотеки АН УРСР під № І, 6693.

Викладене вище яскраво свідчить про те, що діячі української науки й культури високо цінували працю П. Білецького-Носенка, лексикографи черпали з неї коштовний матеріал. Як багате джерело для вивчення української мови словник П. Білецького-Носенка не втратив свого значення й сьогодні. Проте рукопис-оригінал його не відомий навіть історикам української лексикографії.

Інститут мовознавства ім. О. О. Потебні АН УРСР видає «Словник української мови» П. Білецького-Носенка як важливе джерело для вивчення лексичного складу, фразеології, звукової системи і граматичної будови української літературної й живої народної мови першої половини XIX ст. в серії «Пам'ятки української мови».

Епіграфом до свого словника автор узяв євангельську цитату з першого послання апостола Павла до корінфян. Вона наводиться німецькою мовою з російським перекладом:

«Сколько, наіпримѣръ, различныхъ словъ въ мірѣ, а ни одного изъ нихъ нѣтъ безъ значенія. Но ежели я не разумѣю значенія словъ, то я для говорящаго чужестранецъ, и говорящій для меня чужестранецъ». Пізніше іншою рукою (почерк схожий на Кулішів) написано цей же текст по-церковнослов'янському.

Після епіграфа П. Білеііький-Носенко подає «Предъувѣдомленіе» (стор. І—IV) — передмову, в якій автор розповідає спочатку про свою роботу над словником:

«Для составленія этого словаря малороссійскаго, или южнорусскаго языка, отрасли одного изъ славянскихъ, употреблено мною много времени и трудовъ. Я благодарю бога, что онъ даровалъ мнѣ терпѣніе

18

совершить это дѣло для общей пользы, для уразумѣнія всѣхъ археографическихъ актовъ: дипломатическихъ, административныхъ, юридическихъ, всѣхъ универсаловъ и тіроч., также превосходныхъ твореній новѣйшихъ малоруссовъ, такъ радующихъ насъ, искренно любящихъ своє родимое слово. Тридцать миліоновъ христіанъ говорять съ нами однимъ языкомъ отъ горъ Хорватскихъ (Карпат. — В. Н.) до Волги и на югъ отъ Десны до Чернаго моря и Дуная».

Як відомо, в цей час велася дискусія про українську мову. Не міг оминути її й автор словника. Передові діячі російської культури й науки виступали на захист української мови, позитивно ставились до розвитку літератури українською мовою. Це відзначає і П. Білецький-Носенко, наводячи велику виписку з ж. «Маякъ» (1842 p., т. III, кн. VI). Він переконливо критикує представників реакційної офіційно-самодержавної точки зору на українську мову, виявляючи своє прогресивне розуміння питання:

Мнѣ кажется, да и вся просвѣщенная Европа со мной согласна. что для любословія (лингвистики и филологіи) Всякой языкъ заслуживаетъ вниманіе просвѣщенныхъ людей; а и того болѣе тотъ, на которомъ написаны хронографы и многіе факты историческіе, обьясняющіе отечественную исторію южнаго и западнаго предѣла Россіи; это одно должно бы образумить насмѣшниковъ надъ языкомъ, который они честять «хохлацкимъ». Англичане не насмѣхаются надъ своими областными нарѣчіями валлійскимъ, ирландскимъ и шотландскимъ, французы надъ своими провансальскимъ и гасконскимъ или устарѣлымъ, на которомъ писали Рабле, М. Монтанъ, Даніель и проч.

По крайней мѣрѣ языкъ малорусскій можетъ занять такое жъ почетное мѣсто въ лингвистикѣ, какъ языки алеутскій, островитянь Океаніи или лужицкій; по чести, не все дурно, что не имѣло счастья быть восточнымъ и семитическимъ! Предъ очами просвѣщенныхъ всякой языкъ єсть хранилище лингвистическихъ памятниковъ нравовъ, обычаевъ и духа того народа, который имъ говорить.

Живя и служа въ Малороссіи болѣе сорока лѣтъ, я могь постигнуть духъ народа и языка его, и когда я увидѣлъ на западѣ движеніе всѣхъ славянскихъ племенъ возродить свою письменность, я почувствовалъ смѣлость лриняться за составленіе частной грамматики и словаря малоруссовъ, какъ языка одного изъ богатѣйшихъ нарѣчій славянскихъ».

Далі П. Білецький-Носенко вказує на засади укладання й джерела свого словника української мови:

«Я не вносилъ въ мой словарь тѣхъ словъ, которыя принадлежатъ безъ всякаго различія языку великорусскому и малорусскому, а только тѣ, которыя или совершенно отличны или разнятоя произношеніемъ и, слѣдовательно, правописаніемъ. Я придерживаюсь строго произношенію обитателей Полтавской губерній и прикосновенныхъ къ ней Кіевской, южной части Черниговской, Екатеринославской, Харьковской, также Волынской, Подольской и самой Галюціи, гдѣ жили съ предвѣку славеноруссы и потомки древнихъ »полянъ и угличей. Вотъ почему словарь мой ,не могъ переполниться нѣсколькими тысячами лишнихъ словъ.

19

Источниками для моего словаря служили: 1. Обыкновенная рѣчь жителей, ихъ думы, пѣсни, а особливо изданныя М. Максимовичемъ (1827 >года), вертепныя представленія, простонародныя сказки («Казки наськи» О. Бодянскаго), пословицы, поговорки и повѣрья.

2. «Енеида» Ив. Котляревскаго, его же театральныя пьесы; «Чарьг».. соч. Тополи; трагедія «Савва Чалый» Ереміи Галки; сочиненія Гри[ц]ка Основьяненка; сочиненія Е. Гребенки, а особливо неподражаемыя его басни; «Кобзарь» Г. Шевченка; басни и баллада «Панъ Твардовскій» Гулака-Артемовскато и всѣ сочиненія любезныхъ малороссовъ, натіечатанныя до этого времени и рукописныя, которыхъ очень много во всѣхъ родахъ.

3. Универсалы разныхъ гетмановъ на пожалованіе недвижимыхъ имѣній, декреты, патенты на чины, множество актовъ административныхъ, дипломатическихъ и юридическихъ.

4. Старинные хронографы, лѣтописи, рукописные «Статуты Литовскіе» и право магдебурское.

5. Старинные требники, печатанные въ Кіевѣ въ XVII столѣтіи; Учительное євангеліє митрополита Петра Могилы, переведенное съ греческаго Петромъ съ сочиненія св. патріарха константинопольскаго Калиста, напечатаыное на «русьскомъ» въ Кіевѣ 1637-го года. Этотъ огромиой фоліантъ писанъ языкомъ уніатскимъ, то єсть смѣшеніемь малорусскаго съ бѣлорусскимъ и отчасти съ польскимъ. На подобномъ наріьчіи написано множество книгъ богословскихъ, напечатанныхъ во Львовѣ, Острогѣ и другихъ мѣстахъ.

6. Наконецъ, Библія на старинномъ чисто польскомъ языкѣ, написанная езуитомъ Якозомъ Вуйкомъ и напечатанная въ Краковѣ 1599 года, въ которой находится множество малорусскихъ словъ, употребляемыхъ и теперь простымъ народомъ».

Отже, свій словник П. Білецький-Носенко визначає як своєрідний диференційний. Важливо те, що він орієнтується в основному на фонетику південно-східних та південно-західних українських говірок, на живу розмовну мову українців, на народну творчість (пісні, думи, казки, прислів'я). Однак лексичний матеріал його базується на говірках Полтавщини, де він жив, які є типовими південно-східними українськими говірками. Серед писемних джерел словника П. Білецький-Носенко називає більшість творів наддніпрянських і слобожанських письменників, надрукованих до 1841 p., в тому числі й «Кобзар» Т. Шевченка. Крім цього, у тексті словника є іпосилання на іписемні джерела і живу мову Галичини (наприклад, після статті Кри’са є посилання на «оду изъ Галиціи», при статті Тмавый знаходимо ремарку «слово славяногалицкое»). Невідомо, які численні рукописні твори різних жанрів, про які згадує в передмові, він використав. Між ними могли бути й такі, що після не були надруковані.

20

Праця П. Білецького-Носепка є словником не тільки сучасної йому народно-розмовної й літературної мови. Він зазначає, що ввів у словник і матеріал із давньоруської та старої української літературної мови, хоч називає конкретно лише «Учительное євангеліє» П. Могили. Проте в словнику автор нерідко посилається й на «Лѣтопись преп. Нестора», «Лѣтопись волинскую», «Кормчую книгу», «Стоглавъ», «Прологъ», «Акты, изданные Археографическою комиссіею», на універсали окремих гетьманів із зазначенням їх прізвищ, «Требникъ» П. Могили та інші джерела. Старовинний матеріал він брав, як видно з посилань у словнику, також із іпублікацій в «Исторіи Малой Россіи» М. Бантиша- Каменського, «Исторіи Россійскаго государства» М. Карамзіна, ж. «Кіевлянинъ» тощо.

Після наведеного в «Предъувѣдомленії» автор пише про деякі особливості фонетики, словотвору, морфології української мови, нерідко в порівнянні з іншими мовадш, вказує на важливість врахування українського матеріалу при встановленні етимології російських слів:

«Корень малорусскаго языка есть общій со всѣми славенскими языками и ближе прочихъ сходнѣе съ славеноцерковнымъ; онъ имѣетъ всѣ возможные звуки всѣхъ западныхъ европейцевъ, выключая дебелаго э, т. е. нѣмецкаго ое и французскаго eu . Отъ западныхъ и юго-западныхъ славенскихъ нарѣчій онъ отличается удареніями и выговоромъ нѣкоторыхъ словъ, отъ польскаго разнится чистотою звука р , безъ всякаго дребезжанія, какъ у поляковъ, отъ сербскаго и болгарскаго — полнотою гласныхъ.

Многія двусложныя слова, а особливо прилагательныя и'мена, упот- ребляются безъ различія, перенося удареніе съ перваго слога на второй, напримѣръ, говорять и пишуть: стидкій и стидкій, бридкій и бридкій и проч. Въ звательномъ падежѣ при повтореній призыванія удареніе переносится на послѣдній слогъ, напримѣръ, въ первый разъ кличуть: дйвко! множ[ественнаго] числа дйвки!, а во второй: дивко! дивкй! Йване!—Йване! Вообще правильно на малорусскомъ языкѣ должно писать съ удареніемъ каждое слово, чтобъ избѣжать недоразумѣнія, а особливо въ стихотвореніяхъ.

Многія слова великорусскія имѣютъ свои корни въ малорусскомъ языкѣ, безъ знанія котораго великоруссъ затруднится въ составленіи своего целарія, таковы, напримѣръ: доба, треба, сумно и проч. (ищи эти слова въ словарѣ)».

Далі П. Білецький-Носенко говорить, що він увів у реєстр словника словотворчі й граматичні форманти, вказує на їх функції:

«Этимологическіе корни, т. є. окончательныя измѣненія словь по смыслу рѣчи, какъ прямые, такъ и косвеніе (!), при склоненіяхъ, спряженіяхъ и проч. показываютъ самое близкое сродство малорусскаго съ языкомъ славеноцерковнымъ, a равно и грамматикъ ихъ. Я помѣстилъ въ словарѣ всѣ эти корни, они придають главной идѣѣ (!) новый видъ или смыслъ. зависящій оть отношенія, дѣйствія, состоянія лица и вещи, отъ притяжанія или отъ представленія себѣ лица или вещи говорящимь о нихъ, изьявляя любовь, отвращеніе или иронію, даже каррикатуру, и

21

представляють лица и вещи то умилительно малыми или огромно безобразными. Это одно (!) изъ особенностей малорусскаго языка.

Малорусской языкъ въ сраьненіи съ великорусскимъ имѣетъ нѣкоторое сходство, какъ языки сѣверныхъ французовъ въ окончаніяхъ на oil, al, eu (чистой французской) и южный съ окончаніемъ на ос (провансальской, романской, langue d'oc, лангедокской). Велико- русскій имѣетъ окончаніе именъ отечествен.ныхъ притяжательныхъ на -овъ, -инъ, -ичь, а малорусскій на -кій, -енко, -енченко, -чукъ и проч. (значеніе окончаній ищи въ словарѣ)».

На закінчення «Предъувѣдомлеиія» П. Білецький-Носенко пише:

«Я старался показать всѣ идіотизмы, грубо-простонародныя, или испорченныя слова, также метаплазмы (усѣченныя), синонимы однознаменательныхъ словъ, которыя разнствуютъ звуками или произношеніемъ, наконецъ, сходство многихъ словъ съ иноземныіми, и въ особенності сродство съ польскимъ языкомъ, который есть также соплеменный съ .славеноцерковнымъ и проч.

Давно уже чувствовали недостатокъ полнаго малорусскаго словаря, я смѣю льсгить себя надеждою, что предлагаемый мною пополняетъ этот недостатокъ довольно удовлетворительно.

1843 года

г. Прилуки П. Б. Н.»

Після «Предъувѣдомлеиія» П. Білецький-Носенко помістив свою розвідку «О языкѣ малороссійскомъ» , що являє інтерес як одна з перших спроб висвітлення історії української мови, в тому числі й літературної. Епіграфом до неї взято уривок з «Повісті временних літ», у якому говориться про мову і розселення давніх слов'ян. Автор виступає прихильником поширеної тоді хибної теорії, яка базувалася, між іншим, на буквальному розумінні літописного твердження про те, що «славенескъ языкъ и русьскый единъ єсть», незважаючи на те, що М. Максимович показав несіпроможнють її ще в 1838 р. Тому П. Білецький-Носенко й у наступній частині своєї розвідки ототожнює фактично давньоруську мову з церковнослов'янською. Оскільки в статті зміни в мові автор пояснює переважно як поповнення її словами іншомовного походження, а не внутрішніми чинниками її розвитку, він вважає, що давні південноруські племена розмовляли майже сучасною українською мовою, що також не обгрунтоване. Бажаючи привернути увагу читача до української мови й літератури, П. Білецький-Носенко вказує на багатство її, емоційну насиченість, мелодійність тощо. Автор пише:

«Что такое малороссійскій язык? — Это славеноцерковное нарѣчіе народа земледѣльцевъ-пастырей и воиновъ, проведенное судьбою сквозь

22

безчисленныя испытанія и перевороти политическіе и вдругъ остановленное на ходу образованія евроіпейскаго на степени посредственности и почти простонародія. Это языкъ предковъ кашихъ Руси, которымъ издревле говорили добронравные поляне обѣихъ сторонъ Днѣпра, суличи, угличи (жители рѣки Углы, нынѣ Орель) и вообще многіе миліоны славянъ отъ горъ Крапаксихъ (Хорватскихъ) до рѣки Волги; языкъ богатый, выразительный, которымъ такъ простодушно- мило объясняется Маруся Грицька Основьяненка, Наталка Полтавка Ив. Котляревскаго, на которомъ недавно (1834) Е. Гребенка разсказалъ намъ такъ прекрасно свои «Приказки», не уступающія своимъ остроуміемъ и наивностью баснямъ Ив. Лафонтена, Геллерта и Крилова (!); это языкъ наших неподражаѳмо-простосердечныхъ пѣсенъ, на которомъ въ XVI вѣкѣ уже было написано четвероевангеліе. Языкъ, на которомъ такъ живописно выражается юморъ малороссіянина, что слушая его, скажешь поневолѣ: онъ простъ, a слышитъ, какъ трава растетъ! <...> Наконецъ, это тотъ самый языкъ (повторимъ) такъ близкій къ славеноцерковному, о которомъ прѳподобный Несторъ Печерскій, нашъ древнѣй лѣтописецъ, сказалъ: «Словенскъ языкъ и руськый единъ есть» . Но который отразнился отъ церковнаго книжнаго и сдѣлался народнымъ и измѣнчивымъ отъ многихъ превратностей, какимъ под- вергались народы, говорящіе имъ до этого дня; потому что языки и на- роды возникають вмѣстѣ, младенчествуютъ, цвѣтутъ и коонѣютъ <...>

Славеноцерковный упрочился памятниками письменности со временъ св. св. Кирилла и Меѳодія (около 850 года по рождествѣ Христа), a простонародный часъ отъ часу измѣнился, потому что отъ раззоренія (!) Кіева монголами (1240) и Украйна три раза перемѣнила владѣтелей.

И потому языкъ малороссійскій есть смѣшеніе многихъ языковъ, яодобно какъ и всѣ прочіе; главиое основаніе его есть славеноцерковный книжный языкъ, къ которому въ послѣдствіи времени, отъ разныхъ превратностей событій съ народомъ, населявшимъ русскую Украйну, примусилось множество словъ чужихъ ,народо(въ европейскихъ и азіатскихъ. Это лингвистическій хаосъ, котораго стихій при умномъ анализѣ филолога являются очевидними; онъ состоиггь:

I. Изъ славеноцерковнаго, который сохранилъ всѣ корни словъ его и ихъ этимологическія измѣненія съ окончаніями ихъ. Потомъ отмѣнился: 1) отъ великорусокаго своимъ областным інарѣчіемъ, идіотизмами запорожскихъ козаковъ во время козацкихъ войнъ; 2) словами административными и приказными подъ правленіемъ Литвы и Польши; а отъ затѣевъ уніи засорился польскими и бѣлорусскими словами, такъ что явился новый книжный языкъ, который можно назвать уніатскимъ; на немъ напечатано множество духовныхъ книгъ и проповѣдей — «<ка-

23

заній»; 3) со вступленіемъ Малороссіи въ подданство (1654) россійскаго царя вошло множество выраженій и оборотовъ великорусскихъ.

II. Изъ языковъ германскаго и другихъ европейскихъ, какъ-то: 1)норманскаго или древнеготѳскаго, 2) чисто нѣмецкаго, 3) нѣмецко-жидовскаго, 4) французскаго и проч.

III. Изъ гречеокаго съ принятіемъ православіной вѣры.

IV. Отъ разныхъ азіатскихъ племенъ, а особливо татарскихъ (турецко-монгольскаго), персидскаго, языка гунновъ и другихъ».

Історію української мови П. Білецький-Носенко намагається розглядати в зв'язку з історією українського народу:

«История малороссійскаго язьжа неотдѣлима отъ исторіи русской Украйны и ея народа. Она можетъ быть раздѣлена на три періода: I. Отъ самодревнѣншихъ временъ до покоренія Кіева монголами (1240). II. До присоединенія Южной Россіи къ Польшѣ тіри великомь князѣ литовскомъ Ягеллонѣ (1383), подъ игомъ Польши и уній до славнаго гетмана Богдана-Зиновія Хмельницкаго, поддавшагося Россіи въ 1654 году, и, наконецъ, III. Новѣйшій, отъ Богдана Хмельницкаго до нашихъ временъ. Чтобъ опредѣлить съ точностью ходъ и измѣненіе малороссійскаго языка, разсмотримъ порознь каждое время его жизни».

Найбільш невдало висвітлено перший період — «древнѣйшій». Автор виявляється також прихильникомъ поширеної тоді так званої норманської теорії, ототожнює готів із варягами, до запозичень з готської мови відносить .пізніші запозичення з німецької: мусити (müssen), мандровати, вандровати (wandern), мордовати (mordern), плюндровати (plündern), ба навіть спільнослов'янські слова (стина виводить із Stein, берегъ із Berg). В цей час і пізніше в мову, на його погляд, «вкрались... многія азіатскія выраженія отъ гунновъ, козаровъ, печенеговъ, касоговъ, торковъ, берендѣевъ, черныхъ клобуковъ и проч., построившихъ города на Днѣпрѣ и Россѣ (!), a впослѣдствіи отъ половцевъ, монголовъ и ногайцевъ или кримцевъ». У виносці П. Білеііький-Носенко наводить «нѣкоторыя изъ очень многихъ азіатскихъ словъ», серед яких більшість досить пізні запозичення: «сарай, амбаръ, башка, базаръ, буздыгарня, бардакъ, бурдюгъ, кавунъ, гарбузъ, баштанъ, баталжанъ, козакъ, гайдамакъ, карманъ, гаманъ, кавьяръ, куля, гуля, отара, бугай, огиръ, чабанъ, кукуруза, инжиръ, тютюнъ, майданъ, хабара, шатеръ, барканъ, кизякъ, канчукъ, корга, кантаръ, файфуръ и проч. и проч.».

Про грецькі запозичення автор .пише: «Со введеніемъ православной вѣры св. равноапостольскимъ княземъ Владимїромь (988 по р. X.) съ новыми полятіями явились и новыя слова изъ греческаго языка: богословскія, догматическія и церковныя, изъ нихъ многія остались въ испорченномъ видѣ у простаго народа, інапримѣръ: бискупій, архипатрика, проскура, пипъ, калуеръ, катавласія, крилосъ, опитемья, вовкулака (изъ врохулахасъ) и проч.» (перше слово насправді грецьке, але запозичене не прямо, останнє слово до грецьких віднесено помилково).

П. Білецький-Носенко пише про писемні пам'ятки цієї доби, їх мову, про те, що українська мова зберегла деякі старовинні риси:

24

«Древнѣйшіе словесные памятники этого періода, переданные намъ суть: .книги церковныя и поучительныя, пѣсни народныя, обрядныя, отчасти «Пѣснь о полку Игореви» (!), отчасти законъ «Русская Правда» (1020), завѣщаніе Владимїра Мономаха (1125). Лѣтописецъ преподобнаго Нестора, хотя писанъ на церковнамъ языкѣ, однако въ немъ находятся простонародныя слова, напримѣръ: вйно (приданое), гробля (плотина), куница (цѣна за выводъ невѣсты) и пословицы; въ замѣну церковный книжіный языкъ сохранилъ разительное сходство съ нашимъ простонароднымъ въ этимологическихъ измѣненіяхъ падежей и видовъ глаголовъ и проч., напримѣръ, «воздадите божіє богови, а кесарево кесареви», «имати имеши» и теперь говорять: иматимешь; «пійте отъ неи вси», «грисй, мисй» (грѣхи, Мѣхи). Такъ скажутъ малороссіяне и теперь. Мудрые государи св. Владиміръ и Ярославъ I, такъ много заботившіеся о переводѣ священныхъ книгъ съ греческаго, чтобъ положить ихъ для всеобщаго употребленія въ церквахъ, конечно, желали, чтобъ тѣ книги перелагаемы были на языкъ общепонятный для народу; современный лѣтшіисатель поэтому сказалъ: «Словенескъ языкъ и русьскый одинъ есть».

Автор пише, що князі під час усобиць закликали на допомогу собі половців, які сприяли засвоєнню слів «азіатських».

Другий період П. Білецький-Носенко в зв'язку з історичними подіями називає «монголо-польско-заіпорожским». Він розповідає про нашестя орд Батия, своєрідно (і багато в чому помилково) висвітлює історію козацтва і Запорізької Січі. Причому виникнення козацтва відносить на часи, що йшли невдовзі після татаро-монгольського нападу, а воно ж насправді виникло в XVI ст.

Тут П. Білецький-Носенко і розвиває свою хибну теорію виникнення специфічних рис української мови як наслідок перекручення в Запоріжжі церковнослов'янської і .поширення їх. на всю Україну. На неправильність такого твердження вказав М. Максимович у своїй рецензії. П. Білецький-Носенко твердить, що запорожці «составили себѣ особенное нарѣчіе (argot), смѣсь изъ всѣхъ славянскихъ, принявшихъ общую опоку (форму) этимологіи славяноцерковнаго для окончательныхъ корней отношеній, стали превращать разные звуки в иные, ввели многіе метаплазмы, то есть усѣченія и вставки безъ перемѣны значенія слова и проч.

... Естественно, — каже він після опису козацьких звичаїв і зовнішнього вигляду козаків, — такой новообразованный козакъ не довольствовался однимъ только внѣшнимъ видомъ, онъ старался какъ можно поспѣшніе изковеркать свою рѣчь, сперва по врожденному стремленію къ новизнѣ и іподражанію всему чудному, a потомъ по навику; такимъ образомъ въ южномъ краю Россіи отразнилось новое нарѣчіе простонародное и вошло въ употребленіе говорить вмѣсто медвѣдь — ведмидь, воробей — горобець, рицарь — лицарь, монисто — намисто; вмѣсто былъ, ѣлъ, спалъ — бувъ, ивъ, спавъ, вмѣсто внукъ, вдова — онукъ, удова, окна — викна, румяный, трезвый — вермьяный,

25

тверезий; пакость, пакостный — капость, капосный и проч.; такъ искажены мѣстоименія и собственные имена». Запорожці у Січ посилали синів й онуків для навчання «молодечеству», і «такъ языкъ запорожскій, который Литва назвала «русьскымъ» сталъ укореняться и наконецъ преобладать во всей южіной Россіи, названной незадолго предъ тѣмъ Малороссіею».

Після захоплення українських земель Литвою і Польщею, надання містам магдебурзького права, поділу її на адміністративно-територіальні одиниці «вошли въ языкъ малороссійскій новыя понятія и новыя слова лравительственныхъ мѣстъ, чиновъ, обрядовъ, словомъ, языкъ обогатился административными, юридическими и приказными словами, слогомъ западныхъ славянъ, а особливо польскимъ, чему служатъ доказательствомъ многіе универсалы (грамоты, манифесты), акты судебные (декреты), тогда писанные. Сдѣсь открылось свободное поле писарямъ (секретарямъ) повѣтовымъ, полковымъ, войсковымъ показать сколько можно школьной бойкости и запестрить свой канцелярскій слогъ польско-латинскими оборотами и словами, чтобъ отмѣниться отъ языка поспольства (простонародія)».

Лексикограф розповідає також про насильне насаджування унії, про надужиття над населенням України. В цей час, зазначає він, «языкъ отъ первобытной чистоты славянщины еще болѣе отдалился», до давніх варязько-готських і тюркських («азіатських») запозичень «втиснулось множество» богословських латинських і зіпсованих німецьких слів через орендарів: кгвалтъ, кгвалтовный, шинкъ, шинковати, оренда, ранда, орендарь, оландарь, лихтарь, лихтарня, мешензь, пранциберъ, рахунокъ, раховати, талирка, кварта, кербель та ін.

«Къ большему засоренію языка польскіе уніаты завели въ самомъ Кіевѣ свои училища, .напечатали во Львовѣ, Острогѣ и Краковѣ множество нелѣпыхъ казаній (проповѣдей) на языкѣ малорусскомъ, смѣшаннымъ съ бѣлорусскимъ, къ которому примѣшано двѣ трети словъ испорченныхъ латинскихъ и польскихъ, едва ли понятныхъ, напр.: пургаторія, лимбъу сакраментоватися, гминъ и проч. и проч. Нашъ православный кіевскій митрополитъ Петръ Могила перевелъ на подобный же языкъ книги священныя и учительное євангеліє св. патріарха константинопольскаго Калиста и налечаталъ въ Кіево-Печерской лаврѣ 1637 года, (какъ онъ писалъ) «преложоне з грецкого и словенского на русьскый языкъ». Такое вавилонское смѣшеніе языковъ онъ назвалъ русскимъ! Для того-то православные священники старались сохранить свои поученія на общенародномъ малороссійскомъ языкѣ, который названь тогда «просто-русьскымъ», и мы имѣемъ теперь на этомъ превосходномъ языкѣ четвероевангеліе, какъ сказано было выше. Слѣдовательно, у насъ въ этомъ періодѣ образовалось два книжныхъ языка, кромѣ древняго славеноцерковнаго, еще уніатско-русской и чистый малороссійскій, или южнорусской».

Як видно, в цю епоху П. Білецький-Носенко розрізняє на Україні, крім церковнослов'янської, дві літературні мови.

26

Виклавши коротко історію визвольної війни українського народу, що закінчилась його перемогою і возз'єднанням України з Росією в 1654 p., автор пише: «Многіе литературные памятники этого времени сохранились нашими трубадурами й мейстерзингерами — слѣпыми бандуристами въ марціальныхъ думахъ и балладахъ <...> Великое множество пѣсней и думъ разнаго содержанія сочинены въ этомъ разгульномъ періодѣ войны, страданій и радостныхъ побѣдъ на чисіомъ малороссійскомъ языкѣ. Онѣ всѣ выражаютъ унылое горе, глубокое почтеніе къ родите- лямъ, простосердечную любовь воина-земледѣльца и наивную, живую картину, списанную съ самой природы. Нѣкоторыя пѣсни отличаются ѣдкимъ юморомъ, ироніей и представляютъ гротески и каррикатуры, достойные карандаша Теребенева и Буальли». Деякі думи, зазначає він, виражають тиранство й буйство шляхти. Серед письменників, які творили в цей період, П. Білецький-Носенко називає С. Полоцького та Д. Туптала.

Детально характеризує він третій виділений період історії української мови:

«ІП-ій періодъ — новѣйшій, отъ Богдана Хмельницкаго (1654) до нашихъ временъ. Языкъ малороссійскій вполнѣ развился и несмотря на упорный педантизмъ бывшихъ войсковыхъ и генеральныхъ писарей и гетмановъ Виговскаго и Мазепы..., которые продолжали пестрить свою рѣчь западноевропейскими и латино-польскими словами въ своихъ дипломатическихъ сношеніяхъ, подражая отчасти и великому преобразователю Россіи, принявшему въ языкъ россійскій множество словъ голанскихъ и французскихъ, чтобъ сблизиться съ Европой, — несмотря на то южнорусской, или малороссійской, принялъ первобытную чистоту славяноцерковнаго, сроднился съ чистымъ россійскимъ, очистился отъ несвойственнаго ему латинства, смягчился и сдѣлался способнымъ такъ, что на немъ можетъ быть выражено все, что написано на всѣхъ язы- кахъ; въ устахъ прелестной малороссіянки, образованной въ столицѣ, онъ безконечно умилителенъ, потому что ни одинъ европейскій языкъ не имѣетъ такого множества безконечно уменьшительныхъ и ласкательныхъ видовъ именъ и качества ихъ, посредствомъ представленія и степеней сравненія; даже глаголы выражаетъ умилительно и лаская, при помощи метаплазмовъ (усѣченій и вставокъ) сглаживаетъ рѣчь и дѣлаетъ ее плавкою, уничтожаетъ какофонію и столкновеніе согласныхъ буквъ. Онъ ближе всѣхъ славянскихъ нарѣчій подходитъ къ церковному въ окончаніяхъ, въ будущемъ неопредѣленномъ имѣетъ также помогающій глаголъ имати по всѣмъ лицамъ обЬихъ чиселъ — словомъ, всѣ окончательные корни отношеній одни съ славяноцерков- нымъ; тѣ же превращенія звуковъ въ другіе, какъ-то: к въ ц и ч, ш въ с и проч. Малороссъ удобнѣе понимаетъ всѣ нарѣчія южныхъ и западныхъ славянъ, нежели великороссіянинъ».

«Въ началѣ этого періода, — пише він, — жилъ козакъ Семенъ Климковскій, онъ упрочилъ имя своє прекрасными пѣснями и дидактическою поэмою о великодушіи и правдѣ (смотри «Пантеонъ россій-

27

скихъ писателей», издан. Платономъ Бекетовымъ, Москва, 1801 года). Кіево-братская академія, обновленная гетманомъ Петромъ Конашевичемъ (Кононовичемъ) Сагайдачнымъ (1622), образовала много ученыхъ и святителей россійскихъ изъ малороссіянъ, изъ числа которыхъ Епифаній Славеиицкій и другіе при царѣ Ѳеодорѣ АлексѣевичЪ основали первую академію въ Москвѣ подъ названіемъ Славено-греко-латинской. Эти академики въ домашнемъ быту и въ дружеской перепискѣ съ пріятелями употребляли свой природный языкъ и такъ его обработали; они-то сочиняли драммы (!) для народа въ родѣ мистерій съ аріями и музыкою, a въ заключеніе фарсы съ народными лѣснями и пляскою въ подвижныхъ театрахъ помощію куколъ. Это извѣстно и понынѣ подъ названіемъ «вертепа». Кто изъ насъ въ дѣтствѣ, о святкахъ рождественскихъ, не тѣшился этими народными вертепными операми? Кто не смѣялся отъ радушія, слушая остроты запорожца и его хвастливую «рацію на виршахъ»? Хто (!) не прижимался от страха къ своей нянѣ отъ монолога олицетворенной смерти, поразившей своєю косою Ирода- царя? Жаль, что до этой поры не пришло на мысль ни одному литератору издать въ свѣтъ эти .наивныя оперы съ ихъ музыкою и дѣльными примѣчанія-ми, чтобъ передать ихъ потомству; онѣ любопытны для этнографа и любослова».

Він 'наводить імена україніців, що зробили внесок у російську літературу (М. Херасков, В. Капніст, І. Богданович, М. Гоголь, М. Гнідич), робить огляд нової української літератури, даючи свою оцінку творам:

«...Обратимся къ тѣмъ, которые подарили отечественную литературу своими прекрасними произведеніями на малороссійскомъ языкѣ. Это Ив. Котляревскій, создавшій «Енеиду перелиціованную»; она превзошла далеко Скаронову на французскомъ, Алоиза Баумгартена на нѣмецкомъ, Факембергову на голанскомъ и Осипову на русскомъ языкахъ (прошлаго 1842 года вышло второе изданіе ее въ Харьковѣ). Онъ написалъ также двѣ комическія оперы. Ал. Павловскій написалъ сказочку въ стихахъ «Вакула Чмиръ». Грицко Основьяненко (Григ. Квитка) написалъ нѣсколько прекрасныхы повѣстей и театральныхъ пьесъ, также нравоучительные листы; Петръ Гулакъ-Артемовскій — нѣсколько повѣстей въ стихахъ и балладу «Панъ Твардовскій». Е. Гребенка подарилъ насъ недавно (1834) 26 превосходныхъ «Приказокъ» въ стихахъ и «Полтаву» Ал. Пушкина. Магистръ (нынѣ профессоръ Им. Моск. унив.) Іосифъ Бодянскій написалъ въ стихахъ простонародныя сказки. Нѣкто Тополя издалъ мелодрамму «Чары», которую нельзя не похвалить. Еремія Галка написал трагедію «Савва Чалый», Амвросій Могила издалъ свои баллады и пѣсни, Г. Шевченко (треба T. Шевченко. — В. H.) написалъ въ стихахъ повѣсти подъ заглавіемъ «Кобзарь» и «Гайдамаки» (184І, въ Сп.-бургѣ), Александръ Корсунь издалъ въ Харьковѣ украинской новорочникъ подъ заглавісмъ «Снипъ »(1841) и проч.»

28 

Кінчаючи статтю «О языкѣ малороссійскомъ» П. Білецький-Носенко закликає до дальшої літературної творчості українською мовою і не зважати на недотепні закиди самодержавно-кріпосницьких реакційних журналістів:

«Пишите, почтенные соотечественники, васъ пріймутъ съ благодарностью и поймуть отъ горъ Хорватскихъ до Волги; миліоны людей говорять вашимъ языкомъ; они алчутъ отъ васъ пищи лріятной и полезной для души. Пишите хоть для того, чтобъ показать, что нашъ языкъ, проведенный вѣками сквозь всѣ роды испытаній и переворотовъ, есть богатый, звучный, опособенъ, »подобно чешскому и лужицкому, образовать свою народную литературу и достоинъ занять ученыхъ филологовъ; пишите, несмотря на то, что какой-то столичный краснословъ, въ 1838 году, въ XIX столѣтіи!, въ журналЪ «Сынъ отечества» выбранилъ нашъ языкъ «хохлацкимъ», напитавшись какого-то кваснаго, гостинодворскаго юмора, равно какъ финской честилъ «чухонскимъ». И это называютъ критикою! Просвѣщеннымъ судомъ здраваго ума и вкуса! Мы живемъ вь вѣкѣ просвѣщенія, который съ любовѣденіемъ занимается всѣми славянскими нарѣчіями и благосклонно принялъ грамматику малороссійскую І. Левицкаго, написанную на нѣмецкомъ языкѣ и напечатанную въ Лембергѣ въ 1838 году. Въ 1841 году въ Вѣнѣ напечатана книга русскими буквами на малорусскомъ языкѣ подъ заглавіемъ «Галицкіи проповидки (пословицы) и загадки, зобраніи Григорієм' Илькевичем'».

«Вы, братця, все-таки домгівки не цурайтесь!» (Е. Гребенка, XXV приказка, «Рыбалка»).

Въ малороссійскомъ языкѣ хра'нятся корни мнотихъ россійскихъ словъ, и потому знаніе ѳго полезно».

Замість епілога П. Білецький-Носенко наводить цитату з книги Ю. Венеліна (Гуци) про споконвічну дружбу між українським і російським народами-братами, в яких все спільне, все рідне.

Праця П. Білецького-Носенка написана на папері в аркуш, оправлена в картоні. Рукопис досить добре зберігся, лише на стор. 265— 266 пошкоджене внизу поле й частина тексту, яку можна відновити. Загалом вона має 402 сторінки: перші дві й останні три сторінки — чисті, на третій непагінованій сторінці — заголовок, на другій — епіграф, «Предъувъдомленіе» (І—IV стор.), «О языкъ малороссійскомъ» (V—XVI стор.), «Малороссійскій словарь» (1—380 стор.), «Приложеніе первое. О придаточныхъ корняхъ...» (381—383 стор.), «Сокращенія» (384 стор.). Після автографа на непагінованій сторінці хтось написав «Отмѣтки для орфографіи», які «должно при переписываньи или при печатаніи здѣлать». Зауваження ці за ідеями дуже близькі до зауважень М. Маркевича у листі, оправленому разом з копією словника, яка зберігається у Відділі рукописів Інституту літератури АН УРСР. Під «Отмѣтками» затушковано підпис, в якому можна розібрати лише початкову літеру М. Можливо, що й ці зауваження належать М. Марке-

20 29

вичу. Тут, між іншим, написано: «Гдѣ послѣ согласной находится гласная и у Пав. Пав., тамъ печатать только тѣ слова, въ которыхъ этой гласной я не измѣніилъ въ ы, a остальные всѣ слова размѣстить тамъ, гдѣ слѣдуетъ. Для избѣжанія работы двойной открестить напечатанныя, остальныя сами будуть видны». Автор «Отмѣток» пропонує, отже, відповідно до передньо-середнього українського и писати ы (П. Білецький-Носенко писав ы переважно там, де цього вимагала правописна етимологічна традиція). Згідно з цими зауваженнями, хтось почав був у оригіналі (стор. 1—22) виправляти и на ы, причому виправляв і там, де и в сучасній літературній мові звучить як і (наприклад, вираз «Хто ни пипь, той батько» виправлено на «Хто ны пыпъ, той батько»), можливо, згідно з рефлексацією давнього о як и в новозакритих наголошених складах у прилуцьких говірках, про що мова йтиме нижче. На початку словника (стор. 1—4) маємо редакторські виправлення й додатки-приклади, написані червоним чорнилом рукою П. Куліша. Приклади дописано правописом ж. «Основа». У «Предъувѣдомленіи» та в статті «О языкѣ малороссійскомъ» зустрічаються підкреслення тексту олівцем. Вертикальними лініями на полях відзначено невідомою рукою словотворчі форманти та флексії й парадигми, можливо, для вилучення їх при друкуванні. Зустрічаються також окремі примітки і замітки на полях олівцем і чорнилом, додатки різних осіб, що користувалися словником. При дуже великій кількості реєстрових слів на полях зроблені відмітки значком X, зрідка — значком /. Оскільки абсолютна більшість слів реєстру, біля яких маємо ці значки, має в своєму складі літеру и, можна допускати, що вони зроблені за вказівкою «Отмѣтки для орфографіи», в якій рекомендувалося відзначити слова, де потрібно друкувати ы на місці и оригіналу. Однак не всі слова, що в оригіналі написані з літерою и, позначені так, а знак цей маємо й при деяких словах, що не мають у складі и.

Очевидно, за вказівкою М. Маркевича, а може й ним самим, на початку реєстрових слів на літеру и оригіналу в тих випадках, де вона вимовляється як ї (йі), дописано j, часто механічно, бо П. Білецький-Носенко при таких словах у дужках сам вказує на вимову, наприклад, ида (произноси juda). Початкову літеру j було цим же почерком додано, а потім закреслено й при деяких словах на є, що вимовляється як є (йе).

Кожна реєстрова стаття в словнику починається з нового рядка. Але в кінці деяких слів на вільних місцях автор дописував пізніше інші словникові статті, відзначаючи її знаком Г. Чимало словникових статей автор дописав на окремих картках, клаптиках паперу, зверху яких зазначив, до якої сторінки вони відносяться. Ці картки знаходяться між попередньою і сторінкою, до якої вони відносяться.

Реєстрові й відсилкові слова написано більшим шрифтом, ніж перекладна чи тлумачна частина. Таким же чином автор виділяє споріднені з реєстровим слова, що наводяться після перекладу основного слова, нерідко також сталі словосполучення, приказки, слова-приклади тощо. Шрифт цей пряміший, ніж шрифт перекладу.

30

Ще більшим шрифтом виділено словотворчі форманти і флексії в реєстрі, тексті, в парадигмах.

Словотворчі й граматичні статті, крім цього, відділяються від словникових довгою рискою посередині знизу і зверху.

У своєму словникові П. Білецький-Носенко застосував своєрідний правопис, який має багато спільного з правописом тодішніх видань, особливо харківських.

Для передачі звука і незалежно від походження (з о, є в новозакритому складі, з Ѣ) він уживає літеру и: биръ «бір», боридка «борідка», визъ «віз», висимъ «вісім», вини «очі» та ін.; бида «біда», билый «білий», бисъ «біс» та ін. Незалежно від походження звук і перед и, а, є, у, й, я, ю, передається літерою і: синій «синії», діалектъ, биліе «біліє», війтъ, дійво, діймати, синій, литній «літній», діяти тощо.

Особливо відстоював П. Білецький-Носенко написання и відповідно до давнього Ѣ (у відповіді на рецензію М. Максимовича, у словнику при поясненні вимови літер и та Ѣ, зауважує це і в листі до А. Метлилського), пояснюючи це тим, що українці здавна на місці Ѣ вимовляли і. Аргументи на користь вилучення Ѣ переконливі, він прагне наблизити правопис до вимови. Однак вживання и на позначення звука і й передньо-середнього и (згідно з етимологією) утруднювало правопис, бо правильно вимовляти написані слова могли тільки ті, що добре знали українську мову, ба навіть фонетику прилуцьких говорів.

Якщо й зустрічається (дуже рідко) ы на місці етимологічного о в новозакритому складі, то вона означає передньо-середнє и, яке зустрічається у цій позиції в говірках Прилуччини: бездылье «нещастя», лий «лій», розыбратися та ін.

Передньо-середній и П. Білецький-Носенко згідно з етимологією передає літерами и та ы, а перед й, ю, я — літерою і: билизна «білизна», билоликій, «білоликий», вдивовижа, втирати, вигадка, сынъ, выти, великій, прудіусъ та ін. Однак досить часто на місці етимологічного ы в словнику маємо и, що іноді призводило до того, що те саме слово двічі наводиться й пояснюється в реєстрі, іноді з відсиланнями: всипище, вишкварка, вигадка, вихилясомъ см. выкрутасомъ, рибалка, сынъ і синъ (дві окремі статті) тощо. Зрідка маємо ы на місці етимологічного и: проныза «пройдисвіт; хитрєиь», быти «бити» та ін.

У кінці слів перед й після шиплячих та задньоязичних и передається літерою і: гадючій, батькивскій та ін. Йотація звуків є та і в правописі П. Білецького-Носенка не позначається. На початку слова, після голосних всередині слова і в кінці він пише є, и: єднатися, едность, Есько, билее «білеє», знає «знає», ида, ижа «їжа», ихати «їхати», іи «її», оліити «оліїти», доброи «доброї» та ін. При більшості реєстрових слів з початковим и (тобто йі) маємо вказівку на вимову: іи (читай

31

juju), ижа (читай jижа) та ін. Іноді вказує він і на йотацію є: ерепудъ (читай ѣрепудъ).

Звук й перед о передається літерою і: іого, іолопъ, заіолозитися. Літера і вказує також на м'якість приголосного перед о: малювати, сластіона, сьомий, гарцювати та ін.

Роздільна вимова йотованих голосних після губних приголосних та р передається переважно ь, роздільна вимова префіксального приголосного та йотованих є, и — апострофом і ь, зрідка — ъ: здоровье, бузувья, дрибьязокъ, пирье, хлопья, пьять, мьясо, мьяти, бурьянъ, зьеонати, з'єднати, отъистися, зьиси, з'иди та ін. Хоч зустрічаємо і традиційні написання: препятіе.

М'який знак автор пише згідно з етимологією після губних і шиплячих у кінці слова, але непослідовно, часто замість нього маємо ъ: глубь, любощь, маешь, пичь, ростешь, симъ, висимъ, голубъ та ін. Особливо часто ъ маємо після кінцевого р: господарь, кобзарь, паламаръ, скляръ тощо.

Лише як окремі винятки зустрічаємо м'який з,нак у суфіксі -ск- (-цк-): господарскій, мирочницкій та багато інших, але ненаській «іноземний». Таке 'написання — данина традиції: у говірках Прилуччини тверді с, ц у цьому суфіксі не відзначаються.

Даниною традиції було також невідображення подовження приголосних перед є та я, що відповідно походять з ije, ija. Крім цього, П. Білецький-Носенко не знайшов графічного засобу відображення м'якості приголосних перед є, іноді позначав її ь. Написання кінцевого ье зумовлене не тільки правописною традицією, але й живою народною мовою Прилуччини, де й тепер маємо кінцеве є, правда, з походженням попереднього приголосного, в тому числі й у говірці с. Лапинців (плат' т'є) : пидгорлье, бездилье «безділля», вымаганье, выхованье та багато інших. Лише зрідка зустрічаємо написання типу щасця, ролля та ін.

М'якість ц позначається ь та літерами ю, я, хоч зрідка зустрічаються традиційні написання з ъ, у, а: живець, млинець, роговиця, молодиця, милиця та ін.

Автор рішуче виступив проти фонетичного правопису -ця у формах дієслів з часткою -ся, спираючись на традицію (ди.в. реєстрове -ся), і пише в цьому випадку -ся: діється та ін.

Дотримуючись етимологічного правопису, автор не завжди відбивав на письмі спрощення груп приголосних: сердце, пранцюзскій, пропастниця тощо, хоч зустрічаємо багато написань із спрощенням: некруцке, пизнитися, власно та ін.

Традиційно вживає автор твердий знак (ъ) у кінці слів визъ, млинъ, маршалокъ і т. д., але опускає його в прийменниках, обумовлюючи це тим, що українські писарі та старі друкарі опускали ъ в цьому випадку або писали паєрок, тому він пише в кінці прийменників апостроф: в', из\ об', пид' тощо.

32

Для позначення вимови проривного г автор іноді в дужках подає варіант слова з кг (теж давній спосіб відображення цього звука): гвалтъ (выговариваютъ также кгвалтъ), ганки (кганки), гергель (выго- вариваютъ кгергель) та ін.

П. Білецький-Носеінко вживає сполучення дз і дж на позначення відповідних африкат: дзвинъ, дзигаръ, дзизъ, дзюбати, джгутъ. джерело тощо.

Він дав перший детальний опис звукової системи української мови, чергування звуків її (правда, як багато його сучасників, часто ототожнює звук і літеру) перед подачею реєстрових слів на ту чи іншу початкову букву.

Заслугою П. Білецького-Носенка є те, що він зробив і перший детальний опис українського словотвору, подав граматичну систему української мови, описавши майже всі флексії, навівши багато парадигм, зауважень ,про відмінювання окремих слів, керування (при статтях про прийменники), будову речення (при статтях про сполучники). Ілюструвати це немає потреби, бо словотворчі засоби й флексії він увів у реєстр словника, подав при флексіях парадигми. Ця частина словника дає нам добре уявлення про граматику автора, яку ще не знайдено. Щоправда, суфікси автор виділяє не завжди вдало, до суфіксальної частини зрідка він відносить частину кореня або навпаки, іноді частину основи відносить до флексії. Та це не дивно, бо вчення про український словотвір тоді робило лише перші кроки .

Як писав лексикограф у передмові до словника, він суворо орієнтувався на мову більшості українського народу, особливо старої Полтавщини. В його словнику не домінує жодна фонетична чи морфологічна риса вузько діалектна, (прилуцька. Так, у його праці маємо и (тобто І) на місці етимологічного о, є в новозакритому складі незважаючи на те, що для більшості говірок Прилуччини характерною є рефлексація давніх о як и (передньо-середнє) . В цих же говірках в ненаголошеному новозакритому складі зберігається о. Це явище знайшло відображення в словнику, але панівним у ньому в даній позиції є и (тобто і), характерне для більшості південно-східних і південно-західних діалектів, лише в суфіксі -ость панує написання о: вижжа, вид' — од\ ничный, пидгорлье, пидлйбье, писля тощо, але ролля і рилля, хуторъ і хутиръ, ремесникъ, рольникъ та ін. Зустрічаємо зрідка також збереження о, є в новозакритих складах: гооный, ремень та ін.

Зате є й випадки гіперичного «ікання»: синъ «сонъ», ничи «ночі», постиля, пидружье «товариство, подруги» та ін.

Навіть при словах, в яких давнє о рефлексується в прилуцьких говірках як и (в автора ы), П. Білецьюий-Носенко подає (з відсиланням) паралельні форми з і (в автора и): дылъ... см. дилъ, гный... см. гній тощо.

33

Останні випадки яскраво свідчать про те, що літеру и словника в новозакритих складах на місці давнього о треба вимовляти саме як І

П. Білецький-Носенко, за рідкісними виняткам«, пише в інфінітиві -ти, хоч у прилуцьких говірках виступає переважно -ть .

Автор пише дієслова з суфіксом -овати: сновати, сотниковати тощо. У сучасних північних прилуцьких говірках маємо -овати, у південних — -увати. Однак б записах кінця XIX — початку XX ст. суфікс -овати зустрічається на сусідній Лубеніщині. Мабуть, у часи П. Білецького-Носенка зазначений суфікс у такій формі досить часто виступав на всій історичній Полтавщині. Написан-ня -овати підтримувалось і традицією.

Прикметники й прикметникові займенники жіночого роду в формі називного і знахідного відмінка однини та всіх родів у називному множини, за окремими винятками, коли наводиться нечленна форма чоловічого роду, виступають у словнику в нестягненій формі: гожая, гожее, журливая, журливее, добрий, синій тощо. Такі форми вживаються широко і в сучасних прилуцьких говірках . Вони були досить поширені і в сусідніх говірках історичної Полтавщини XIX ст. , тому можна вважати, що автор словника орієнтувався на говірки старої Полтавщини взагалі. У словнику виступають також деякі фонетичні прилуцькі риси, відомі і в інших південно-східних діалектах: мнясо, хвизика, хвигура, хвортуна — хортуна тощо.

У закінченнях іменників і прикметників, наіведен,их у словнику, виступають окремі морфологічні риси, невластиві сучасній літературній мові, але які виступають нерідко в записах живої народної мови не тільки Прилуччини, але й історичної Полтавщини взагалі. Серед них вкажемо тільки на закінчення -ой(-ей), яке зрідка вживається поруч з -ою(-ею) в орудному відмінку однини, закінчення -ей іменників чоловічого роду другої відміни з основою на м'який приголосний і на шиплячий в родовому відмінку множини, закінчення -ы (-и) присвійних прикметників у називному множини: бабою (бабой), царей, батько- вы тощо.

Як відзначають історики української лексикографії, укладений в кінці 30-х — на початку 40-х років XIX ст. словник П. Білецького-Носенка був першим повним словником української мови, його обсяг (понад 20 000 словникових статей) був перевершений тільки словниками 80-х років. До того ж автор зазначив, що він не ввів у словник ті слова, які без жодної різниці є спільними для української й російської мов, а подає лише слова, властиві тільки українській мові або спільні з російськими, але відмінні від російських звуковим складом (-написанням), тобто, як зазначалося, словник П. Білецького-Носенка є своєрід-

34

ним диференційним словником. Однак цей принцип автор не витримав абсолютно, в реєстрі (дуже рідко) зустрічаються слова, тотожні за написанням і значенням в обох мовах: аршинъ, баба та ін.

Як писав автор у «Предіувѣдомленіи», він використав як джерела для свого словника майже всі публікації українською мовою, що вийшли до початку 40-х років минулого століття. Але оскільки на цей час творів новою українською літературною мовою (в тому числі й рукописних) і публікацій народної творчості було не так уже й багато, основна частина його праці укладена на основі власних записів народної мови. Серед джерел словника живу розмовну мову і фольклор він називає в першу чергу. Цим він забезпечив неминуще значення словника, який і в наш час є цінним джерелом вивчення живої народної мови історичної Полтавщини початку XIX ст. і важливим джерелом для з'ясування бази формування нової української літературної мови (і лексики, і граматики).

Словник досить повно представляє фразеологію української мови того часу. Щодо цього його перевершив тільки «Словарь української мови» за ред. Б. Грінченка на початку XX ст.

Автор по-науковому поставився до свого завдання. Він не кував сам нових слів, як це робили деякі лексикографи XIX ст. Все, що він увів у словник було в живій мові селян і міського населення того часу й у літературній мові. Слова він подає в такій формі, в якій їх уживав народ, у тому числі змінені (часто за так званою народною етимологією) українські й іноземні слова, які автор .називав ідіотизмами.

Багатство лексичного й граматичного складу праці П. Білецького-Носенка можна описати тільки в серії статей чи окремій монографії. Через словниковий матеріал, ілюстрації до нього, тлумачення матеріалу в словнику відбиваються добре відомі автору побут, культура, виробництво і суспільні умови України не тільки початку XIX, але й кінця XVIII ст. У тлумаченнях слів бачимо любов і повагу автора до народу, хоч і навів він в ілюстраціях деякі прислівя, що відбивають мораль панівного класу.

Словник П. Білецького-Носенка засвідчує й такі українські слова, які ніде не фіксувалися протягом XIX ст. Як уже було сказано, частину їх увів у «Словарь української мови» Б. Грінченко. Однак не всі слова з реєстру П. Білецького-Носенка з тих чи інших причин він використав. Наведемо лише деякі на літеру п: покошевнее, покошевщина «подать съ мѣльницъ: одинъ ковшъ зерномъ отъ каждой мѣрки (четверика россійскаго)», пидружье у значенні «товарищество, подруги, подружки, товарищъ старшаго дружка на свадьбѣ», пильноватый «старательный», пиняжка, повада «привычка», повадити «приучить, »приноровить», половиця «половина, доска на полу» та ін.

35

Разом з реєстровими словами нерідко поруч подаються фонетичні й словотворчі варіанти їх, більшість яких є на відповідних місцях реєстру в інших місцях. Необхідно відзначити, що не раз слова, до якого відсилає читача автор, немає в реєстрі. У реєстр введено чимало власних географічних назв, особливо іноземних слов'янських, часто в їх українському звуковому оформленні. П. Білецький-Носенко ввів у реєстр словника і деякі сталі словосполучення, слова в окремих відмінкових формах.

Певне значення зберігають введені в реєстр староукраїнські слова {джерела, з яких вони взяті, вказані в передмові автора), оскільки ще не маємо повного словника старої мови. їх від слів живої мови початку XIX ст. легко відрізнити, бо при них автор дає відповідні ремарки. Щоправда, при великій частині їх ремарок немає (див., наприклад, статті Преложенство, Преложоный, Прекомовный, Презъ, Прейстье, Тщаливо, Убо, Упрійме, Уставичне та ін.). А. Метлинський радив П. Білецькому- Носѳнкові використати «Лексиконъ» П. Беринди , але ця книжка була для нього, очевидно, недоступна.

Староукраїнські слова автор увів у реєстр словника свідомо, бажаючи, очевидно, пов'язати певним чином староукраїнську літературну традицію з новою літературною мовою. Він писав, між іншим, в одному з листів до А. Метлинського (листопад 1842 p.): «Нынѣшній малорусскій языкь отдЬляется очень рѣзко отъ своего киижнаго языка XVII столѣтія... на немъ писали проповѣди... писали акты юридическіе... и потому полный словарь долженъ быть изъ словъ обоихъ нарѣчій » .

П. Білецький-Носенко перевершив усіх своїх попередників і багатьох наступників не тільки обсягом зібраного матеріалу. Він перевершив їх і щодо обробки словникового матеріалу. При всіх реєстрових словах П. Білецький-Носенко подав граматичні ремарки. Він дає, де це потрібно, і стилістичні ремарки, які наводяться або перед перекладною частиною, або (частіше) після неї. Реєстрове слово перекладається одним чи кількома російськими відповідниками. При необхідності дається не переклад, а тлумачення слова. Значення багатозначних слів подаються чи тлумачаться окремо.

Правопис автора спричинився до того, що він часом різні слова-омографи розробляє в одній статті, звичайно, вказуючи на різні значення їх, наприклад: Кишка (и. с. ж. р.) Кошка, звѣрь. Кишка колбаса, начиненная кашею. Кишка у животныхъ.

Автор часто наводить фразеологізми, приклади-ілюстрації, переважно народні прислівя і приказки. При назвах рослин дається їх латинське найменування. Нерідко при іменниках та дієсловах подаються окремі форми відміни і дієвідміни, а то й парадигми. В кінці статті або .після ремарки він робить відсилання до слів з тотожним або близь-

36

ким значенням. Багато слів не перекладено, при них є відсилання до інших словникових статей, особливо коли слово є фонетичним варіантом іншого. У словниковій статті наводяться (здебільшого перекладаються) слова, споріднені з реєстровим, так що виникають своєрідні гнізда слів. При словах іншомовного походження в більшості випадків вказується, з якої мови вони запозичені або їх паралелі в іноземних мовах, особливо польські. При словах, взятих із пам'яток, вказується на те, що вони не властиві сучасній мові, зрідка подається джерело. При словах, взятих із творів сучасних письменників, є зрідка вказівки на автора чи твір. Очевидно, автор паспортизував лише ті слова з сучасних писемних джерел, яких він не чув з уст народу. Іноді автор подає етимології слів. Слова іншомовного походження етимологізуються здебільшого правильно, незапозичені ж — не завжди вдало.

Введення словотворчих засобів і флексій у реєстр словника не має прецедентів в історії української лексикографії.

Отже, в своїй праці П. Білецький-Носенко досить широко представив українську мову початку XIX ст., і в цьому її величезне значення в історії дослідження української мови.

Хоч збережений рукопис-оригінал словника П. Білецького-Носенка є чистовик, все ж його не можна вважати за готову до друку працю навіть із точки зору його епохи. Автор словника, вже поважного віку, протягом кількох років упорядковував свою працю, через це, мабуть, у ній не до кінця витримана і система скорочень для граматичних ремарок, поданих у кінці словника. Крім цього, у перекладній частині автор вживає без чіткої системи багато скорочених написань граматичних термінів, які не розкриваються в авторському списку скорочень. Не витримане до кінця оформлення стилістичних ремарок, подача перекладу українських у російському тексті словотворчих і фонетичних варіантів реєстрового слова, виділення значень слова в перекладній частині, посилання на джерела й авторів. У багатьох місцях не дотримано внутрішнього алфавіту при подачі реєстрових слів. Немає послідовності у написанні слів разом, окремо чи через риску, з малої і великої літери, в пунктуації. Реєстрові слова-іменники автор починає з великої літери, всі інші — з малої незважаючи на те, що в правій частині маємо нерідко більші пояснення чи тлумачення слова. Між відсилковими словами ставиться то крапка, то кома.

У публікації всі скорочення в граматичних ремарках після реєстрового слова уніфікуються за списком скорочень автора. Якщо в такій ремарці частина терміна чи йото складовий елемент в оригіналі написані повністю, вони зберігаються в публікації. Скорочені написання термінів і їх частин у перекладній частині також уніфікуються за авторським списком. Коли одна частина терміна написана в оригіналі повністю, а інша скорочено, то скорочена частина в публікації подається в квадратних дужках.

37

Скорочення термінів та інших слів, які вживає часто автор у перекладній частині, уніфікуються за типовим їх варіантом. Вони розкриваються в кінці пам'ятки в додатковому списку.

Фонетичні варіанти реєстрового слова, що йде в оригіналі або безпосередньо, або після граматичної ремарки чи в тексті перекладу, в публікації даються завжди після реєстрового варіанта в дужках, як це робить автор в абсолютній більшості випадків.

Словотворчі варіанти реєстрового слова також завжди подаються після нього через кому, як це переважно робить й автор, але лише тоді, коли граматична ремарка до реєстрового слова може відноситись і до словотворчого варіанта його. В дужках подаються і вказівки на вимову реєстрового слова.

Окремі значення реєстрового слова автор позначає арабськими цифрами або рискою. У .публікації у всіх безсумнівних випадках подані цифри, у сумнівних випадках залишено авторський знак.

Після ремарок (граматичних, стилістичних) та інших вказівок на вживання слова, які стоять перед перекладом чи тлумаченням, ставиться двокрапка, як це часто робить і П. Білецький-Носенко. Ремарки, які стоять після перекладу чи тлумачення, подаються в дужках і починаються з малої літери, що також типове для оригіналу.

Окремі українські слова в російському тексті пишуться в лапках, а якщо є при них переклад, він дається в дужках. Якщо наводяться іншомовні .паралелі, перед якими вказано, до якої мови вони відносяться, як переважно і в оригіналі, перед ними ставиться двокрапка.

Переклад слів, споріднених з реєстровим, наведених у середині словникової статті, пишеться з великої літери, якщо перед ним стоїть ремарка, що стосується реєстрового слова, коли ж її немає — переклад починається з малої.

У публікації використовується сучасна пунктуація, сучасна практика написання слова разом, окремо і через риску. Введення елементів сучасної практики в цих пунктах не порушить мови пам'ятки, як такої, але полегшить користування словником.

В оригіналі додаткові, споріднені з реєстровим, слова пишуться в лапках, у публікації в цьому випадку лапки опускаються, а слова самі виділяються півжирним шрифтом.

У кінці опису того чи іншого звука української мови автор наводить літери, якими вони позначались у старому українському письмі. Оскільки написи цих літер у П. Білецького-Носенка не дуже точні, ми подаємо їх такими, якими вони наводяться в палеографічних посібниках.

В. В. Німчук, кандидат філологічних наук 

---