Кирилиця

Українська мова. Енциклопедія

КИРИЛИЦЯ — одна з найдавніших систем слов'ян, письма (азбук), як і глаголиця. Названа на честь творця слов'ян, писемності просвітителя Кирила (світське ім'я — Костянтин; див. Кирило і Мефодій в Вікіпедії та в е-ЕІУ). Більшість сучас. фахівців вважає, що Кирило бл. 863 скомпонував глаголицю, яку в давнину іменували куриловицею (кириловицею). Проте, оскільки глаголицю було забуто, старовинну назву перенесено на ін. слов'ян. графіку. К. ґрунтується на грец. алфавіті унціального (уставного) типу. Автор К. невідомий. Є кілька гіпотез про її творця: сам Кирило, Мефодій, пресвітер Костянтин, болг. цар Симеон тощо. Найімовірніше, що К. склав у кін. 9 — на поч. 10 ст. учень Кирила Климент Охридський, який 893 став архієпископом і розгорнув осв. діяльність у Пд.-Зх. Македонії. У давню К. ввійшли 24 літери грец. алфавіту (а, в, г, д, є, ʐ, н, і, к, л, м, N, о, п, р, с, т, ф, х, о, +, є, 3> у) та 12 спец, знаків на позначення характерних звуків слов'ян, фонет. системи, а саме: Б, ж, s (первісно вимовлялась як дз), м, Y, Ш, Ъ> TJ, Ь, Ѣ, А (НОСОВИЙ Є), Ж (НОСОВИЙ О), а також лігатура ці для передачі сполуки приголосних ш і т (точний склад первісної К. не з'ясований). Букву ш запозичено з глаголиці. Літери ж, ч, Y, в, ъ, ь, безсумівно, є видозміненими глаголич. знаками (щоправда, дехто б виводить з різновиду грец. уставної Р). Імовірно, що з глагол, накресленнями пов'язані знаки ь, А, ж. За глагол, знаком оформлено букву то. — поєднання ъ та і, лігатуру ці. Допускається виникнення знака s із грец. дигамми. Для передачі йотації використано і — к, а, ю тощо. Можливо, впливом глагол, букви на позначення йотованого у пояснюється те, що в К. він позначається поєднанням і та о, а не поєднанням о\, яким передавався голосний у. Кожна буква К. мала свою назву — в переважній більшості словоформи: азъ «я», боукы «буква» або «бук», вѣдѣ «знаю» (пізніше — вѣди «відай», «знай»), добро, ксть, живѣте — «живіте», хсъ «вус» тощо. Вони сприяли швидшому засвоєнню грамоти. Кирилич. букви мали й числове значення, співвідносне із значенням тотожних знаків грец. абетки: 4 —1,в — 2, г — 3, д — 4, є — 5 і т. д. Виняток становили специф. кириличні літери y і м, які відповідно мали значення 90 і 900.

Найдавнішою з нині відомих датованою кирилич. пам'яткою є напис 931 у скельному монастирі біля с. Крепча в Болгарії. Найдавніші пергаментні кириличні рукописи — Савина книга (Савине Євангеліє) кін. 10 або поч. 11 ст., Супрасльський збірник 11 ст. (обидва збереглися і відкриті на територіях, що входили до складу Київ. Русі) та Енинський апостол 11 ст., знайдений у Болгарії. Найдавнішою точно датованою кирилич. книгою є давньорус. Остромирове Євангеліє 1056—57. К. протягом 10—12 ст. вживалася рівнобіжне з глаголицею, яку поступово витісняла. Певною перевагою К. перед глаголицею було відносно простіше накреслення букв. Існує думка, що К. прийшла до Київ. Русі з Болгарії разом із старослов'ян. богослуж. книгами після офіц. прийняття християнства 988. Однак кирилич. напис, що зберігся на корчазі з могили побл. с. Гньоздова на Смоленщині (Росія), датують 1-ю пол. або 3-ю чвертю 10 ст. Впевненіше датуються золоті та срібні монети Великого київ. князя Володимира з кирилич. текстами, карбовані, очевидно, з кін. 10 ст. Протягом історії К. мінявся тип письма. Першим з'явився устав. З 14 ст. поширився півустав. Поява півуставу була зумовлена прискоренням процесу писання, оскільки потреба в книгах та ін. текстах збільшувалася.

Зростання попиту на писемну продукцію, особливо в ділових паперах, вимагало пришвидшення темпу писання, що призвело до виникнення в кін. 14 ст. скоропису. Із скоропису розвинувся курсив — сучас. ручне письмо з пов'язаними буквами. В 14 ст. з'явилася і орнаментальна в'язь у заголовках. Півуставне письмо лягло в основу кириличних друкар, шрифтів. У Росії 1708 був ств. близький до нинішнього гражданський шрифт, яким мали писатися і друкуватися світські тексти. Накреслення букв стало спрощеним і наближеним до стилю лат. шрифту. Елементи такого шрифту в східнослов'ян. друках з'явилися раніше (в Україні 1591 у «Граматиці доброглаголиваго еллино-словенского язика»). К. у давнину користувалися усі православні слов'яни, а також румуни й молдовани. З уведенням додаткових букв і діакрит. знаків до літер К. на позначення специф. звуків на слов'яно-кириличній графіч. основі грунтуються і нинішні системи письма українців, білорусів, росіян, болгар, македонців, сербів, югосл. русинів, а також (через російський) алфавіти багатьох народів кол. СРСР і монгольська абетка. Румуни в 19 ст., а в 1932-39 та з 1989 і молдовани перейшли на латиницю. Спроби (в т. ч. силоміць) запровадити замість К. латиницю на західноукр. землях (у Галичині в 19 ст., в Закарпатті — на поч. 20 ст.) були відкинуті (див. «Азбучна війна»).

Літ.: Черепний Л. В. Рус. палеография. М., 1956; Щепкин В. Н. Рус. палеография. М., 1967; Карский Е. Ф. Славян, кирилловская палеография. М., 1979; Кирило-Методи-евска енциклопедия, т. 1. София, 1985; Власов В. Г. Славян, азбука и славян, просветители. М., 1989. В. В. Німчук. <p> Посилання на інші джерела на ту саму тему:
[ e-Енциклопедія історії України: .]
[ Вікіпедія: .]