Стан і статус 2

Перед Першою світовою війною та революцією (1900-1916)

На підавстрійській Україні в розгляданий період не відбулося ґрунтовних якісних змін у становищі української мови. Виняток становить короткий час російської окупації Галичини за Першої світової війни (від осени 1914 до весни 1915 р.) та першої окупації Буковини (вересень 1914 р. — червень 1915 p.), коли всі українські політичні й культурні організації розгромлено, численних представників інтелігенції переслідувано й депортовано, а українську мову в громадському житті фактично заборонено. Таку політику не застосовували при другій окупації Буковини (червень 1916 р. — липень 1917 p.). Але процеси, що закреслилися на 1900 p., далі розвивалися й міцніли.

Легальний стан української мови в Галичині й на Буковині посутньо не змінився. Роки 1900-1916 у цих краях позначені намаганням якнайповніше використати Гарантовані права. Це позначилося на розвитку преси й шкільництва. 49

В Галичині перед вибухом Першої світової війни (на основі даних 1913-1914 pp.) всі періодичні видання, перелічені в розділі 2, виходили далі, за винятком «Волі», «Прапора», москвофільської «Русскої ради», «Посланника», «Дяковского голосу», «Богословского вѣстника» і «Страхопуда» («Літературно-науковий вістник» 1907 р. перенесено до Києва); додатково з'явилася щоденна газета «Нове слово» націонал-демократичного напряму з накладом 12 тисяч примірників (ЕУ 2, 1782). Поряд з такою часовою стабільністю галицька преса набуває тепер ще однієї риси — багатогранности. В 1900 р. часописи різнилися хіба тільки політичною 30 (партійною) орієнтацією. На 1914 р. намітився ще й виразний професійний поділ. Так 1913-1914 pp. десять видань спеціялізувалися в економіці, сільському господарстві й торгівлі; два в юриспруденції; три в педагогіці; виходило п'ять видань для студентів і молоді взагалі; один жіночий журнал; один популярний медичний; два спортові; один мистецький; один з історії та гуманітарних наук; два богословські; один гумористичний. Виникло чимало видань суто місцевого, регіонального значення. Буковинські видання куди чіткіше диференціювалися за партійними напрямами (7 часописів, з них один москвофільський); натомість професійна преса, порівнюючи з Галичиною, відставала (один театральний журнал, два економічні), але буковинці могли безперешкодно користатися з галицьких видань. Животко (129) подає загальне число «західньоукраїнських» (тобто включаючи Закарпаття) періодичних видань — 80; Ігнатієнко (1968, 197 і далі) нараховує їх 84.

Уважне зіставлення галицької й буковинської преси напередодні війни з пресою 1900 р. виявляє, поза всяким сумнівом, її швидкий зріст, що й собі віддзеркалює набагато складнішу структуру суспільства. Але преса вказує також, що це суспільство ще не стало гармонійно розвиненим новочасним суспільством. Якщо не брати під увагу кілька видань НТШ, то вражає відсутність публікацій, які порушували б питання технології та індустрії, поряд з надмірно великою кількістю видань, присвячених сільському господарству. Це вказує, що 50 українське суспільство Галичини й Буковини на той час все ще складалося головним чином з селянства й інтелігенції, яка вийшла з села і йому служила: передусім духовенства та вчителів, меншою мірою правників та лікарів. Як і давніше, аристократії, великої буржуазії й технічної інтелігенції в суті речі не існувало, а робітнича кляса була недорозвинена.

Стан суспільства впливав на мову: наукова й технічна термінологія в найкращому випадку перебувала in statu nascendi. Та, що була, дуже рідко потрапляла на сторінки 31 преси, бо була надто спеціяльна, а її розвиток гальмувало те, що преса її оминала. Творилося зачароване коло. Друга риса, зумовлена тогочасною структурою суспільства, це був непомірно великий вплив говірок на мову інтелігенції. Преса, хоч і робила певне зусилля вживати загальноукраїнської літературної мови, в найліпшому разі культивувала галицьке (львівське) койне, яке активно формувалося на основі, насамперед, говірок Львівської области. Нерідко періодичні видання вживали теоретично неприпустимих діялектних форм, слів і конструкцій. Через нестачу або недосконалість свого, прогалини в українській мові й культурі заповнювалися термінами з розвиненіших мов і культур: в суті речі вся інтелігенція була або двомовна (мови українська, польська), або тримовна (українська, польська, німецька). Це не могло не позначитися на характері місцевої літературної мови, що була відкрита впливам співтериторіяльних мов і часто на них взорувалася.

Такий стан затримувала і поглиблювала школа. Як указують дані, наведені в розділі 2, загальна освіта українських дітей у Галичині між 1900 і 1914 pp. поволі, але невхильно кращала. Успіхи, одначе, стосувалися тільки до найнижчого рівня; українських гімназій було мало, а в університетах українською мовою викладали лише суто українські предмети, інакше кажучи, загальноосвітні й технічні дисципліни, медицина, право і т. д. українською мовою не читалися. Те, що існувало 10 учительських семінарій з паралельними українськими й польськими клясами, становища, звичайно, не міняло. Боротьба за український університет у розгляданий 51 проміжок часу нерідко набирала агресивних форм, які призводили до політичних демонстрацій, а раз навіть до вбивства, але нічого не змінила. Та і на рівні середньої освіти поляки мали, окрім гімназій, ще одинадцять реальних шкіл, а українці — жадної. Отже, школа, хоч і вберігала від денаціоналізації, але повсякчасно відбивала застарілу, недостатньо розчленовану структуру суспільства.

На Буковині число українських початкових шкіл зросло 30 від 131 до 216 (плюс 17 двомовних) (Квітковський 668), але українська гімназія була одна та ще дві двомовних, українсько-німецьких. Була також одна приватна реальна школа. Чернівецька вчительська семінарія, первісно німецька, з 1910 р. мала три паралельні відділи: український, німецький і румунський. Чернівецький університет, за винятком кількох українських катедр, названих у другому розділі, лишався німецьким. З погляду вимог індустріялізованого і професійно розшарованого новочасного суспільства освіта на Буковині була так само застаріла й неповноцінна, як і в Галичині, а шкільна система — теж так само, як там — відбивала однобічний розвиток і суспільства й мови, проектуючи його на майбутнє.

Бюрократична машина, немов символічно, засвідчила такий стан в офіційній назві українців у Австро-Угорщині. Не зважаючи на права, якими користувалися українці в Австрії, їхня офіційна назва зоставалася русини. Група українських делегатів до австрійського парляменту 1915 р. зробила пропозицію, щоб цю назву змінити на українці. Уряд зажадав думки двох фахівців. Один з них, Ватрослав Яґіч, великий авторитет у слов'янських справах і відносно безстороння людина (з роду хорват), висловився, що, на його думку, розсудливіше затримати звичну назву «русини», не обтяжену новітніми націоналістичними тенденціями. Питання так і лишилося нерозв'язане аж до остаточного розпаду Австро-Угорщини 1918 р. 52

Назва русини якоюсь мірою відмежовувала австрійських українців од підросійських. А це наче давало право зберігати в літературній мові певні льокальні риси, до чого спонукав і фактичний стан: сильний вплив місцевих говірок і формування в межах Австрії українського койне. З другого боку, 33 чим більше підавстрійські українці звикали до назви українець, тим більше виключалася можливість спроб мати окрему «русинську» мову. В житті це виливалося в прагнення спільної мови, але зі збереженням деяких галицьких прикмет. Таке наставления позначилося на правилах мови, розроблюваних у Галичині. Як уже згадувалося в другому розділі, першою спробою уреґулювати мову була «Руська граматика» С. Смаль-Стоцького й Ф. Ґартнера, затверджена віденським урядом для вжитку в школах. У розгляданий період зусилля нормалізувати мову вперше вийшло від української інституції. Наукове товариство ім. Шевченка видає 1904 р. «Руску правопись зі словарцем» (на 152 сторінки). Роблячи деякі поступки мовній практиці на підросійській Україні (напр., запроваджено форми жіночого роду: драма, поема, система, тема, замість драмат, поемат, систем, темат і т. д.; відкинено закінчення -а в таких словах, як артист, архітект, митрополит, поет — ст. 342 і далі в передруку правил, без словничка, у: Тимошенко 2), книжка зберігає такі характеристичні особливості галицького правопису, як уживання ї<-ѣ, і (дїд); відокремлене писання частки ся з дієсловами; знак м'якшення після зубного між двома паляталізованими приголосними (сьвіт); у морфології — закінчення -ий в родовому відмінку множини іменників на приголосний (коний, грудий, а не коней, грудей); а надто віддання літер g та l у чужомовних словах (біольоґія) (Тимошенко 2, 336, 338, 343). Показово, що в самій назві граматики вжито слова «руська», а не «українська», хоч, правда, це могли викликати урядові вимоги. (Про висловлювання галицьких письменників у мовній дискусії з письменниками Східної України, далі в цьому розділі).

Найменша й найвідсталіша українська земля Закарпаття в 1900-1914 pp. не внесла нічого в розвиток 53 української літературної мови, та там мало про неї і знали. Слабко розвинене шкільництво було цілковито змадяризоване після запровадження т. зв. законів Аппоньї (закон 36 і 37 1907 p.), які перетворили початкові школи на твердині й храми мадярщини. 33 За § 23 закону 36 і § 32 закону 37 кожен учитель — навіть приватної школи — ставав державним урядовцем і мусів присягати на вірність і відданість всьому угорському (Torvénytár 368, 392; англійський переклад уривку з присяги в: Маґочі 65; див. також примітка 116 на ст. 380). Параграф 18 закону 37 (Torvénytár 383) зобов'язував провадити навчання в школі угорською мовою, якщо того бажали батьки 20 дітей (або, коли дітей було менше, 20% учнів) У висліді на 1915 р. не лишилося жадної чисто української (слов'янської) школи і тільки 18 мішаних українсько-угорських (ЕУ 2, 55). Впливові газети й журнали також були угорські, абож їх видавали москвофіли російською мовою з більшою чи меншою домішкою льокальних мовних елементів. Єдиним українським органом був тижневик (до 1912 р., а в 1912-1914 pp. місячник), що його видавали оо. Василіяни. Нема що й казати, українська мова тижневика була дуже своєрідна, з великою домішкою церковнослов'янізмів та місцевих виразів в етимологічному написанні. Усна мова була говіркова, різна по різних місцевостях; інтелігенція здебільшого говорила по-угорськи. Характеристично, що А. Волошин видав граматику закарпатської видозміни української мови теж по-угорськи: «Gyakorlati kis-orosz (rutén) nyelvtan (1907)» (Gerovskij 1934, 508), може, крім іншого, з метою, щоб вона правила за підручник для тих, хто, одержавши угорську освіту, хотів познайомитися з рідною мовою.

Для підросійської України доцільно поділити період 1900-1916 рр на три відтинки: 1900-1905, 1905-1914 та 1914-1916. До 1905 р. і умови, і загальна спрямованість розвитку були ті самі, що й в останньому десятилітті XIX ст. Про цей стан сказано в розділі 2. Тут лише коротко нагадаємо: цілковитий брак українських 54 шкіл, Церкви і преси; тільки 33 спорадичні — після довгих затримок — видання творів красного письменства й поезії, майже повний брак перекладної літератури; успіх українського театру, репертуар якого одначе обмежено заборонами до п'єс з сільською тематикою; цілковите усунення української мови з громадського життя і рідкісне вживання її в інтелігентських родинах. Неденаціоналізована інтелігенція, за малим винятком, складається з учителів та письменників; престиж української мови невеликий навіть серед переважної більшости селян, що в повсякденному житті цупко тримаються своїх місцевих говірок.

На цьому тлі галицький варіянт української літературної мови завоював не абиякий престиж, про що свідчить багато сучасників. При зустрічах мова галичан мимоволі імпонувала українцям зі сходу своєю виробленістю, культурністю, широтою тематичного діяпазону. Коли на підросійській Україні засновуються українські політичні партії, то невелика частина партійних діячів переїздить в Галичину й на Буковину, де друкувалася партійна література, яку нелегально переправляли на схід. Прибулих приваблювали деякі риси галицького політичного життя, й вони переносили своє захоплення на місцеву українську мову. Ці події й настрої відбилися в деяких літературних творах, як от у повісті Наталі Романович-Ткаченко «Манівцями». Ось як змальовує авторка враження своїх героїв — молодих революціонерів з підросійської України — від мітингу у Львові: «Тут, серед сеї блискучої юрби, в залі, залитій світлом — він чує мову своїх степів, своїх ланів, мову, якою говорять ті брати його, що живуть в тісних халупках без світу й повітря. Правда, мова ніби трохи відмінна, але се природна зміна, як і те, що з ним сталося: він той самий, що уродився під селянською стріхою, і наче не той тепер: не в селянській сорочці, не в свиті, а в "німецькому" убранню. Але проте він той самий» (145). 55

Далі приходить узагальнення: «Потім почулася українська мова. Не та мова степів широких, ланів безмежних — повільна, барвиста, дзвінка, а мова швидка, одноманітна, але вже викінчена й культурна». «Хочеться ще побути в сій 36 атмосфері, де сі європейці говорять мовою далеких рідних сіл« (531, 147).

Таке ставлення до мови галичан імпортовано і в міста підросійської України. Коли поважні вже політичні діячі — члени РУП (Революційна українська партія) або інших партій — відвідували гуртки молоді, вони приносили сприйняті в Галичині мовні звороти. Революціонери-неофіти, для яких професіонали партійної роботи, природно, були оточені авреолею героїчности, наслідували все, що схоплювало їхнє вухо, хоч не раз ті мовні особливості не мали нічого спільного з революційною діяльністю. Про подібний випадок з часів своїх гімназійних років у Прилуці (тепер Чернігівська область) розповідає Володимир Дорошенко: «Не знаючи гаразд мови, ми залюбки засвоювали собі всякі дивогляди, подибувані в галицьких виданнях, уважаючи їх через їх незвичність для нас за якийсь особливий мовний спеціялітет Пригадую собі, що нам незвичайно припало до вподоби слово позаяк, яке заніс до нас один лубенський громадянин як гарну галицьку новинку» (В. Дорошенко). В даному випадку особливо знаменно, що галицьке слово перейнято не прямо від галичанина, а посередньо, від полтавця. Це вказує на один із шляхів, яким розходилися «заразливі», «урбаністичні» слова та вирази з Галичини. Немає сумніву, що гімназійні (так само, як університетські) гуртки української молоді відігравали ролю посередника. Відомо, що, крім Прилуки, такі гуртки існували в Лубнях, Ніжині й Києві (Дорошенко 1949, 17); було їх, правдоподібно, значно більше. До речі, оте злощасне позаяк, про яке згадує Дорошенко, полонило не тільки молодих та недосвідчених, воно трапляється навіть у видатного мовознавця К. Михальчука (ст. XV). Запеклий ворог усього галицького Ів. Нечуй-Левицький в'їдливо зауважує: «Наші молодші люди начитались галицьких газет так, що по мові зовсім погаличанилися, 56 неначе так завзято падкували коло цієї справи, що аж повиучували ті газети й журнали й їх мову напам'ять» (1907, 8). Перебільшена характеристика, але не без зерна правди! 37

Вплив Галичини і її мови був одним з нових і до певної міри підривних процесів, що нуртували за фасадою позірної стабільности Російської імперії. Другим було пожвавлення діяльности самої української інтелігенції як наслідок усе більшого соціяльного й політичного неспокою в Російській імперії взагалі, а на Україні зокрема. Відлуння широкої хвилі селянських бунтів 1902-1903 pp. на Полтавщині розійшлося далеко, дарма що селяни не висували ніяких національних гасел, а тільки домагалися полегші соціяльних та економічних умов. Активізуються українські громади, що після указу 1876 р. майже завмерли 1897 р. вони об'єднуються в Загальну українську безпартійну демократичну організацію, з якою було пов'язане видавництво «Вік» (1895-1918). Крім іншої діяльности, організація та її члени намагалися використати кожну леґальну нагоду, щоб добитися дозволу на прилюдні виступи українською мовою. Це легше було зробити поза межами України. На весні 1902 р. Д. Мордовець промовляв українською мовою на шевченківському святі в Санкт-Петербурзі в будинку Шляхетського зібрання, річ неймовірна для Києва чи Одеси. На археологічному конґресі в Києві 1899 р. вчені з підавстрійської України мали намір читати доповіді українською мовою (слов'янські мови, як правило, допускалися на тих конгресах). Коли урядові чинники заборонили їм це робити, вони демонстративно відмовилися від будь-якої участи в нарадах. Одначе, вчені з підросійської України до них не приєдналися, а слухняно послугувалися російською мовою. На 1903 р. становище трохи змінилося. На відкритті пам'ятника Котляревському в Полтаві 30-31 серпня гостям з Галичини дозволено промовляти по-українському. Гостей спробували наслідувати місцеві українці. Та коли почато читати першу адресу українською мовою, міський голова перервав, заявивши, що на підставі наказу 57 Міністерства внутрішніх справ він не може цього допустити Тоді інші делегати теж відмовилися виступати, і деякі подали скаргу до Сенату (Чикаленко 337, 340; Лотоцький 2, 278-280; Пипін 398-402). Пізніше, згадуючи цей епізод, В. Короленко 33 писав, що напрошується висновок, наче українська мова законна лише в Австрії, а на своїй батьківщині — ні (Короленко 376). Згодом Сенат скасував заборону і навіть «поставил на вид» міністрові внутрішніх справ «неправильность его действий». Але це було вже 1906 p., після революції 1905 р.

Подібні маніфестації мали місце на ювілеях М. Лисенка та Ів. Нечуя-Левицького 1904 р. Археологічні конгреси — 1902 р. в Харкові й 1905 р. в Катеринославі — теж не лишилися поза увагою. Такі прилюдні протести годі було уявити ще десять років тому.

Всупереч офіційній забороні зростає число популярних видань з сільського господарства та медицини. Удавано російське добродійне товариство — Благотворительное общество издания общеполезных и дешевых книг, — засноване 1898 р. в Санкт-Петербурзі (див. розділ 2), що налічувало до тисячі членів, випускало 6-8 брошур на рік (Лотоцький 2, 253); Б. Грінченко в Чернігові 7-8 на рік; київське видавництво «Вік» 4-5 та ще кілька харківське видавництво «Гурт» (Лотоцький 2, 97). Українці користали з розбіжностей між Головним управлінням друку, яке наглядало за дотриманням вимог цензури, та міністерствами — сільського господарства, охорони здоров'я та іншими, — що були зацікавлені поліпшити економічний чи санітарний стан села. Правда, з цензурних міркувань майже всі брошури були написані в формі оповідок та діялогів. Але так чи так, вони робили проломину в запровадженні цензурних законів. Товариство друкувало такі книжечки як «Від чого вмерла Мелася» (про дифтерит), «Добра порада» (про сказ), «Пригода на хуторі» (про погоду) і т. п. (Лотоцький 2, 256), але разом з ними побачили світ і брошури про Сократа й Шевченка. Число заборонених цензурою книжок було незрівняно вище від числа дозволених, досить глянути на далеко 58 не повний список у Лотоцького (2, 238 і далі), в якому наведено 76 назв! Усі брошури були, звичайно, розраховані на малограмотних селян. А все таки вони привчали до думки про українську 39 наукову мову і знайомили з найконечнішою термінологією Таким чином, українська мова відвоювала собі місце — хоч і дуже скромне — у прилюдних виступах та друку ще перед ревопюціею 1905 р.

До культурного життя, пов'язаного прямо чи посередньо з громадами, додалася діяльність політичних партій Першу політичну партію на підросійській Україні, РУП, засновано — певна річ, нелегально — 1900 р в Харкові. З мовного погляду діяльність РУП цікава, поперше, тим, що партія видавала політичні брошури й газети досі не знаного на Східній Україні типу (місячник «Гасло» 1902-1903; «Селянин» 1903-1905 і «Праця» 1904-1905), закладаючи основи української журналістичної мови. Подруге, ці видання друкувалися в Австрії (Чернівці, Львів) з участю місцевих людей, які, цілком природно, вносили в мову галицькі елементи.

Хоч самі в собі незначні й спорадичні, такі явища свідчили про зріст української інтелігенції та її бажання співпрацювати з селянством і, частково, з робітництвом. А це й собі стало початком зміни погляду на саму суть літературної мови, подія, яку важко переоцінити. Досі raison d'être української мови спирався на два арґументи. Давніший виріс на ґрунті романтизму. Стисло він виглядає так: кожна мова, і українська також, є неповторним виявом неповторної душі народу, а тому має бути збережена за всяку ціну Живлячися загальною філософією романтизму (на Україні від часу «Граматики» А. Павловського: 1805-1818), цей аргумент протримався до початку XX століття, як потверджують висловлювання Панаса Мирного в 1901 р. та десь близько 1906 p.: «Найбільше і найдорожче добро в кожного народу — це його мова, бо вона не що інше, 59 як жива схованка людського духу, його багата скарбниця, в яку народ складає і своє давнє 40 життя, і свої сподіванки, розум, дослід, почування» і ще й досі вживається як gesunkenes Kulturgut.

Другий аргумент на користь збереження української мови виник у добу позитивізму. Спрощено він виглядає так. селяни і селянські діти не здобудуть належної освіти, доки навчання в школі провадиться чужою мовою. Низький рівень освіти — і навіть грамотности — на Україні закріплюється відсутністю української школи. Звідси наставления, що література повинна слугувати селянам, отже її мова мусить бути загальнозрозумілою. Як висловився М. Драгоманов (1891-1892) «Мова не святощ, не пан людини, народа, а слуга його. Література мусить нести в маси народа просвіту як найлекшим способом» (Драгоманов 322).

Хоч на позір наведені погляди здаються відмінними, та на практиці вони сходять на те саме: літературна мова не повинна відриватися від мови селянства (романтики); вона мусить бути зрозуміла селянам (позитивісти). Часто висміюване твердження Ів. Нечуя-Левицького ще з 1878 р.: «Для літератури взірцем книжного язика повинен бути іменно язик сільської баби з її синтаксисом» («Правда» 1878, 26) тільки чесно формулює думку, яку в менше драстичній формі висловлює майже кожен український письменник того часу Ось кілька прикладів: «У нас тільки так говорять у народі, а позаяк се не є ні польонізмом, ні росіянізмом, то чому б так і не писати?», запитує В. Самійленко (437); «Я тільки кажу, що мова мусить бути — щиро народною», обстоює П. Грабовський 1891 р. (185); Іван Франко 1907 p. стверджує це як історичний факт: «... інтеліґентний чи півінтеліґентний українець не чув і не бачив граматики української мови, але черпав зразки тої мови просто з живого джерела» (Франко 337); і з прямолінійністю Нечуя-Левицького А. Кримський аж у 1922 р . «Отак, як говорить простий народ на Україні — так треба точка-в-точку й писати, не поступившись будь-якими 60 особливостями його мови та не приносячи їх у жертву для спільнослов'янського взаємного зрозуміння» (274). Як буде показано далі, власне саме цю аргументацію широко 41 використано в записці Російської Академі Наук «Об отмене стеснений малорусского печатного слова» 1905 р.

За таких обставин думка, що належала М. Коцюбинському, М. Чернявському й М. Вороному, випустити альманах, розрахований виключно на інтеліґенцію і присвячений темам космополітичним, була дійсно революційною Вона здійснилася в альманахах «Дубове листя» (Київ 1903) і «З потоку життя» (Херсон 1905), викликавши застереження в письменників 42 старшого покоління. Відповідаючи Коцюбинському на його заклик, Панас Мирний стає в обороні творів з життя 61 селянського, — «того життя, що виробило нашу живу мову, що давно заснувалося і ще й досі дає свої живі оригінальні зразки своїх типів...» і провадить далі: «Щождо нашої інтелігенції, то її ще досі не було, вона ще тілько починає складатися, та й то, вихована іншою школою, вона досі не подала таких яскравих зразків, щоб їх можна було назвати своїми, оригінальними» (30 III. 1903, ст. 503). На що Коцюбинський відповів (3. VII. 1903): «Я ніяк не можу згодитися, що нам не слід брати теми з життя нашої інтелігенції, бо її у нас нема... Вироблення культурного типу, як відомо, залежить не від одної національної або політичної свідомости. [Література] не повинна обмежуватися селянським побутом, а давати справжній образ життя всіх верств суспільности» (Коцюбинський 294).

Мирний не зауважив, що, вживаючи у своєму листі слів психологічний, інтелігенція, тип і навіть література, він сам собі заперечує. Ні ці слова, ні подібні до них не взято з мови селянської. Вони мимохіть доводять існування української інтелігенції!

Лінгвістичний аспект цієї літературної полеміки очевидний. Хоч обмежена урядовими заборонами до самої белетристики, мова українського письменства повторювала шлях розвитку кожної літературної мови. На початках вона може бути міцно пов'язана з (сільським) діялектом, але, ставши знаряддям освіченої верстви, одразу виходить за первісні межі, всотує елементи не властиві матірньому діялектові й породжує власну рушійну силу розвитку. Згаданий процес не почався, звичайно, з «Дубового листя», де Коцюбинський писав про українську інтелігенцію, Леся Українка на старо-єгипетські й давньошотляндські теми, а Кримський умістив переспіви давньої перської поезії, — все таке визивно далеке від потреб українського селянина та ще й сказане словами, великою мірою не знайомими цьому гаданому споживачеві літератури. Ще в 1870-их роках спалахнула жвава дискусія 40 про не-народні слова — позичені або створені, які противники іронічно називали «кованими», — що їх запроваджував тоді М. Старицький. В дійсності вже в 1850-их роках з-під 62 пера таких загальновизнаних майстрів і навіть творців новітньої української мови, як Шевченко та Куліш, рясно з'являються слова не знані в повсякденному сільському житті.

Ситуація на 1903 р. різнилася від попередніх тим, що розглядані проблеми перекинулися з царини мовної практики у сферу програмову. А це неминуче тягло за собою перегляд самого raison d'être української літературної мови. Стаючи чимдалі незрозумілішою селянам, мова мусіла чимось виправдати своє існування, і це спонукало переглянути стару філософію, використовувану для її оборони. А оборона була конечна з огляду на її статус, цілковито відмінний, як ми бачили, від статусу єдиної або державної мови. Останні не потребували теоретичного виправдання, бо були єдиним засобом спілкування у відповідних країнах. Якби, припустімо, одного дня з Франції раптово зникла французька мова, то все життя країни було б спаралізоване. Зовсім інакше у випадку української мови в колишній Російській імперії, де всі державні установи були російські, а інтелігенція або зовсім не говорила по-українському, або, в кращому разі, при потребі могла відразу перейти на мову російську. Ці проблеми, хоч ніколи так чітко не зформульовані, виринули на поверхню після революції 1905 р.

Революція 1905 р. змела укази 1876 і 1881 pp. Однак, вельми показово, що вони ніколи не були скасовані офіційно і, з чисто правничого погляду, могли бути застосовані й пізніше. Перед 1905 р. до уряду подавано чимало записок і рекомендацій у справі знесення заборон: 1880 р. від херсонського земства і від земства чернігівського; 1890 р. від Олександра Кониського. В 1900 р. подає записку Константин Воєнський, чиновник петербурзького Управління цензури, Росіянин з походження (записка повністю передрукована у Лотоцького 2, 246 і далі); 1901 р. хліборобський з'їзд у Москві 44 клопочеться про дозвіл видавати українські книжки з сільського господарства; 1902 р. з'їзд кустарів у Полтаві, Харківське товариство грамотности та господарська рада чернігівського земства кожне окремо 63 посилають петиції до уряду; у грудні 1904 р. під час святкування ювілею Ів. Нечуя-Левицького присутні теж підписують петицію; було таких домагань далеко більше (пор. Лотоцький 2, 239 і далі, 285, 292, 371).

12 грудня 1904 р. С Вітте, голова Комітету міністрів, дістав спеціяльне доручення «произвести пересмотр действующих постановлений, ограничивающих права инородцев» в Імперії (Лотоцький 2, 287). На засіданнях 28 і 31 грудня на розгляд комітету поставлено справу знесення обмежень з українського друкованого слова. Комітет («в видах вящей осторожности») зобов'язав міністрів освіти та внутрішніх справ запитати думки Академії Наук та університетів київського й харківського, а також київського, подільського та волинського генерал-губернатора.

5 лютого конференція Академії призначила для розгляду питання окрему комісію у складі шістьох членів під головуванням Ф. Корша, прихильно наставленого до українських культурних прагнень. Досить показово, що комісія кооптувала до свого складу ще шість діячів української петербурзької громади (поіменно названі в Лотоцького 2, 365). Відповідь Комітетові міністрів — записку «Об отмене стеснений малорусского печатного слова» — склали Корш (загальний погляд і розвиток українського письменства) і О. Шахматов (філологічні аргументи), висловившися за скасування указів 1876 і 1881 pp. 18 лютого 1905 р. загальні збори Академії схвалили записку. В березні вона була надрукована накладом 150 примірників «для внутрішнього вжитку», але текст ЇЇ став відомий і з'явився в перекладі В. Гнатюка в «Літературно-науковому вістнику» т. 30, 1905 р. та окремою відбиткою, обидва видання галицькі. В Росії записку опублікував щойно 1910 р. невідомий приватний видавець (з дозволу Академії), та вона вже мала тільки історичне значення.

Комісія Харківського університету складалася з одинадцятьох 45 професорів, дев'ять з них були українці. Очолював комісію М. Сумцов. До київської комісії входило вісім професорів, а серед них шість українців. Обидві комісії висловилися за знесення указів. Не мала 64 застережень і київська адміністрація. Генерал-губернатор Південнозахідного краю у своїй відповіді (що її склав Н. Молчановський, начальник його канцелярії: Чикаленко 368) вважав за доцільне скасування указу 1876 р.

Щодо змісту, то написана Сумцовим (Чикаленко 368) харківська резолюція виходила в основному з інтересів українського народу, а вихідною точкою записки Академії явно були добро й єдність Російської імперії. Рекомендація дозволити друк українських книжок спиралася на те, що це нічим не загрожує неподільності Російської імперії в той час, як незадоволення, викликане забороною, вкупі з розквітом видавничої діяльности в Галичині може потенціяльно зродити таку небезпеку; другим засновком записки було твердження, що української книжки потребують неосвічені або малоосвічені селяни, а українська література з природи своєї регіональна і треба, «щоб малоруська література у всьому складі своєму залишалася російською», що є цілком можливе, бо «малоруси за всією сукупністю своєї діяльности на користь російської держави і російської громадськости є вірними і випробуваними синами руського народу» (Тимошенко 2, 328). Тому не дивно, що 1917 p., коли виразно закреслився політичний аспект українського визвольного руху, Шахматов різко змінив своє наставления (див. Лотоцький 2, 359). Кияни стояли близько до петербурзьких академіків. У першому проекті київської записки В. Антонович зайшов аж так далеко, що писав: «Народність ця цілковито позбавлена інстинкту державности; вона не тільки не становила окремої держави, але добровільно відхилила створення такої, навіть тоді, коли історичні обставини давали на це можливість» (Антонович 283). Всі три документи наголошували вагу українських видань для малограмотних, жаден не 46 передбачав існування повноцінної української літератури.

Одержавши відповіді, міністер освіти В. Ґлазов доповів про них Комітетові міністрів, висловившися за 65 скасування указів 1876 та 1881 pp., але водночас підкресливши, що Церква мусить уживати тільки церковнослов'янської, а школа, суд і адміністрація, державної мови. Це повністю збігалося з § 3 «Основний закон імперії», де сказано: «Російська мова є державною мовою, обов'язковою в армії, фльоті і всіх урядових і публічних закладах» (Dareste 2, 151. Текст 1906 р.) і з програмовим гаслом російських націоналістів. «Росія може бути великою, єдиною і неподільною лише тоді, коли вона буде зліплена одним цементом, цементом єдиної російської державної мови» («Националисты», 259). Однак на час повідомлення Ґлазова увесь той захід утратив свою актуальність, бо 24 листопада 1905 та 26 квітня 1906 р. стали чинними нові «Тимчасові правила», які касували всяку попередню цензуру (Лотоцький 2, 381; Єфремов 76).

Практичні наслідки цих подій і заходів, як і загальних розрухів 1905 p., виявилися далекосяглими. Передусім відродилася українська періодична преса й заснувалися перші леґальні політичні газети на підросійській Україні. Після царського маніфесте 17 жовтня 1905 р. (що, за висловом сучасників, «обіцяв усі свободи, а не дав жадної») і до затвердження нових правил для преси в кінці листопада у Лубнях без будь-якого дозволу зачала друкуватися розрахована на селян газета «Хлібороб». Поки її закрили, встигло вийти п'ять чисел накладом по п'ять тисяч примірників. За «Хліборобом» 24 грудня 1905 р. у Полтаві з'явився тижневик «Рідний край», який коли його закрили на шістнадцятому випуску, перенісся до Києва, де й виходив до серпня 1910 р. 47 (Животко 104). Слідом за революцією виникали українські періодичні видання і в інших містах, але всі вони буди ефемерні внаслідок урядового втручання (Єфремов 78): двомовне, українсько-російське «Народное дело» (одне число), «Народня справа» (одне число) і «Вісти» (п'ять чисел) в Одесі; «Добра порада» (чотири числа), «Запорожжя» (одне число) і «Боротьба» (одне число) в Катеринославі; «Слобожанщина» (одне число) в Харкові; тижневик «Зоря» 66 (чотири випуски) в Москві; та «Вільна Україна» (шість чисел) в Санкт-Петербурзі (Животко 110 і далі). Найважливішим був щоденник «Громадська думка», розрахований головне на сільську інтелігенцію, який виходив у Києві з 1 січня до 18 серпня 1906 p., коли його закрила цензура (Чикаленко 461 і далі).

Посталі в розмаху революції, всі періодичні видання впали жертвою реакції, що наступила відразу по маніфесті 17 жовтня і стала особливо даватися взнаки після розпуску 72-денної Першої Думи 21 липня 1906 р., а в ще більшій мірі, коли 15 червня 1907 р. розігнано 102-денну Другу Думу, а 16-ого оголошено новий виборчий закон, який забезпечував проурядову більшість у наступних Думах (Третя Дума проіснувала належні п'ять років: з 14 листопада 1907 р. до 22 червня 1912 p.). Під гнітом нової реакції — за урядів Ґоремикіна, далі Столипіна, а далі Коковцева, — коли діяли закони воєнного часу і людей тисячами вішали й засилали, коли розпаношені загони чорної сотні безкарно громили майно і знущалися з населення, — становище української преси було незвичайно хистке. На провінції в 1907-1912 pp. вона майже не існувала.

І все ж не було такої порожнечі, як до 1905 р. В Києві Деякі видання зуміли перетривати найгірші часи. Закрита «Громадська думка» відродилася 1907 р. як «Рада», що відогравала провідну ролю серед українських видань Російської імперії і протрималася до 1914 р. Літературно-політичний місячник «Нова громада» проіснував увесь 1906 p., а коли 1907 р. М. Грушевський переніс видання «Літературно-наукового вістника» зі Львова до Києва, «Нова громада» злилася 48 з ним. Російськомовна «Киевская старина» перетворилася 1907 р. на «Україну», а коли остання перестала виходити, и заступило 1908 р. суто наукове видання — «Записки Українського наукового товариства в Києві», що затрималося до 1919 р з перервою на час війни. До цього переліку слід додати орган УСДРП «Слово» (Київ, 1907-1909) і єдине періодичне видання з-поза Києва — «Світова зірниця», тижневик, видаваний консервативними поляками для селян на Поділлі. З ініціятиви Грушевського 1909 р. з'являється тижневик «Село», 67 продовженням якого з 1911 р. стає «Засів», а з 1912 р. «Маяк». В Катеринославі 1910 р. засновано тижневик «Дніпрові хвилі», що проіснував до кінця 1913 р. Виникли два літературні місячники: 1909 р. «Українська хата», орган модерністів у літературі й націоналістів у політиці, в 1913 р «Дзвін», видання марксистів. Засновується 1913 р. в Києві журнал «Сяйво», присвячений мистецтву. Українці в Росії вперше мають свій власний дитячий журнал «Молода Україна» (1906); студентський — «Український студент» (1913), педагогічний — «Світло» (1910). Є періодичні видання з питань сільського й хатнього господарства — «Рілля», «Українське бджільництво», «Життє і знаннє», «Наша кооперація» (Животко 121 і далі).

Навдивовижу швидкий зріст українських видань справляв дійсно велике враження. Виявляється, по довгих роках мертвотности ще знайшлися українські видавці, редактори, автори і — найголовніше! — читачі. Цей раптовий розквіт у винятково несприятливих умовах слід, одначе, розглядати не лише з погляду осягів. Прикрі були низькі наклади мало не всіх видань. Лише горстка з них розходилася в кількості понад тисячу примірників і, правдоподібно, жадне не приносило прибутку. Як правило видання постійно втрачали гроші й незмінно шукали фінансової допомоги у (дуже нечисленних) добродіїв.

Ми найкраще поінформовані про найрозповсюдженішу газету «Рада». її утримували Василь Симиренко, В. Леонтович, М. Аркас та інші, а передусім Євген Чикаленко. У спогадах 49 останнього є багато цікавих подробиць про матеріяльні ресурси газети. Видавці «Громадської думки»-«Ради» розраховували на 5 тисяч передплатників. У першій половині 1906 р їх було 4.093, у другій — 1.509 (Чикаленко 466); відомостей про роздрібний продаж, якщо такий був, не подано.

З провінційних видань є відомості про «Дніпрові хвилі» в Катеринославі, що їх редаґував Д. Дорошенко. Часопис мав «кілька сот» передплатників, переважно селян, передплата покривала кошти друку, але редактор працював безплатно і гонорару нікому не платили (Дорошенко 1949, 126). 68

Щоправда, головною причиною зменшення числа передплатників (у випадку «Ради» воно згодом трохи вирівнялося: 1908 р. — 1.400; 1909 р. — 2.500; 1911 р. — 3.300. Чикаленко 2, За, 206, 75в) були урядові утиски супроти них: поліційні труси, арешти, звільнення з державної роботи, занесення в «чорний список», конфіскації (Чикаленко 425, 465; 2, 18 і деінде). Начальники провінційних поштових відділів мали від поліції таємний наказ не приймати грошових переказів на адреси українських редакцій. Яскраві приклади чіпляння до передплатників і читачів української преси наводить Єфремов (78 і далі). Другою причиною малих накладів був низький рівень грамотности. І, звичайно, бракувало українських журналістів високої професійної кваліфікації.

Сучасники згадують також труднощі з мовою як одну з причин неширокого розповсюдження української преси. Опанувати літературну мову допомагає наука в школі та мовна практика інтелігенції. Ні того, ні того не існувало для української мови, яка тільки но відірвалася (чи перебувала в стадії відриву) од сільських мовних першоджерел. Настрої різних прошарків українського суспільства правдиво змальовує Чикаленко. Народ (селянство) «або зовсім неграмотний, або покалічений російською школою, не може, а то й не 50 хоче читати укр[аїнської] газети, яка пишеться мовою, виробленою невеликим гуртом інтелігенції, хоч і на народній основі, але з масою слів, виразів не народніх і чужих народові, бо він їх не чує ні в школі, ні в суді, ні в житті» (2, 18а), у містах «звичайний городський обиватель, який так-сяк уміє говорити селянською українською мовою, не випише нашої газети, бо він краще розуміє російську» (2, 18а). Нарешті, «пан» (поміщик) «бридиться літературною українською мовою, вважає її за калічення милої його серцеві народної мови, він хотів би, щоб газета писалась мовою Шевченка, Котляревського, а коли вже не стає своїх слів, то, на його думку, треба брати всім відомі вже російські слова» (2, 33а). 69

У Галичині, де існували українські школи, а інтелігенція звикла говорити по-українському, такі проблеми не виринали. Там українська преса могла собі дозволити піднестися понад говірки нижчих кляс Це поглиблювало різницю між галицькою та київською газетною мовою. Становище добре схоплене в описі відвідин редактора львівського «Діла» до редакції «Ради» «Львівське "Діло" пишеться такою мішаною мовою, що важко й неприємно його читати: сила слів латинських, німецьких, польських, навіть московських при чисто польському складі реченнів робить сю мову зовсім для нас чужою. Так само галичанам здається незвичною мова "Ради" Якось був тут редактор "Діла" Панейко, то висловився, що "Рада" пишеться дуже примітивною "хлопською" мовою, підробляючись під мужицьке розуміння, тоді як "Діло" пишеться зовсім "інтелігентською" мовою, бо воно видається для інтелігентів, а для "хлопів" є у їх спеціяльні газети, що друкуються хлопською мовою, схожою з "радянською"» (Чикаленко 2, 140 і далі, пор. також 2, 52в і 71бв) У грудні 1906 р. склад співробітників «Ради» доповнився трьома галичанами, які приїхали з М. Грушевським (М. Лозинський, Ів. Кревецький, Ів. Джиджора) Але вони за кілька місяців повернулися до Львова (Дорошенко 1949, 93).

Які б причини на те не склалися, а факт, що, скажімо, 1908 р дев'ять українських часописів розходилися — в 51 найкращому випадку — загальним накладом 20 тисяч примірників (а в дійсності, либонь, меншим) при 30-мільйоновому населенні, говорить сам за себе. Ледве чи доводиться сумніватися, що такі російські газети як «Киевская мысль» у Києві, або «Южный край» у Харкові, або «Одесский листок» в Одесі, або «Приднепровский край» у Катеринославі кожна зокрема мали більше передплатників. За бібліографічними даними Л. Бєляєвої та ін. того самого 1908 р. в самому Києві виходило 13 російських газет, у Харкові — 8, в Одесі — 20. Ця преса не була розрахована виключно на російську меншість населення, її широко читали й українці. Наклад «Киевской мысли» — газети місцевої, а не всеукраїнської — коливався між 25 і 80 тисяч. 70 Опріч того, українці абсорбували досить поважну кількість московської й петербурзької періодики. Швидкість і розмах, з яким вибуяла українська преса, захоплювали подих, але абсолютні осяги були невеликі. (Тут варт згадати, що брошур Єв. Чикаленка з сільського господарства розпродано 500 тисяч примірників!). Подібну картину спостерігаємо і в книжковій торгівлі. До 1905 р. була, так виглядає, одним-одна українська книгарня на всю підросійську Україну — в Києві (власність «Киевской старины»). На 1908 p. їх 52 стало три в Києві (одну з нових провадив «Літературно-науковий вістник», другу — Єв. Череповський) та ще по одній у Полтаві, Кременчуці, Харкові, Катеринославі, Одесі, Катеринодарі й Ст. Петербурзі — збільшення на 900%. Але, з другого боку, 10 книгарень для всієї підросійської України — це було свідчення низького щабля розвитку.

Не краще виглядала й видавнича справа. Петлюрі належить огляд виставки 1912 р., на якій були показані твори, видані в межах Російської імперії за попередній рік. Українською мовою вийшло 242 назви, російською — 25.526, польською — 1.664, єврейською і староєврейською разом — 965, німецькою — 920, лотиською — 608, естонською — 519, татарською — 372, вірменською — 266 (Петлюра 2, 244). Українці, друга чисельністю група населення, посіли на виставці восьме 71 місце і то восьме місце малої ваги. Опріч того, серед українських видань знаходимо непропорційно високе число брошур та популярних книжечок.

Події 1905 р. зродили надію на українську школу До редакції «Ради» сипнули ґрупові листи, автори яких підтримували думку про українознавчі курси в університетах. За кілька місяців число підписів під листами пересягнуло 10 тисяч (Дорошенко 1949, 91). 1906-1907 навчального року М. Сумцов у харківському й Ол. Грушевський в одеському університеті почали читати українознавчі курси українською мовою (А. Лобода і В. Перетц у київському теж оголосили подібні курси, але російською мовою. Єфремов 101). Майже негайно влада поклала тому край. Не зроблено ані найменшої поступки і щодо запровадження української мови в школах, навіть початкових, хоч потребу цього наголошував у своїй записці й Ґлазов, міністер освіти (див. вище). Найліберальніша з цього погляду російська партія — конституційні демократи, — досить впливова у Першій Думі, де мала 153 місця з 524, і у Другій (98 місць з 518), неохоче, під натиском життя, включила у свою програму вимогу навчання українською мовою в початкових сільських школах та викладання української мови як предмету у середніх школах 53 (Чикаленко 387, Петлюра 2, 256, Giterman 425, 440), але члени партії не мали єдности в цьому питанні, а бажання боротися за нього і поготів.

За час від 1905 до 1914 р не відкрито жадної української школи. Кілька приватних гімназій намагалися включити українську мову як дисципліну до своєї програми Урядові чинники «дали дозвіл» при умові, що викладачі матимуть диплом з української мови. Влада прекрасно знала, що таких дипломів не розшукати в Російській імперії (Єфремов 105). На Поділлі була спроба українізувати церковно-приходські школи. 12 жовтня 1907 р Святіший Синод дав на це дозвіл (імовірно, бажаючи невтралізувати католицькі та польські впливи). Спроба кінчилася нічим, бо місцева влада стосувала жорстокі утиски до вчителів (докладніше у Єфремов 103). 72

Крихта надії на українські школи зродила граматики української мови, видані в той період. Вийшло їх кілька. Найближче до типу шкільних підручників стояли граматики П. Залозного («Коротка граматика української мови», частина 1, Київ 1906 і 1912; частина 2, синтакса, Київ 1913) та Гр. Шерстюка — управителя «Ради» (Чикаленко 2, 47а) — («Українська граматика», частина 1, Полтава 1907 і Київ 1912, частина 2, складня, Київ 1909 і 1913). Друге видання Шерстюкової граматики мало навіть вправи для учнів. Детальнішими і складнішими були «Українська граматика», частина 1, Єв. Тимченка (Київ 1907), в якій розглянено деякі діялектні елементи, та незакінчена «Украинская грамматика» (Москва 1907-1908: т І, випуски 1, 2, 6; т II, випуск 1) А. Кримського з широким історичним коментарем. В передмові до другого видання граматики Залозного є характеристичні слова: автор пише, що рецензенти першого видання «кажуть,.. що моя граматика не здатна для шкіл. Це правда. Алеж — де ті школи? Книжки, однак, перевидавалися. Очевидно їх 54 уживали для самоосвіти. Можливо, вони сприяли нормалізації писемної мови, бо то був час — як оповідає сучасник, — коли «за безправністю українського друкованого слова та за відсутністю преси, кожний автор писав не тільки своїм особливим правописом, але й своєю персональною мовою» (Лотоцький 3, 167).

Імовірно, що декотрих граматик уживала «Просвіта». Це товариство, створене на взірець однойменного товариства в підавстрійській Україні, мало завданням ширити письменність серед дорослих. Після 1905 р. відділи «Просвіти» засновувалися в різних місцевостях підросійської України (У Катеринославі ще навіть перед маніфестом 17 жовтня: 8 жовтня, з філіями по селах). Приклад Катеринослава підхопили Київ, Одеса та інші міста на Україні й поза нею. Загалом відомо про 73 існування близько сорока «Просвіт». У деяких районах їх заборонено від самого початку (Полтавщина, Харківщина), а за Столипінщини, в роках 1908-1910, практично всі «Просвіти», окрім відділів у Катеринославській губернії, закрито (обіжник Столипіна проти «инородческих» товариств видано з датою 20 січня 1910 р. — ЕУ 2, 2370, Чикаленко 2, 40а, 47 і далі, 153 і далі; Лотоцький 2, 126, З, 87). В активізації українського культурного життя «Просвіти» відіграли поважну ролю. Петлюра говорить про них, як про «єдині огнища», де «більш-менш помітно було» українське громадське життя, хоч і додає, вживаючи соціял-демократичного жарґону того часу (1908), що вони гуртували «круг себе здебільшого українську буржуазну інтеліґенцію», 55 бо висока членська вкладка (але також урядові переслідування) частково змушувала активні робітничі елементи «стояти за порогом цих товариств« (Петлюра 2, 121). За короткий період існування «Просвіт« налагодився, одначе, деякий зв'язок інтелігенції з селянством. 3 мовного погляду «Просвіти« стали осередками прилюдного вжитку української мови.

Православна Церква зоставалася російською. Хоч і тут не обійшлося без новини: надруковано український переклад Євангелія. Зовсім недавно, у червні 1904 p., міністер унутрішніх справ В. Плеве відмовився дати дозвіл на це видання, покликаючися на «крайнюю бедность малорусского языка, совершенно непригодного для выражения отвлеченных понятий вообще и в частности высоких истин Откровения» та на «вполне удовлетворительное знание местным малороссийским населением русского языка» (Лотоцький 2, 390). А в жовтні того ж року новий міністер унутрішніх справ П. Святополк-Мірський відповів на лист президента Академії Наук, що «к допущению издания перевода Четвероевангелия на малороссийском наречии с моей стороны не встречается препятствий» (18 жовтня 1904 р. 74 Лотоцький 2, 396). Виконаний 1860 р. переклад П. Морачевського (1806-1879) уважно переглянула й скорегувала комісія з чотирьох академіків (Корш, Шахматов, Фортунатов, Коковцев) та сімох членів української громади в Ст. Петербурзі, а потім друга комісія в Кам'янці-Подільському, очолена архиепископом Подільським (а згодом Тульським) Парфенієм Левицьким. Так, прочекавши понад сорок п'ять років слушного часу, переклад нарешті побачив світло денне в 1906-1911 pp. Одначе цього перекладу ніколи не вживали для відправи. Як інституція Православна Церква на Україні лишалася російською згори донизу. І все ж, видання Євангелія було першою пробоїною в глухому мурі. Євангеліє від Матвія за рік розійшлося в кількості ста тисяч примірників (Костяковский 139). 56

Новим у період 1905-1914 pp. була й легалізація де факто української мови як мови наукових творів, переважно в ділянці гуманітарних наук. Українське наукове товариство в Києві, засноване 1908 р. з ініціятиви Грушевського, влаштовувало українською мовою публічні лекції, конференції та диспути, найчастіше з історії України в найширшому розумінні (пор. Петлюра 2, 278 і далі). З 1908 р. Товариство видавало свої «Записки» наукового характеру, а в 1914 р воно започаткувало квартальник «Україна». Щодо порушуваних тем, то вони були майже виключно історичні. Поза стінами цієї інституції українську мову й далі не допускали до вжитку в науковому світі; прикладом може служити археологічний конґрес у Чернігові 1912 р. (Лотоцький 2, 147) Український університет лишався мрією. 1914 р. в Петербурзі засновано нелеґальний вільний університет, що проіснував до революції 1917 р. Виклади відбувалися по приватних мешканнях і, хоч мали характер 75 систематичний, перед урядовими чинниками фігурували як окремі незалежні реферати. Курси обмежувалися на кількох українознавчих дисциплінах (Лотоцький 2, 325 і далі).

Помітні поступи робила українська лексикографія. Після російсько-українського словника М. Уманця й А. Спілки (за цими йменнями ховалися М. Комаров та одеська Громада), складеного в Одесі, а надрукованого у Львові 1893-1898 рр , та теж російсько-українського словника Є. Тимченка (Київ 1897-1899), у Києві 1909 р. виходить українсько-російський словник В. Дубровського. Спеціяльні словники окремих ремесел і ділянок народної технології — В. Василенка (Харків 57 1902); київської групи в «Записках» Українського наукового товариства (1911-1915) та інші — були важливими для майбутнього унормування технічної термінології.

Але виняткову вагу мало видання чотиритомного українсько-російського словника під редакцією Б. Грінченка (Київ 1907-1909). Після закриття «Основи» 1862 р. зібрані з ініціативи П. Куліша словарні матеріяли стали власністю старої київської Громади. Праця над словником не припинялася, нею керували такі науковці, як П. Житецький, а далі В. Науменко й Є. Тимченко. Для остаточного впорядкування й редакції 1902 р. запросили Б. Грінченка, його дорадниками були П. Житецький і К. Михальчук. За задумом словник мав відбивати суто народну мову, без «кованих» слів, що стали з'являтися після 1870 р. Відповідно до цього словникові матеріяли черпалися з етнографічних записів, літературних творів, друкованих до 1870-их років, або й пізніше, якщо письменник належав до старшого покоління, та попередньо друкованих словників. Таким чином хронологічні межі словника визначено роками 1798—1870, щоправда, останню дату частенько переступали. Багато уваги приділено народній виробничій термінології, тоді як недавно запозичені слова здебільшого виключено. Бувши в своїй основі збіркою запасу слів живої мови (переважно сільської), словник зумів уникнути надмірної реґіональности. Майже завжди зазначено місцевість, звідки походить слово, а ввесь 76 матеріял нормалізовано щодо фонетики, морфології й наголосу. Завдяки такій методі словник став sui generis зведенням української літературної мови перед тим, як вона переорієнтувалася від селянина на інтелігенцію, а також до певної міри визначив на майбутнє принципи й підвалини її стандартизації. Вагу Грінченкового словника з його 68 тисячами гнізд ледве чи можна переоцінити. 58

Напрочуд швидке зростання виявів української культури українською мовою висунуло українське питання в цілому, а питання мови зокрема, на політичну арену. Тут українські позиції були слабкі. «Немає сумніву, — говорить Б. Кістяківський, — що з політичного погляду українці покищо є quantité négligeable» (136). Проте, сама поява їх у політичному житті викликала певне занепокоєння. У виборах до Першої Думи українці, не почуваючи себе на силі самостійно вибороти місця (фактично лише один посол був проведений від української партії — В. Шемет, з Полтави. Чикаленко 421), вступали у бльоки з російськими партіями, найчастіше кадетами, хоч українська програма останніх обмежувалася на запровадженні українських шкіл по селах. Одначе, після виборів з'ясувалося, що серед послів є досить українців, і невдовзі створилася українська фракція з 44 осіб. У Другій Думі українська фракція нараховувала 47 депутатів (Чикаленко 422 і далі). Вимоги українських фракцій були дуже помірковані, як правило фракції домагалися українських початкових шкіл на селі: так у березні 1908 р. склали про це заяву 38 депутатів Третьої Думи (Грушевський 4). У цій Думі існувала окрема комісія, що розглядала 77 справу навчання рідними мовами, але українська мова не входила в компетенцію комісії (там таки, 10).

Вимоги українських фракцій не були ще в суті речі справжніми політичними вимогами. А проте найчутливіші носії ідеї великої Росії чи великої російської культури, налякані буйним зростом українства, вбачали за скромними групами і ще 59 скромнішими домаганнями привид сепаратизму в ділянці культури, а там — хто знає? — і політичної незалежности, що означало б розвал Російської імперії. Одним з таких далекозорих був П. Струве. 1911 року він уважав за доцільне розпочати дискусію про українське питання. Обстоюючи тезу одности культури «великоросів», «малоросів» і білорусів, він уперто твердив, що окремішньої української культури немає, що її тільки намагаються штучно створити, і закінчував так: «Я глибоко переконаний, що, наприклад, створення середньої та вищої школи з малоросійською мовою викладання було б штучною і нічим не виправданою розтратою психічних сил населення» (Струве 1911, 187). Розвиток української культури був для нього «націоналістичним розмноженням культур» (там таки).

На цей час напади на українців та українську мову, звісно, не були чимось новим. Але звичайно вони виходили з кіл крайніх російських націоналістів типу Т. Флорінського чи І. Філевича, які репрезентували офіційний погляд про «триединый русский народ» і чиї писання межували з політичними доносами. (Межу цю переступлено в «монографії» С. Щеґолєва «Украинское движение как современный этап южнорусского сепаратизма» — на 558 сторінок! Київ 1912; і в скороченому виданні — «Современное украинство, его происхождение, рост и задачи» — 158 ст. Київ 1914). Близько до таких авторів стояв київський психолог І. Сікорський. У доповіді, зачитаній 7 лютого 1913 р. в київському Клюбі російських націоналістів і виданій того ж року 78 брошурою «Русские и украинцы», Сікорський намагався довести, що між українцями й росіянами немає психологічного бар'єра, а тому їхні мови є паралельними, тобто вони різняться звуково («фонетично»), але збігаються духом (своєю «психологією»). 60 Існування паралельних мов, заявляв Сікорський, є «розкішшю, якої природа звичайно не терпить». (Цитовано за: Ф. Корш, Националистическая наука, — «Украинская жизнь» 1913, 7-8, ст. 20).

Російські консервативно-націоналістичні газети — особливо починаючи з 1911 р. — рясніли гострими і брутальними нападами на український рух та вживання української мови Я обмежуся на двох прикладах.

У «Киевлянине» з 17 листопада 1911 р. в статті під назвою «Где главный враг?» А. Савенко писав: «Польське, фінляндське, вірменське та ін. питання — все це питання суто окраїнні, себто другорядні. Мазепинське питання б'є Росію в саму основу її великодержавности». «Національно-державне самозбереження великого російського народу імперативно підказує нам потребу рішучої боротьби з мазепинством».

У петербурзькому «Новом времени» (ч. 12839, з 12 грудня 1911 р.) А. Меньшиков підголошував: «Усе голосніш і голосніш виступають фанатики українофільства, готуючи відпад від Росії величезної Малоросії»... «За найстрашнішого передвісника імперського розпаду слід уважати т. зв. мазепинство, що ревно готує повстання в Малоросії»... «Спільна мова повинна вважатися за найвище державне завдання. Щоб його здійснити, не треба зупинятися перед жадними перешкодами. ... Не лише державна мова (закону, адміністрації й суду), але і суспільна мова в державі повинна бути одна. Панування державної мови ми, росіяни, повинні боронити з такою ж енергією, як своє життя». Стаття закінчувалася «Під назвою "українських громад" діють численні малорусько-польсько-єврейські гуртки, що розкладають студентство й народних учителів, прищеплюючи їм, а через них — і простолюдові найлютішу ненависть до російського народу й держави. Пора урядові не тільки помітити це явище — воно давно 79 помічене — пора боротися з ним не на життя, а на смерть». Стаття мала назву «Национальная трещина».

Такі виступи мали на меті сіяти паніку серед реакційних російських кіл, що могла б довести до погромів українських 61 установ та переслідувань окремих осіб, байдуже, чи з приватної ініціятиви, чи з нацьковування або акції урядових чинників. Відповідна атмосфера дійсно витворилася. Коли Савенко приїхав у Петербург з доповіддю «Мазепинское движение на Юге России», то заля Всеросійського Національного клюбу ломилася від охочих послухати, як повідомляло «Новое время» з 12 грудня 1911 р.

На тлі такої розпаношености голос Струве звучав цілковито інакше. Але, як слушно зауважив Петлюра: «Ми спостерігаємо крен російського лібералізму в бік великоруського шовінізму, що не криючися переслідує чисто зоологічну мету» («Украинская жизнь» 1913, 3, 74). Полемізуючи з Б. Кістяківським (псевдонім — Українець), що обстоював «подальший розвиток українського народу в зв'язку і в щільній всебічній солідарності» з росіянами (132), але заперечував «основну рису, що характеризує ставлення російського суспільства до українства, це різко виражений егоїзм» (133) і не виключав розвитку повнофункційної мови, Струве виклав своє profession de foi у програмовій статті «Общерусская культура и украинский партикуляризм» (1912).

Струве мав гостре око. Він підмітив, що в той час український визвольний рух був переважно рухом інтелігенції і що по великих містах його підтримували тільки обмежено. Але Струве також усвідомлював, що об'єднання інтелігенції з масами річ можлива і що це означатиме кінець Російської імперії: «Якщо інтелігентська "українська" ідея вдарить у народний ґрунт і запалить його своїм "українством", це загрожуватиме величезним і нечуваним розколом в російській нації» (85).

Безмежно наляканий такою перспективою, Струве заспокоює себе твердженням, що «капіталізм говорить і говоритиме по-російськи» і що перевага російської мови по великих містах України — процес незворотний, отже перехід на українську такий же немисленний, як перехід 80 гамбурзьких капіталістів на долішньонімецьку (81) (забуваючи, приміром, Прагу — щоб обмежитися на одному прикладі, — 62 де капіталізм перейшов з німецької на чеську). І все таки Струве не здатний побороти страх перед привидом другої можливости. Він доходить висновку, що українська мова має лишатися місцевою говіркою, а всі державні, культурні й політичні функції повинна виконувати тільки російська по всій території... триєдиного російського народу (Струве не вживає цього чорносотенського виразу, але в суті речі обстоює те саме).

Еволюція поглядів Струве призвела до того, що на з'їзді весною 1912 р. однопартійці відмежувалися від нього. Широке обговорення споріднених питань сколихнуло партію «кадетів» (конституціоналістів-демократів) 1914 p., але Струве вів свою лінію далі, і після вибуху війни й окупації російським військом Галичини, вповні послідовно, кинув гасло «широкої й глибокої русифікації Галичини» (цитую за Пайпсом [Pipes] 679 і далі, що подає також бібліографію полеміки. Див. теж: Лотоцький 2, 409, 411. Останній на ст. 335-345 переказує також статті Ф. Корша, який приєднався до дискусії). Якщо для політика головним у цій справі є злиття російського лібералізму з sui generis шовінізмом, то мовознавцеві згадані події говорять про те, що українська мова у ті роки вже вибивається на позиції конкуренції з російською, бодай програмово.

Сам факт дискусій про придатність української мови для ширшого вжитку вказує на її розвиток, на її дозрівання. До полеміки зацікавлено прислухалося багато зрусифікованих українців: вона допомагала їм з'ясувати власне становище, знайти своє місце, зробити вибір між позицією прихильника чи противника української мови. 81

Ліві кола російської політичної думки теж були змушені приділити Україні велику увагу. Правда, соціял-демократи 63 (більшовики) розглядали українську проблему не окремо, а в рамках загальної дискусії про програму з національного питання, але з Ленінових підготовчих записів ясно випливає, що саме жвавий інтерес до України був поштовхом до праці в цьому напрямі. Окрім статтей Струве й Кістяківського в «Русской мысли», Ленін прочитав і поробив виписки з горезвісної книжки Щеґолєва про український рух, потім ознайомився з роботою М. Грушевського «Украинство в России, его запросы и нужды», а далі зі статтею М. Славинського «Формы национального движения». Не включені в «Полное [sic] собрание сочинений» Ленінові нотатки були опубліковані в «Ленинском сборнике» XXX (Москва, Партиздат, 1937, 8-29). Погляди Грушевського двічі затавровано тут як «реакційні» (11, 26).

Інтерес до українського питання збуджувало також обговорення справи української мови в Державній Думі та робота українських депутатів. Короткий час (див. вище) існування Першої Думи (1906) не дозволив на ширший обмін думками про українське питання. Одначе, створення Української думської громади (фракції) на чолі з І. Шрагом, до якої ввійшло 44 депутати, і поява періодичного видання громади «Украинский вестник» (російською мовою) були промовисті факти. Характеристично, що більшість у громаді складали селяни, декотрі навіть неписьменні (чимало з них довідалися про українські проблеми щойно в Думі. Лотоцький 3, 7, 12). 64 Двоє депутатів виголошували свої промови по-українському (А. Грабовецький з Київщини та М. Онацький з Полтавщини Лотоцький 3, 17, 49), імовірно через недостатнє знання російської мови (хоч Дорошенко [1949, 83] згадує, що вони добре володіли 82 російською, а української вживали з переконання). Можна припустити, що активність українців у Думі справила враження на багатьох, але невеликий відсоток представників освіченої верстви між депутатами — що, без сумніву, віддзеркалювало дійсне становище в країні — ледве чи збільшував престиж української мови.

Українська фракція Другої Думи (1907) складалася з 47 осіб, з яких шість належали до інтеліґенції, а решта до селянства (Лотоцький 3, 22); орган фракції «Рідна справа» видавався українською мовою. Політична програма фракції відкидала ідею відокремлення України від Росії, натомість вимагала, щоб була проведена «решительная и бесповоротная реорганизация управления в смысле национальной и территориальной автономии» (Лотоцький 3, 25).

Третя Дума (1907-1912), вибори до якої проходили за новим законом і під суворим наглядом уряду, була, природно, дуже слухняна і нараховувала зовсім нечисленну опозицію. Тут навіть найскромніші вимоги українців не знайшли б підтримки. Української фракції більше не було. Інтереси українців репрезентував один науковець (проф. І. Лучицький) — за словами Чикаленка (2, 41 і далі) досить обережно — та кілька священиків. Але і в таких умовах опозиція використовувала думську трибуну для пропаганди незалежних поглядів. Українське питання у формі домагання українських початкових шкіл виринало фактично кожного року, особливо під час обговорення бюджету Міністерства освіти, коли й інші національності, що входили до складу Імперії, ставили подібні вимоги. Одначе на порядку денному Третьої Думи його місце було третьорядне. З 325 сторінок звіту російських націоналістів про роботу Думи («Националисты в 3-ей Государственной Думе») аж 146 присвячено національним 65 проблемам, місце поважне; але про українців мова тільки на чотирьох!

Восени 1910 р. царський уряд подав на обговорення проект загальної початкової освіти в Росії. Проект викликав довгу й палку дискусію, зокрема про те, чи навчання має провадитися російською мовою, чи рідною мовою учнів. В стенограмі засідань Думи цій справі 83 одведено 1.260 сторінок; українському питанню — ледве 21. І все ж про нього виразно говорили у своїх промовах М. Чхеїдзе, А. Булат, Лучицький, Ф. Родічев, М. Сендерко, П. Мілюков і К. Завіша (Стеногр. 1910, 682, 899, 1106 і далі, 1226, 1250, 1263, 1322, 1799), не згадуючи про те, що виступи про неросійські мови взагалі, природно, стосувалися й до української мови. Наслідок дискусії був передрішений складом Думи. За поправки до урядового проекту голосувало 102 депутати, проти них — 178 (Стеногр. 1910, 1278). Але дискусії збудили громадське зацікавлення і цілком можливо, що журналістична полеміка, розпочата Струве, якоюсь мірою пов'язана з дебатами в Думі, де консервативний депутат В. Александров так підсумував вагу проблеми рідної мови в школі: «Ми переконані, що від тієї чи тієї розв'язки даного питання залежатиме, чи буде Росія єдиною та великою неподільною державою, чи піде шляхом автономії, унії та федерації» (Стеногр. 1910, 437). 66

У дещо менш консервативній Четвертій Думі (1912-1917) українці виступили з програмою, що включала вимогу українських початкових шкіл, викладання української мови як предмету в інших типах шкіл та допущення її до вжитку в Церкві, судівництві й адміністративних установах. Програму підтримали фракції кадетів 84 і трудовиків (Лотоцький 3, 64). Ці питання — знов таки в загальному контексті неросійських мов — знов виринали при обговоренні бюджету Міністерства освіти, зокрема 1913 р. у виступах А. Шінґарьова, В. Бобрінського, В. Дзюбінського, В. Ґеловані, А. Александрова, П. Мілюкова, О. Керенського і Г. Петровського.

Вперше як цілком самостійна проблема українське питання стало на порядку денному в лютому 1914 p., коли міністер унутрішніх справ М. Маклаков заборонив святкувати столітній ювілей Шевченка. Подібна заборона мала місце й 1911 р. у зв'язку з п'ятдесятиліттям смерти поета, але тоді пройшла майже непоміченою. Не так тепер.

У думських дебатах кожна партія пробувала використати урядовий крок у власних інтересах. Ліві не цікавилися національним аспектом справи. Для них Шевченко був «великий русский поэт» (Ґеловані, Стеногр. 1914, 707), «замечательный русский человек» (Чхеїдзе, 1165), а інтерпеляції правили за додатковий спосіб настроїти населення проти уряду Для кадетів, як говорив Мілюков, заборона була 67 небажана, бо підсилювала національні почуття українців і послаблювала «цей пересічний настрій, що тепер на Україні, скажу, на щастя, панує» (Стеногр. 1914, 905. Підкреслення моє. — Ю. Ш.). Войовничі російські націоналісти підтримували захід уряду, бо, на їхню думку, він стримував розповсюдження сепаратизму («того руху, який так широко тепер розгортається в Австрії і перекинувся і, страшно подумати, охоплює частину народних мас у Росії» — В. Пурішкевич, Стеногр. 1914, 721). Але чулися й голоси, що згадували про прагнення українцями автономії (В. Дзюбінський, 900) і про втрачені українські вольності (Ф. Родічев, 716). Як би там не було, попри всі перекручення й непорозуміння справа України і її мови в перший раз пролунала на повну силу з найвищої трибуни Російської імперії. В наслідок дебатів Дума засудила Міністерство внутрішніх справ за незаконний 85 вчинок (161 голос проти 115. Стеногр. 1914, 1206). Українці відповіли вуличними демонстраціями по багатьох містах. Може найпромовистішою ознакою зміни ролі української мови був факт, що в Одесі крайньо реакційний Союз русского народа видрукував свою програму також в українському перекладі! (За А. Бур'яновим у: Стеногр. 1914, 1182).

Опріч знесення заборони друку, статус української мови в роках 1906-1914 істотно не змінився: українських шкіл не було, українське слово вперто не допускали до громадського життя. Пропаґандивний апарат урядових кіл, чорної сотні і зрусифікованих вищих кляс українського суспільства був куди потужніший, ніж пропаґандивні засоби їхніх опонентів. Престиж української мови і в Росії, і по великих містах України лишався низьким. Характеристично, що не тільки офіційно українська мова вважалася за діялект російської: у творах мало не всіх російських письменників, від Буніна до Горького, вона фактично фігурує як такий нарівні з російськими говірками. Це навіть викликало роздратований 68 протест В. Винниченка (в його «Открытое письмо к русским писателям», «Украинская жизнь» 1913, 10). Навіть українське селянство не мало одностайної думки: одні хоті ли, інші не хотіли рідномовної школи; співвідношення цих груп установити тепер неможливо. М. Грушевському дове лося написати серію статтей в обороні української школи. Розраховані на селян, ці статті друкувалися в газеті «Село» (1910, 1911), а згодом вийшли окремою збіркою «Про українську мову і українську школу» (2-ге вид. Київ 1913). Там Грушевський писав: «Ті, що не хочуть українського вченню звичайно міркують так: українська мова мужицька мова. З нею нема нікуди ходу. Панських дітей будуть учити по-панському, а мужицьких дітей по-мужицькому, так панським дітям буде скрізь дорога, а мужицьким дітям нікуди» (Гру. шевський 30). Улюбленим маневром крайньо правих у Думі було виставити котрогось депутата від українських селян виступити проти української мови; 86 кілька разів їм це вдалося зробити (див., напр., виступ М. Андрійчука. Стеногр. 1910. 1279). Чисельність української інтелігенції швидко зростала серед неї стали помічатися войовничі настрої (М. Євшан, М. Сріблянський, Д. Донцов, та ін., а також у студентських колах, див. Лотоцький 2, 125, 141, 296), але відносно інтелігенція й далі становила незначну групу; за кількома винятками, нація, як і давніше, не мала вищої верстви; великі міста й промислові райони лишалися — принаймні на поверхні — російськими. Щоб повністю перебрати на себе всенародні функції, на взірець чеської мови в Чехії, українська мусіла досягти далеко більшого, ніж те, що було здобуте. Крива безперечно повернулася догори, але це був лише початок

Несподівана «допомога» в змаганнях за права української мови прийшпа від прем'єр-міністра П. Столипіна, найаґресивнішого виразника політики російського консервативною націоналізму. У той час, як грузинська, вірменська, татарська, лотиська та інші мови, що мали статус «инородческих» одержали від уряду деякі — хоч і дуже куці — права, українська і білоруська, що офіційно вважалися за «наречия 69 російської, жадних прав не одержували. Хоч статус «инородцы» мав виразно принизливий відтінок, українська інтелігенція домагалася його, щоб таким чином здобути хоч якісь права для своєї мови. 20 січня 1910 р. Столипін видав наказ про заборону всіх «инородческих» товариств, включно, — говорилося там, — з українськими і єврейськими. Свого роду lapsus calami давав українцям легальну підставу, щоб досягти бажаного статусу, хоч російські консервативні групи й далі наполягали на теорії «триєдиного російського народу» (напр., граф В. Бобрінський. «Националисты» 141 ). 87

Висхідний рух української мови перервано на самому початку вибухом війни з Німеччиною й Австро-Угорщиною Війна почалася 18 липня (старого стилю) 1914 р і Правобережжя (Київська військова округа) відразу опинилося під військовою владою. Уже через два дні, 20 липня, єдину українську щоденну газету «Рада» закрито, а наклад щойно надрукованих чисел «Світла» й «Літературно-наукового вістника» сконфісковано в друкарні, хоч жадне з них не містило нічого проти війни й уряду. 9 січня 1915 р. всі українські (так само, як єврейські) періодичні видання припинено (Петлюра 2, 312), за винятком «Рідного краю», що мусів перейти на російський «ярижний» правопис (Дорошенко 1, 11). Українці й євреї явно вважалися за ворожий елемент Ніколи формально не відкликаний указ 1876 p., здавалося, знову набирав сили. Українське наукове товариство в Києві, хоч офіційно не розпущене, змушене було припинити діяльність (Дорошенко 1969, 36). Деякий час нові закони не розповсюджувалися 70 на Одеську військову округу, але незабаром стали чинними й там. Після третього числа стримано видання місячника «Основа», який виходив в Одесі замість забороненого «Літературно-наукового вістника» (Дорошенко 1969, 77) Тижневик «Промінь», що його був прихитрився видавати в Москві Винниченко у листопаді 1916 р., у грудні того ж року закрили. Циркулярний наказ міністра внутрішніх справ Ол Протопопова з 11 грудня 1916 р підсумовував і потверджував попередні заходи.

Швидко після початку війни російське військо розгорнуло великий наступ і 22 серпня зайняло Львів. Скоро вся Буковина й частина Галичини аж до Перемишля опинилися під російською військовою й цивільною владою, що принесла на окуповані території режим тотального нищення всього українського. Українську мову заборонено вживати в громадському житті. Українські інституції й періодичні видання (окрім москвофільських) закрито. Видатних діячів, а серед них і митрополита Андрея Шептицького, депортовано. Заповітна мрія російських правих кіл — стерти з лиця 88 землі українську культуру й мову разом з їхніми твердинями у Львові й Чернівцях, мрія, про яку не криючися згадував не один делеґат Думи ще в 1912-1913 pp. (напр., Гр. Лашкарьов Стеногр. 1913, 1084 і далі) і яку плекали такі товариства як Галицко-русское общество, Русское собрание, Клуб общественных деятелей і Славянское благотворительное общество (Лотоцький 2, 463 і далі), здавалася близькою до здійснення. Витворену ситуацію привітав П. Струве, вбачаючи в ній спроможність придушити прагнення українців, зокрема щодо мови (Петлюра 2, 297). Русифікацію щойно окупованих земель розпочали — вповні послідовно — з організації спеціяльних курсів, де галицькі й буковинські вчителі мали вивчати російську мову. Курси відкрили мало не в кожному місті обох провінцій, а крім того, в Києві та Петербурзі (Дорошенко 1, 9). Символічно, сам цар прийняв одного з чільних діячів галицьких москвофілів В. Дудикевича (Дорошенко 1, 6), а напровесні 1915 р. одвідав Львів. Ні на схід, ні на захід 71 від Збруча не було ніяких помітних антиурядових виступів аж до осени 1915 p., коли група київської молоді зачала видавати нелегальний часопис «Боротьба» (Дорошенко 1, 18). російське військо протрималося в Галичині й Буковині до травня 1915 p., але ранньої осени того ж року Росія повторно окупувала східну Галичину, а у червні 1916 — всю Буковину. На чолі другої окупаційної влади стояв генерал-губернатор Ф. Трепов, що керувався в роботі «Тимчасовими правилами», затвердженими начальником штабу генералом М. Алексєєвим. Тепер політика змінилася: дозволено відновити навчання в українських початкових школах, тернопільській і чернівецькій гімназії та вчительській семінарії в Тернополі. Навіть привезено з підросійської України — де вони не були дозволені — українські підручники, включно з Шерстюковою граматикою. Дорошенко 1969, 67 і далі, 72).

Воєнні перемоги чергувалися з поразками, поразки з перемогами. Одним з наслідків коливання лінії фронту була велика кількість полонених солдатів російської армії, а серед них українців, по таборах у Німеччині й Австрії. Завдяки клопотанням Союзу визволення 89 України (Відень) з грудня 1914 р. почалася акція відбору українців і переведення їх в окремі табори. До 80 тисяч осіб перейшло через ці табори, що перетворилися на осередки широкої освітньої роботи. Вихованці російських шкіл, полонені мали нагоду читати українські книжки й газети (для полонених видавалися окремі українські газети: «Розвага» у Фрайштадті, «Розсвіт» у Раштаті, «Шлях» у Зальцведелі), слухати курси українською мовою, а менше грамотні — навчитися читати й писати по-українському. Культурну роботу провадило чимало галичан і буковинців, а серед них деякі видатні, як от В. Сімович. Саме для полонених видає тоді Сімович свої легкоприступні брошури типу «Як стати по-українському грамотним» (Зальцведель 1919) і дещо складнішу «Практичну граматику української мови» (Раштат 1918), зародок його поширеної згодом «Граматики української мови» (Ляйпціґ s. a. 1921).

Остання була в свій час найповнішою й найавторитетнішою 72 українською граматикою і відіграла ролю в стандартизації літературної мови. Оперта на традиції С. Смаль-Стоцького, вона водночас свідчила про авторові зв'язки з підросійськими українцями і в якійсь мірі узгоджувала обидві традиції. Саме в цьому її вплив на норми літературної мови був найвідчутніший і переважно позитивний. Таким чином історичний епізод з таборами полонених полишив свій знак на внутрішньому розвитку української літературної мови.

Трудніше оцінити вплив Галичини й Буковини на українців, що служили в окупаційних частинах російської армії. Чикаленко (2, 96) згадує за одного солдата, що, потрапивши до Галичини, перейшов з російської на українську мову в щоденному житті. Ми не знаємо, наскільки типовим був цей випадок. Чикаленко говорить, що після окупації Галичини й Буковини продаж українських книжок на підросійській Україні «підскочив до нечуваних розмірів».

Деякий вплив на українську мову мала ще й друга подія воєнного часу: створення в серпні 1914 р. в Австрії військової частини Українських січових стрільців. З мовного погляду це дало змогу відновити й усталити 90 українську військову термінологію та фразеологію після півторастолітньої перерви.

Поза цим роки Першої світової війни не принесли українській мові нічого доброго. Але вони були й занадто короткими, щоб звести нанівець здобутки попереднього десятиліття. Ті здобутки, як уже згадувалося, полягали головне в можливості подеколи вживати української мови в громадському житті та вести досить широку пропаганду на її користь серед українців і в певних колах російської інтелігенції.

Події перших шістнадцятьох років XX сторіччя мусіли мати і мали вплив на усталення літературної мови і на саму її структуру. Стало конечним зважати на ролю інтелігенції як споживача і творця літературної мови; відмовитися від орієнтації на село, що виявилася занадто вузькою; переглянути 73 діялектні зв'язки літературної мови і пристати на їх послаблення. І, нарешті, треба було устійнити взаємини центрально-українського різновиду мови з «австро-українським», а практично галицько-буковинським у вигляді львівського койне. Останнє набуло особливої ваги, коли «загорожа» між Росією й Австрією, якщо і не зникла зовсім, то стала легкопрохідною. Справа єдиної загальноукраїнської літературної мови наглила. Всі ці питання вимагали обговорення, а оскільки не було авторитетної центральної установи, яка дала б можливість розв'язати їх в усній полеміці, то дискусія розгорнулася в пресі.

Після 1905 р. мовні проблеми набувають і суто практичного значення. Новонароджена українська преса на підросійській Україні мусіла їх розв'язувати кожного дня і зовсім не теоретично. Яких слів уживати, як висловити певне поняття, як писати те чи те слово? — ці питання зморою налягали на журналістів. Читачі теж не лишалися осторонь, вони або схвалювали нове, або протестували проти нього. Отож мовна дискусія цікавила не лише мовознавців, а всіх освічених українців. Саме з огляду на практичні вимоги, які ставило життя, в центрі дискусії опинилося питання про міру перенесення галицьких мовних елементів у мову підросійської України. Адже українська журналістична мова і 91 журналістичний досвід існували тільки на підавстрійській Україні. Модест Левицький пише про це так: «Коли з р. 1906 настала змога видавати часописи й на російській Україні, то довелося перенести з Галичини трохи не ввесь той лексичний матеріял, що виробився там протягом тих тридцяти [від указу 1876 p.] літ» (Левицький 1918, 8). І впертий ворог усього галицького в мові Нечуй-Левицький змушений, хоч і в іншому тоні, визнати те саме: «Видавництва київських "Записок [Наукового товариства]", "Села", "Засіва", "Літературно-наукового вістника" — це щось схоже на галицькі мовні школи, заведяні на Україні для навчіння книжньої галицької мови, стиля й правопису» (1912, 35).

Галицькі мовні елементи у центральноукраїнській пресі 74 зроджували ще й політичну проблему. Вони робили пресу малозрозумілою для читача, що не звик до галицьких газет Не випадково питання мови обговорювалося навіть на партійних з'їздах. Наприклад, на з'їзді Української демократичної партії восени 1905 р. багато уваги приділено правописові, яким мали друкуватися майбутні газети, і ухвалено «після довгих дискусій» певні рішення (Чикаленко 412).

Запозичення галицьких мовних елементів полегшував і «новий погляд», згідно з яким літературна мова не повинна була пристосовуватися виключно до селян. Властиво, галицькі елементи робили її відповіднішою для потреб нової інтелігенції, зв'язаної вже не стільки з селом, скільки з містом. Це явище теж не втекло від уваги сучасників. «Наші молоді письменники, — бурчав Нечуй-Левицький, — вже одбилися од народньої мови, живучи в великих містах, стали міськими, кабінетними людьми» (1907, 45). Але і представник нового покоління М. Коцюбинський відзначає: «Старші письменники, учителі наші (ніде правди діти), більш прислухалися до живої народної мови, більш придивлялися до неї, ніж молодші, особливо ті, що одірвані од села, од народу, і беруть за зразок не живу мову, а книжну, часто-густо покалічену та занечищену» (Коцюбинський 322).

Ділові потреби журналістики й усвідомлення зміни орієнтації літературної мови зробили засвоєння нових 92 елементів, — отже, й галицьких — доконечним. Закоренілі противники всього нового, типу Нечуя-Левицького, ставали винятками З'явилися перекинчики з табору опонентів. Наприклад, Б Грінченко, що 1891 р. перший виступив проти галицизмів (див. розділ 2), у брошурі «Тяжким шляхом» (1907) доходить висновку, що «з усіх діялектів витворюється літературна мова» і так формулює свій мовний ідеал: «Мова тоді тільки буде і найкращою і найзрозумілішою, коли в основі її буде народна мова наддніпрянської України з потрібними додатками з народної мови буковинців та галичан» (42, 88). Згідно зі зміною своїх поглядів Грінченко включає до свого словника цілу низку слів з галицьких джерел, хоч і далі послідовно 75 відкидає слова, на його думку, невиправдано запозичені з інших мов — польської, російської чи німецької (там таки, 49).

Як глибоко галицькі елементи проникли в літературну мову, дається виміряти цікавим фактом, що вони трапляються навіть в офіційних виданнях російського уряду для українців: в перекладі маніфеста 17 жовтня 1905 p., зробленого з ініціятиви консервативного октябриста М. Родзянка (Чикаленко 2, 153в), і в брошурі Міністерства фінансів «Забезпечення прибутків і капіталів державними ощадничими касами» (1910). Це викликало обурення чорносотенних російських кіл (Щеґолев 304).

Але протестували не тільки росіяни. Нова журналістична мова була дійсно тяжкою, на початках, для пересічного читача. Чикаленко пояснює малий успіх першої в Києві щоденної української газети «Громадська думка» (1906) передусім тим, що «публіка, як інтелігентна, так і не інтелігентна не звикла зовсім до української газетної мови. ... Це видно і з листів, які нам пишуть, і з розмов з нашими читачами. Не звикли вони до абстрактних понять, яких нема у народу. Мова нашої газети для них зовсім чужа, нею обурюються й люди, які щиро хотіли б, щоб розвинулася наша преса» (467).

Речником таких настроїв — цілком логічно — став запеклий ворог всього нового Нечуй-Левицький. 1907 р. 93 він публікує свій «трактат» «Сьогочасна часописна мова на Україні», а 1912 р. другий — «Криве дзеркало української мови». Роздратований і гнівний старий Нечуй-Левицький (нар. 1838), втративши відчуття дійсности, не може зрозуміти причин, що викликали зміни в мові. Йому ввижається, що українська мова руйнується чи то заходами галичан, чи то їхнього знаряддя — проф. М. Грушевського (що редаґував «Літературно-науковий вістник», «Село» та ін.). А галицька мова, мовляв, дуже погана і антинародна (Нечуй-Левицький не пояснює чому саме). Можна тільки здогадуватися, що все зло в її окрайності та засміченості чужинецькими мовними впливами: «Скрізь в Европі за ґрунт і основу книжньої мови були 76 взяті осередкові мови, маючі в своїх формах і лексиці найбільший район, а не усякі дрібні підмови й чудернацькі говірки, а часом мішанки на краях, межуючих з сусідніми націями» (1912, 82). Нечуй-Левицький готовий перейняти від галичан «тільки трохи більше десятка неологізмів» (переважно, здійснити, вражіння, переважувати, зміст, вплив, пересвідчитися, неможливий. 1912, 44), але, очевидно, не набагато більше.

Виступи Нечуя-Левицького викликали доволі широкий розголос. Ів. Стешенко слушно показує причини допливу нових слів до літературної мови: «Час ішов, і Галичина робила вплив і на Україну: молодші українці засвоювали галицькі мовні придбання, бо других не було... Старші патріоти, що тепер, подібно Нечую, ганять мову нашої преси, не створили для України вищої мови; а чим же пресі та інституціям треба було користуватися» і провадить далі: «Силує не Грушевський до сії мови, а його й других потреба вислову духа, — та стихійна сила, перед якою нічого не значить лемент людей, що низькооко хотять затримати нашу націю, для домашнього обиходу, при мові баби Палажки» (Стешенко 315).

М. Жученко виступає переважно з позиції малоосвіченого читача, якому галичанізми утруднювали 94 сприймання тогочасної української мови; завдання української літератури й мови він обмежує на популяризаторських, на 1912 р. підхід уже застарілий. Але, всупереч власній засаді, Жученко розуміє, що галицьке нашарування в мові не можна відкинути, і його висновки не цілком узгоджуються з вихідною тезою галицькі елементи слід прийняти, а тоді поволі й поступово замінити. (Можна запитати навіщо, якщо вони вже прийняті) Модест Левицький зареаґував на обидва виступи Нечуя-Левицького: на перший (1907) він відповів статтею 1909 p., a 77 на другий (1912) — брошурою 1913 р. Левицький стоїть на позиції компромісу, закликає до поєднання галицьких і наддніпрянських елементів у єдиній літературній мові, бо інакше, «не дай Боже, доживемо до того сумного явища, що колись буде дві українські мови» (1913, 11).

Мовна дискусія була неминуча й потрібна, з огляду на зміни, що відбувалися і в самій мові і в житті. Але перебіг її не відзначався високим рівнем, бо й початковий виступ Нечуя-Левицького і відповіді його опонентів надто часто спиралися на випадкові враження або суб'єктивні оцінки, їм бракувало розуміння природи мови та суті нових явищ. Одначе, об'єктивне значення дискусії не можна заперечувати. Вона виявила відсутність переконливих аргументів проти іновацій у мові та галицьких елементів у ній. Таким чином, зміни мимохіть стверджено. В суті речі, проти них могли виступати або цілком нетямущі, або ті, що одверто орієнтувалися на Росію, як, наприклад, читач, лист якого цитує Грінченко: «Одкиньте набік всю Галичину, бо вона нам хоть і рідна сестра, рідніша конечно, як Московщина, але живе од нас далеченько, та ще до того вона, 95 вештаючись між разними слов'янськими народами, ввела в свою літературу багато таких слів, що вони для нашого народу на перший час покажуться трудно понятними і чужішими од "московських", бо з цими ми мусіли поневолі зріднитися» (68). В такому ж стилі відбулася й розмова, яку наводить Чикаленко (467). Читач «Громадської думки» з обуренням запитував: Що таке рух? що таке уряд? А, діставши пояснення, відповів: от і треба було написати движеніє, правительство. 78

Мовні дискусії 1907-1909 і 1912-1913 pp. не змінили напряму розвитку літературної мови. Письменники й журналісти середнього й молодшого покоління як правило підхоплювали все, що допомагало урбанізувати літературну мову и ширити її діялектну основу з центральної на центральнозахідну. З цього приводу слушно писав В. Гнатюк 1911 р «Кождий селянин знає всесторонньо свою мову (розуміється практично), але лише свій діялект. Кожний діялект може дати основу до витворення літературної мови, але сам не може нею бути, бо він занадто бідний, щоб міг доставити всі поняття, потрібні культурним людям. Ті поняття беруться з інших діялектів, з інших мов, нових і старих, живих і мертвих, а надто творяться самостійно на загальних основах мови. Так поставали всі літературні мови». Подібну думку стосовно загальної культури — чистиною якої є мова — знаходимо в Петлюри: «Якщо нація видає з себе сили, що можуть розвивати вищу національну культуру, було б цілковито марним, а для справи розвитку народніх мас і шкідливим, скеровувати ці сили в річище "популяризаторства". І свідоміші елементи народніх мас чудово розуміють усе величезне значення вищої національної культури, на блага якої вони вже ставлять свої вимоги й попит» (Петлюра, 235 [1912]) Свого роду лінгвістичний коментар до цих думок знаходимо в Нечуя-Левицького: «Я ж часто зустрічаюся з студентами, і вони усі говорять народною українською мовою, тільки один студент 96 С. Петлюра і справді балакав зо мною так, що я спитав його, чи не з Галичини він» (1912, 12).

Але Петлюра не був одиноким. Сімович згадує про Лесю Українку, що вона виявляла великий лібералізм щодо літературної мови і тільки про Грушевського відзивалася, що він 79 «аж надто вже таки свою мову погаличанив» (1938, 50). У творах Лесі Українки багато західноукраїнських, а зокрема галицьких, елементів. Майже таку саму позицію посідав і М. Коцюбинський. Він походив з Поділля, і його рідноговіркова мовна стихія була близькою до галицької. Одначе, Коцюбинський не писав подільським діялектом. Він багато й систематично працював над своєю мовою, прагнучи створити мову наддіялектну, що ввібрала б у себе елементи різних говірок, аби стати гнучкою, багатою, сучасною. Вводячи у твори цілу низку менше знаних слів, Коцюбинський, проте, не спускає з ока критерій зрозумілости і всеукраїнськости літературної мови. Звідси його неґативне ставлення до діялекту в художніх творах. В листі до В. Гнатюка з 10. XI. 1899 з приводу оповідань С. Ковалева Коцюбинський пише: «Поминаючи вже те, що самі оповідання написані не дуже вдатно, мова їх вражає занадто льокальним характером і навіть мені, який вважає галицьку мову рідною, годі часом зрозуміти те, що пише в тих оповіданнях Д. Ковальов» (Коцюбинський 238). Так само вважав Коцюбинський недоцільним без потреби завантажувати текст місцевими словами. Упорядковуючи свій альманах, він звертається до Ольги Кобилянської з проханням дозволити йому замінити деякі буковинські слова в її новелі на загальноприйняті в літературній мові (25. X. 1902. Коцюбинський 273). Сам Коцюбинський найчастіше використовує галицькі слова, пов'язані з міським життям. У цій ділянці підросійська Україна не виробила власної лексики, і Коцюбинський збагатив мову своїх творів, а тим самим потенційно і взагалі українську літературну мову, чималою кількістю міждіялектних запозичень. Однак мова Коцюбинського не стала галицькою, вона лишилася 97 синтетичною. І як вимогливий автор, і як український патріот Коцюбинський уважав за свій обов'язок будувати нову українську мову на многодіялектній основі. 80

Більшою чи меншою мірою ця характеристика стосується й до інших тогочасних письменників — Миколи Вороного, Гната Хоткевича, Миколи Чернявського. Так сталося, що преса й книжки стали потужним провідником галицьких мовних впливів, а Київ, а не безпосередньо Львів, центром ix розповсюдження. Галицькі елементи перетворилися на невід'ємну частину сучасної української мови і не тільки тому, що просто в ній з'явилися, а й тому, що вплинули на саму структуру мови в її послідовному відході від традицій етнографізму, притаманних мові XIX століття, особливо доби народництва.

Галицьке забарвлення мови, типове для кіл передової інтелігенції 1900-1913 p., стає модним і серед деяких представників новоутворюваної тоді української міської буржуазії. У романі «Божки» такий тип влучно (хоч і дуже іронічно) змалював В. Винниченко:

В цей час якраз прийшов Скалозуб. Це був стрункий, сильно й гарно збудований, молодий ще чоловік, бездоганно по-європейському одягнений, в смокінґу, рукавичках, в лякованих черевиках з верхом із жовтої замші Трохи грубувате, але з виразно окресленими рисами лице його було чисто виголене... Зо всіма він поводився з якоюсь витонченою, підкресленою, офіціяльною чемністю. Говорив він як галичанин, хоч сам був у Галичині разів два, та й то дуже недовго. Любив уживати мало відомі на Україні вирази й трохи тим сам милувався. І одягався, й поводився по-європейському і балакав з зловживанням галицизмів Скалозуб не стільки з власного нахилу до цього, а теж з ідейности, з принципу. Звичайно українців вважають за мужичу, грубу націю. Українець це, іншими словами, мужик Через це Скалозуб ніби взяв на себе обов'язок доводити прикладом самого себе, що українці не тільки мужики, що єсть навіть і такі по-европейськи одягнені, виховані люди з українською мовою, яка хоч і 81 українська, але не мужича. Будучи чоловіком багатим, власником многих тисяч десятин землі, заводів і копалень, він прапор своєї европейськости ніс досить певною рукою. Сам він колись належав до певної течії в українському громадянстві, яка ставила собі завданням боротьбу з русифікаторством... 98 Україна для українців, геть руських, поляків, жидів і іншу погань! Це була їхня програма. (Твори 244 і далі).

В наслідок згаданих процесів українська мова на 1914 рік не могла вже виправдати своє існування приступністю для селянства. Чи були сучасники свідомі того, чи ні, а мова перетворилася передусім на засіб охорони національної культурної традиції, що виявляла себе в літературі, на політичний прапор нації, яка перебувала в стадії формування, або, може слід сказати, в стадії відродження на новій, модерній основі. Як висловився І. Франко 1907 p., літературна мова «робиться справді репрезентанткою національної єдности, спільним і для всіх діялектів рідним огнивом, що сполучає їх в одну органічну цілість» (Франко 338). Аргумент, що, мовляв, неосвічений селянин не розуміє вищої української мови, перейшов тепер в руки ворогів українства. (Див., напр., виступ К. Рудіча в Державній Думі 12 грудня 1914 р. Стеногр. 1914, 778). Вони, одначе, забували, що вища російська мова так само, коли не більше, незрозуміла російським селянам.

82

83

---