Як повстав Грінченків словник. На підставі документів

ЯК ПОВСТАВ ГРІНЧЕНКІВ СЛОВНИК

На підставі документів.

І.

Історію цього словника в її — скажу так — до-Грінченківську добу розповів сам Б. Грінченко в своєму широкому й докладному «Предисловии», передрукованому і в нашому виданні (див. 1-й том). На підставі писаних та устних матеріялів подає він там картину того, як почалася словарна робота, хто та хто нею клопотався, яким способом провадилась та які стадії переходила, аж поки дійшла до рук останнього редактора, що й надав словникові того вигляду, в якому він вийшов у світ р. 1908—1909. Для своєї передмови Грінченко певне використав усе, що міг здобути від людей, які здавна стояли при словарній роботі й були її живою, скажу так, історією; мало того, в оригіналі «Предисловия», що зберігся разом з иншими матеріялами,— про них опісля,— маємо деякі деталі, вписані навіть рукою В. Науменка, одного з визначних тієї живої історії членів. Історія, можна сказати, повна, перевірена колективною пам'яттю, апробована громадською контролею; до неї можна б із сучасних матеріялів,— напр., з споминів або листів хоча-б Драгоманова,— докинути деякі подробиці, але і в такому вигляді вона дає картину словарної роботи аж до її останньої вивершної стадії.

В иншому стані саме оця стадія. З причин цілком зрозуміливих не міг Грінченко навіть торкатись її. Він обмежився на відомостях техничної натури — про матеріял та зовнішні умови його обробки — і подав деякі підсумки. Внутрішньої сторони, себ-то — як саме дійшло до останнього редактора та як робота ця провадилася у його — ми, звісно, не бачимо тут. Тоді це була ще сучасність, з якої хоч і цікаво, та не раз-у-раз можна, слід і вільно одгортати завісу, і під такою завісою й досі перебуває та стадія роботи, що дала Україні перший словник української мови, про який мріяло й якого домагалось і коло якого працювало багато поколіннів української інтелігенції попереду.

Для нас тепер і це вже історія. Ми мусимо її знати. Мусимо виразисто уявити собі той момент, що став за кардинальний в українській лексикографії, яка поки що все ж усенька базується на Грінченкові. Без цього і вся попередня історія лишається недовершеною, недоговореною, незакінченою. Одхилити завісу з-над цієї темної стадії на підставі матеріялів, по змозі ввести в лабораторію, з якої вийшов широко відомий «Словарь української мови», VI розложити пропорційно відповідальність за його на кожного з його учасників — це й буде змістом моєї праці. Нема чого доводити потребу такого екскурсу в наше недавнє минуле. Можна тільки сказати, що зробити це аж просилося моментами вже й давніше, а тепер, коли виходить у світ нове видання нашого першого словника, достойного такої назви,— це вже крайня пора і неминуча повинність.

І тим більше, що біля Грінченкового словника, хоч як це може здатися чудним та дивним, почала вже наростати легенда. Ще не багато часу минуло від смерти самого редактора, ще не захолола пам'ять людей, що з ним тую словарну справу провадили, ще чимало й живих є свідків часу,— а легенда народилася і росте, обростає деталями, називає навіть нових претендентів на словарні лаври, і число таких претендентів, видимо, загрожує все збільшуватися. Що далі ми від цікавого нам моменту відходимо, то голосніше й настирливіше лунають голоси, що «розвінчують» Грінченка як редактора Словника й намагаються чи то цілком альтруїстично — для других, чи й егоїстично — для себе урвати крихту з тієї популярности, яка, натурально, припала редакторові «Грінченкового словника». Спершу це роблено якимись неясними поголосками, в приватних розмовах. Далі вже й прилюдно, на наукових зібраннях, проривалося,— правда, несміливо— загадковими натяками про «так званий» Грінченків Словник, мало й зрозумілими для ширшої громади. Нарешті вилилося і в друкованому слові і вже дало притоку до деяких непорозуміннів. Перший либонь розпочав низку цих непорозуміннів В. В. Міяковський, надрукувавши у «Вільній Українській Школі» такі рядки: «В. П. Науменко був також фактичним редактором того словника, який носить ім'я Б. Грінченка. Сама ідея і план словника були розроблені В. П., а ім'я його не попало на обгортку лише по вимозі (?!) Грінченка». Не обізнаний з київським життям, В. Міяковський пішов тут просто за необгрунтованими відомостями, які чув, як виявилося, на засіданнях Товариства Нестора-Літописця. Після категоричного пояснення М. М. Грінченкової та заяви од редакції в дальшій книзі того ж таки журнала, здавалося б, повинна була цілком зникнути і розвіятись легенда, що такий необережний знайшла собі вираз у наведених словах. Тим часом, мало не того ж таки часу, і проф. Є. Тимченко надрукував свою автобіографію, а в ній, розповідаючи про свої словарні праці, писав між иншим оце: «В 1894 р. був запрошений від редакції «Кіевской Старины» на опрацювання матеріялів для українського словника. Редагування словника закінчив в 1898 році. Цей словник з вимог редактора «К. С.» був зредагований в російськім правопису і пізніше на пропозицію Російської Академії Наук був переведений на український правопис. Цю роботу вже завершив Б. Грінченко, подававши нові матеріяли. Під редакцією Б. Грінченка VII він i був виданий». Можливо, неясна стилізація автора подала привід М. Грінченковій зробити «Спростовання помилки проф. Є. Тимченка» і викликала потім обмін між ними листами, що власне поставили фактично справу на належний ґрунт, базуючись на данних передмови Б. Грінченка до першого видання Українського Словника.

Року 1924 розпочалися друком в американській «Свободі», а згодом вийшли у Львові й окроме, цікаві «Спогади» одного з найвизначніших представників старшої генерації сучасних українських діячів, Євг. X. Чикаленка. На відповідному місці він чимало уділив із запасу своєї пам'яти й справі з Словником. Спинившись на спробах докінчити Словник в 90-х роках, останній момент, власне переговори з Грінченком словарної комісії (В. Беренштам, Є. Трегубов та автор спогадів), Є. Чикаленко подає так:

«Коли почалися переговори Грінченка з словарною комісією, то матеріяльна сторона не викликала ніяких суперечок, він тільки завважив, що за рік, як гадає громада, він певне не встигне скінчити словника, а тому треба мати на увазі, що праця затягнеться ще на місяць чи два, але в усякому разі мусить скінчитися до конкурсу. Але на заголовкові словника мало не розбилися наші переговори. Я вже казав, що Науменко зредагував перші літери словника, а тому ми стояли на тому, що поряд з Грінченком на заголовку стоятиме й ім'я Науменка. Грінченко напосідав на тому, що він сам зредагує всі літери, аби на заголовку стояло тільки одно його прізвище. Нам хотілося, щоб на словнику стояло і ім'я Науменка, бо він поклав на нього багато праці, і справедливість вимагає моральної заплати за ту його безкорисну роботу протягом багатьох років. Грінченко на це відповідав, що це все можна зазначити і в передмові, і в ній віддати заслужене Науменкові, але ми твердо стояли на тому, щоб ім'я Науменка стояло і на заголовку словника, як одного з редакторів, отже Грінченко на це не згоджувався. А коли гарячий Беренштам рішучо сказав, що він на цю умову Грінченка не піде, а як що ми згодимося, то він вийде з комісії, тоді Грінченко згодився, але вимагав, щоб прізвища редакторів стояли не в порядку редагування літер, а в азбучному, тоб-то, щоб спереду стояло його, Грінченка, прізвище. Ця дрібничковість обурила вже й мене, не кажучи про Беренштама, але Трегубов умовив нас згодитися, кажучи, що Науменко на перше місце раз-у-раз ставить справу, а не свою особу, а тому для нього це не має значіння. На тому ми й скінчили переговори і написали проект договору, який мала ратифікувати Громада.

Коли на зібранні Громади Науменко довідався про подробиці переговорів з Грінченком, про які докладав Беренштам, то рішучо заявив, що нехай на заголовку словника стоїть одно прізвище Грінченка. Скільки ми не умовляли його, але він твердо стояв на своєму і напосівся на тому, щоб відповідно змінити договір, навіть сам його зредаґував. Ми, члени комісії, підписавши його, послали в Чернігів Грінченкові, який, очевидно, і не сподівався такої радости для себе — тепер на вічні часи Громадський Словник в публіці буде носити назву «Словника Грінченка», так воно й сталося».

VIII

Цілу низку запитів і сумнівів викликає наведене тут оповідання. Згодом на документах ми вивіримо й переконаємось, скільки правди в цій зворушливій повісті про суперечливого Грінченка та потульного Науменка, а заразом матимемо приклад і того, як небезпечно буває покладатися тільки на пам'ять та на скороминущі вражіння. Тепер же послухаємо ще одного претендента на Грінченків Словник, цікавого нам тим, що нарікаючи на пам'ять та боючись «наплутати, бо все пишу тільки з пам'яти» — більше, ніж наплутав.

У своїх згадках про 80-ті роки в Київі С. П. Шелухин,— бо це ж він, давній і досвідчений майстер на плутання, боїться наплутати,— теж не обминув словарної справи і теж спробував до її історії докинути свого висвітлення. Розповівши про гуртки серед студентської молоді в київському університеті в половині 80-х років, С. Шелухин переходить до праці над словником.

«Старогромадяне поділили між нами працю по літерах і письменниках. На зібрання ми приносили картки з виписаними словами, перечитували й виправляли. Сю ж працю провадили й старі громадяне. Науменко давав карткам лад, Василь Вовк-Карачевський переписував. Так назбиралося карток зі словами кілька скринь (!), які потім стояли на схові в сараї у Кістяковського. Потім із сих карток вийшов (!) український словник під фірмою Б. Грінченка. Над словником працювало багато людей. Вже перед друком багато працював над ним П. Житецький, який жалівся, що ся робота його виснажує й жене в могилу. Дійсно, в тій переписці, яку йому приносили для остаточної редакції, було не мало таких листків, на яких од попереднього мало що зоставалось. Це я сам бачив у Житецького. Тому мене й инших дуже здивувало, коли на друкованому словнику, утвореному колективною працею багатьох людей, з особливою участю Вовка-Карачевського, Науменка, Михальчука та Житецького, появилося авторство (sic!) Грінченка! Та й фірма се була не авторитетна, бо Грінченко не мав потрібної наукової підготовки, навіть освіти, а знав українську мову так, як знають її по словниках, і духа її, психології, взагалі її душі ніколи не осягав. Звичайно, каменярів не згадують, а тільки архитекторів будинку. Але Грінченко не був і архитектором словника,— се робота членів Старої Громади, у яких ми збиралися й працювали під їх кермою, а особливо робота Вовка-Карачевського , Науменка, Михальчука, Житецького. В противність (?) сьому така ж спільна словарна праця в Одесі під редакцією Комарова вийшла від імени «Уманець і Спілка». Самореклама ніколи не робить чести нікому,— справедливо навчає в повітря С. Шелухин, та зараз же, свою науку забуваючи, додає:— З молоді, яка працювала над словником, всі знали мову краще, ніж Грінченко.

Звичайно, ми можемо тепер тільки жалкувати, що оті «всі», про яких так скромно згадує тут Шелухин, не докінчили й не випустили словника: мали б ми тоді на яких два десятка років раніше та, певне, й кращий словник, ніж той, що од Грінченка вийшов. А втім — хто зна: адже найкращий з тих «усіх», Вол. Самійленко, про ту ж таки роботу говорить в инших, без IX напучування та зайвої науки, виразах, скромніше, але далеко, треба думати, до правди ближче. «Під проводом Науменка,— писав він у своїх згадках,— займалися ми редагуванням української словниці, яку багато літ перед тим почав опрацьовувати Науменко й яку потім, із доручення Старої Громади, закінчив Борис Грінченко. Пробували теж складати «реальний словарь» української мови. Коли судити нашу роботу по безпосередніх наслідках, то не дала вона нічого цінного для збагачення української науки. Але нам особисто дала вона багато позитивного: ми привчалися серйозніш дивитися на національні прикмети нашого народу, більше свідомо їх любити; перед нами відкривалися такі цінності народнього духа, яких ми, може, й не добачили б без тієї виховничої роботи» . Самійленкова оцінка, як бачимо, тодішніх учнів і практикантів становить на справжнє місце і збиває ті смішні претензії, яких справді нічим виправдати.

Що ж показується з-за тієї завіси, яку прогортати почали цитовані автори? Дивнеє диво: усі вони, опріч останнього, очевидно не змовлявшись, але одноголосно — ніби заперечують право Грінченка на увінчання Словника своїм іменем. Усі вони більш чи менш категорично виставляють нових претендентів на «авторство», як, не розуміючи справи, висловлюється С. Шелухин. Усім їм не дає спокійно спати оте нещасливе «авторство» Грінченка. І знов диво дивнеє: ім'я Грінченка виставлено на Словнику публічно 1908 року, себ-то, коли, крім Вовка-Карачевського, всі инші люде були ще живі і могли за себе обстати. Але не тільки не протестували Науменко, Михальчук, Житецький проти такого нечуванного потоптання їхніх прав і проти права Грінченка зватися редактором громадського словника, а, як побачимо зараз, своїми підписами ствердили і формулу заголовка, і Грінченкову передмову, тим самим надаючи їм ваги документальної. За життя Грінченка і згаданих допіру людей, яких працю й заслуги наче б то загарбав собі він, ні разу взагалі не здіймалося це цікаве питання, і лиш коли смерть прибрала всіх заінтересованих, почалося обстоювання їхніх, не знати чому і як, потоптаних прав. Уже одно це примушує дуже обережно ставитися до запізнілих ламентацій. Але ми маємо нині змогу документально переглянути справу і крок за кроком вистежити усі її перипетії. Маємо фактичну спроможність придивитися, яким словарний матеріял прийшов до Грінченка і яким із його рук вийшов. Маємо наочних свідків того, що зробив з тим матеріялом його останній редактор,— свідків тим доказовіших і красномовніших, що вони не говорять: «я сам бачив» вигадані небилиці, а німо свідкують перед нами самим процесом роботи. В словниковому архиві, що зберігається тепер при Постійній Комісії словника живої української мови Української Академії Наук, є і ті картки, яких налічив С. Шелухин «кілька скринь... на схові в сараї у Кістяковського»,— навсправжки їх далеко менше,— і ті зошити, в які переведено згадані картки працею первісних редакторів, головно проф. Є. Тимченка, і умови що-до редактування цього матеріялу Грінченком, і всяке листування з цього приводу, і різні нотатки редактора під час роботи, і багато X иншого матеріялу, що розгортає перед нами справу на всю широчінь і в її навіть інтимних подробицях. До переслухання цих німотних, але найправдивіших свідків, що з фонографичною ясністю одбили на своїх плитах-документах справу, ми тепер і перейдемо.

II.

Справа з українським словником, що її переняла на себе Київська Громада ще в 60-х роках, при кінці XIX в. зайшла була в якийсь глухий кут. Ніякій иншій справі не надавала мабуть Громада такої ваги, ні на яку не витрачала стільки часу й праці та енергії. По мемуарах та листуванні тодішніх діячів повно маємо згадок про діло, яким по справедливості пишалась Київська Громада, але ті ж таки документи ясно показують, що справа поставлена була ненормально і тому де далі все більше заплутувалась. Нарікаючи на штучність мови у новіших (тоді) письменників, Драгоманов, напр., писав до В. Навроцького: «Тут не може помогти ніщо, як видача словаря і граматики чисто народньої мови і рядом з ними наукової хрестоматії літературних пам'ятників од Нестора до XVIII в. (тут-то горе наше,— завважає в дужках Драгоманов,— що не маємо ні того, ні другого, ні третього»...). Цю «біду» Драгоманов поясняє в першу голову «дилетантизмом» заінтересованих людей, запитуючи на иншому місці: «...Коли ми словарь подамо?!.. Ну, та хоть би те, що є, не ховали» . Це писано на початку 70-х років, але і десять, і двадцять років по тому картина мало змінилася. Що власне, як не образ типового дилетантизму, подає пишаючись навіть С. Шелухпн у цитованих згадках, малюючи іділію, як студенти, не підготовані і малотямущі, «приносили картки з виписаними словами, перечитували й виправляли(?)», як хтось «давав карткам лад», а инший хтось «переписував»? Серйозна словарна робота, ми знаємо, так не робиться. Так можна лиш назбірати - нехай і кілька скринь випадкового, не перевіреного, не повного, а тому хоч і цінного, та до вжитку мало придатного матеріялу. Це й виявилось незабаром, скоро довелося з тим матеріялом вийти перед люде. Спробу було зроблено і досить бучну. В кінці 1895 р. «Кіевская Старина» в своїй оповістці про передплату на 1896 р. писала між иншим: «Получив разрешение напечатать составленный под редакцией В. Науменка и Е. Тимченка «Малороссійскій Словарь», который в полном виде займет более 100 печатных листов в 2 столбца, редакция «Кіевской Старины» рассчитывает в течение 1896 года выпустить в свет 1-й том этого словаря об'ємом до 25 печатных листов. Этот том составит бесплатное приложение для подписчиков журнала «Кіевская Старина» в 1896 году» . Я живо згадую, яку сенсацію зробила ця обіцянка серед нас, тодішніх молодиків, що жагуче вишукували всяку навіть дрібничку, яка живущою водою скроплювала, підсилювала й зміцняла наше українство. А тут—свій XI словник, та ще на 100 аркушів!.. Нетерпляче ми його дожидалися, того скарбу нашой мови. І побачили один чи два аркуші, а потому — глуха мовчанка. Ще раз згадано було про цей словник в оповістках на 1897 р.: обіцяно його ІІ-й том дати додатком до журналу в 1897 р.,—«что же касается первого тома, то редакция, по независящим от нее обстоятельствам, разошлет его подписчикам 1896 года в первой половине будущего 1897 года». На цьому и припинилися всі відомості про ніби вже зовсім готовий словник, тут його й путь запала... Хоч скільки ми потім допитувались, коли ж нарешті виконає редакція «Кіевской Старины» взятий на себе перед передплатниками обоз'язок — так нічого й не могли дізнатися. Згодом, як я вже працював у редакції «Кіевской Старины», я не раз був свідком тому, як стидливо одмовчувався В. П. Науменко, коли хто нагадував йому про обіцяного так необачно словника. Справа впала, і тим разом упала безнадійно.

І це зовсім не випадково сталося і не через «незалежні обставини» в специфичному розумінні. Просто, коли з довгожданим та давносподіваним словником зважилися вийти нарешті на люде, то сама редакція побачила, що виступати з таким словником був би скандал безмірно більший навіть за недодержання обіцянки й обов'язку перед читачами та передплатниками. Фактично й тоді, перейшовши деякі стадії обробки, був це не словник, а лиш матеріял на його, не всюди навіть і добірний; над ним треба було перевести ще величезну редакційну роботу, щоб принаймні одвіяти полову об доброго зерна. Серед членів Старої Громади, філологів-спеціялістів, не знайшлося людини, що ту роботу взяла-б на себе. Довелося шукати когось змежи сторонніх людей. І тут виринуло те ім'я, що й досі вибиває з рівноваги такого вибагливого суддю, як С. Шелухин, а тоді не менше мабуть турбувало трохи не всю Стару Громаду. Грінченко був широко звісний по всій Україні з своєї громадсько-літературної роботи та як знавець української мови, «хоч не був, як зазначає в своїх спогадах Є. Чикаленко, дипломованим ученим, а мав звання тільки народнього учителя. Отся остання обставина дуже «шокирувала», коли можна так сказати, наших патентованих філологів і вони вперто не згоджувалися передати редагування громадського словника самоукові» . С. Шелухин мав своїх попередників, а проте иншої ради не було.

Характерно, що це не вперше словарна справа уперлася в це одіозне для декого й досі ім'я. Ще року 1893-го знялось було в Київській Громаді аналогичне питання і дійшло таки до Грінченка. Ось що оповідає М. Грінченкова в своїх не друкованих згадках з того часу, коли Грінченкові довелось вже кинути вчителювання і він шукав і не знаходив роботи в Харкові.

«Нарешті в грудні Русов одержав з Київа листа. Стара Громада шукала когось, хто б зробив словник української мови з того лексичного матеріялу, який мала Стара Громада. На роботу призначено було півтора роки і Словник мали подати в Російську Академію Наук на Костомарівську премію. Одержавши Русов цього листа запропонував XII Грінченкові поїхати в Київ розпитатися, чи не дасть йому Стара Громада тую роботу.

Оце тоді вперше поїхав Грінченко в Київ і на свої очі побачив «славнозвісних» українців, починаючи з старого Нечуя-Левицького і кінчаючи молодим Михайлом Грушевським, що тоді, здається, тільки скінчив університета. Вражіння в його були гарні, і він казав: «Київ — то не Харків». Роботу Стара Громада згоджувалася віддати Грінченкові з умовою зробити її за півтора роки; платити обіцяли по 50 чи 60 карб, на місяць. Працювати треба було ввесь день, хоча старогромадяне думали, що досить буде працювати 2—3 години на день.

Приїхав Борис Дмитрович і почали ми радитися, що ж його робити? Робота була дуже цікава, але прожити в Київі на такі гроші не можна було. А ще якогось заробітку не можна було сподіватись, бо тоді українська літературна праця не давала заробітку.

Коли це приходить лист — не пам'ятаю — від Кониського, чи просто від Шрага, бо Кониський прохав Шрага знайти посаду Грінченкові. Закликають у Чернігів на посаду діловода оціночної комісії; платня — 75 карб, на місяць. Тепер доводилось вибірати: Чернігів чи Київ. У Київі робота тільки на півтора роки і 60 карб, на місяць. У Чернігові робота постійна, платня більша і життя дешевше. І надумалися ми спершу заїхати в Київ і як що згодяться платити по 65 карб, на місяць, себ-то оплатять тільки помешкання та їжу, то лишитися в Київі.

В. П. Науменко, що з доручення Старої Громади вмовлявся з Грінченкком, сказав, що більше платити Стара Громада не може, а порадив Грінченкові їхати в Чернігів на посаду, не зрікаючися і роботи з Словником. Він упевняв Грінченка, що Стара Громада запевне згодиться давати в Чернігів матеріяли до Словника. Коли Грінченко казав, що, бувши він на посаді, не встигне зробити Словника на термін, Науменко впевняв, що він помиляється, думаючи, що на Словник треба витрачати так багато часу і що, працюючи тільки вечорами, він устигне скінчити роботу вчасно. І що, нарешті, Академія може пересунути термін.

Тоді ми зраділи, що так добре все складається, і поїхали в Чернігів, сподіваючися, по слову Науменка, що не далі як за два місяці частина матеріялу до Словника буде в Чернігові. Але ми його так і не діждалися».

Власне таки діждалися — за вісім років. Коли, по нещасливій спробі розпочати друкування Словника при «Київській Старині» та по всяких пересуваннях академичного терміну, справа стала нагально і невідкладно, то виринула знов кандидатура Грінченка. Дякувати заходам того ж таки Русова і, головно, мабуть упертому домаганню в Старій Громаді Є. Чикаленка, цим разом таки дійшло до згоди. Спеціяльно обраній в Старій Громаді комісії словарній (згадані вже — В. Беренштам, Є. Трегубов та Є. Чикаленко) доручено було скласти з Грінченком умову. Не вважаючи на велику опозицію патентованих філологів, все ж довелося передати роботу «самоукові».

III.

Результатом цього вирішення був такий документ, що його подаємо од слова до слова. XIII

Условие между редакцией «Кіевской Старины» и Борисом Димитриевичем Гринченком относительно редактирования последним Малорусского Словаря.

1. Редактору Б. Д. Гринченку дается материал, состоящий из тетрадей и карточек, и первые три листа печатного словаря; последние как образец работы и правописания.

2. Редактор должен: а) сверить написанные в тетрадях слова с карточками и, если явится сомнение в происхождении слова, точности об'яснения или соответствия примера, то необходимо сделать исправление на основании нижеуказанных материалов, б) Сделать по тетрадям все исправления, необходимые для расположения лексического материала по образцу печатных листов, в) Добавить к словам примеры в тех случаях, когда, по его мнению, слово нуждается в примере.

3. Редактор, если найдет необходимым и будет иметь для этого время, вносит в словарь новые слова, заимствуя их из нижеперечисленных материалов с указанием источника и страницы его.

4. Кроме помянутого рукописного материала, редактор может пользоваться при своей работе: а) всеми книгами на украинском языке, изданными по 187 год включительно, б) всеми сборниками украинских этнографических материалов, когда бы то ни было изданными. На каждое могущее потребоваться отступление от этого правила необходимо получить согласие одного из экспертов, указанных редакцией «Кіевской Старины».

5. Все исправления и добавления редактор делает на тетрадях красным чернилом, те же места, которые, по его мнению, должны быть обсуждены с одним из упомянутых экспертов, обозначает особо.

6. Редактированию подлежат все буквы, кроме проредактированных В. П. Науменком. Слова старого малорусского языка на {так у тексті — ВК} входят в об'єм этой работы.

7. Работа считается законченной по внесению в помянутые черновые тетради указанных выше исправлений и добавлений. Переписка с этих тетрадей" начисто производится иным лицом на счет редакции «Кіевской Старины» под наблюдением и ответственностью редактора, с согласия которого избирается и переписчик.

8. Словарь должен быть снабжен предисловием, в котором должны быть указаны — система, по которой составлен словарь, источники его и главные сотрудники. Предисловие составляется редактором словаря по соглашению с редакцией «Кіевской Старины».

9. На заглавном листе словаря после заголовка должно быть напечатано: «редактировали В. П. Науменко и Б. Д. Гринченко».

10. Работа должна быть закончена и переписана к 1-му ноябрю 1903 г. (Тысяча девятьсот третьего года).

11. Вознаграждение за всю эту работу редактор Б. Д. Гринченко получает от редакции «К. Старины» в размере двух тысяч рублей, выдаваемых по сто рублей ежемесячно за каждый прошедший месяц. Если работа будет окончена раньше указанного срока, то вся недополученная до 2000 рублей сумма выдается редактору единовременно по представлении работы, если же последний не окончит работы по причинам, XIV независящем от редакции «Кіевской Старины», то получает вознаграждение только за проработанное время. Расходы по переписке не входят в этот счет.

Кіев, 14 февраля 1902 года.

За редактора «Кіевской Старины» В. Беренштам.

Б. Гринченко.

Така була та «конституція», що визначала обсяг роботи, обов'язки і права Б. Грінченка. Треба завважити, що всюду в конституції він іменується, як і годилося, редактором. Правда, не єдиним. Пункт 6 умови виймає з-під його обов'язку частину словника, ніби проредактовану вже Науменком, себ-то перші чотирі (А—Г) літери алфавиту. Відповідно до цього п. 9 і вимагає, щоб на словнику стояли ймення двох редакторів—Науменка та Грінченка. З цього бачимо, що Є. X. Чикаленко помиляється, запевняючи, що, дізнавшись про опозицію Грінченка, Науменко зрікся виставляти своє ймення на словнику «на радість» Грінченкові. Справа, як показують документи, стояла инакше. Цілком зрозумілива річ, що Старій Громаді й уповажненій од неї комісії бажано було зберегти на словнику ймення Науменка вже просто як нагад про власні довголітні заходи коло словника, як свого роду символ минулого; спеціяльно за-для цього з-під компетенції другого редактора й винято було перші чотирі літери алфавиту, тим більше, що в редакції Науменка три аркуші були навіть видруковані, як отой згаданий у нас нещасливий додаток до «Кіевской Старины» на 1896 р. Грінченко цю умову прийняв, хоча безперечно і йому кидалась у вічі, як і тепер кидається, диспропорційність роботи обох редакторів: навіть у друкованому тексті частина, призначена на Науменка, не займає й однієї шостої частини словника; в дійсності ж вона напевне була б іще менша. Можливо, що ця диспропорційність і була однією з причин, чому Науменко зрікся врешті своєї частки, але то сталося згодом, коли значна частина роботи у Грінченка була вже зроблена.

Склавши умову в Київі, Грінченко від'їхав до Чернігова, де тоді мешкав, узявши з собою матеріял на літери К та Д, і негайно (18 лютого 1902 р., як бачилю з однієї нотатки) взявся до роботи. Вже перші кроки її поставили перед редактором багато питаннів, яких він не зважувався або й не міг сам вирішати — про матеріял, його обсяг, джерела і т. и. Найбільш турбувала тоді Грінченка справа з точним обліком матеріялу, потрібним йому на те, щоб точно обрахувати і розложити свій час. Ці турботи цілком виразно стають перед нами з Грінченкового листа до Є. X. Чикаленка, датованого 28 лютого, але чомусь не одісланого (на листі зазначка: «Не посилано»). Подаю цього листа цілком, бо він одразу вводить in medias res як самої роботи, так і тих турбот, що зразу ж обсіли редактора.

XV

Шановний Євгене Харлаімповичу!

Вашого листа я відібрав так пізно, що не міг послати телеграми, щоб Ви припинили Мартиновича з його етнографічним матеріялом. Та мабуть, коли й міг би, то не поїхав би (хоча й дуже цікавлюся тими матеріялами): час дорогий, а їздити ще доведеться. Я писав до Вас і до д. Трегубова, щоб подали мені, скільки слів у словарі. Він пише, що не може сього зробити, бо 1) немає часу, 2) не на всіх зшитках позначено, скільки там слів, 3) статистика ся не зовсім точна. Ще каже: «ця статистика нічого не дасть, бо сила не в числі, а у його качестві».

Ні, в сьому випадкові «сила в числі».

Я роблю К. Працюю в день годин сім , роблю... слів 150. Д. Науменко казав мені, що в словарі 150000 слів. Коли так, то: 150000 : 150 = 1000 днів, чи то сорок місяців (рахуючи місяць 25 робочих днів)!!!

А треба за двадцять!

Порахувавши так, я злякався. Став думати. Що правда.— далі я робитиму трохи швидче, але ж трохи. Се скоротить роботу на 5 нехай місяців, а не на 20 (Та властиво робити мені й не 20 місяців, а хіба 18, бо ще ж треба копію прочитати і передмову написати).

Тоді я подумав дві речі:

I. Може д. Науменко помилився, або може він рахує карточки, а се не одно, що слова, заведені вже в словарь (бо серед карточок на инше одно слово аж 10 клаптиків). От мені й треба було знати, скільки ж слів, зведених уже в систему, тоб-то в зшитках. Великої «точности» тут не треба: коли буде помилка на 3—5 тисяч, то се дурниця,—через те можна було б покористуватися і з «не зовсім точної» Тимченкової статистики. Коли нема цієї статистики на всі літери, то хоч би на ті, на які є,— я вже там би собі прикинув про инші, так-сяк догадався б. Коли взяти в руки «щоти», то все це діло на всі літери можна зробити за дві яких години (а певніше, що й швидче). Ото ж прошу, чи не можна таки:

а) подати мені цифри на ті літери, які пораховано,

б) розпитатися докладніше в д. Науменка. що значить сі 150000 слів.

II. Може се так помалу роблю тим, що перед мене рукопис не Тимченків, а переписаний, і у тих випадках, коли Тимченків рукопис дав би мені Зімогу зараз же розплутати яке питання, тут, у сьому видимо скороченому, рукописові я не знахожу відповіді: мушу лазити по силі книжок. Я не кажу сього певне, я кажу: може. — Я кинувся був робити Д, щоб вивірити по йому (Д — Тимченків рукопис), але виявилось, що на Д не всі карточки. Знов не можна нічого певного сказати. Ото ж і прохання:

а) Прислати Тимченків рукопис на К.

б) Розпитатися, де ще є карточки, опріче тієї скрині, в якій я брав, добути їх і прислати мені Д.

Ви будете казати: ото було б у Київі зоставатися! etc. Згоджуюсь, що в Київі було б з сим ліпше. Але... Нехай, як побачимось. Коли можна, то зробіть, що прошу — се мені дуже важно знати, скільки я що-дня мушу робити, важно для самої роботи.

Коли ж не можна, то змовкаю...

Ваш Б. Грінченко.

1902. II. 28.

З Чернігова.

XVI

З цього бачимо, який клопіт посів одразу голову редакторові: непевність матеріялу що-до числа (а від цього ж залежав темп роботи) і навіть що-до акуратної його фіксації в зшитках, над якими довелось працювати. Проте менш, як за місяць К було зроблено. «Оце посилаю Вам К,— писав Гршченко до Є. Трегубова 18 березня.— Поки я робитиму Д, панове експерти могтимуть переглянути сю роботу, а я, тижнів через два приїхавши, почую від їх уваги і тоді вже могтиму виготувати обидві літери до переписування. Увесь час я морочився з самим К. Думаю, що Д робитиметься трохи швидче, бо тепер мені стало видніше, що та як треба робити».

Певне не без хвилювання посилав Грінченко початок своєї роботи на суд експертам, за яких були — Павло Житецький та Кость Михальчук, обидва високо авторитетні вчені, знавці філологічної науки в цілому і української мови з'окрема. Як-не-як, це мав бути свого роду іспит, од якого залежала вся дальша робота; присуд таких експертів не міг не цікавити Грінченка, і він до його, своїм звичаєм, ретельно готувався. В наших матеріялах збереглася спеціяльна передмова, пояснення для експертів, яку написав Грінченко, посилаючи першу свою спробу: «Несколько предварительных замечаній, которыя прошу прочесть раньше чтения словаря». Тут він розгортає свою систему роботи, дає деякі методологичні пояснення, зазначає сам ті техничні дезидерати, що їх треба мати на увазі в останній редакції, окроме й широко спиняється на неповноті матеріялу і нарешті зазначає цілу низку підручної літератури, потрібної йому для роботи,— словників, то-що. «Несмотря на эти недочеты, работа, кажется, все ж дает понятие о том, что именно и как именно будет делать редактор словаря, а потому является возможность сделать и необходимые, замечания»,— в цих словах позначено те, чого сподівався Грінченко від учених експертів.

Обидва вони відповіли докладними й широко мотивованими увагами, що, напр., у Михальчука, обернулись в справжній філологичний трактат, який і тепер можна читати з глибоким інтересом, як майстерний екскурс у правописні та граматичні питання. Перший розглядав Грінченкову працю Житецький (його уваги датовано 29 березня), потім Михальчук (дата 22 квітня). Уваги обох мають переважно принципіяльний характер, торкаються деяких методологичних справ і майже не висувають конкретних побажаннів, згоджуючись переважно з думками і способами редактора. А остаточний присуд був такий.

У Житецького:

Чем отличается новая редакция словаря от прежней?

В коментариях к словам нужно различать, по моему мнению, значение слов со всеми оттенками их, открывающимися из фраз, от понятий, выраженных словами и опирающихся на бытовые явления жизни, на материальную и духовную культуру народа. Комментарии первого рода можно бы назвать nominalia, второго рода — realia. Вот этих последних, судя по букве К, было очень мало в словаре прежней редакции. XVII В словаре новой редакции значительно исправлены nominalia и еще значительнее пополнены realia, не говоря уже о том, что прибавилось 415 нових слов. Эта резкая разница составляет громадный плюс новой редакции. Такой плюс, полученный в короткое время, ручается за то, что словарь находится в опытных и твердых руках».

У Михальчука:

«...Міркуючи по тій першій спробі виправок словаря, яка зроблена уже поки що з буквою К, можна напевно сподіватись, що робота з редагуванням його піде спірно й дотепно, і не можна не радіти, що це важне діло дісталось до рук такого тямущого в ньому, щирого, роботящого та до того ще й вільного працьовника, котрий напевно доведе його гаразд до пуття, аби тільки ніщо не заважало йому в роботі»

«Самоук», «не авторитетний», без «потрібної наукової підготовки, навіть освіти» Грінченко іспит перед найбільшими тоді в українській науці авторитетами блискуче витримав. До того ж перед тими авторитетами, що їх, якщо вірити С. Шелухинові, він ніби-то серед білого дня пограбував що-до їх власних прав на «авторство». Наведений присуд обох експертів хай єдиною буде відповіддю історії на всякі поточні вигадки та на автократичне «сам бачив», тим часом коли бачене подавало справу власне як-раз навпаки.

В ході роботи не раз потім Грінченкові доводилося обертатись до експертів з усякими своїми сумнівами, міркуваннями, пропозиціями. Так. 11 квітня він поставив питання про виділення в словнику «наречий», чого не було зроблено в перших аркушах, — відповідь була: «Все ваши соображения о наречиях абсолютно справедливы, поэтому предоставляется вам делать, как вы предполагаете». Те ж саме відповіли експерти на пропозицію подавати дієслова з приростками окроме: «И это тоже верно. Делайте». I так систематично одбувалося з усіма запитами редактора. З написів на зшитках бачимо, що експерти здебільшого погоджувалися з думками і формулуванням їх у Грінченка, своїм авторитетом скріпляючи його здогади і спосіб роботи.

IV.

Але це були деталі, дрібниці, рівняючи до двох кардинальних справ, що стали перед редактором словника, скоро він опосів матеріял і перед ним почали вирисовуватися й розгортатися перспективи дальшої роботи. Ці дві справи — то доповнення словника новим матеріялом та правопис. Що до обсягу матеріялу, то здаючи роботу Грінченкові. ніхто з попередніх редакторів не знав до ладу, скільки слів містять у собі навіть зшитки, до яких переписано зведений матеріял. З наведеного вже Грінченкового листа до Є. Чикаленка ми знаємо, що Науменко визначив число слів на 150000 і цим довів був до розпачу й жаху Грінченка, коли, спробувавши себе на роботі, він побачив, що може в середньому робити на день 150 слів, отже скінчити всю роботу на призначений термін не здолає.

Правда, перевіривши сам цю статистику «на око», Грінченко що-до цього заспокоївся: слів навсправжки було рівно втроє менше, ніж показано, себ-то всього з 50.000. Але це викликало у його вже супротилежні страхи: словник буде не повний, занадто малим, отже не вичерпає багацтва україн- XVIII ської мови, не покаже її людям у повному блиску. Вже зробивши першою літеру К, редактор переконався в тому, який випадковий матеріял діставсь йому до рук і як не повно та й не справно використано джерела та як багато джерел першорядної ваги зовсім не зачеплено. Вже в цитованому листі-передмові до експертів Грінченко звертав увагу їхню на цю аж надто болючу для його справу: «Богатый материал словаря,— писав тоді Грінченко,— все же очень неполон по сравнению с тем, что можно было бы добыть»,— а незабаром, 7—8 квітня, він подає експертам спис нових джерел, з яких і пропонує збагатити матеріял словника (Свидницький, Куліш, Мирний, Г. Барвінок, Н.-Левицький, то-що). Експерти ухвалили цей список. «Дуже згоджуюсь на сі всі джерела для словаря»,— писав Житецький. «Зо всім теж згоджуюсь»,— озвався й Михальчук. Але й таке поповнення було б тільки паліятивом, тим часом як Грінченкові лежали на серці такі заходи, що дали б більш-менш повний словник української мови. І от, у червні, перебравшись вже до Київа, він обертається з таким листом до господарів справи, Старої Громада.

В редакцию исторического журнала «Кіевская Старина».

В порученном моему редактированию украинском словаре находится, согласно сделанному мною подсчету, не более 52—53 тисяч слов.

Если принять во внимание, что словари других языков заключают в себе каждый слов в несколько раз более, то станет очевидным, что указанная цифра является слишком недостаточной. Произошло это вследствие того, что при составлении словаря была использована лишь малая часть материала, который имелся в наличности. Слова выписаны далеко не из всего, изданного по-украински до 70-х г.г. XIX в. и лишь из нескольких книг семидесятых. Осталась не использованною масса материала и между прочим такого важного, как «Записки Ю.-З. Отдела», «Труды» Чубинского (использованы только части томов I, III, IV и том V-й), «Малорусск. народныя преданія» Драгоманова, «Истор. песни малорусск. народа» Антоновича и Драгоманова. «Чумацкія пѣсни»Рудченка, фольклорные материалы, изданные Ястребовым, Манжурой, Милорадовичем, «Кіевской Стариной», Краковской Академией Наук, «Науковим Товариством ім. Шевченка», Харьковским Историко-филологическим Обществом, Харьковским Губ. Статистическим Комитетом и многие другие, а также выходившие со второй половины 70-х г.г. сочинения таких знатоков украинского языка, как И. С. Левицкий, П. А. Куліш, Г. Барвинок, Свидницкий, Мирный и др. Если бы был использован хотя-бы только указанный здесь материал, количество слов в украинском словаре возвысилось бы до возможности сравнивать последний с словарями других языков. При настоящем же положении дела представляется рискованным выступать со словарем столь бедным по сравнению с действительными лексическими запасами языка.

Не может также подлежать сомнению, что если на академический конкурс будет (а это вероятно) представлен другой словарь и он окажется по своей обработке равных достоинств со словарем, который редактирую я, но с большим количеством слов, то преимущество будет отдано этому другому словарю. XIX

Все это считаю долгом изложить редакции «Кіевской Старины» в тех видах, что она, быть может, найдет возможным принять меры к устранению указанного недостатка словаря.

Желательно решение редакции по этому вопросу в самом скором времени, так как при краткости срока, в который должен быть представлен словарь в Академию, дорога каждая неделя.

Прошу принять уверение в глубоком уважении

Б. Гринченко.

1902. VI. 24. Киев.

Проте редакції «Кіевской Старины», фірмою якої була замаскована Стара Громада, не капало за шию в цій справі; можливо, що через літню перерву Громада й зовсім тоді не збіралася. І от 5 вересня 1902 р. нарада, в складі П. Житецького. К. Михальчука, В. Науменка, Є. Трегубова та Б. Грінченка, ухвалила ще раз довести до Громади про потребу поширити словник систематичною додачею нового матеріялу на підставах, зазначених у поданому допіру листі Грінченка, та приняти для словника фонетичний правопис, замісць офіціяльної «ярижки», якою складено всю попередню в словникові роботу. Громада першу постанову одкинула й ухвалила ніяких додатків не робити. Ніяких документів про цю постанову ми не маємо, і тому тільки на підставі особистих спогадів можу дещо пояснити. З першого погляду чудно, що на Громаді не пройшла постанова наради, до складу якої належало аж четверо найповажніших і найвпливовіших громадян, а між ними і признаний здавна голова й проводир Громади В. П. Науменко. Але справа була в тому, що ні Житецький, ні Михальчук, слабуючи ввесь час, на Громаду не ходили і своїх думок обстоювати не могли. Є. Трегубов раз-у-раз дивився очима й ішов за голосом Науменка, цей же, хоча на нараді й приєднався був до загального юлосу, але на Громаді поставив справу так, що вона виглядала безнадійно. Мотивів його тепер я вже пригадати не можу, пам'ятаю тільки, що за додатки були тільки молодші, не впливові громадяне; з старших Є. Чикаленко, якого голос найбільше важив, на засіданні не був, усі ж инші пішли за дипломатичними порадами Науменка, який видимо був проти того, що сам же, як учасник наради 5 вересня, мусів переводити на Громаді. Утворилось надзвичайно напружене становище. Грінченко, як про те свідчать його листи до Трегубова, що є в нашому матеріялі, мав думку припинити додавання нових слів навіть із свого готового матеріялу й обробляти тільки обов'язковий, себ-тб переданий йому од Громади. Словник мав, таким чином, вийти в первісному обсягу, хоча Академія Наук одсунула термін ще на 1 рік (1 січня 1905 р.) і таким чином давала й фактичну змогу поповнити словника й зробити його кращим.

Скільки пригадую, несподівана й не мотивована постанова Старої Громади схвилювала ширше громадянство, що вже тоді мало свій голос у Раді XX Всеукраїнської Організації; певне старалися й Житецький та Михальчук із свого боку. І от не минуло й двох місяців, як Стара Громада під тиском ширшої громадської думки змінила свою постанову й пристала,— правда, компромісово,— на пропозицію редактора, підперту думкою експертів. Не бажаючи розпочати справу виборки та додавання нового матеріялу широко її організовано, бо це вимагало нових грошевих витрат, Громада й цю роботу поклала на самого редактора, збільшивши на 1 рік термін для закінчення словника, Грінченко на те погодився. Наслідком цього компромісу були такі «Дополнительные условия» до умови 14 лютого:

1) Редактор словаря Б. Д. Гринченко делает добавления новых слов к словарю, заимствуя для этого материял: а) из всех собраний украинских этнографических материалов, когда бы то ни было изданных, а также из тех земских и других изданий, в которых встречаются материалы по народной терминологии; б) из всего напечатанного на украинском языке с Котляревского и по 1870 г. включительно; в) из работ украинских писателей ХІХ-го века, начавших свою деятельность не позже 1870-го года, хотя бы работы эти появились и после означенного года; г) из украинских словарей; д) из слов, записанных от народа и опубликованных в печати или представленных в рукописях.

2) За эту дополнительную работу Б. Д. Гринченко получает дополнительное вознаграждение в размере ста рублей в месяц, считая с 1-го ноября 1903-го года за столько месяцев, сколько он проработает, но не долее, как по 1-е ноября 1904 года, к каковому сроку и должна быть закончена вся работа в таком виде, как указано в условии 14-го февраля 1902-го года, но с предположенными дополнениями.

3) Словарь должен быть написан правописанием, указанным в академических правилах о присуждении премии Н. И. Костомарова, но с заменою указанных в п. 2-м букв ô, û и ê буквою і. Киев, 7-го ноября 1902 г.

За редактора «Кіевской Старины» В. Беренштам.

Грінченко ще раз, нехай частково, переміг у своєму бажанні дати яко мога кращий словник. Переміг, дивна річ, у боротьбі проти людей, які повинні були бути в тому так само заінтересовані,— цікавий зразок тих обставин, за яких доводилось у нас часом робити громадську роботу...

Думаю, що в безпосередньому зв'язку з цією перемогою стоїть і зречення Науменка від обов'язків, а разом і титула редактора словника. Я не пам'ятаю, чим мотивував він свій учинок, але цілком зрозумілива річ, що крім почуття своєї моральної поразки, він і в роботі своїй був зв'язаний, бо мав рівнятися на зроблену вже и ухвалену від експертів роботу свого співредактора. Психологично Науменкові, який мав свої погляди і звички, свою роками вироблену рутину словарної роботи, свою методу — треба сказати, на практиці досить легковажну і типово дилетантську — було це важко, може навіть XXI неможливо. Треба було йти під удар порівнання, а цього не міг стерпіти лагідний, але все ж амбітний і зучений до пошани В. П. Науменко. Роботи над своєю частиною він ще не починав і треба було або розпочати її, або зректися. Він волів останнє...

Так чи не так, а незабаром по наведеному останнім документі з'являється «Второе дополнение» до умови між редакцією «Кіевской Старины» (себ-то Старою Громадою) та Грінченком, що юридично оформлює цей новий стан.

1) Редактор словаря Б. Д. Гринченко принимает на себя обработку (редакцию и дополнения) первых четырех букв алфавита (А, Б, В, Г), которые в первом условии были исключены из его работы, как подлежащие редакции В. П. Науменка.

2) Означенная работа должна быть окончена к 1-му ноября 1904 г., т. е. к указанному в предыдущем дополнении к условию сроку и за указанный там гонорар.

3) При представлении словаря в Академию Наук и при печатном издании его редактором словаря должен быть обозначен на заголовном листке один Б. Д. Гринченко. Киев, 28-го ноября 1902-го года.

За редактора В. Беренштам.

На цьому власне кінчається зовнішня історія словника: «конституція» була цілком вироблена, більш не мінялася і два роки по тому пішло на тяжку працю, результатом якої було по-над два десятка великих томів рукописного словника. Але зшиток, що містить передмову, показує, що не легко було сформулувати заголовок словника, власне ту частину, яка стосувалась до Старої Громади, бо редактуру Грінченка визначала сама вже конституція. Маємо кілька проектів заголовку, писаних рукою Є. Чикаленка, Б. Грінченка і нарешті той, що й був ухвалений, записано рукою Є. Трегубова. Скільки можу пригадати, хоч запевняти не буду, до цього саме моменту й належать ті змагання словарної комісії з редактором, що їх Є. Чикаленко в своїх згадках ставить на самий початок словарної роботи. Передмову й заголовок апробували експерти й комісія. «З наукового погляду,— писав Житецький,— я не нахожу ніяких помилок в сій передмові і нічого не маю против того, щоб була вона поміщена при словарі». «Поділяю погляди автора в передмові до словаря, уважаю підстави його науковими й критичними і бажаю й зичу довести діло до кінця. К. Михальчук». «На передмову, на заголовок згода. Є. Трегубов. Є. Чикаленко». В матеріялах наших маємо ще розписку (на останньому додаткові до умови): «Двадцать три (23) тома чистового Словаря ЗО ноября 1904 г. принял Е. Трегубов. Черновые тетради по всем буквам приняты». Проти умови спізнився Грінченко на 1 місяць.

V.

Так за півтретя року закінчена була, нарешті, величезна робота, що провадилась десятиліттями, забрала силу людської енергії, викликала багато XXII надій, з одного боку, й наріканнів на зволікання, з другого — і не перестає, як дій бачили, викликати нарікання і по сей день. Оцінка тієї роботи не належить до моєї теми,— матеріяли до неї читач знайде в академичному «Отчете о присужденіи премій Н. И. Костомарова», пера акад. О. Шахматова, та в Грінченковому до його додатку. Можу з широкої оцінки акад. Шахматова подати тільки самий висновок про «не авторитетну, на думку С. Шелухина, фірму» Грінченка. «Все эти замечания,— писав про Грінченкову передмову той найавторитетніший тоді між російськими філологами вчений,— свидетельствуют о том, что в лице Б. Д. Гринченка малорусская лексикология имеет опытного и отлично подготовленного работника. Впрочем, о том же с еще большей доказательной силой говорит каждая страница самого словаря». «Труд, составленный Б. Д. Гринченком,— каже той самий автор далі,— можно признать лучшим малорусским словарем сравнительно со всеми до сих пор вышедшими. Непосредственное знакомство с источниками, обилие материяла, извлеченного как из них, так и из живых народных говоров, тщательная обработка каждого слова, снабженного пояснением его значения, ссылками на источники и примерами — все это выделяет рассматриваемый Словарь украинского языка из всех предшествовавших ему опытов по лексикологии этого языка». Зазначаючи далі все ж деякі «пробелы и недостатки в этом прекрасном труде», рецензент додає, що вони залежали від того, головним чином, що редактор мусів себе обмежувати, маючи занадто мало часу на роботу. Ми тепер можемо сказати, що були й инші причини: якась невиразна, глуха опозиція проти редактора од декого з тих, що мусіли б йому допомагати, та часто невисока вартість самого матеріялу, над яким довелось працювати. Виразну, хоч і в м'ягких тонах, характеристику цього матеріялу дає передмова до словника словами — завважмо — самого В. Науменка. «Началась,— писав він у дописці до Грінченкового тексту,— эта кружковая работа не по методу составления научного словаря, а просто делалось так: из обширного материяла карточек словарных выбирались на собрании словарников те слова, которые признавались достоверными, тут же устанавливался перевод их и иногда давался пример, чаще всего взятый по памяти, а то и просто из головы. Все это тут же писалось на карточки и передавалось нескольким лицам для составления черновой редакции в алфавитном порядке на листах». Не дивно, що наслідком такого обивательского методу були разючі помилки, яких чимало вклюнулося і в ніби оброблену вже редакцію словника, над якою працював на останку Грінченко. На початку своєї роботи він пробував був нотувати ці помилки,— потім це робити він кинув, бо занадто такі нотатки були розрослися. Отже ясно, що зазначені прикмети матеріялу теж галь- XXIII мували роботу редактора, знижали можливості. А проте все ж треба зазначити, що закінчення Словника української мови було на той час подією, якої затушкувати не могли навіть голосні політичні події 1905—1906 р.р. І тому, що ця подія сталася, причина полягає насамперед, що б хто не говорив собі, в особі редактора.

В умовах тодішнього життя нашого я взагалі не знаю людини, що надавалася б більш до такої роботи, ніж був Б. Грінченко. Коли ще можна було, нехай, одшукати рівного йому знавця мови, то робітника з його видержкою, роботящістю, пильністю, акуратністю, «робочою дисципліною»,—а це ж при малому часі на роботу мало колосальне значіння — у нас другого не було. З широкою освітою, нехай і не засвідченою відповідним дипломом, з колосальним знанням української мови, з деякою практикою навіть у спеціяльно словарній роботі, Грінченко єднав те, що найпотрібніше було саме в такій роботі: виразисту техніку, пунктуальність у розробці, добросовістність, строгий метод у праці. Не дурно кандидатура його на редактора словника ставала й попереду; не дурно робота його знайшла такий прихильний присуд у експертів, найавторитетніших у нас філологів того часу. Деякі нотатки, що збереглися в наших матеріялах, показують, як пильно й педантично-акуратно працював Грінченко, і як він раз-у-раз вивіряв сам себе. Маємо тут — і реєстри використаних та невикористаних джерел, і записи присланного від ріжних кореспондентів матеріялу, і найдетальніші обрахунки у всяких стадіях роботи, і навіть свого рода цифровий щоденник, і всякі питання pro memoria, і цілі проекти розроблювання поодиноких слів. Ми вже бачили, як на самому початку роботи Грінченко зробив підрахунок матеріялу й часу і визначив собі щоденну, сказати б, порцію роботи, якої й додержував потім неухильно. Але не раз ще ця «порція» зазнавала перевірки і Грінченко робив для себе новий «рахунок роботи». І цей рахунок ріс, відповідно до того, як разгорталась робота й ширшали перспективи. 1 березня 1903 р. рахунок дав такий результат: «Треба що-дня робити 120 слів». 8 жовтня того ж року — «157 слів на день треба робити». 26 січня 1904 р. новий висновок: «173 слова на день». І Грінченко педантично робив, скільки з останнього підрахунку припадало. Всякий, хто мав з ним тоді якесь діло, пам'ятає його маленький кабінет на Гоголівській, ч. 8, завалений картками, зшитками словника, підручними книгами до такої міри, що й повернутись було буквально таки нігде. І в цьому кабінеті за працею, щоденно (крім неділь) з ранку до вечера, регулярно одсижував редактор Словника, і результатом була нова порція щоденно обробленого матеріялу. Як він його обробляв, про це свідчать оті чорнові зшитки, що усі збереглися в нашому матеріялі,— самий вигляд їх аж надто промовистий... Грінченко мав право сказати ті слова, що їх ми знаходимо в його передмові: «Переданный нам материал подвергнут был переработке по всем буквам и во всех отношениях: в виборе слов, об'яснениях, выборе и проверке текста при- XXIV меров, простановке ссылок и пр., и пр.» . У всьому, крім словника, він обмежив себе тоді до minimum'а, жив анахоретом, бачився з людьми здебільша тільки в призначені години, спочивав тільки в неділю. Зате це давало maximum робочого напруження і все нові частки готового словника. За даних обставин Словник Грінченків був максимальним досягненням, і, знов кажу — я не знаю людини, яка за такий час могла б більших досягти результатів. С. Шелухин, спорячись проти права Грінченкового словника зватись Грінченковим, каже, що «звичайно, каменярів не згадують, а тільки архитекторів будинку. Але Грінченко не був і архитектором словника». Архитектором, беручи це порівнання серйозно, він звичайно не був, як не був архитектором і ніхто з його попередників у данній сфері. Архитектура словників — річ вельми давня, світова, і свого оригінального плану тут не видумаєш: єсть певні норми, яких обов'язково додержувати кожному, хто працює над словником. Але коли вже брати це порівнання і вважати кожне слово за цеглинку або, ще краще, за необроблений каміньчик, потрібний для складання словарного будинку, то Грінченко був єдиним і справжнім його будівничим. Досить глянути на подане у нас тут fac-simile двох тільки сторінок із рукописного Словника, щоб зрозуміти, яка це була воістину пекельна робота. Своїми руками брав він кожну цеглинку, кожен каміньчик, обтісував, обшліхтовував його, припасовував до сусідніх, клав на призначене загальним планом місце, додавав і нового матеріялу, зацементовував — і каміньчик по каміньчику ріс той будинок, аж поки виріс до вікопомного діла. Діло те було переломовим в історії нашої лексикографії, з його, як зазначено вже, починається нова в ній сторінка. І цілком справедливо і по заслузі завжди стоятиме першим на ній ім'я — Бориса Грінченка.

Сергій Єфремов.

---