Ортографія

ОРФОГРАФІЯ (грец. ορθογραφία — правопис, від ορθός — правильний і γράφω — писати) — історично сформована й загальноприйнята система правил нац. мови щодо способів передачі мовлення на письмі, яка поряд із пунктуацією становить правопис певної мови (хоч нерідко терміни «орфографія» і «правопис» уживаються як тотожні). О. визначає правила написання звуків {фонем) літерами, написання слів разом, окремо й через дефіс, уживання великої літери, правила переносу частини слова з рядка в рядок; крім того, О. регулює написання афіксів і закінчень відмінюваних слів. Орфогр. правила, як складова частина системи письмових норм літ. мови, повинні бути єдині для всіх, хто користується даною мовою. Єдність і обов'язковість О. для всіх полегшує спілкування людей за допомогою літ. мови, робить його дійовішим, ефективнішим, що, звичайно, сприяє піднесенню мовної культури народу. В основі О. лежить графіка; водночас вона грунтується на певних принципах, які зумовлені фонетичною та граматичною будовою мови й віддзеркалюють шляхи формування та розвитку її правописної системи. Сучасна О. побудо-вана на двох гол. принципах — фонетичному та морфологічному. За фонет. принципом слова передаються на письмі згідно з їх літ. вимовою, тобто кожному звукові відповідає окр. літера, напр.: гарний, дуб, нёбо. Таке написання відрізняється від фонет. транскрипції трохи меншою точністю в передачі звуків. Так, на основі цього принципу вживаються: літера а для позначення як первісного звука [а]: камінь, так і того [а], що розвинувся на місці етимол. [о] в позиції перед наголошеним [а]: гарячий (пор. горіти), калач (пор. коло); літера о — на позначення як первісного [о], так і пізнішого походження, зокрема [о] на місці [ъ] та давніх [є], [ь] після шиплячих приголосних і j перед твердим приголосним: сова, сон, пшоно, шовк, його; літера у — на позначення звука [у] незалежно від його походження — з [у] чи з давніх [о], [є], [ъ]: вухо, парубок (<паробъкъ), мачуха (<мачеха), яблуко (<яблъко) та ін. За цим принципом згідно з вимовою пишеться с перед к, п, т, х, ф (сказати, списати, сформувати), передаються на письмі асимілятивні зміни в сполученнях кінцевих приголосних [г], [к], [х], [ж], [ч], [ш], [з], [ц], [с] словотвірної основи із [с] суфіксів -ств-о, -ськ-ий (козацтво, товариство; козацький, товариський) та ін. В основі морфол. принципу лежить збереження на письмі цілісного образу морфеми незалежно від її звучання, що допомагає швидше сприймати й розуміти написане слово. Однак не всі морфеми, що розрізняються фонетично, передаються на письмі за цим принципом. Є морфеми, яким властиві історичні чергування звуків, але вони пишуться відповідно до їх звук, складу в сучас. мові. Згідно з морфол. принципом передаються на письмі такі звуки й звукосполучення, як [о], [е], [и] в ненаголошеній позиції: кожух, тепер, сивенький; приголосні, які внаслідок фонет. асиміляції змінили своє звучання: боротьба, нігті, зшити; дочці, книжці; учишся, розжевріти; багатство, квітчати; м'які приголосні, крім [л], перед ін. м'якими: кузня, пісня, сьогодні, але сільський; відсутні у вимові приголосні: [т] перед суфіксами -ськ-, -ств-: студентський, студентство, туристський і т. ін.; [д], [т] у звукосполученнях [стц'], [здц7]: невістці, поїздці та ін. За цим принципом вживаються дві літери для позначення довгого м'якого приголосного, що утворився внаслідок асиміляції на межі двох морфем: буття, знання, міддю. Отже, за морфол. принципом О. фонема, незалежно від її позиц. змін, завжди позначається тією самою літерою, тому цей принцип ще називають фонематичним. Він може реалізуватися й фонет. написанням при передачі фонем у сильній позиції (голуб, боротися, ніготь), збігається з фонет. принципом у письмовому відображенні чергування фонем у споріднених морфемах, яке виникло на основі звук, змін у процесі істор. розвитку мови: пёчі — піч, гарячий — горіти, перемога — перемозі, тихий — тиша, садити — сажа — саджу. Проте повної відповідності між фонемами та літерами в укр. письмі немає. Пор.: щока |шчока|. юність [йу-нісѴ], джміль [жиш7]. Таким чином, укр. О., яка значною мірою фонематична, водночас включає й елементи нефонемат. письма. В укр. мові використовується також історичний, або традиційний, принцип О., але обмежено. За цим принципом слова передаються на письмі так, як вони писалися раніше, хоч у сучас. мові таке їх написання не зумовлене ні вимовою, ні грамат. будовою слова. Цей принцип О. відбитий насамперед у графіці. За традицією вживаються літери, які в певних позиціях позначають по дві фонеми (я, ю, є, ї, щ), знак м'якшення, що не має звук, значення; традиційним є збереження подвоєних приголосних в іншомов. власних назвах, хоч вони не завжди вимовляються (Голландія, Таллінн, Джонні), написання і після д, т, з, с, р (тобто порушення «дев'ятки» правила) у власних іншомов. назвах (Дідро, Тіто, Зімбабве, Міссісіпі, Грімм), написання и в словах типу кишеня, лиман та є в словах леміш, левада тощо, в яких не можна перевірити наголосом звук, природу сильного варіанта фонеми. Певне застосування в сучас. укр. О. має й смисловий, або семантично-диференційний, принцип письма. Так, за смисловим розрізненням слів уживається велика та мала літери (пор. Кавун — прізвище й кавун — рослина, Орёл — місто й орёл — птах), написання слів разом, окремо й через дефіс (догори — присл. і до гори — ім. з прийм., по-нашому — присл. і по нашому — займ. з прийм.). Літ.: СУЛМ. Вступ. Фонетика. К., 1969; Укр. правопис. К., 1993. А. А. Бурячок.