Відмінності між версіями «Обіжник ГПУ "Об украинском сепаратизме"»

4 вересня 1926 р. заступник Голови ГПУ УСРР Карл Карлсон, помічник начальника Секретного відділу (СВ) Ошер Абугов і тимчасово виконуючий обов'язки начальника 1-го відділення СВ Борис Козельський підписали службовий обіжник під назвою «Про український сепаратизм» (Повний текст обіжника). Цей суворо засекречений службовий обіжник з грифом «Цілком таємно. Передруку не підлягає. Зберігати нарівні з шифром під відповідальність начальника органу ГПУ», віддрукований у кількості 75 примірників, з'явився у самий розпал здійснення більшовицької політики «українізації». Стрижень цього важливого документу орієнтував на збір всебічної інформації про прихильників «українізації», насамперед з числа представників «правої» української інтелігенції, тобто середовища українських інтелектуалів, зокрема, тих, хто повернувся (або ще хотів повернутися) в Україну під впливом декларованої «українізації». Автори цього закритого листа відверто пояснюють, чому це слід робити:

Tа обставина, що українські націоналісти припинили відкриту боротьбу з Радянською владою і формально визнали її, не означає, що вони остаточно примирилися з теперешнім станом речей і щиро відмовились від ворожих задумів.

Тут наявною є не зміна ідеології, а зміна тактики...

Термін "культурної роботи" заступив гасло збройної боротьби за незалежність, що провалилося.

"Культурна боротьба" набула величезної популярності і втягнула до лав своїх прибічників переважну більшість найвидніших представників укр(аїнської) контрреволюції». (Об украинском сепаратизме. Циркулярное письмо Государственного политического управления Украины. Харьков, 1926. С. 3).

В листі названо найбільш небезпечні, з точки зору ГПУ, осередки українства, які використовують умови «українізації« у своїх розрахунках. В першу чергу це – Українська Автокефальна Православна Церква (УАПЦ), могутній оплот націоналізму і чудове агітаційне знаряддя Веукраїнська академія наук (ВУАН), яка зібрала навколо себе компактну масу колишніх примітних діячів УНР». (Там само).

Докладно було проаналізовано ситуацію на селі, умови початку індустріалізації, тенденції в середовищі української еміграції. І все це заради того, щоб зробити висновок, що на роботу по українській громадськості необхідно звернути найсерйознішу увагу (там само, с. 11), та підкреслити зростання активності ворожих нам соціальних і політичних прошарків. (Там само, с. 12).

Отже, паралельно з офіційними деклараціями партійних керівників ГПУ задовго до відкритого наступу на «українізацію» розгортало (зрозуміло, з відома того самого парткерівництва) власну контрукраїнізацію, готуючи в такий спосіб компромат проти всіх, кого чекісти вважали «небезпечними» для комуністичного режиму. Знаючи це, можемо тепер зрозуміти, чому так блискавично точно ГПУ-НКВД пізніше, вже з кінця 20-х років, буде трощити українську інтелігенцію.

Приклад з Грушевським, який відразу після приїду до Києва потрапив під пильний багаторічний нагляд ГПУ (Докладніше див.: Пристайко В., Шаповал Ю. Михайло Грушевський і ГПУ-НКВД. Трагічне десятиліття: 1924-1934. Київ, 1996), яскраво засвідчує увесь трагізм ситуації під час оголошеної більшовиками «українізації». Трагізм, зрозуміло, для тих, хто сприйняв цю політику як довгострокову й принципову.

Ріст шовіністичних тенденцій, – читаємо в листі ГПУ, – ставить перед органами ГПУ необхідність своєчасно реагувати на це явище, що має політичне значення першоступеневої ваги. (Об украинском сепаратизме. С. 1). Цей постулат пережив його творців. І в усі періоди комуністичного панування в Україні спецслужби приділяли увагу насамперед боротьбі з українським націоналізмом, із щонайменшими натяками на відродження ідеї української державності або навіть спробами підтримувати українські національні традиції.

Володимир Пристайко (заступник Голови СБУ, генерал-майор юстиції), Олександр Пшенніков (директор Державного архіву СБУ, полковник), Юрій Шаповал (доктор історичних наук, завідувач відділом Інституту української археографії та джерелознавства імені М.Грушевського Національної академії наук України) Шлях на Соловки. У книзі: ОСТАННЯ АДРЕСА. До 60-річчя соловецької трагедії. В трьох томах, Київ Видавництво «Сфера», 1997. Т. І