КОСТОМАРОВ МИКОЛА ІВАНОВИЧ [літ. псевд.Ієремія Гапка;4(16).5.1817 – 7(19).4.1885] — видатний український історик, етнограф та письменник. Н. у Юрасівці Острогозького повіту Слобідсько-Української губернії (нині Ольховатського р-ну Воронезької обл.). У 1832 К. позбувся кріпацької залежності. Вчився у Воронезькій гімназії. В 1836 закінчив історико-філологічний ф-тет Харківського ун-ту. В грудні 1837 склав іспити на звання кандидата, після чого вступив на військову службу юнкером до Кінбурнського драгунського полку. В 1840 К. розпочав підготовку до складання іспитів на ступінь магістра історичних наук, які успішно витримав і одержав дозвіл писати дисертацію. Першу дисертацію «Про причини і характер унії в Західній Росії» подав до захисту в 1841, але з огляду на протест церковної влади її було вилучено й знищено. У 1844 успішно захистив другу дисертацію: «Об историческом значений русской народной поэзии». Протягом 1844–47 К. вчителював у Віденській та 1-й Київській гімназіях, а згодом був ад'юнктом кафедри російської історії в Київському інституті шляхетних дівчат. Був один із засновників Кирило-Мефодіївського Братства, автор його програмних документів, У 1847 К. заарештовано і відправлено до Саратова, де був змушений служити чиновником у губернському статистичному комітеті. З 1857 за згодою уряду переїхав до Петербурга, де у 1859–62 був екстраординарним професором ун­ту. У 1860–85 — член-редактор Археографічної комісії, один з організаторів журналу «Основа» і редактор збірника «Акти Южной и Западной России». Оцінюючи науковий доробок К. Рада Київського ун-ту в 1864 присвоїла йому вчений ступінь доктора російської історії. В 1876 К. було обрано чл.-кор. Російської Академії Наук, 1869 — почесним членом сербського ученого Дружества, а у 1870 — членом Південно-Слов'янської Академії. Помер К. у Петербурзі. Похований 11(23).4. на Волковському кладовищі.

Науковий доробок К. величезний і різноманітний. Перший його твір «Сава Чалый, драматические сцены на южнорусском языке» було опубліковано в 1838 у Харкові. Основні історичні дослідження присвячені вивченню історії українських земель 16–18 ст., зокрема, монографії «Богдан Хмельницький» (1857), «Руїна» (1879–1880), «Мазепа» (1882), «Мазепинці» (1884), «Останні роки Речі Посполитої» та розвідки «Гетьманство Виговського», «Гетьманство Юрія Хмельницького», «Павло Полуботок», «Богдан Хмельницький данник Оттаманської Порти» та ін. Характерною особливістю всіх цих праць є те, що вони базуються на документальних матеріалах. К. — автор «Русской истории в жизнеописаниях ее важнейших деталей» (т. 1–3, 1874–76). К. — засновник народницького напрямку в українській історіографії. У своїх працях він відстоював ідею самостійністі української нації, окремішність українського історичного процесу, який, на його думку, є втіленням вільнолюбного демократичного духу українського народу. Велику цінність мають і етнографічні праці К.: «Об историческом значений южнорусского народного песенного творчества», «История казачества в южнорусских народных песнях» та ін. У 1867 ним написано передмову, а також упорядковано і відредаговано зібрання творів Т. Шевченка — «Кобзар». К. є автором великої кількості публіцистичних статей, опублікованих у 1860–80 на сторінках часописів «Основа», «Отечественные записки», «Современник», «Вестник Европы» та ін. видань. К. — представник української школи письменників-романтиків. Його літературні твори відображають подї часів Київської держави, Хмельниччини та Гетьманщини (поезії «Співець Митуса», «Ластівка», «Дід пасічник»; історичних драми «Сава Чалий», 1638 і трагедії «Переяславська ніч», 1841 та ін.). Написав кілька повістей російською мовою — «Сорок лет» (1840), «Сын» (1865), «Холоп» ( 1878), «Черниговка» ( 1881 ) та ін.

Р. Шуст (Львів)