УКРАЇНСЬКА ЦЕНТРАЛЬНА РАДА (УЦР)</b> — заснована у Києві як міська громадсько-політична організація, яка під впливом революційних подій перетворилася у лідера українського національно-визвольного руху. Після проголошення Української Народної Республіки виконувала роль вищого законодавчого державного органу. Ідея створення українського керівного центру виникла на поч. березня 1917 у середовищі київської української інтелігенції. Протягом 3-7(16-20).3.1917 у суперечках і консультаціях між представниками різних політичних, громадських, наукових і культурних кооперативних осередків (Товариство українських поступовців, Українське наукове товариство, Українське технічно-агрономічне товариство, Українське педагогічне товариство, українські соціал-демократи та ін.) було узгоджено рішення про створення УЦР як представницького органу, об'єднуючого «українські організації на спільних домаганнях: територіальної автономії України з державною українською мовою». 7(20).3.1917 обрані перші керівні структури Ради, її президія та керівники 9 комісій. До складу президії увійшли: М. Грушевський — голова, його заступники — Ф. Крижанівський і Д. Дорошенко, товариші голови Д. Антонович, писар — С. Веселовський, скарбник — В. Коваль. До повернення у Київ М. Грушевського на переважній частині засідань, які відбувались практично щоденно, головував Ф. Крижанівський (після відставки 9.3.1917 Д. Дорошенка на посаду заступника голови 15.3.1917 було запрошено В. Науменка). 9(22).3.1917 УЦР ухвалила першу відозву до українського народу, в якій закликала взяти активну участь у виборах до Установчих Зборів, організовуватися в політичні та громадські товариства, домагатись від Тимчасового уряду запровадження української мови в шкільних, судових та урядових закладах. Відозва засвідчила, що в перші дні свого існування УЦР не мала плану широкої політичної діяльності, її дії були обережними і поміркованими. Переломним моментом в історії УЦР стало повернення 14.3.1917 до Києва М. Грушевського, який 15.3.1917 вперше головував на засіданні Ради. М. Грушевський сформулював головне стратегічне завдання Центральної Ради — досягнення національно-територіальної автономії України у складі реформованої федеративної, демократичної Російської держави. М. Грушевський провів значну роботу з реорганізації складу УЦР, перетворення її в загальноукраїнський представницький громадсько-політичний орган. Першим кроком у цьому напрямі стало переобрання УЦР у квітні 1917 на Всеукраїнському національному конгресі. До нового складу УЦР обрано 118 осіб, які репрезентували окремі українські губернії, громади Москви, Кубані, Ростова-на-Дону, політичні партії, громадські та культурно-освітні організації. Головою Центральної Ради обрано М. Грушевського, його заступниками — В. Винниченка і С. Єфремова. Всеукраїнський національний конгрес та другі загальні збори Ради висловилися за кооптацію нових членів до складу УЦР (зафіксовано 23.4.1917 в «Наказі Українській Центральній Раді»). Протягом травня-липня 1917 до УЦР включені Український генеральний військовий комітет, Всеукраїнські ради робітничих, селянських та військових депутатів. Влітку 1917 згідно з домовленістю з Тимчасовим урядом склад УЦР розширено за рахунок представників національних меншин, які отримали 202 місця дійсних членів УЦР та 51 кандидата, За даними мандатної комісії VI загальних зборів (сесії) Ради її розрахунковий склад становив 798 місць, на які обрано 643 особи. За рахунок ротації кадрів та наступного кооптування нових членів (у кін. 1917 до складу УЦР залучено Морську Генеральну Раду, обраних від України членів Всеросійських Установчих зборів, представників окремих рад) загальна кількість членів УЦР була значно більшою, однак і тепер вона ще не піддається точному обчисленню. 75% мандатів в УЦР належали українцям, решта — національним меншинам. Переважну більшість з них розділили між собою росіяни (14% усіх мандатів), євреї (близько 6%) та поляки (2,5%), тоді як молдовани отримали 4 місця, німці й татари — по 3, білоруси, чехи, греки — по одному. Більшість у повному складі УЦР складали представники від селянства. Їм належали практично всі мандати Всеукраїнської ради селянських та значної частини Всеукраїнської ради військових депутатів. Другою за кількістю і найактивнішою соціальною групою УЦР була інтелігенція. Однак вона не являла єдиної соціальної сили, ділилася на окремі табори за партійними та національними ознаками. До складу УЦР входили представники 19 політичних партій (з них 17 називали себе соціалістичними). Крім українських партій, представництво у Центральній Раді мали російські, єврейські, польські політичні організації, які утворили у Раді власні фракції. З українських партій найбільші фракції мали Українська партія соціалістів-революціонерів, Українська соціал-демократична робітнича партія та Українська партія соціалістів-федералістів. Українські есери завдяки своєму впливу на селянство мали найчисельніше представництво в УЦР, проте у персональному підборі кадрів поступалися УСДРП. Українські соціал-демократи В. Винниченко, С. Петлюра, М. Порш, Д. Антонович, Б. Мартос, В. Садовський, І. Стешенко, М. Ткаченко, Л. Чикаленко складали ядро Ради і тривалий час (до січня 1918) відігравали у Раді провідну роль. З розвитком діяльності Центральної Ради ускладнювалась її структура. Згідно регламенту загальні збори мали збиратися не рідше ніж раз на місяць, проте відбулося лише дев'ять таких зборів (1 - 6-8.4.1917; II -22-23.4.1917; Ill-7-9.5.1917; IV-1-3.6.1917; V - 20.6-1.7.1917; VI - 5-9.8.1917; VII -29.10-2.11.1917; VIII -12-17.12.1917; IX- 15-25.1.1918). Загальні збори заслуховували і затверджували звіти про діяльність Комітету УЦР (див. Мала Рада), на їх порядок денний виносилися актуальні питання поточного моменту. Найвагоміші рішення і документи УЦР готувалися і ухвалювалися в Комітеті УЦР, реорганізованому 29.6.1917 у Малу Раду. Постановою V сесії УЦР Мала Рада отримала право «вирішення всіх негайних справ, що належать до компетенції Центральної Ради». Тією ж постановою її склад збільшувався з 20 до 40 членів, поновившись представниками національних меншин (у січні 1918 налічувала бл. 80 членів). Склад Малої Ради формувався на фракційних (партійних) засадах. Кожна з політичних партій мала квоту пропорційно до своєї чисельності у Великій Раді. Проте усталеного, затвердженого списку членів Малої Ради не існувало. Побутувала практика заміни одних діячів іншими (заступниками). Функції повсякденного керівництва підготовчою роботою до зборів і сесій Ради, а згодом і Малої Ради, здійснювала Президія УЦР (вперше обрана Всеукраїнським національним конгресом у складі голови УЦР — М. Ґрушевського і двох його заступників — В. Винниченка та С. Єфремова). 27.6.1917 Президію доповнено чотирма товаришами Голови (М. Шрагом, С. Веселовським, А. Ніковським, Ф. Крижанівським) та чотирма секретарями (М. Чечелем, А. Постоловським Л. Чикаленком, Я. Левченком). 15(28).6.1917 Комітет УЦР створив Генеральний секретаріат — свій виконавчий орган Ради, якому було доручено «завідувати справами внутрішніми, фінансовими, продовольчими, земельними, хліборобськими, міжнаціональними та іншими в межах України і виконувати всі постанови Центральної Ради, які цих справ торкаються» (див. Генеральний секретаріат УЦР-УНР). З проголошенням Української Народної Республіки виконував функції її уряду, а після ухвалення IV Універсалу Генеральний секретаріат реорганізований в Раду народних міністрів УНР. Частиною структур УЦР були чисельні комісії, які утворювалися за рішенням Ради на постійній чи тимчасовій основі. Тринадцятимісячний період діяльності УЦР поділяється на три неоднозначних етапи. Перший (від створення УЦР до Всеукраїнського національного конгресу) характеризувався спонтанним накопиченням сил, відсутністю чіткої політичної програми, спробами сформулювати головні стратегічні гасла. Другий етап (від Всеукраїнського національного конгресу до падіння Тимчасового уряду) засвідчив перетворення УЦР у провідну політичну силу в Україні, лідера українського національно-визвольного руху. Діяльність Центральної Ради у цей час відбувалась в умовах демократичного державного ладу і мала демократичний характер. Головною особливістю цього періоду була боротьба за національно-територіальну автономію України у складі федеративної демократичної Росії. Ця боротьба передбачала, з одного боку, мобілізацію сил українського суспільства, з іншого — складні політичні маневри у стосунках з петроградським урядом. Мобілізація мас відбувалась шляхом проведення численних всеукраїнських, губернських і повітових з'їздів, які розглядали питання підтримки політики УЦР, ставлення до національно-територіальної автономії, українізації армії, освіти, державних установ. УЦР виступила ініціатором створення губернських і повітових українських Рад. Центральна Рада широко практикувала апеляцію до мас через різноманітні відозви, заклики, декларації. Найпоказовішим з них слід визнати 1 Універсал (10.6.1917), яким УЦР закликала український народ «творити новий лад вільної автономії України» (див. Універсали Української Центральної Ради). Одночасно 1 Універсал став поворотним моментом у стосунках УЦР з Тимчасовим урядом. Якщо до проголошення Універсалу УЦР послідовно підтримувала урядовий курс та розраховувала на позитивне ставлення уряду до ідеї української автономії, то проголошення Універсалу означало перехід в опозицію до Тимчасового уряду. Тимчасовий уряд не наважився на розправу з Центральною Радою, а вислав до Києва повноважну делегацію у складі міністрів І. Церетелі, О. Керенського, М. Терещенка. Переговори завершилися компромісом, який був зафіксований у спеціальній урядовій декларації та II Універсалі Центральної Ради. УЦР зобов'язувалася надати представникам неукраїнської революційної демократії місця у Раді, що сприяло б перетворенню її з національного органу у територіально-національний. У подальшому стосунки між УЦР і Тимчасовим урядом визначились відходом уряду від досягнутих у Києві домовленостей, значним звуженням прерогатив Генерального секретаріату на території, де поширювалась його діяльність. Видана 4(17).8.1917 Тимчасовим урядом «Тимчасова інструкція Генеральному секретаріатові Тимчасового уряду» спричинила певну політичну кризу в Центральній Раді. Не наважившись відкинути ті невеликі легальні можливості перебрання влади в Україні, які давала урядова «Інструкція», УЦР в підсумку втратила контроль за стихійним та інтенсивним розвитком революційних настроїв мас. В останні місяці існування Тимчасового уряду в стосунках Центральної Ради з ним зберігалася невизначеність. Захоплення більшовиками в кін. жовтня 1917 влади у Петрограді, падіння Тимчасового уряду створило принципово іншу політичну ситуацію в Україні. УЦР висловилась проти подій у Петрограді, вважаючи відповідальними за них уряд і більшовиків, оголосила, що «буде боротися з усякими спробами піддержки цього повстання на Україні». 31.10.1917 сьома сесія УЦР ухвалила поширити владу Генерального секретаріату, окрім Київської, Полтавської, Чернігівської, Волинської та Подільської губерній, на Херсонську, Харківську, Катеринославську, Таврійську, Холмську, частково Курську і Воронезьку. На поч. листопада 1917 влада в Україні перейшла до рук Центральної Ради. 7(20).11.1917 УЦР III Універсалом проголосила про створення Української Народної Республіки у складі федеративної Росії. Розпочався третій і останній етап історії Центральної Ради. В основі його лежала державотворча діяльність, спрямована на побудову демократичних засад влади, повне унезалежнення України. УЦР ухвалила низку законів — Конституцію УНР, запроваджено власну грошову систему, затверджено герб, гімн УНР, українській мові надано статусу державної. Державотворча діяльність наштовхувалась на ряд перешкод, головними серед яких з кін. 1917 стали більшовицька агресія проти України, незавершеність Першої світової війни 1914-18, падіння авторитету влади і держави. В таких умовах Центральній Раді довелося вести війну з більшовиками і одночасно вести мирні переговори з представниками Четверного Союзу в Бересті, а після підписання мирного договору 27.1(9.2).1918 звернутися до німців та австрійців за військовою допомогою (див. Берестейський мир 1918). Звільнивши з допомогою іноземних військ територію України від більшовиків, УЦР потрапила у залежність від німецького та австрійського військового командування. Спроби діячів Ради продовжувати ліводемократичний курс, накреслений III і IV Універсалами, викликали невдоволення і роздратування окупаційного командування. Воно дозволило правим консервативним силам здійснити 29.4.1918 державний переворот. «Грамотою до всього українського народу», підписаною П. Скоропадським, УЦР була розпущена, а видані нею закони скасовані. Діяльність Центральної Ради в часі була нетривалою, але її історичне значення виходить далеко за хронологічні рамки існування. Історія УЦР не належить якійсь одній політичній течії, це велике надбання українського народу, історичне явище, з яким пов'язуються глобальні процеси консолідації української нації, відновлення української державності, надання національній державі демократичних, парламентських форм.

В. Верстюк (Київ).