ДРУКАРСТВО, книгодрукування — комплекс творчих, орг. і вироб. процесів, пов'язаних з підготовкою і випуском у світ різних видів друкованої продукції, передусім книг. На сьогодні в наук, л-рі усталилася думка, що винахідником Д. не лише в Європі, а й у світі слід вважати німця Й. Гутенберга. Саме йому, на думку вчених, належить практичне втілення ідей для започат-кування друкар, в-ва: лиття літер з металу, створення металевої форми (матриці), конструкція першого друкар, верстата і, насамкінець, виготовлення першої у світі друкованої книги — Біблії, що послідовно мала на кожній сторінці 42 рядки. Проте є низка аргументів, які засвідчують, що першодрукарями можна вважати китайця Бі Шена, голландця Л. Костера, француза П. Вальдфогеля. Предтечами Д. було винайдення способу виготовлення печаток і штампів, методу набиття візерунків на тканинах, ксилографічний метод множення текстів та ілюстрацій на папері чи пергаменті.

Спосіб множення книг за допомогою верстата, виготовленого Й. Гутенбергом, з незнач. видозмінами в конструкції використовувався в усіх країнах світу до поч. 19 ст., потім з'являється друкар. обладнання нового покоління. На зміну Д. як ремеслу приходить окр. галузь пром-сті — поліграфія. Вона перебрала на себе друк усіх видів видавничої продукції (книг, періодики, плакатів, буклетів тощо). На цей час припадає поділ Д. на два взаємозв'язані, але самост. підрозділи творення і множення книги — видавничу справу і поліграфію.

Протягом тривалого часу, передусім з причин політ. характеру, витоки укр. друкованого слова досліджувалися не об'єктивно. Звідси — існування у наук. л-рі кількох концепцій: російської (радянської), західної, вітчизняної (української). Згідно з рос. (радянською) концепцією, датою виникнення в Україні Д. беззастережно вважався 1574 рік — час появи львів. «Апостола» Івана Федорова (Федоровича).

Осн. аргументом противників більш ранньої періодизації виникнення і розвитку укр. друкованого слова була відсутність збережених до наших днів стародруків, де б чітко зазначалися час і місце появи їх у світ. На основі ґрунтовного вивчення нововіднайдених архів, док-тів у Львові (О. Мацюк, Я. Запаско та ін.) нині можна зробити такі висновки. Д. в Україну прийшло не зі Сходу, з Москви, а із Заходу, від німців. Час його появи слід датувати 1460, тобто на 114 років раніше, ніж це було визначено з ідеол. міркувань за рос. (радянською) концепцією. Ім'я першого укр. друкаря — Степан Дропан, який, згідно зі збереженими до наших днів архів. док-тами, подарував свою друкарню львів. Свято-Онуфріївському монастирю. Перші укр. друки поза етнічними укр. землями побачили світ 1491 в Кракові заходами німця Швайпольта Фіоля (Осьмигласник, Часослов, Тріодь Пісна, Тріодь Цвітна). Маючи вагомі аргументи, сьогодні можна вже без будь-яких застережень однозначно тлумачити напис на надмогильній плиті Івана Федорова як визнання факту існування укр. друкарства у Львові (та ін. містах України) задовго до його прибуття сюди. В перекладі І. Крип'якевича цей напис звучить так: «Іван Федорович, друкар Москвитин, котрий своїм заходом занедбане друкарство обновив (виділення — авт. — М. Т.), умер у Львові. Друкар книг перед тим невидимих...». Ніяк не применшуючи заслуг Івана Федорова, його треба вважати не засновником укр. Д., а фундатором пост. книгодрукування на укр. землях. Нині доцільно неупереджено осмислити життєвий і творчий шлях цієї особи в контексті ролі України і тогочасного укр. оточення у становлення Івана Федорова як книговидавця європ. рівня.

Найголовнішою заслугою укр. Д. є те, що воно прискорило процес оформлення і ствердження правопису укр. літ. мови. У період рукопис, книготворення переписувачі нерідко користувалися власною системою грамат. норм. Так, кінцеві склади, а то й ціле ост. слово в реченні каліграфи писали над поперед, словом. Д. започаткувало чіткість і послідовність у розставленні в тексті розділових знаків. На початку ставилася лише крапка. Згодом в арсеналі шрифтових гарнітур стали з'являтися кома, тире, знаки оклику та питання, лапки, чого в рукопис, традиції не було. З 2-ї пол. 16 ст. запроваджується вживання великих літер (за час рукописання велика літера вживалася лише на поч. розділу). Обов'язковим елементом укр. першодруків стає наскрізна нумерація (пагінація) сторінок. Для виділення основного і дод. тексту редактори нерідко нумерували окр. передмови. Водночас творці ранніх друків зберегли на певний час започатковану рукопис. майстрами традицію зазначення своєрід. сторожових слів (кустодів) наприкінці сторінки і на початку наступної. Укр. друкарі одними з перших у Європі запроваджують посилання у наук. трактатах. Особливо ця тенденція посилилася з випуском наук. видань Іоаникія Галятовського. У значній кількості видань богосл. тематики, що друкувалися переважно церковнослов'ян. мовою, укр. друкарі започатковують уміщення на присторінкових полях переклад важких для розуміння церковнослов'ян. слів їх укр. відповідниками. Широко практикувалося додруковування таких перекладних слів на окр. аркушах, які додавалися до книг.

З кін. 16 ст. укр. друкарі активно відгукнулися на заклики вчених очистити тогочасну укр. мову від чужих слів і приділити більше уваги виданню граматик. 1596 у Львові виходить «Грамматіка словенска...» (Текст) Лаврентія Зизанія, затим — «Наука ку читаню и розумѣню писма словенскаго язика». До цієї книги було додано перший церковнослов'ян.-укр. словник, який налічував понад 1000 слів. 1619 виходить друком «Грамматіки славєнскиѧ правилноє Сѵнтаґма» (Текст) Мелетія Смотрицького. Цей своєрідний підручник мав неабияке значення для дальшого розвитку укр. Д. Тут чи не вперше унормовувалися правописні вимоги до написання і видання різних наук, трактатів.

Д. докорінно змінило сам спосіб роботи творців книг над текстами: закладалися нові принципи їх редагування і виправлення, започатковувалися елементи уніфікації тексту, окреслювалася типова для наслідування зовн. конструкція і внутр. структура книги, відбувалося спрощення і скорочення процесу виготовлення книги, здешевлювалася її вартість. З'являються перші видання, адресовані словолитникам, редакторам, коректорам та ін. Слідом за збільшенням випуску книг Д. спонукало виникнення періодичних друк, органів, а відтак і становлення журналістики як однієї з форм сусп.-політ, діяльності й професії.

Літ.:

• Огієнко І. І. Історія укр. друкарства. К., 1994
• Запаско Я., Мацюк О., Стасенко В. Початки укр. друкарства. Л., 2000
• Орос О. Грушівський монастир і печатки кирилич. слов'ян, книгодрукування. Ужгород, 2001

• Ісаєвич Я. Укр. книговидання: витоки, розвиток, проблеми. Л., 2002
• Тимошик М. Історія укр. друкованого слова потребує переосмислення. «Літ. Україна», 2002, 21 березня
• Його ж. Історія видавничої справи. К., 2003