ЧЕХІВСЬКИЙ ВОЛОДИМИР МУСІЙОВИЧ (Чеховський; 20.7.1876 — бл. 1938) — визначний український політичний і церковний діяч, ідеолог УАПЦ, професор. Н. у с. Горохуватці Київського повіту Київської губ. у родині священика. У 1896 закінчив Київську духовну семінарію, в 1900 — Київську духовну академію, одержав ступінь кандидата богослов'я (у 1905 присвоєно звання магістра). У 1900-01 вчителював у с. Янівці та Горохуватці на Київщині. У 1901-03 працював помічником інспектора Кам'янець-Подільської духовної семінарії, з якої 1904 за активну національну роботу переведений з попередженням до Київської духовної семінарії. У 1905-06 — учитель російської мови в Черкаському духовному училищі, учитель історії літератури та теорії словесності в Черкаській чоловічій гімназії. З 1905 належав до Української соціал-демократичної робітничої партії. За свою політичну і громадську діяльність постійно перебував під наглядом поліції. У 1906 обраний депутатом I Державної Думи, в якій входив до складу Української парламентської громади. У 1906 за участь в українському національному русі заарештований і засланий до Вологодської губ. У 1907 повернувся в Україну. У 1908-17 жив в Одесі. Викладав історію, психологію, логіку в середніх навчальних закладах Одеси. Брав активну участь у роботі місцевих осередків Громади і «Просвіти», редагував газету «Українське слово», яку видавав Український комітет. У 1917 переїхав до Києва, де активно займався національно-державотворчою та церковною діяльністю. Входив до складу керівних органів Української соціал-демократичної робітничої партії. З квітня 1917 — член Української Центральної Ради від м. Одеси. З квітня 1918 — на посаді директора департаменту віросповідань УНР. Директор департаменту загальних справ Міністерства віросповідань Української Держави. Восени 1918 Ч., будучи членом Українського військового революційного комітету, брав участь у підготовці збройного повстання проти гетьмана П. Скоропадського. У період Директорії УНР з 26.12.1918 до 11.2.1919 очолював Раду Міністрів і Міністерство закордонних справ УНР. Надзвичайно багато зробив для становлення Української автокефальної православної церкви. За його безпосередньою ініціативою уряд УНР 1.1.1919 проголосив автокефалію УАПЦ. У 1919-20 — професор історії культури в Державному Українському університеті в Кам'янці-Подільському. У 1920-22 — професор Вінницького ін-ту народної освіти та Київського медичного ін-ту, доцент Київського політехнічного ін-ту]. З 1920 близько співпрацює з Всеукраїнською православною церковною радою, яка очолювала Всеукраїнську спілку православних парафій та вела підготовку до Всеукраїнського православного церковного собору з метою завершення організаційного оформлення УАПЦ. Учасник I і II Всеукраїнських православних церковних соборів. На I Всеукраїнському соборі (14-30.10.1921) — голова ідеологічної комісії УАПЦ, засновник і голова «Братства робітників слова». У 1921-24 — член президії ВПЦР, благовісник УАПЦ, організатор і викладач пастирських курсів у Києві. 17-30.10.1927 — голова другого Всеукраїнського собору. 29.7.1929 заарештований за звинуваченням у приналежності до сфабрикованої органами ДПУ Спілки визволення України. Під час процесу СВУ 19.4.1930 засуджений до страти. Згодом вирок замінили на 10-річне ув'язнення. Відбував покарання в Харківському і Ярославському політізоляторах. У 1933 Ч. переведено до таборів особливого призначення без права листування. Ймовірно, загинув в ув'язненні. Автор праць на релігійно-церковну тематику (деякі роботи підписував псевдонімом Ілля Братерський): «Київський митрополит Гавриїл Банулеско-Бодоні. 1799-1908», «Боротьба чехів за волю і правду в часи Гуса», «Кому служить церковне панство на Україні», «Основи визволення Церкви з-під влади князів тьми», «За Церкву, Христову громаду, проти царства тьми», «Церковне панство на Україні».

О. Ігнатуша (Запоріжжя).