ПРАВОПИС — сукупність загальновизнаних і загальнообов'язкових правил, що встановлюють способи передачі мови на письмі. П. охоплює орфографію та пунктуацію. Як правило, складається історично, відбиваючи давні традиції або нові тенденції в передачі звуків, слів і форм, що виявляються в кожній писемній мові на різних етапах її розвитку. Укр. П. сформувався на основі правописних традицій давньорус. мови, що грунтувалися на фонетичному принципі, за яким написання має відбивати вимову. Засади давньорус. П. використовувалися в укр. писемності 14-16 ст. У кін. 16 — на поч. 17 ст. в укр. П. усталився історико-етимологічний принцип, який зберігався до поч. 19 ст. Разом з тим, протягом 16 – 18 ст. в ньому формуються нові традиції, пов'язані з переозвученням літер алфавіту відповідно до живої укр. вимови. Напр., за істор. традицією зберігалася літера ѣ там, де у вимові звучав і, зокрема й на місці о, е в новозакритих складах (вѣнъ, жінка, тілько) у творах Івана Некрашевича, цією ж літерою передавався звук і будь-якого походження в Літописі Граб'янки 1710, іноді для цього звука паралельно з ѣ вживалася й літера и (априля, потимъ, тилко), напр., у Літописі Величка 1720 і т. п. За істор.-етимол. принципом двома літерами — и, ы, які читалися однаково, передавався і голосний и (<ы, і), що призводило на практиці до плутання цих літер і в ін. позиціях (напр., у Літописі Величка: бытва, бытий, але димъ, новими, сина). Істор.-етимол. принципу стихійно дотримувався і І. Котляревський, який започаткував процес формування нової укр. літ. мови, та видавець його творів М. Парпура. Вони користувалися абеткою, спільною з російською, але з відмінною від неї вимовою деяких літер. Вибір літери для передавання на письмі конкр. звука визначався його походженням, через що, напр., звук и (< ы, і) передавався літерами и, і, ы; звук і (<ѣ) — літерою ѣ; і; (< о, е в новозакритих складах) — літерами и, і; звук е — літерами е (після приголосного), э (на поч. слова і після голосного); м'якість попереднього приголосного перед е і йотація звука е не позначалися; подовження м'яких приголосних в іменниках с. р. не передавалося; літери ь, ъ вживалися у функції сучас. апострофа: у кін. слів послідовно зберігалося написання літери ъ і т. ін. Докладніше опрацював і теор. обгрунтував принципи істор.-етимол. правопису М. Максимович (див. Максимовичівка).

Від поч. 19 ст. в укр. мові поширюється фонетичний (фонематичний) П., принцип якого — позначення однією літерою однієї фонеми. Першу спробу закріпити цей П. зробив О. Павловський у «Грамматике малороссійскаго нарѣчія» (1818). Тут до абетки введено літеру і на по значення звука і незалежно від його походження, але йотація його на письмі не зазначалася; звук и позначався літерою ы, а літеру и вилучено з абетки; літера ѣ вживалася замість сучас. є; згідно з традицією, замість нинішнього апострофа вживався ь, у кінці слів після приголосних зберігався ъ; закінчення дієслів -ться, -шся передавалися згідно з вимовою як -цьця, -сся. Нову тенденцію до фонетизації укр. П. підтримали в 1-й пол. 19 ст. Харків. письменники П. Гулак-Артемовський, за безпосередньою участю якого було створено новий (слобожанський) П., а також Г. Квітка-Основ'яненко, Є. Гребінка, С. Писаревський та ін. Засадою слобожан. варіанта П. було — писати так, як вимовляється, з послідовним використанням і дотриманням вимови літер рос. алфавіту. Згідно з цим П. звук і передавався літерами и (між приголосними) та і (перед голосним та й): витер, гарни, сино, сію, твій. Звук и — літерою ы: сын, сыла, ходылы. ѣ писали тільки після м'яких приголосних на позначення звука є: житиѣ, сынѣ. Йотоване о та м'якість попереднього приголосного перед о передавали літерою ё: ёго, синёго. Звук е — літерою е, а іноді — э (поэтъ). У функції сучас. апострофа вживались літери ъ та ь або не писалося жодного знака: пъять, вьяжуть, пять. Знак ъ залишився також у кінці слів: панъ, свитъ і т. п. Дієслівні закінчення -ться, -шся передавалися то фонетизовано (-тця, -цця, -сся), то за етимол. принципом (-ться, -тся, -шся); збираютця, умываюцця, ховаться, ховатся, бьесся, учышся. Написання деяких іншомов. слів фонетизувалося згідно з діал. вимовою: Хранція, парахвыя. Різні письменники вносили до цього правопису індивід, зміни й доповнення, що розхитувало його систему. У 2-й пол. 19 ст. він вийшов з ужитку.

Послідовником фонет. підходу до орфографії виступив О. Корсун в альм. «Сніпъ» (1841), де він, дотримуючись у цілому слобожанського П., запровадив для позначення звука і незалежно від його походження лат. літеру j, а літеру и — замість двох давніх літер ы та й. Фонет. П. підтримав також О. Бодянський, поєднавши його з істор.-етимол. принципом І. Котляревського і фонетичним — слобожанським П. Напр., за етимол. ознакою вживалися ѣ, ъ, але звук и незалежно від його походження передавався однією літерою ы, звук і — літерами и та і, фонетизувалося написання окр. діал. слів. Переважно фонет. П. із збереженням окр. традиц. елементів (ъ у кінці слів, спорадичний ѣ для голосного і, ё після м'якого приголосного перед о тощо) користувався і Т. Шевченко.

У серед. 19 ст. фонет. принцип підтримували І. Бецький, А. Метлинський. Крайню позицію у фонетизації орфографії зайняв М. Гатцук, який розробив ориг. проект П. з численними діакритичними знаками, які б відбивали на письмі всі діал. особливості укр. мови. У 1861 він запропонував перейти від гражданського шрифту до кирилиці старокиїв. редакції і видрукував таким чином свою «Українську абетку». Принципово не відрізнявся від правопису М. Гатцука фонет. правопис К. Шейковського (1859), у якому було менше діакр. знаків, але використовувалися літери ы, э. Значно популярнішою виявилась орфогр. система, що її розробив П. Куліш у кін. 50-х pp. 19 ст. Проте кулішівка відзначалася прагненням до зайвої фонетизації правопису дієслів, закінчень -ться, -шся, відмовою від наявних у попередніх П. сполучень йо, ьо на користь літери ё, відсутністю літери для йотованого е (у попередніх П. уже вживалася літера є), збереженням знака ъ у кін. слова після приголосних тощо. Ці недоліки значною мірою були усунені в П. «Південно-Західного відділу Російського географічного товариства» (1873), співавторами якого були П. Житецький та К. Михальчук. З їхньої ініціативи до кулішівки було внесено зміни: йотований звук і вперше став позначатися літерою ї, йотований е — літерою є, у кінці слова перестав вживатися ъ, вибуховий г передавався не лат. літерою g, а буквосполученням кг. Але у зв'язку з Емським актом 1876 цей П. було заборонено. Від 1876 до 1905 на Сх. Україні всю укр. л-ру друкували рос. абеткою згідно з рос. П. (в середовищі укр. інтелігенції він дістав ірон. назву «ярижка»). Лише після 1905 знову з'явилася можливість книгодрукування укр. мовою, у зв'язку з чим стала актуальною і проблема П. Усі книжки, укр. газети й журнали, що виходили в Наддніпр. Україні 1905-14, друкувалися трохи видозміненою кулішівкою, спопуляризованою шкільними підручниками і «Словарем української мови» за ред. Б. Грінченка. Серед нових особливостей цього П. — вживання літери ґ на позначення вибухового g, позначення м'якості кінцевого р, закінчення и в род. відмінку однини іменників ж. р. на приголосний, написання и на поч. слова перед н (иній, инший) тощо.

У Зх. Україні (Сх. Галичина, Буковина, Закарпаття) на поч. 19 ст. вживали за традицією старослов'ян. кириличну азбуку і користувалися старим консервативним істор.-етимол. П., офіційно визнаним у школах та книговидавн. практиці. Проте цей принцип постійно порушувався. Так, звук і передавався літерами і, о, е, ѣ, змішувалися літери ы - и, л - в у кінці слів, вживалися численні діакр. знаки. Першу спробу фонет. П. за принципом «пиши, як чуєш, а читай, як видиш» у Зх. Україні зробили М. Шашкевич, І. Вагилевич та Я. Головацьиий у виданому 1837 гажд. шрифтом літ. альманасі «Русалка Днѣстровая». Згідно з цим правописом, літера і послідовно вживалася на позначення звука і (< о, е в новозакритих складах), літери о, е — для звуків о, е. Уперше вводилося буквосполучення йо на позначення йотованого о та ьо на позначення м'якості попереднього приголосного перед о, запроваджено в «гражданську» азбуку літеру є для позначення м'якості попереднього приголосного та передачі йотованого е. Традиційною літерою ѣ передавали голосний і (<ѣ) та йотований ї. До абетки було введено нову літеру ў (нескладове у) і вилучено зайві літери ы, ъ. Роздільна вимова губних з наступним йотованим не позначалася (бю, пє), вибуховий g позначався літерою г, закінчення дієслів -ться передавалося через т-ся, частка -ся з усіма дієсловами писалася через дефіс. Альманах «Русалка Днѣстровая» був конфіскований австро-угор. урядом, і цей П. не поширився в Галичині. Проте пізніше його було використано у Сх. Україні, зокрема запозичено сполучення йо, ьо та літеру є.

У60-80-Х pp. 19 ст. у Зх. Україні користувалися двома правописами: історико-етимологічним М. Максимовича (москвофіли) і фонетичним П. Куліша (народовці). Між прихильниками обох П. («етимології» і «фонетики») велася боротьба, яка закінчилася аж у кін. 19 ст. перемогою прихильників фонет. П. (див. «Азбучна війна»). У кін. 70-х pp. y Галичині до кулішівки долучився і фонет. правопис М. Драгоманова — драгоманівки. Позиції «фонетистів» значно зміцніли після виходу 1886 «Малоруско-німецького словаря» Є. Желехівського, надрукованого фонет. орфографією, пристосованою автором до особливостей укр. мови в Галичині. Цей П., відомий під назвою желехівка, набув значного поширення, з 1893 він запроваджений у шкільному навчанні й визнавався як єдиний офіційний аж до 1922, а деякі твори друкувалися ним аж до 1940. На Закарпатті в 20-40-х pp. існував П. панькевичівка. У серед. 19 ст. в Галичині робилися спроби латинізації укр. алфавіту. Після здобуття Україною незалежності Центральна Рада 17 січня 1918 видала «Головні правила українського правопису», але вони не встигли впровадитися в практику. У травні 1919 Укр. АН схвалила «Найголовніші правила українського правопису» (вид. 1921), які стали основою всіх наступних правописів. Новий правопис, затверджений РНК УСРР 1928 (т. з. скрипниківський), передбачав, зокрема, літеру і для іншомов. слів, запозичених після 1860, позначення м'якості іншомовного л (аероплян, бльокада, блюза) та ін. У 1933 цей правопис було переглянуто і значно перероблено (вилучено літеру ґ, змінено правило вживання роду в деяких іншомов. словах, скасовано пом'якшення іншомовного л тощо). В кін. 30-х pp. постало питання про нове врегулювання укр. П. Новий проект укр. П. за ред. М. Грунського, підготовлений у 1940, через воєнні обставини не було прийнято. Після деяких уточнень і виправлень у 1946 вийшов «Український правопис», а в 1960 — його 2-е, доп. й виправлене видання. Третє видання «Українського правопису» 1990 базується, як і попередні, на фонемат. принципі, який доповнюється морфологічним (уніфіковане написання префіксів, коренів, суфіксів і закінчень незалежно від їхніх позицій в слові і впливів асиміляц.-дисиміляц. процесів), традиційно-історичним (подвійна функція літер я, ю, є, вживання літери щ) і диференційним (написання великої літери в словах, написання слів разом, окремо і через дефіс) принципами. У ньому відновлено літеру ґ, дещо змінено вживання літер і та и у власних іншомов. назвах тощо. Виправлене і доповнене 4-е видання «Українського правопису» 1993 істотно не відрізняється від попереднього, але в ньому поширено правило передавання іншомовного і через и після «дев'ятки» на низку власних назв (див. «Дев'ятки» правило),</i> розширено сферу використання закінчень -у(ю) в род. в. іменників II відміни, уточнено правило написання складних слів тощо. Див. також Реформи алфавіту і графіки.

Літ.:

• Огієнко І. Нариси з історії укр. мови: Система укр. правопису. Варшава, 1927;
• Жовтобрюх М. А. До історії укр. правопису. «Мовознавство», 1937, №11-12
• Москаленко А. А. Нарис історії укр. алфавіту і правопису. О., 1958
• Москаленко А. А. Історія укр. правопису (рад. період). О., 1968
• Німчук В. В. Мовознавство на Україні в XIV-XVII ст. К.,1985
• Укр. правопис: так і ні (Обговорення нової редакції «Укр. правопису»). К., 1997

Г. П. Півторак.